Читать книгу Дзеркальце, моє дзеркальце - Кара Делевінь - Страница 14

Отже, про тату. У мене їх три, і про це ніхто не знає. Навіть Роуз і Лео. Навіть Ней. Думаю, в один прекрасний момент це випливе, і на мене чекають крики та розчарування батьків, але поки що їх ніхто не помітив, і це один із плюсів того, що батькам на мене загалом начхати.

Мені ще замало років, щоб робити татуювання законно, але моя перша татушка – саморобна, і її було набито мною ж, за допомогою голки й чорнил. Відео з «Ютубу» показало мені, як це робити, і мені вдалося повторити це самостійно – на підошві, під вигином стопи. Боліло як казна-що й вийшло фігово.

То мав бути знак безкінечності, але більше схоже на криву вісімку. Навіть не знаю, нащо мені засвербіло її робити, ну окрім того, що так можна було вбити час і мені подобався біль. Того дня мені вже й так боліло, наче всередині та зовні все було один суцільний синець, і мені хотілося відчути щось окрім тиску бетонної плити на груди.

Друге тату мені зробили того ж дня, коли виголили півголови. Це сталося майже випадково, просто в мене в голові сидів образ того, який вигляд мені хотілося мати, і тоді як моє тіло змінювалося згідно з ним, мій імідж – ні.

Якось уранці мені подумалося: невже це правильно та справедливо? Моє тіло пройшло крізь такі випробування, і всім було байдуже. Та варто мені зробити пірсинг чи змінити зачіску, як розпочинається Третя світова війна. До дупи все це. Якщо я й можу дозволити собі контролювати щось у своєму житті, то це – мій зовнішній вигляд.

Коли мені зголили волосся і з дзеркала на мене витріщилося відображення, в голові промайнула думка… ну, привіт, ось і познайомилися. Мені не хотілося повертатися додому. Натомість хотілося ще трохи побути собою, відкласти розчарування, яке – в мене не було жодних сумнівів – відчують мої батьки через те, що я не гарненьке охайно підстрижене дитя з родини середнього класу, яким вони хотіли мене бачити. Хотілося постояти біля тату-салону та пороздивлятися ескізи. У мене з собою були гроші за підробіток у супермаркеті по суботах. У голові звучало: що за маячня, ти виглядаєш на одинадцять років, їм доведеться вигнати тебе звідти.

Можливо, то було через нову зачіску. Але вони не попросили показати паспорт і не вигнали мене. Кремезний чолов’яга з бородою до пояса просто передавав мені каталог за каталогом і чекав, коли я виберу. І тут мені трапилася акула-молот, вкрита етнічними символами, і я кажу чуваку:

– А що це означає?

– Це – символ сили, захисник, воїн, – відповідає він. – Це для людини, яка зробить будь-що для тих, кого любить.

– Я хочу таку, – на цих словах мої щоки почервоніли, адже мені стало раптом зрозуміло, що є тільки одне місце, де ніхто не помітить цього татуювання. – На дупі.

Він довго дивився на мене, і майже не сумніваюся, що розмірковував про те, звідки у малій рудій нікчемі хоч крапля воїна, але зрештою знизав плечима та сказав:

– Буде боляче.

– Я витримаю.

– Як хочеш, шкіра твоя.

І він не збрехав. Було офігенно, офігенно боляче. Машина вібрувала так, наче намагалася розтрощити мені кістки, шкіра волала на всю горлянку, нерви зойкали та скрикували від кожного уколу, хвилини тягнулися, як години, а потім біль ніби став частиною мене, всотався в кожен мій подих. Коли він нарешті закінчив і відклав машинку, мені вдалося відшкребти себе від столу та підійти до дзеркала. Під моїм поглядом кольори на акулі оживали, вона мінилася блакитним і зеленим на шкірі та м’язах, і всередині розливалися тепло та спокій, і мені ставало приємно бути собою. У цій укритій кольоровими чорнилами шкірі мені було затишно й зручно. Тоді й стало зрозуміло, що то було правильне рішення, тому що проявляти свої кольори – завжди правильно. Принаймні має бути.

Звісно, боліло воно дуже довго, дні по тому, але мені було байдуже. Мені це подобалося. Мені подобався біль і подобалася моя акула, навіть коли мені не було її видно, тому що ніхто крім мене не знав, що вона там, а це означало, що навіть найближчі люди насправді мене не знають. То було круте відчуття.

Останню мені набили під пахвою, біля серця. Коли Ней зникла, мені було так боляче, що було необхідно якось витіснити той біль. Біль від попереднього татуювання вже минав, і мені бракувало того, як він відволікав мене, тож довелося повернутися до чувака з бородою, і він добре наді мною попрацював. Там була хвиля, що розбивається об скелі, невгамовна вода, що змінює форму, перетікає, набуває сили. Це я – та хвиля, думалося мені: в мені стільки сили, навіть коли я розбиваюся.

Пам’ятаю, як мені хотілося розповісти про це Ней, тому що це здавалося мені вдалим рядком для пісні, але її не було поряд. Вона була там, де з нею трапилося це.

Це татуювання. Від нього я впадаю в паніку. Наомі б ніколи не зробила тату. Вона їх ненавиділа.

Ми разом дивилися «Тату-фіксерів», і вона тільки те й робила, що обурювалася тим, що якісь дурні казяться й набивають собі якусь дурню, і як жахливо це виглядатиме, коли вони постаріють і шкіра обвисне. Вона казала, що тату роблять марнославні люди, які не знають інших способів самовираження.

Дівчина, з якою ми тусили за день до того, як вона, у своїй жовтій сукні й босоніж, кудись зникла, ніколи б не зробила татуювання. У найближчий мільйон років – ні.

– Дідько. – Роуз стає на коліна поряд зі мною та вдивляється в дивний темно-синій візерунок.

– Лайно, – каже Лео, стоячи за нашими спинами.

На зап’ястку Ней витатуйовано півколо, досить маленьке, не більше за п’ятдесятипенсовик, заповнене тонко виведеними абстрактними малюнками, які, здається, нічого не означають. Криві, прямі кути, цятки та рисочки, численні шари деталей, які заповнюють півмісяць майже всуціль та видаються позбавленими змісту, аж поки не починаєш справді на них дивитися, а коли починаєш – бачиш обличчя, тварин, глибину та тіні. Кліпни – і все зникне.

– Це зробила людина з великим досвідом – стільки деталей на такому маленькому просторі. Лінії охайні, нічого не розтеклося. Вона не могла набити це сама чи в якомусь притоні. Це робота професіонала. Треба повідомити поліції, – кажу я.

– І звідки це ти раптом стільки знаєш про татуювання? – питає Лео. – І до біса копів, нащо їм казати? Яка з того користь?

– Коли вона зникла, його не було, а тепер є. Воно з’явилося, поки її не було. Що, як можна відслідкувати, де його було зроблено? З’ясувати, з ким вона була, як заплатила за нього… – Я дивлюся на Роуз. – Треба ж сказати, правильно?

Вона киває, а Лео хитає головою.

– Та що ти так дратуєшся? – питає Роуз, і він опускає очі.

– Я не дратуюся, просто… мені було нелегко, коли вона втекла, чи ти забула? Я не хочу, щоб вони знову все обнишпорили, особливо тепер.

Він не бреше. Поліція автоматично вважає винними всіх, хто живе в тому ж районі, що й Лео. Там мешкають багато хороших людей, як-от Лео з мамою, але про них ніхто нічого не знає, натомість усі чують про злочинців, наркодилерів і банди. Дізнавшись, що Наомі дружила з хлопцем, який жив там і чий брат сидів у в’язниці за напад з обтяжувальними обставинами, вони добряче за нього взялися. На нього вони витратили найбільше часу, і навіть попри те, що телефони й ноутбуки забирали в нас усіх, його речі віддали останніми. Вони розпитували його про все: про порно в його браузері, про звинувачення за напад, який вчинив брат. Це погано вплинуло на нього, розізлило його, й остання іскра віри в них, яка в ньому лишалася, згасла.

Ми не можемо звинувачувати його за те, що він хоче триматися якнайдалі від людей в уніформі.

– Думаю, що поліцію можна й не залучати, – кажу я, вагаючись.

– Ми мусимо, – втручається Роуз, знизуючи плечима перед Лео. – Це ж доказ, чи не так?

– Ви не розумієте, – відповідає Лео. – Дитина втекла й зробила собі татушку, ну чи й не чи. Це нічого не доводить, Роуз.

Роуз дивиться на мене – я знизую плечима. Він має рацію.

– Річ у тім, що це нам видається збіса дивним, а їм видасться інакше. Їм на це начхати. Треба самим з’ясувати, звідки воно взялося, бо вони цим не займатимуться.

– Ну, Джеку та Максу треба сказати, тому що вони знають Ней, вони знають, що вона б цього ніколи не зробила, – захищається Роуз. Вона ненавидить програвати.

Із цим ми всі погоджуємося.

– Мені треба подихати, – каже Лео, хитаючи головою. – Це місце… – І він виходить, опустивши голову та заховавши руки в кишені.

– Як ми могли його не помітити? – Джекі тримає доньку за зап’ясток, витріщаючись на татуювання, Макс стоїть у неї за спиною, між його бровами глибокою прірвою лежить зморшка. Аш стоїть біля вікна, пообіднє сонце надає її волоссю рудого відтінку, її обличчя абсолютно незворушне. Я спостерігаю за нею, намагаючись вгадати, що ж відбувається за тими темними очима.

– Адже видно, що воно свіже, шкіра під чорнилами й досі трохи виступає. Навіть почервоніння ще повністю не зійшло. Як ви його пропустили? – Вона дивиться на лікаря.

– Коли її привезли, вживалося багато заходів, щоб урятувати її життя, – говорить лікарка Білийхалат – на її бейджику написано лише «лікарка Патерсон». – Це не було життєво важливо. Тим паче, ми й гадки не мали про те, чи були в неї татуювання до того. Воно згадується десь в історії хвороби…

Вона гортає папірці в теці, а Джекі повертається до доньки.

– Я думала, її не можна чіпати. – Джекі поглянула на мене. – Я думала, я можу зашкодити їй, якщо поворухну її. Я навіть за руку її не брала. Якби не ти, Редлі, ми б і не дізналися.

Дивно казати такі речі, але я думаю, їй тепер усе видається дивним, особливо відтоді, як її донька повернулася до неї, на вигляд, наче незнайома людина, та ще й з оцим дивним знаком.

– Максе, як думаєш, певно, варто сказати поліції? Наомі ж ненавиділа татуювання, завжди казала про них «ганебне тавро». Наша дівчинка такого не зробила б…

– Я не знаю. – Макс водить долонями по плечах Джекі. – Ней, яку ми начебто знали, ніколи б такого не зробила, але діти постійно роблять те, чого від них не очікуєш, люба. Я зателефоную їм та скажу, добре?

– Це щось означає. – Джекі бурмоче собі під ніс, і я бачу, що вираз обличчя Аш ледве помітно змінюєтсья. Аш вважає так само. Знаю, що вважає.

Макс має рацію. Мої батьки нічого про мене не знають. Нічого суттєвого. Можливо, у Ней просто знесло дах і вона звалила. Можливо, вона напилася, накурилася і зробила тату, і можливо, вона ненавиділа себе настільки, що кинутися з моста у воду видавалося їй хорошою ідеєю, а може, вона просто впала.

Але хвилиночку.

– А що ви тоді скажете про ці синці? – питаю я в лікарки. – Оці, навколо зап’ястка?

– Можливо, вона пошкодила руку у воді. – Лікарка Патерсон зиркає на двері, бажаючи бути десь в іншому місці. – Знепритомніла, забилася…

– Не тут… – Я беру Наомі за руку та обережно підіймаю її. – Ось це схоже на відбитки пальців, ніби хтось дуже міцно схопив її за руку.

Мама Ней затуляє рота обома руками, стримуючи ридання.

– Здається, це не та підтримка, яка потрібна мамі твоєї подруги, – каже лікарка і обережно виймає руку Наомі з моєї. – Неможливо сказати, від чого саме ці синці. Наомі вся в синцях.

Вона випростується, беручи ситуацію під контроль.

– Наомі у важкому стані. Ми й досі не знаємо, до яких наслідків призведуть її ушкодження. На це знадобиться час, їй потрібні спокій, тиша та відпочинок. Я пропоную вам усім піти додому. Приходьте завтра, можливо, на той час у нас буде більше інформації.

Я дивлюся на Аш, а вона – на мене. В її очах зблискують мигавиці люті, яку вона ховає від усіх. І я знаю, що вона відчуває. Ці люди – вони не знають Ней і готові думати про неї найгірше. Вони не знають тієї милої, веселої, талановитої дівчини, яку знаємо ми. Вони взагалі її не бачать.

– Я хочу лишитися з нею, – каже Джекі лікарці, притишивши голос. Погроза.

– Звісно, ви можете лишитися, – каже лікарка Патерсон. – Але вона не знає, що ви тут. Ми даємо їй дуже сильне заспокійливе. А вам краще зробити перерву, відпочити. Повертайтеся з новими силами.

– З новими силами? – сміється Роуз і хитає головою, дивлячись на мене.

– Ходімо. – Макс обіймає Джекі за плечі. – Ідемо, діти, ви ж іще не передумали вечеряти?

Лео чекає на вулиці.

– Ну що? – питає він. – Що вони сказали?

– Їм це не видалося важливим, – відповідає Роуз. – Вони вважають, що вона просто складна божевільна дитина, яка втекла, зробила татуювання та спробувала себе прикінчити. Для них це занадто складно, щоб удаватися в деталі. Це не змінює їхнього ставлення до того, що сталося.

– Але вони помиляються, – кажу я, говорячи до себе. – Я знаю, що помиляються.