Читать книгу В’язень Неба - Карлос Руис Сафон - Страница 15

На той час Фермін далі проживав у старому пансіоні на вулиці Хоакіна Кости, де, як мені стало відомо з надійного джерела, усі інші мешканці в таємній тісній співпраці з Росіїто і її колегинями готували моєму другові парубоцьку вечірку, що мала ввійти в історію. Фермін уже чекав на мене біля під’їзду, коли я зайшов по нього після дев’ятої.

– Правду кажучи, мені не дуже хочеться їсти, – повідомив він, побачивши мене.

– Шкода. А може, все ж підемо в «Кан Льюїс», – запропонував я. – Сьогодні в них має бути відварний нут і капіпота[24]…

– Що ж, гаразд, – погодився Фермін. – Смаковита потрава – неначе розквітла дівчина, не годиться марнувати нагоду її покуштувати.

Узявши собі за девіз цю перлину з полиці афоризмів неперевершеного дона Ферміна Ромеро де Торреса, ми прогулялися до ресторану, що його мій товариш вважав за найкращий не лише в Барселоні, а й узагалі мало не в усьому світі. «Кан Льюїс» розміщувався в будинку номер сорок дев’ять на вулиці Сера, за крок від притонів Равалю. Скромний на вигляд, з атмосферою вуличних вистав, просякнутою таємницями колишньої Барселони, ресторан пропонував пречудову кухню, прекрасні обслуговування й ціни, які навіть для нас із Ферміном були прийнятними. Посеред тижня вечорами тут збиралися богемні завсідники – театрали, літератори та інші божі створіння, заможні й не дуже, що дружно підносили келихи.

Зайшовши до ресторану, ми зустріли постійного відвідувача нашої книгарні, професора Альбуркерке, що вечеряв за барною стійкою, гортаючи газету. Місцевий учений, викладач філологічного факультету, тонкий критик і публіцист, він почувався тут як удома.

– Радий вас бачити, професоре, – привітався я, проходячи повз нього. – Коли це вже ви навідаєтеся до нас, щоб поповнити ваші запаси харчу для душі? Адже на самих тільки некрологах у «Ванґуардії» довго не протягнеш.

– Та треба буде якось до вас зазирнути. Мене вже аж верне від усіх тих дипломних. Я стільки начитався тих нісенітниць, які понаписували теперішні чванькуваті шмаркачі, що, здається, в мене починає розвиватися дислексія[25].

Тої миті офіціант подав йому на десерт пишний округлий флан[26], який, похитуючись, пускав сльозинки паленого цукру й точив ніжні пахощі ванілі.

– Це все забудеться, щойно ваше добродійство покуштує цієї дивовижної страви, що колихається так сласно, наче перса доньї Маргарити Ширґу[27], – промовив Фермін.

Професор поглянув на свій десерт у світлі такого порівняння й кивнув, зачарований прекрасним видовищем. Ми лишили вченого мужа насолоджуватися цукрованими принадами театральної примадонни, а самі влаштувалися за затишним столиком у дальньому кутку зали. Невдовзі нам принесли розкішну вечерю, яку Фермін завзято й пожадливо вмолов, наче яка молотарка.

– А ти казав, що не маєш апетиту, – зауважив я.

– Це все м’язи, вони потребують калорій, – пояснив товариш, до блиску підчищаючи тарілку останньою скибкою хліба, що лишилася в хлібниці, хоча мені здалося, що причиною був не голод, а непогамовна тривога, що пожирала самого Ферміна.

Пере, офіціант, що нас обслуговував, підійшов, щоб дізнатися, чи все гаразд, і, побачивши те спустошення, яке вчинив Фермін, простягнув йому десертне меню.

– Не бажаєте завершити трапезу чимось солоденьким, маестро?

– А принесіть-но мені два ваших фірмових флани, таких, як оце я щойно бачив. Тільки, якщо можна, прикрасьте кожен гарною стиглою вишенькою, – попрохав мій товариш.

Пере прийняв замовлення й розповів, що власник ресторану, почувши, як Фермін вихваляє пругкі принади флана за допомогою такого влучного порівняння, вирішив назвати цю страву «Маргаритою».

– Мені тільки каву з молоком, – сказав я.

– Десерт і кава – за рахунок закладу. Хазяїн пригощає, – повідомив Пере.

Ми подякували, здійнявши келихи з вином у напрямку власника ресторану, який бесідував за барною стійкою з професором Альбуркерке.

– Славні люди, – пробурмотів Фермін. – Іноді забуваєш, що в цьому світі не самі лише негідники.

Мене вразило те, з якою жорсткістю й гіркотою прозвучали його слова.

– Чому ти так кажеш, Ферміне?

Товариш тільки стенув плечима. Невдовзі прибули флани, що спокусливо тремтіли, увінчані блискучими вишеньками.

– Ти пам’ятаєш, що за кілька тижнів одружуєшся, а отже, змушений будеш облишити своїх «маргариток»? – пожартував я.

– Лихо мені[28], – відказав Фермін. – Куди й поділося моє молодецтво? Я вже не той, що колись.

– Усі ми змінюємося.

Фермін із насолодою взявся до своїх фланів.

– Не пригадую де, але якось я читав, що насправді ми ніколи не були такими, як колись, і все це лише наші ілюзії про те, чого ніколи не траплялося… – мовив він.

– Так починається роман Хуліана Каракса, – підказав я.

– Маєш рацію. Цікаво, де зараз пробуває наш приятель Каракс? Ти ніколи не замислювався про це?

– Не минає й дня, щоб я про це не думав.

Фермін усміхнувся, пригадуючи наші колишні пригоди. А тоді, пальцем указавши на моє огруддя, запитально глянув на мене:

– Ще болить?

Я розщібнув кілька ґудзиків і показав йому шрам, який колись давно лишила куля інспектора Фумеро, пробивши мені грудну клітку в занедбаному маєтку «Янгол Імли».

– Інколи.

– Давні рани ніколи не загоюються, еге ж?

– Загоюються, а потім знову ятряться, мабуть, так. Ферміне, подивися-но мені в очі!

Невловимий погляд товариша зустрівся з моїм.

– Не хочеш розповісти, що з тобою відбувається?

Якусь мить він вагався.

– Тобі відомо, що Бернарда при надії? – запитав він.

– Ні, – збрехав я. – Це те, що тебе так турбує?

Фермін похитав головою, доїдаючи чайною ложечкою другий флан і досьорбуючи залишки паленого цукру.

– Вона не хотіла мені досі розповідати, тому що боїться, бідолашна. Насправді ж вона зробить мене найщасливішою людиною у світі.

Я пильно поглянув на нього.

– По правді сказати, зараз ти анітрохи не скидаєшся на щасливу людину. Це через весілля? Тебе непокоїть уся ця церковна церемонія?

– Ні, Даніелю. Насправді я вже не можу дочекатися весілля, хоча без духівництва тут і не обійтися. Але я ладен одружуватися з Бернардою щодня.

– У чому ж тоді річ?

– Скажи мені, що найперше запитують у людини, яка збирається взяти шлюб?

– Ім’я, – не замислюючись відповів я.

Фермін спроквола кивнув. Аж тут ураз я збагнув, із якими труднощами довелося зіштовхнутися моєму доброму другові.

– Пам’ятаєш, Даніелю, про що я розповідав тобі колись давно?

Я все чудово пам’ятав. Завдяки старанням того негідника, інспектора Фумеро, який, перш ніж перекинутися до фашистів, працював катом у комуністів, мій товариш потрапив під час громадянської війни до в’язниці, де ледве не втратив розум і життя. Дивом вирятувавшись, ледве живий, він вирішив стерти своє минуле й назвався іменем, яке побачив на старій афіші про кориду на арені «Монументаль». Так народився Фермін Ромеро де Торрес, людина, що день у день творила свою нову історію.

– Ось чому ти не захотів заповнювати парафіяльну анкету, – промовив я. – Ти не можеш скористатися іменем Ферміна Ромеро де Торреса.

Товариш кивнув головою.

– Слухай-но, я певен, що ми відшукаємо спосіб виправити тобі нові документи. Пригадуєш лейтенанта Паласіоса? Він звільнився з поліції і тепер працює вчителем фізкультури у школі в районі Бонанова. Але часом він навідується до книгарні, щоб побазікати, і одного разу розповів, що існує цілий підпільний ринок фальшивих документів для тих, хто після років, проведених в еміграції, хоче повернутися до країни. Паласіос сказав, що знає одного чоловіка, власника майстерні недалеко від корабельні Драссанас[29], який має зв’язки з поліцією і за сто песет може виробити будь-кому нове посвідчення особи й зареєструвати його в міністерстві.

– Я знаю, про кого йдеться. Його звали Ередіа. Художник.

– Звали?

– Кілька місяців тому його тіло виловили в порту. Подейкують, випав із катера під час прогулянки до молів. Зі зв’язаними за спиною руками. Фашистські жарти.

– Ти був знайомий із ним?

– Мав певні справи.

– Отже, якщо він зробив тобі документи, які підтверджують, що ти Фермін Ромеро де Торрес…

– Ередіа виправив їх мені у тридцять дев’ятому, наприкінці війни. Тоді це було простіше, усюди панував страшенний безлад, і коли люди збагнули, що корабель іде на дно, тобі за два дуро продавали ледь не іменний герб.

– Чому ж ти не можеш користуватися цим ім’ям?

– Тому що Фермін Ромеро де Торрес помер у тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому році. Лихі то були часи, Даніелю, куди гірші, ніж тепер. Той неборака навіть року не протягнув.

– Помер? Де? Як?

– У в’язниці, у замку Монтжуїк. У камері номер тринадцять.

У моїй пам’яті сплив дарчий напис, що його незнайомець залишив Ферміну на «Графові Монте-Крісто».

Фермінові Ромеро де Торресу, який повернувся з мертвих і володіє ключем від майбутнього.

13

– Того вечора, Даніелю, я розповів тобі лише частину історії.

– Я гадав, що ти мені довіряєш.

– Я ладен із заплющеними очима довірити тобі своє життя. Річ не в цьому. Я не розповів тобі всього, щоб захистити тебе.

– Захистити? Мене? Від чого?

Фермін пригнічено опустив очі.

– Від правди, Даніелю… від правди.