Читать книгу В’язень Неба - Карлос Руис Сафон - Страница 11

Частина перша
Різдвяна історія
8

Оглавление

– А звідки вам відомо про Росіїто? – вражено пробурмотів Фермін.

Насолодившись нашим переполохом, який спричинила його поява, батько приязно всміхнувся до нас і підморгнув.

– Хоч я колись і перетворюся на викопні рештки, але слух у мене поки ще добрий. Слух і голова. Тому я вирішив, що потрібно вжити деяких заходів, щоб пожвавити нашу торгівлю, – оголосив він. – А похід до «Ель Моліно» може зачекати.

Лише тоді ми зауважили, що батько повернувся з двома чималими сумками й здоровенною коробкою, загорнутою в пакувальний папір і перев’язаною грубою мотузкою.

– Сподіваюся, ти не пограбував сусідній банк? – запитав я.

– Банків я намагаюся по змозі уникати, бо, як правильно каже Фермін, зазвичай це саме вони грабують тебе, а не навпаки. А повернувся я з ринку «Санта-Люсія».

Ми з Ферміном збентежено перезирнулися.

– Не хочете мені допомогти? Ці торби тяжкі, як бозна-що.

Ми взялися викладати вміст сумок на прилавок, тимчасом як батько розпаковував коробку. У сумках виявилося повно якихось невеличких пакунків. Фермін розгорнув один із них і розгублено втупився в нього очима.

– Що це таке? – поцікавивсь я.

– Як на мене, це дорослий ішак у масштабі один до ста, – відказав Фермін.

– Хто?

– Осел, віслюк чи онагр – спокійна, мила й чарівлива тварина, чотиринога й непарнокопитна, що блукає горами й долами нашої рідної Іспанії. Однак у мініатюрній версії, на кшталт тих маленьких потягів, що продаються в іграшковій крамниці «Палау».

– Це глиняний віслючок, фігурка для вертепу, – пояснив батько.

– Якого такого вертепу?

Замість відповіді батько лише дістав із картонної коробки чималий макет ясел Христових із ілюмінацією. Я здогадався, що батько придбав їх, щоб виставити у вітрині книгарні, сподіваючись такою різдвяною рекламою привабити відвідувачів. Фермін тим часом уже розпакував різноманітні фігурки волів, верблюдів, свиней, качок, пальм, східних царів, Йосипа й Діви Марії.

– Упасти в ярмо націонал-католицизму й узяти на озброєння його підступні методи навіювання думок шляхом демонстрації лялькових вистав і експлуатації заяложених легенд – це, по-моєму, не найкраще рішення, – виголосив мій товариш.

– Не мели дурниць, Ферміне. Це добра традиція. Людям подобаються різдвяні вертепи, – відрізав батько. – Нашій книгарні бракує яскравих барв і радощів, таких потрібних у ці святкові дні. Погляньте на всі інші крамниці довкола, і ви побачите, що наша проти них – наче похоронне бюро. Ну ж бо, підсобіть мені виставити вертеп у вітрині. І приберіть звідти всі ці книги Мендісабаля[17] про дезамортизацію. Вони тільки всіх відлякують.

– Ну ось, приїхали, – пробурмотів Фермін.

Утрьох ми підійняли ясла, розмістили їх у вітрині й порозставляли фігурки. Фермін допомагав неохоче, суплячись і шукаючи будь-якого приводу, щоб висловити свою незгоду з цим задумом.

– Сеньйоре Семпере, не майте моїх слів за образу, але це немовля Ісус утричі більше за свого начебто батька й ледве вміщається в колисці.

– Нічого не вдієш. Менші фігурки на базарі закінчилися.

– У мене таке враження, ніби коло Діви Марії лежить один із тих японських борців, які мають надмірну вагу, напомаджене волосся, а замість трусів – шматок тканини, пропущений між ногами.

– Борці сумо, – підказав я.

– Атож, саме вони, – погодився Фермін.

Батько зітхнув, скрушно похитавши головою.

– А крім того, погляньте на його очі. Здається, що він одержимий.

– Ферміне, замовкни негайно й увімкни краще вертеп у розетку, – наказав йому батько, простягаючи провід.

Фермін, наче фокусник, примудрився з дивовижною спритністю пролізти попід столиком, на якому стояли ясла, і дотягтися до розетки, що була аж наприкінці прилавка.

– Нехай буде світло, – виголосив батько, захоплено споглядаючи на новий блискучий вертеп книгарні «Семпере й сини». – Оновлення або смерть, – задоволено додав він.

– Смерть, – пробубонів собі під ніс Фермін.

Не минуло й хвилини відтоді, як було врочисто ввімкнуто ілюмінацію, а якась матуся з трьома дітьми вже зупинилася перед вітриною, щоб помилуватися яслами, і, повагавшись хвилю, наважилася зайти до крамниці.

– Доброго дня, – привіталася вона. – Ви маєте оповіді про життя святих?

– Звісно, – відказав батько. – Дозвольте показати вам «Збірник оповідань про життя маленького Ісуса». Я певен, ваші діти будуть у захваті від цієї книжки, що має багато малюнків і передмову – лишень уявіть собі – дона Хосе Марії Пемана[18]!

– Ой, як славно! Нині так важко натрапити на справді добру книжку, яку приємно читати. Без усіх цих злочинів і смертей, і всіх цих розмірковувань, яких ніхто не розуміє. Вам так не здається?

Фермін пустив очі під лоба й уже збирався розтулити рота, коли я його стримав і відтягнув подалі від жінки.

– Гадаю, ви маєте рацію, – погодився батько, краєм ока поглядаючи на мене й показуючи знаками, щоб я зв’язав Ферміна й заткнув йому пельку, тому що цієї покупчині не можна було втратити нізащо в світі.

Я заштовхав Ферміна до підсобного приміщення й щільно запнув завісу, щоб дати батькові змогу спокійно завершити продаж.

– Ферміне, я не знаю, яка муха тебе вкусила. Я бачу, що тобі не сподобалася ця задумка з вертепом, і я це розумію, але якщо Ісусик завбільшки з дорожній коток і кілька глиняних свиней підбадьорять батька та ще й принадять до книгарні покупців, то я попросив би тебе притримати свої екзистенціалістські промови й удати щире захоплення, принаймні в робочий час.

Фермін зітхнув і присоромлено опустив голову.

– Пробач мені, якщо можеш, друже Даніелю, – промовив він. – Щоб ощасливити твого батька й урятувати книгарню, я ладен піти на прощу шляхом святого Якова[19], вирядившись у костюм тореро.

– Досить, якщо ти просто скажеш батькові, що його вигадка з вертепом дуже вдала, і далі поводитимешся відповідно.

Фермін кивнув.

– Цього замало. Я перепрошу сеньйора Семпере за свою неподобну поведінку й на знак свого щирого каяття додам до вертепу ще одну фігурку, щоб різдвяним духом нас не змогли перевершити навіть великі торгові центри. У мене є приятель, що підпільно виготовляє каґанери[20] доньї Кармен Поло де Франко[21]. Такі подібні виходять, що аж сироти на тілі виступають.

– Досить буде якоїсь овечки або царя Балтазара.

– Як скажеш, Даніелю. А тепер, якщо ти не проти, я зроблю щось корисне, наприклад, розберу коробки з книжками вдови Рекасенс, що вже тиждень тут припадають пилом.

– Тобі допомогти?

– Не турбуйся. Я дам собі раду, а ти роби свої справи.

Він попрямував до складу в кінці підсобки і став одягати синій робочий халат.

– Ферміне, – покликав я товариша.

Він обернувся, уважно дивлячись на мене. Якусь мить я не наважувався почати.

– Сьогодні дещо сталося, і я хотів би тобі розповісти.

– Я слухаю.

– Навіть не знаю, як це все пояснити до ладу. Тебе сьогодні дехто розшукував.

– Вона гарненька? – запитав Фермін, намагаючись жартівливим тоном приховати неспокій, що тінню промайнув у його очах.

– Це був чоловік. Доволі старий і пошарпаний і, по правді сказати, дещо дивакуватий.

– Він назвався? – запитав Фермін.

Я похитав головою.

– Ні, але він лишив для тебе ось це.

Фермін насупився. Я простягнув йому книжку, яку відвідувач придбав кілька годин тому. Мій товариш узяв її і збентежено поглянув на назву.

– Хіба це не той Дюма, що виставлений у нас в шафці за сім дуро?

Я кивнув, підтверджуючи.

– Розгорни на титульній сторінці.

Фермін послухався. Прочитавши дарчий напис, він враз аж пополотнів і натужно ковтнув. Потім мій друг заплющив на мить очі, а коли розплющив і мовчки глянув, мені здалося, що за п’ять секунд він постарів на п’ять років.

– Коли цей чоловік вийшов із крамниці, я пішов за ним назирцем, – розповідав я далі. – Він поселився тиждень тому в притоні на вулиці Оспіталь, навпроти пансіону «Європа». Живе, судячи з того, що мені вдалося дізнатися, під чужим ім’ям, а саме під твоїм: Фермін Ромеро де Торрес. Від одного з вуличних письменників, які працюють коло палацу віце-королеви, я довідався, що цей чоловік звертався з проханням переписати листа, у якому йшлося про велику суму грошей. Тобі це про щось говорить?

Фермін зіщулився, немовби кожне моє слово падало на його голову, як удар кия.

– Даніелю, ти не повинен більше ні стежити за цим типом, ні розмовляти з ним. Це дуже важливо. Не треба нічого робити. Тримайся від нього якомога далі. Цей чоловік дуже небезпечний.

– Хто він такий, Ферміне?

Фермін згорнув книжку і сховав її на полиці за коробками.

Поглянувши в напрямку головного приміщення крамниці й переконавшись, що мій батько досі зайнятий із покупчинею і нас не чує, товариш наблизився до мене й прошепотів:

– Прошу тебе, не розповідай про це своєму батькові, та й узагалі нікому.

– Ферміне…

– Благаю тебе. Заради нашої дружби.

– Але ж, Ферміне…

– Будь ласка, Даніелю. Не зараз. Довірся мені.

Згнітивши серце, я погодився й показав товаришеві сотку, якою розплатився незнайомець. Пояснювати Фермінові, звідки вона взялася, не було потреби.

– Це прокляті гроші, Даніелю. Пожертвуй їх сестрам милосердя або першому-ліпшому жебракові. Або, ще краще, спали їх.

Фермін замовк і став знову перевдягатися. Скинувши халат, він натягнув своє поношене габардинове пальто і надів на свою голову, чи то пак сірникову голівку, берет, що скидався на змальовану Далі паельєру[22], яка розтопилася від жару.

– Уже йдеш?

– Перекажи своєму батькові, що в мене з’явилися непередбачені обставини. Зробиш мені таку ласку?

– Звісно, але…

– Поки що я нічого не можу тобі пояснити, Даніелю.

Фермін схопився однією рукою за живіт, немовби йому скрутило кишки, а другою заходився жестикулювати, неначе хотів спіймати слова, які так і не злетіли з його губ.

– Ферміне, якби ти розповів мені, я зміг би чимось тобі зарадити…

Мій товариш на хвилину замислився, але потім мовчки похитав головою і вийшов на сходовий майданчик. Я провів його до виходу з під’їзду, а потім дивився, як Фермін – лише людина, на плечі якої впав увесь тягар світу, – поступово зникає у мряці, тимчасом як на Барселону спадала ніч, чорніша, ніж зазвичай.

17

Хуан до Діос Альварес Мендісабаль (1790–1853) – іспанський політик, обіймав посади міністра фінансів і голови уряду Іспанії.

18

Хосе Марія Пеман-і-Пемартін (1897–1981) – іспанський письменник, журналіст і поет, що підтримував режим Франко.

19

Шлях святого Якова (Ель-Каміно-де-Сантьяґо) – знаменита паломницька дорога до могили апостола Якова в іспанському місті Сантьяґо-де-Компостела, головна частина якої пролягає Північною Іспанією.

20

Каґанер (букв. «серун») – різьблена фігурка відомої особи, що справляє велику потребу. Ставити такі фігурки до різдвяного вертепу – давня каталонська традиція.

21

Дружина іспанського диктатора Франсіско Франко.

22

Пательня з двома ручками, на якій готують національну іспанську страву – паелью.

В’язень Неба

Подняться наверх