Читать книгу Дзеркальце, моє дзеркальце - Кара Делевінь - Страница 8

Ґрунт вислизає у мене з-під ніг. На мить перед моїми очима виринає її обличчя, таким, яким воно було, коли ми бачилися востаннє, як вона посміхалася, як світилися зсередини її очі – і все, чого мені хочеться, – просто бути з нею.

– Так а де вона? – вистрелює Роуз. – Нам треба до неї, зараз, зараз же. Де вона? Вона вдома? Тут? Вона тут?

– У Сент-Томасі, – каже містер Сміт.

– Чорт, – хитає головою Роуз.

– У лікарні? Що з нею сталося? – це вже я.

– Хтось її скривдив? – Лео стискає зуби. – Хто її в біса скривдив?

– Послухайте… – Містер Сміт виставляє руки вперед, ніби намагаючись заспокоїти розбурханий клас дітей. – Я знаю, що прийняти це нелегко, і тому хотів, щоб ви почули це саме від мене. Я поговорив із вашими батьками, і вони дозволили мені відвезти вас до лікарні, щоб ми дізналися більше. Але я мушу дещо вам сказати…

– Де вона була? – питає Роуз, не даючи йому закінчити речення. – Вона ж, напевне, сказала, де була?

– А вона пояснила чому? – голос Лео тихий, сповнений люті. – Вона пояснила, чому втекла?

– Що з нею сталося? – знову я. – Вона сказала, що сталося?

Коли містер Сміт сідає на край сцени, втупившись у підлогу, плечі його зіщулюються. Я бачу, як він думає, що сказати далі, ретельно добираючи слова, і сам ще тільки намагається розібратися в усьому. Він хоче нас захистити. Це погано.

– Дещо… дещо сталося за останні кілька годин. Якісь чоловіки на ріці знайшли її заплутаною в мотузки, якими чалять екскурсійні човни неподалік від Вестмінстерського мосту. У воді. Вона була непритомна, ледве-ледве, але дихала. Мотузка втримала її голову над водою… але в неї тяжкі ушкодження. Травма голови, і… ніхто ще не знає, наскільки все серйозно.

– Тобто? – Роуз робить два кроки в його бік, так швидко, що мені здається, ніби вона зараз на нього нападе. Він повільно підводить на неї очі, витримує її погляд.

– Це означає, що вона може й не вижити.

Від радості до розпачу за один вдих. Я знову бачу її обличчя й не розумію – як можна знайти когось і тієї ж миті загубити.

У той рік, коли мені виповнилося десять, мене стільки разів возили до лікарні, що соціальні служби прийшли до нас із перевіркою. Перший раз – перелом руки, яким закінчилися розваги із сусідським песиком. Песик стрибнув на мене – і от я вже на підлозі, а руку зламано об кам’яний бортик клумби. Хрускіт, із яким зламалася кістка, викликав у мене напад блювоти. Наступною була щиколотка – ми грали у футбол, і Кевін Монк зарядив у неї двома ногами. Боліло як зараза. І нарешті – синці на ребрах – наслідок падіння з дерева під час змагань за те, хто залізе на нього якнайвище та якнайшвидше. Перемога була за мною.

Дивно, але мені подобалося їздити до відділення екстреної допомоги. Подобалися довгі чекання, бо поруч сиділи тато або мама, і скільки б годин не минало до огляду, весь той час вони належали тільки мені. Хай навіть тато завжди забував щось важливе, а мамі, яка вже була вагітна Ґрейсі, було незручно й важко – поки ми були в лікарні, вони були мої. Вони справді слухали мене, ми говорили, сміялися, вони дозволяли мені грати на своїх айфонах. Після падіння з дерева мене залишили на ніч, бо хвилювалися за мою голову. Мама орендувала для нас телевізор і всю ніч сиділа поряд, тримаючи мене за руку, поклавши великий пакунок кукудзяних чипсів на вагітний живіт.

Коли прийшла соціальна працівниця, вона говорила з нами на кухні, де мама сиділа на краєчку стільця й кусала нігті. Мені було незрозуміло, чому мама видавалося такою схвильованою, і вираз її обличчя мені не подобався. Хотілося, щоб він змінився. Працівниця розпитала мене про всі три нещасних випадки, в усіх деталях: собака, футбол, дерево. Потім вона змусила мене розповісти їй про них ще раз, а потім ще раз, уже без мами, відтак нарешті зібралася й пішла.

– То он як ти можеш? – сказала мама, коли повернулася на кухню, поклавши мені руку на потилицю й пробігаючи пальцями по волоссю. – Зірвиголова.

Вона приготувала мені гарячий шоколад із зефірками, і я пам’ятаю, що для мене лишалося загадкою те, за який подвиг мене так винагороджено.

Востаннє ми були тут, коли народилася Ґрейсі. Тато вів мене лабіринтом коридорів до завішаної фіранками кімнати, де на краю пересувного лікарняного ліжка сиділа мама, тримаючи на руках мою малинову сестру, яка розривалася від крику. Коли мені дуже погано, я згадую той день: ми вчотирьох навколо ліжка, разом. Родина, запах волоссячка Ґрейсі, посмішка на татовому обличчі. Мама, така втомлена й водночас така щаслива. Я завжди думаю саме про той день, бо тоді ми востаннє почувалися родиною.

Так, для мене то було востаннє.

Коли ми йдемо лікарнею за містером Смітом, усе пропливає повз нас, ніби запис на старій відеокасеті: блискучі двері, довгі коридори. Від якогось ядучого запаху мені дере в горлі. У ліфті тиша, виск наших гумових підошов, блимання ламп над головами.

І ось ми опиняємося перед палатою і знаємо, що наша найближча подруга – там. І, можливо, вона помирає.

Перед палатою я бачу батьків Ней, вони стоять, обійнявшись, заховавши обличчя на шиї одне одного. Я бачу, що мама Ней стискає сорочку чоловіка в кулаках, так ніби боїться, що впаде, якщо відпустить.

– Місіс Демір? – Роуз робить крок уперед, лишаючи містера Сміта біля ліфта. Зазвичай ми називаємо їх просто Макс і Джекі, але в цю мить це видається недоречним.

Побачивши Роуз, мама Ней простягає до неї руки й загрібає її в обійми. Ми з Лео підходимо і обхоплюємо руками людей, які пускали нас у свій дім у будь-яку годину дня та ночі й ніколи не змушували почуватися зайвими чи невчасними.

На мить я гублюся в темних гарячих обіймах, міцно заплющуючи очі, щоб не розплакатися, вирішивши ні в якому разі не показувати нікому, як мені страшно. Момент єднання минає, і ми відпускаємо руки, і я знову кліпаю в холодних променях ламп денного світла.

– Як вона? – Містер Сміт стояв за кілька кроків від нас п’ятьох, спостерігаючи.

Джекі хитає головою, а Макс повертається до вікна й дивиться крізь шпарину в жалюзі на людину, що абсолютно нерухомо лежить на ліжку. Мені звично бачити, як Макс сміється, як блищать його очі й труситься живіт – він завжди мав напоготові черговий жахливий жарт. Бачити його таким – глибокі тіні на обличчі, схудлому й слабкому, – боляче.

Я відчуваю, що мушу підійти й стати поряд із ним, та не можу. Мені страшно туди зазирати.

Черепно-мозкова травма, це як? Наомі матиме інший вигляд? Там буде кров? Коли ми з Ней лишалися вдвох, то зазвичай обирали на «Нетфліксі» найстрашніший фільм жахів – криваві розчленування, мстиві демони, що більше нутрощів, то краще. Але це реальність. Ось де жахіття. І це лякає мене до всирачки.

Я не зводжу очей з Джекі, з її бананового висвітленого волосся з темними коренями, з її довгих тонких рук і худорлявих ніг у вузьких джинсах – вона вдягнена, як молодший від неї років на двадцять підліток – це завжди доводило Ней до сказу. Мама каже, що Джекі – нікчема, та, зрештою, про мене вона каже так само.

– Вона говорила з вами? – Роуз тримає Джекі за руку. – Вона прокидалася?

– Макс, – шепоче Джекі своєму чоловікові, який хитає головою, простягаючи руку до лікарки, що проходить повз нас.

– Лікарко?

Жінка в білому халаті зупиняється й насуплюється, побачивши нас.

– Це друзі моєї доньки, але ми майже як родина. Поясніть їм, будь ласка, що сталося. Я сам іще не певен, що розумію.

Лікарка міцно стискає губи, видаючи цим рухом нетерплячість, але сплітає руки й починає говорити.

– Наомі знайшов екіпаж тягового судна на Темзі, вона зачепилася за якісь мотузки човнів…

– За кілька хвилин від дому. – Роуз дивиться на Лео. – Вона була майже вдома. Вона впала?

– Не зрозуміло, як вона опинилася у воді, ясно лиш те, що мотузки, в яких вона заплуталася, ймовірно, не дали їй потонути, бо вона була непритомна від черепно-мозкової травми. Ті мотузки й переохолодження, яке вона отримала, провівши ніч у воді, – допомогли їй вижити. Тож ми зігріваємо її, дуже повільно, і тримаємо в медичній комі, слідкуючи за тим, щоб не спричинити в мозку набряків і крововиливів. Завтра в нас буде більше інформації.

Мені здається, що я от-от усвідомлю те, що це дійсно відбувається, але цей момент не настає, і все видається сном.

– Тобто все погано, але вона одужає, так? Вона ж одужає? – питає Лео, розлючено відтинаючи кожне слово.

Лікарка вагається, напевне боїться відповісти чесно й засмутити цього хлопця під два метри зростом і відповідної статури. Лео часом лякає людей.

– Ми не знаємо… – повільно відповідає вона. – Те, що вона протрималася стільки в холодній воді й травма голови не вбила її одразу, – диво. Вона сильна, напевне сильна, інакше б вона не була тут. Вона отримує найкращий догляд.

– Можна нам до неї? – питає Роуз. – Будь ласка, я хочу її побачити.

Лікарка дивиться на Макса, який киває, дозволяючи. Вона оглядає наші обличчя, і я сподіваюся, що вона скаже «ні». Але вона не каже.

– Гаразд, даю по три хвилини кожному. Не більше.

– З нею ж потрібно говорити? – питає Роуз, коли Макс відчиняє для неї двері. – Це ж може її розбудити? По телевізору казали, що люди в комі чують, коли з ними говорять.

– Ну, це медикаментозна кома.

– Що? – насуплюється Роуз.

– Ми пригнітили її нервову систему та зробили інтубацію, щоб вона могла відновитися після того, що пережила. Від розмов вона не прокинеться, але цілком імовірно, вона вас чує, тож… чому ні?

Лікарка коротко всміхається. Розправивши плечі, Роуз заходить до палати, обережно зачиняючи за собою двері.

– Нам треба зробити кілька дзвінків, діти, ви тут упораєтесь? – м’яко питає Джекі. Її туш затекла в зморшки під очима, лишила на щоках чорні смуги. Я киваю.

– А ви? – питаю я.

– Чесно, Редлі, – її очі наповнюються сльозами, коли вона намагається вичавити посмішку заради мене, – я не знаю.

Поки ми чекаємо перед дверима, містер Сміт нарешті сходить із того місця біля ліфту, яке він собі обрав, і перетинає коридор, стаючи перед вікном палати. Вечірнє сонце, проникаючи крізь жалюзі, лишає на його обличчі смуги тіней. Я досі не можу змусити себе поглянути на Ней, тож натомість дивлюся на нього. Його обличчя таке рідне, притулок для мого погляду.

– Вона погано виглядає? – питаю я.

– Редлі, ти ж знаєш, я ніколи не брешу учням, так? – каже він.

Я киваю.

– Вона виглядає погано. – Він киває на Наомі. – Здається, Роуз потрібна твоя допомога.

Коли я нарешті змушую тебе подивитися крізь скло, то бачу Роуз, яка стоїть, витріщаючись на фігуру на ліжку, притуливши стиснуті кулаки до щік, широко розплющивши очі; тіло її дуже тремтить. Не знаю, як це сталося, та от я вже в кімнаті, хапаю її за зап’ясток, тягну до дверей.

– Ні, ні, ні, – відбивається вона, висмикуючи руку. – Ні. Ми не можемо лишити її тут саму. Я не лишу її саму. Подивися на неї, Редлі, її не можна лишати саму.

– Ходімо, Роуз, – кажу я. – Наші істерики їй не допоможуть.

– Подивися на неї! – вимагає Роуз.

Я дивлюся. Бачу, що її обличчя розпухле, пурпурове та сіре. І тепер я вже не можу не дивитися, бо це обличчя так відрізняється від обличчя людини, яку я дуже добре знаю. Важко повірити, що це вона. На голові в неї пов’язка, і від темного довгого волосся не лишилося й сліду. Ще одна пов’язка перекреслює по діагоналі її обличчя, крізь тканину проступає червоне. Усі видимі ділянки шкіри вкрито чорними або кольоровими синцями, одне розпухле око заплющене, друге – сховане під пов’язкою, здається, її темні блискучі очі згасли назавжди. Я бачу апарати, широку незручну трубку, що виходить з її рота, перетворюючи ніжну посмішку, яку я пам’ятаю, на застиглий крик.

З її тіла виходить стільки дротів, ніби вона наполовину машина, і тут до мене доходить. Доходить, чому Роуз хочеться стояти там і кричати до нестями. Це жахливо.

– Давай, – кажу я, витягаючи її з палати. – Будемо разом розгрібати це лайно. Треба бути сильними.

Я вицуплюю її з палати, зачиняю за нами двері й міцно її обіймаю.

– Як вона? – питає Лео. Все зрозуміло й без слів.

– Коли я дізнаюся, хто це зробив… – Лео стуляє притиснуті до тіла кулаки.

– А що, як вона сама це з собою зробила? – Ашира, сестра Ней, з’явилася, здається, нізвідки.

– Аш! – Роуз відпускає мене і обіймає Аширу, старшу зведену сестру Ней, яка кілька секунд стоїть геть незворушно, дозволяючи Роуз хлипати у свій світшот. Я дивлюся на Аш: вона така спокійна, така стримана. Зовні принаймні.

– Ти ж не думаєш… Тобто, вона б не завдала собі шкоди, – кажу я. – Ней була щаслива, справді щаслива. Наелектризована від щастя. Вона була не така, як раніше, коли тікала від усіх тих загонів. Усе змінилося, коли ми зібрали групу, коли в неї з’явилися ми. З неї більше ніхто не глузував. Щось тут не збігається.

– Так. – Аш повертається в інший бік від Роуз, і мене раптом ошелешує те, наскільки вони з Ней схожі – більше, ніж мені здавалося раніше, – однакові довгі рівні носи й вилиці, смоляне чорне волосся з рубіновим вилиском, глянцеве, наче дзеркало. На відміну від Ней, Аш не користується косметикою, не випрямляє волосся, лишаючи його таким, як є. Тоді як Наомі добирала собі щоразу дивніше вбрання, Аш завжди була вдягнена майже однаково: берці, футболка, бейсболка – незалежно від погоди. Мені завжди це в ній подобалося – те, що їй начхати на світ поза межами її голови.

Але тепер її сестра в реанімації, тож її виштовхнуло в реальність разом із нами. Здається, їй від цього боляче.

– Так, мабуть, не збігається. Нічого не збігається. Треба знайти тата й Джекі, не знаєте, де вони?

– Пішли комусь зателефонувати, – кажу я, роблячи крок до неї. – Аш, ти як?

Вона відступає на крок назад.

– Я… – Аш знизує плечима. – Побачимося.

– Це просто якийсь триндець, – тихо каже Лео. – Те, що з нею сталося, – це триндець. Цього не мало статися. Якби це була просто одна з чергових витівок Ней, це ніколи б не закінчилося отак. Щось сталося, закладаюся. Вона б не намагалася себе прикінчити.

– А що взагалі кажуть? – Я дивлюся на містера Сміта, щоб усе прояснити, щоб відокремити зерна від полови. Але він здається так само розгубленим, як і ми.

– Я не знаю. – Він знизує плечима. – Якби ж я знав. Я не говорив із поліцією, лише з батьками Ней, але, думаю, не можна виключати ймовірності, що вона намагалася…

– Ні. – Я хитаю головою. Це маячня.

– Ней боялася води, – каже Роуз. – Щоразу, коли в нас був урок плавання, вона казала, що в неї місячні, щоб не займатися. Якби все було настільки погано, ми б знали. Ми б урятували її.

– У мене була надія, що, коли її знайдуть, стане легше, – кажу я. – Але я не знаю, що робити.

Містер Сміт кладе мені руку на плече й нахиляється до мене.

– Я не знаю, що робити, – повторюю я, зустрічаючись із ним поглядом і не відводячи очей. Я хочу, щоб він сказав мені, що все буде гаразд. Якщо він так скаже, я повірю.

– Слухайте, я розумію, що вам усім складно, дійсно важко. Мабуть, час додому. Думаю, треба дати родині Наомі трохи простору й часу, щоб усвідомити, що сталося, а про вас нехай подбають ваші батьки.

– Я піду пішки, – одразу ж відказує Лео.

– Я теж.

Дивлюся на Роуз, яка, схиливши голову, повертається до містера Сміта.

– Сер, а з вами все буде гаразд?

– Зі мною? Ну звісно ж.

Його змучена посмішка підбадьорює.

– Ви ж чули, лікарка сказала, що вона борець і все буде добре, от побачите.

Ми йдемо, а він лишається там. Дивиться крізь жалюзі у вікно її палати.

Річ у тім, що містер Сміт не просто хороший учитель – він єдиний дорослий у моєму житті, який ніколи мене не підводив. І багато дітей Темзької школи ставляться до нього так само. Він ніколи нам не бреше, ніколи не верзе маячні, він ставиться до нас як до людей, а не як до худоби. Він із тих учителів, з якими можна поговорити про будь-що, і він вислухає і намагатиметься допомогти. Він допоміг мені, коли вдома все пішло шкереберть. Він допоміг мені зрозуміти, що нормально бути тим, ким я є, що я – це я, а мої батьки – це мої батьки. Він хороша людина, добра.

– Її батьки ще не повернулися, – кажу я. – Ми не можемо піти, поки їх нема.

– Ідіть, – каже він. – Я побуду тут, поки вони не прийдуть.

Роуз киває і дає мені руку. Другою рукою вона бере під лікоть Лео й веде нас до ліфта.

– Усе це якась хрінь, – каже Роуз, коли двері ліфта засуваються. – Тож нам теж треба нахрінячитися.