Читать книгу В’язень Неба - Карлос Руис Сафон - Страница 10
Частина перша
Різдвяна історія
7
ОглавлениеЯ подякував Луїсіто за інформацію і поквапився до книгарні, сподіваючись встигнути, перш ніж батько повернеться й зауважить мою відсутність. Мені пощастило: табличка «Зачинено» досі висіла на дверях. Я відчинив крамницю, зняв табличку і став за прилавок, анітрохи не сумніваючись, що за ті хвилин сорок п’ять, протягом яких мене не було, жоден покупець навіть не наближався до вітрини книгарні.
Що роботи в мене не виявилося, то я став міркувати, як ліпше вчинити з «Графом Монте-Крісто» і як заговорити про цю історію з Ферміном, коли той повернеться до крамниці. Мені не хотілося даремно хвилювати його, однак візит незнайомця й мої марні спроби з’ясувати, що він замислив, не давали мені спокою. Зазвичай я просто виклав би своєму товаришеві все, що сталося, та й по всьому, але в цьому випадку щось мені підказувало, що поводитися треба вкрай делікатно. Останнім часом Фермін ходив засмучений і геть не в гуморі. Я силкувався підбадьорити його, однак жодна з моїх жалюгідних спроб не могла викликати усмішку на його обличчі.
– Ферміне, можеш не витирати так ретельно пил із книжок, – казав я йому. – Я чув, що скоро популярними будуть тільки «чорні» романи[12].
Я натякав на назву, яку тоді оглядачі починали застосовувати до кримінальних історій про злочин і кару, що в пригладжених перекладах потроху діставалися до нас із закордону.
У Ферміна ці нікчемні намагання сказати щось дотепне не викликали навіть жалісливої посмішки, натомість він хапався за нагоду виголосити чергову промову, сповнену зневіри й бридливості.
– Незабаром усі романи стануть чорними, адже від другої половини цього кровожерного століття тхне фальшем і злочином, прихованими за цілою купою всіляких евфемізмів, – виголошував він.
«Ну ось, починається, – думав у таких випадках я. – Апокаліпсис від святого Ферміна Ромеро де Торреса».
– Ти перебільшуєш, Ферміне. Тобі треба більше бувати на свіжому повітрі. Я читав якось у газеті, що вітамін D посилює віру в наших ближніх.
– А я ось читав, що якусь книжчину одного з віршомазів Франко називають літературною сенсацією світового масштабу, та попри це, її не знайдеш у жодній книгарні далі Мостолесу[13].
Коли Ферміна опановував песимізм, краще було не підкидати моєму товаришеві поживи для роздумів.
– Знаєш що, Даніелю? Іноді я думаю, що Дарвін помилився і що насправді людина походить не від мавп, тому що в кожних вісьмох із десяти представників роду людського сидить свиня і тільки чекає свого часу, щоб залізти в багнюку, – розводився він далі.
– Ферміне, мені більше до вподоби, коли ти висловлюєш більш гуманістичні й позитивні погляди на стан речей, як того разу, коли сказав, що глибоко в душі жодна людина не є поганою, а лише наляканою.
– Казна-що. Я, мабуть, був не при тямі, коли таке верз.
Веселун Фермін, про якого мені так приємно було згадувати, кудись подівся, і його заступила людина, змучена своїми клопотами й невдачами, про які не хотіла нікому розповідати. Іноді, коли Фермін гадав, що його ніхто не бачить, то забивався в куток, і тяжка туга, здавалося, гризла його зсередини. Він став худий як тріска й почав неабияк непокоїти мене своїм хворобливим виглядом. Я кілька разів намагався побалакати з товаришем про це, але він уперто заперечував, що має негаразди, й видавав цілу купу якихось чудернацьких пояснень.
– Нічого мені не сталося, Даніелю. Просто річ у тому, що я тепер стежу за футбольними чемпіонатами і щоразу, коли «Барса»[14] програє, у мене падає тиск. Скибочка ламанчського сиру – і я знову здоровий як бик.
– Як таке може бути? Ти ж ні разу не був на футболі!
– Це ти так тільки думаєш. Та ми з Кубалою[15], можна сказати, зростали разом.
– Але ж я бачу, що в тебе аж кості світяться. Ти або захворів, або зовсім не пильнуєшся.
Замість відповіді він продемонстрував мені біцепси завбільшки з невеличкий круглячок і вишкірився, немовби рекламуючи зубний порошок.
– Помацай-но. Тверді, як сталь, із якої викувано меча Сідові[16].
Батько гадав, що Фермінів кепський стан спричинений хвилюваннями через весілля й через усе те, що з ним пов’язано, зокрема потребою тісного спілкування з духівництвом і пошуками ресторану чи кафе, де можна було влаштувати учту, але я підозрював, що причина такої його меланхолії ховається значно глибше. Я саме вагався, як ліпше вчинити: розповісти Фермінові про все, що сталося вранці, і показати книжку чи дочекатися, доки випаде краща нагода, коли це двері розчинилися і з’явився мій товариш із виразом обличчя, що пасував би на поминках. Побачивши мене, він вичавив із себе кволу усмішку і по-військовому віддав честь.
– Радий тебе бачити, Ферміне. Я вже гадав було, що ти не прийдеш.
– Коли я проходив повз крамницю годинникаря, дон Федеріко потішив мене казна-якою пліткою. Буцімто сьогодні вранці на вулиці Пуертаферріса бачили сеньйора Семпере при повнім параді, що прямував невідь-куди. Дон Федеріко й ця дурепа Мерседітас хотіли знати, чи сеньйор Семпере часом не завів собі коханки, як то тепер повелося в тутешніх крамарів, а якщо дівиця ще й шансонетка, то це вже останній крик моди.
– І що ти їм відповів?
– Я сказав, що твій шановний батечко – зразковий удівець, який повернувся до стану первісної незайманості, що неабияк зацікавило наукову спільноту й забезпечило йому подання до офісу архієпископа на канонізацію за прискореною процедурою. І що особисте життя сеньйора Семпере я не обговорюю ні з близькими йому людьми, ні з далекими, бо воно стосується лише його одного. А того, хто полізе до мене з базарними плітками, я відлупцюю по пиці – та й квит.
– Ти справжній лицар, Ферміне, давнього гарту.
– Це твій батько давнього гарту. Тому що – але тільки між нами, мої слова не мають покинути ці стіни – йому б не завадило коли-не-коли розважитися. Відтоді як почалася наша посуха з продажами, він цілими днями сидить у підсобці з цією своєю єгипетською «Книгою мертвих».
– Це бухгалтерська книга.
– Байдуже. Власне, я вже давно вважаю, що нам потрібно затягти його до «Ель Моліно» й гульнути там на славу. І хоча в таких справах наш герой холодніший за холодець, я гадаю, що герць із гарячою ладною панянкою трохи розтрусив би йому кістки, – заявив Фермін.
– Овва! Хто б казав! Знайшовся заводіяка! Коли вже казати по щирості, то мене непокоїш саме ти, – обуривсь я. – Останнім часом ти схожий на таргана в пальті.
– Слухай-но, Даніелю, а ти відшукав дуже вдале порівняння. Бо ж, хоч у таргана й немає гарненького личка, що його вимагають безпідставні канони цього дурноверхого суспільства, у якому нам судилося жити, але, як і це бідолашне членистоноге, твій покірний слуга вирізняється дивовижним інстинктом до виживання, непомірною ненажерливістю й лев’ячим лібідо, якого не поменшає навіть в умовах щонайвищої радіації.
– З тобою неможливо сперечатися, Ферміне.
– Друже мій, уся річ у моїй схильній до діалектики вдачі й готовності всипати бобу у відповідь на найменший натяк на поклеп чи дурисвітство, але твій батько – квітка ніжна й тендітна, і, гадаю, настав час узяти справу в свої руки, доки він остаточно не перетворився на викопні рештки.
– І яка ж це справа, Ферміне? – раптом пролунав батьків голос у нас за спиною. – Тільки не кажи, що збираєшся влаштувати мені вечерю з Росіїто.
Ми обернулися, наче двоє збиточних школярів, заскочених зненацька на місці злочину. Мій батько, геть не подібний на тендітну квітку, суворо позирав на нас із порога.
12
«Чорний» роман (або нуар) – різновид «крутого» кримінального роману з напруженим сюжетом і грубуватою манерою розповіді.
13
Мостолес – муніципалітет у складі автономної спільноти Мадрид.
14
Скорочена назва футбольного клубу «Барселона».
15
Ладислав Кубала (1927–2002) – угорський, чехословацький та іспанський футболіст. У 1951–1961 рр. грав за «Барселону».
16
Сід Кампеадор (відомий також як Ель Сід та Родріго Діас де Вівар, 1040–1099) – легендарний полководець часів Реконкісти, національний герой Іспанії.