Читать книгу Дзеркальце, моє дзеркальце - Кара Делевінь - Страница 11
Дзеркальце, моє дзеркальце
5
ОглавлениеСерце калатає, у горлі кислота, краплі поту виступили між лопатками. Третя ранку.
Сідаю, на шкірі виступають мурашки, і я знаю, що мені наснилося жахіття, хоча й не пам’ятаю його. У роті смак, наче після брудної річкової води. Витягаю себе з ліжка й, шкандибаючи, одягаюся в боксери й футболку. Відчиняю двері та дослухаюся до звуків. У цей час мама часто не спить чи принаймні не в ліжку. Я знаходжу її у відключці за кухонним столом чи долілиць на канапі з калюжкою слини під відкритим ротом. Вона – остання людина, яку я зараз хочу бачити, – буха й розлючена, у пошуках жертви, на якій можна буде зірвати цю лють.
Тихо, а мені потрібно попити, тож я ризикую.
На кухні тато. Від нього відгонить димом, і запах спиртного відчувається теж. Він п’є не так, як мама. Мама п’є як дихає, вона виживає на горілці, її, колись м’яке, тіло стало тонким і сухорлявим, на червоному обличчі залягли глибокі тіні. У тата все не так погано, але він теж любить випити, зняти напругу, як він це називає. Де він був до третьої ранку, де можна пити й курити?
– Усе гаразд, малеча? – каже він із таким виглядом, ніби його застукали.
– Мені треба попити. – Мої голі ноги безшумно ступають по лінолеуму, я підходжу до крана й дозволяю воді стекти по пальцях, доки вона не стає дійсно холодною.
Я чую, як він совається в мене за спиною. Він кашляє та хрипить – паління йому не на користь.
– То вони думають, що Наомі хотіла покінчити із собою?
– Вони нічого не знають. – Я тру очі. – Тату, ти хочеш говорити про це о третій ночі, ти дійсно хочеш зараз про це говорити?
– Я знаю, що не засну. Я міг би вранці зателефонувати Максу та Джекі. Ми перетиналися, коли я допомагав Ней подаватися на приз Герцога Единбурзького. Я відчуваю, що мушу щось сказати, спитати, чи не потрібна допомога.
– Ну як ти можеш допомогти? Ти ж працюєш у місцевій раді, а не на прем’єр-міністра.
– Ну, просто добре давати людям знати, що тобі не байдуже, – каже він.
– У такому випадку, можливо, ти даш знати мамі, що тобі не байдуже? – кажу я йому. – Можливо, вона б трохи скинула оберти з горілкою.
– Не говори так зі мною, – застерігає батько, але не всерйоз. Він знає, що я маю рацію. Він справді на вигляд якийсь нікчемний.
Я не знаю, якої реакції він очікує від мене, та від мого ігнору його плечі зсутулюються, коли він відкидається на спинку стільця. Колись мені хотілося бути ним, колись мені здавалося, що він – найсильніший, найкрутіший татко на світі. Зараз від нього в мене всередині все зіщулюється. За кілька кілометрів звідси моя подруга лежить у комі з дірками в мозку, навколо стоїть сморід блювоти – певне, маму вирвало в коридорі, а тато, ну… напевне його остання коханка любить час від часу викурити сигаретку. Що ж до мене, то я просто хочу повернутися до своєї кімнати. Я просто хочу сховатися й проспати ще пару годин.
Але я не можу. Тому що є не тільки я. Є ж іще Ґрейсі. Тож я вдихаю та намагаюся пригадати ті часи, коли мама здавалася мені найдобрішою людиною на світі, а тато – найсміливішим, тому я пробую знову.
– Тато… Мама п’є. Стає дедалі гірше.
Він трохи повертається на стільці, уникаючи мого погляду.
– Тебе майже не буває вдома, ти цього не бачиш, тобі не доводиться з цим стикатися.
– А хто, на твою думку, тут прибиратиме? – відрізає він так, ніби я мушу сповнитися вдячності.
– І що далі? – мені боляче від того, що доводиться добирати слова, щоб сказати йому це, тобто фізично боляче, ніби груди зсередини вкриті синцями, чорними та синіми. – Ти не думаєш, що це серйозно, як тоді…
Був один період, одразу після народження Ґрейсі, коли мама багато пила. То був перший епізод на моїй пам’яті, хоча, думаю, вони траплялися й до того. Тоді тато був тут, майже постійно. Він намагався впоратися з Ґрейсі, намагався зробити так, щоб мамі стало краще, постійно підкреслював мою сміливість і силу. Він був дуже вдячний за моє спокійне ставлення до ситуації, за те, що я пристосовуюся до неї та живу далі. Якраз тоді почалися мої стосунки із зайвою вагою. Не те щоб мені постійно хотілося їсти, натомість було необхідно якось заповнити порожнечу, створену мамою в моєму житті. Саме тоді під моїм ліжком почали з’являтися запаси провізії, і поки тато займався мамою чи Ґрейсі, мені лишалося тільки тамувати біль їжею. Напхавшись нею під зав’язку, тільки й можна було, що швидко заснути. У десять років то був найкращий із відомих мені захисних механізмів. Пізніше, у тринадцять років, він змінився на свою протилежність. Відмова від їжі дозволяла мені контролювати своє життя. Але в десять років мене постійно мучив голод, мені хотілося наповнити себе, але не вдавалося.
– Вона постійно нервується, ти ж знаєш, яка вона, – каже тато. З таким успіхом можна було б нічого не казати.
– Якби ти частіше бував удома, проводив час із нею, – не здаюсь я, – можливо, вона не була б така пригнічена. Можливо, вона не почувалася б такою самотньою.
Він ніяково сіпається, повертаючись до мене боком, і, не в змозі цьому запобігти, я бачу його тим, ким він є тепер. Він не гігант, не бог, не людина, яка більшу частину мого життя здавалася мені найбільшою, найрозумнішою, найсильнішою з усіх, кого я знаю, – він просто розбещена дитина, якій набридли її іграшки і яка хоче нових. І в цю мить я ненавиджу його.
– Ну тоді просто переїжджай сюди зі своєю новою шльондрою, чого ж.
Я беру склянку й виходжу з кухні, обережно обходячи вологі плями на кахлях.
– Повернися, зараз же, – сичить на мене тато, і цього разу він, здається, справді розлютився, але я не озираюся. Відтепер мені начхати, що він думає про мене. Я не пам’ятаю, коли востаннє він зробив бодай щось варте уваги.
Повернувшись до кімнати, я тихо зачиняю за собою двері й дивлюся у вікно, чекаючи сходу сонця. Є щось заспокійливе в цих ранкових годинах. Скрізь темно, скрізь тихо. Ряди будинків із темними вікнами наштовхують мене на думки про всі ті сни, якими повняться останні години темряви. Різні люди в різних будинках, і все це відбувається не з ними. Не знаю чому, але з якихось причин мені краще від цього усвідомлення, так ніби, якщо боляче тільки мені, то все не настільки погано.
Часом у моїй голові повно чорного туману. Він заважає мені бачити хороше, відчувати хороше. Все болить, всередині й зовні. Але тут тільки я й тільки зараз. Можливо, одного дня це буде хтось інший. Хтось, кого я не знаю, хтось, до кого мені байдуже, хтось іще визиратиме з вікна й чекатиме сходу сонця, поки небо повнитиметься моїми снами.
Я мушу поспати. Якщо я не посплю, голова завтра розколюватиметься, а перед очами миготітимуть іскри та кольори. Доведеться поспати.
Я лягаю, заплющую очі та думаю про хороше. Про те, як Ґрейсі вдає, що грає на гітарі, коли я репетирую. Про те, як Роуз регоче так сильно, що, коли вона притуляється до мене, я відчуваю вібрацїї її тіла. Про те, як Лео, граючи на гітарі, стоїть, наче гладіатор. Про те, як Наомі скидала брову, кажучи якусь дурницю так, наче то було щось збіса серйозне, а ми надривали животи від сміху. Мені хочеться згадувати її такою, а не з пробитою головою.
За кілька годин я прокидаюся, задихаючись, і цього разу я пам’ятаю сон. Темна, густа, крижана вода заповнює мені ніс і рот, заливає легені, і щось, щось холодне й жорстоке, затягає мене вниз, глибоко під воду, аж поки не зникає остання надія хоч колись виринути на поверхню.