Читать книгу В’язень Неба - Карлос Руис Сафон - Страница 14

Поглянувши на годинник на своєму зап’ястку, батько перевів на мене запитальний погляд, коли я нарешті повернувся до книгарні. Мабуть, він не міг збагнути, що я робив аж півгодини, але не запитав нічого. Ховаючи очі, я простягнув йому ключі від підвалу.

– А хіба ти сам не спустишся по книжки?

– Так, звісно. Вибач. Зараз я сходжу.

Батько скоса глянув на мене.

– З тобою все гаразд, Даніелю?

Я кивнув головою, вдавши, що здивований запитанням, і, перш ніж батько встиг повторити його, поквапився по книжки, які треба було принести. Вхід до підвалу був аж у дальньому кінці коридору нашого будинку. За металевими дверима, що ховалися під першим сходовим маршем і замикалися на колодку, починалися гвинтові сходи, кінець яких губився в темряві; тхнуло вогкістю й чимось невизначеним, що навіювало думки про витоптану траву й мертві квіти. Попід стелею висіло вряд кілька лампочок, що тьмяно блимали, створюючи в підвалі атмосферу бомбосховища. Я спустився східцями донизу й провів рукою по стіні, намацуючи вмикач.

Жовтаве світло спалахнуло за моєю спиною, вихоплюючи з темряви обриси того, що було лише купою непотребу, який марив про часи колишньої величі. Кістяки старих нічийних велосипедів, обсновані павутиною картини й картонні коробки, що громадилися на розбухлих від вологи дерев’яних стелажах, – усе це створювало видовище, від якого зникало будь-яке бажання затримуватися тут бодай на мить довше, ніж потрібно. Я тільки зараз збагнув, як дивно вчинила Беа, коли, замість попросити мене, вирішила сама спуститися в підвал. Я обвів очима ці хащі мотлоху й старого манаття, запитуючи себе, які ж іще таємниці заховано тут.

Я зітхнув, усвідомивши, куди прямують мої думки. Слова листа пропалювали мені мозок, наче бризки кислоти. Я пообіцяв собі, що не стану порпатися в коробках, шукаючи жмуток напахчених листів від того типа. Минуло лише кілька секунд, і я порушив би свою обіцянку, якби не почув кроки: хтось іще спускався східцями в підвал. Підвівши погляд, я побачив Ферміна, що з гидливим виразом на обличчі оглядав усю цю картину.

– Слухай-но, тут смердить, наче в трупарні. Ти певен, що в одному з цих ящиків поміж викрійками для в’язання не лежить мумія матері Мерседітас?

– Коли ти вже тут, допоможи мені віднести ці коробки з книжками, що знадобилися батькові.

Фермін засукав рукава, приготувавшись до роботи. Я показав йому дві коробки з емблемою видавництва «Вертісе», і ми взяли кожен по одній.

– Даніелю, у тебе вигляд гірший за мій. Щось сталося?

– Мабуть, надихався гнилизною підвалу.

Фермін не дав себе ошукати моєю спробою віджартуватися. Я поставив коробку на підлогу й присів на неї.

– Можна тебе про дещо запитати, Ферміне?

Товариш також покинув свою ношу й пристосував її замість стільця.

Я тільки дивився на нього: хотів щось сказати, але не міг вичавити з себе ані слова.

– Альковні проблеми? – запитав Фермін.

Я почервонів, пересвідчившись, як добре знає мене мій друг.

– Щось на кшталт цього.

– Сеньйора Беа, благословенна поміж жінками, не має бажання до любовних битв? Чи, навпаки, жага її надмірна і тобі не вдається її вдовольнити? На мою думку, після народження дитини в жінок у крові вибухає гормональна атомна бомба. Це одна з найбільших загадок природи: як тільки вони не божеволіють у перші двадцять секунд після пологів? Я знаю це все, тому що акушерство, разом із білими віршами, – це одне з моїх захоплень.

– Та ні, не в цьому річ. Наскільки мені відомо.

Товариш із подивом глянув на мене.

– Я мушу тебе попросити нікому не розповідати те, що почуєш.

Фермін урочисто перехрестився.

– Я щойно випадково натрапив на лист у кишені пальта Беа.

Я замовк, але товариш, схоже, не вразився.

– І?

– Це лист від її колишнього нареченого.

– Того мажорчика? А хіба він не подався до Ель- Ферроль-Каудильйо, щоб будувати там запаморочливу кар’єру татусевого синочка?

– Так і я гадав. Але виявляється, що він у вільний час пописує любовні листи до моєї дружини.

Фермін аж підскочив.

– От же сучий виблядок, – процідив він крізь зуби з люттю, навіть сильнішою за мою.

Я дістав із кишені лист і простягнув йому.

Фермін, перш ніж розгорнути його, принюхався.

– Мені здається, чи це мудило справді посилає напахчені листи? – запитав він.

– Не скажу тобі точно, але мене це б не здивувало. Цілком схоже на нього. Але найцікавіше в самому листі. Ти читай, читай…

Фермін узявся читати, бурмочучи собі під ніс і час від часу хитаючи головою.

– Цей фрукт, окрім того, що нікчема й мерзотник, ще й несусвітній пошляк. Самого тільки «коли цілую чиїсь вуста» досить, щоб кинути його на ніч до буцегарні.

Я сховав лист і втупився поглядом у підлогу.

– Ти ж не хочеш сказати, що підозрюєш у чомусь Беа? – недовірливо запитав Фермін.

– Та ні, звісно, що ні.

– Брешеш.

Я скочив на ноги й заходився сновигати туди-сюди по підвалу.

– А як би ти вчинив, коли б знайшов такого листа в кишені Бернарди?

Фермін ретельно виважив відповідь.

– Я б довірився матері моєї дитини.

– Довірився?

Фермін кивнув.

– Не ображайся, Даніелю, але в тебе типові проблеми чоловіка, одруженого з шикарною жінкою. Беа, яка для мене була, є й буде святою, вона, як то кажуть, наче мед з маком, аж губи злипаються. І не важко здогадатися, що всілякі бахури, бевзі, нахаби та інші жевжики волочитимуться за нею. Це річ природна. І байдуже, є в неї чоловік і дитина чи ні: вбрану в костюм мавпу, яку ми доброзичливо називаємо «гомо сапіенс», це анітрохи не обходить. Ти, може, цього й не усвідомлюєш, але я ладен закластися на останні підштаники, що чоловіки злітаються на твою святу дружину, як мухи на горщик із медом на квітневому ярмарку. Цей дурник – звичайний шакал, який скавчить, сподіваючись, що йому щось перепаде. Повір мені, що жінка, у якої все гаразд із головою і під спідницею, таку наволоч бачить здалеку.

– Ти впевнений?

– Навіть не сумнівайся. Ти справді гадаєш, що якби Беатріс хотіла стрибнути в гречку, то стала б чекати, поки цей жалюгідний слимак, роздрочившись, надішле їй свої байки, сподіваючись затягнути твою дружину в ліжко? Якщо її не проводжає з десяток залицяльників щоразу, як твоя красуня виходить із дитиною на прогулянку, значить, у неї нікого немає. Повір мені, я знаю, що кажу.

– Але ж я не певен, що тепер, коли почув усе це, мені стане спокійніше.

– Слухай-но, усе, що тобі треба зробити, – це повернути лист туди, де ти його знайшов, у кишеню пальта, і більше про нього не згадувати. І навіть не думай нічого казати дружині.

– Ти вчинив би саме так?

– Я вчинив би ось як: відшукав би цього бугая і так зацідив би йому ногою по яйцях, що коли б їх витягали в нього з потилиці, єдиним його бажанням було б піти в монастир. Але я – це я. А ти – це ти.

Гнітюче відчуття охопило мене, розтікаючись усередині, наче краплина олії в чистій воді.

– Я не впевнений, що ти мені допоміг, Ферміне.

Товариш знизав плечима, потім узяв коробку з книжками, підійнявся східцями і зник із очей.

Решту ранку ми були зайняті поточними справами в книгарні. Порозмірковувавши над випадком із листом, за кілька годин я вирішив, що Фермін має цілковиту рацію. Щоправда, незрозумілим лишалося, у чому саме він мав рацію: в тому, що треба довіритися коханій жінці й нічого їй не казати, чи в тому, що треба піти до того поганця й віддухопелити його. Календар над прилавком повідомляв, що сьогодні двадцяте грудня. У мене лишався рівно місяць, щоб вирішити це питання.

День минав жваво, продажі були скромними, однак безперервними. Фермін знай вихваляв батька за таку вдалу вигадку з вертепом і маленьким Ісусиком, що скидався на учасника баскських богатирських ігор.

– Оскільки я бачу, що в торгівлі ви справжній фахівець, то полишаю вас і йду до підсобки, щоб дати лад тим книжкам, які днями передала нам удова.

Скориставшись нагодою, я пішов за Ферміном до підсобного приміщення й запнув за спиною завісу. Товариш глянув на мене дещо стривожено, і я примирливо всміхнувся до нього.

– Я просто хочу тобі допомогти.

– Як собі знаєш, Даніелю.

Якийсь час ми мовчки розпаковували коробки, діставали звідти книжки й викладали їх стосами, сортуючи за жанрами, станом і розмірами. Фермін не розтуляв рота й уникав мого погляду.

– Ферміне…

– Я ж уже сказав тобі: немає потреби хвилюватися через той лист. Твоя дружина не якась там хвойда, і того дня, коли вона вирішить кинути тебе – дай Боже, щоб цей день ніколи не настав, – вона скаже тобі про це навпрямець, без цих дешевих інтриг.

– Я зрозумів тебе, Ферміне. Але мова не про те.

Товариш скинув на мене смутним поглядом, зрозумівши, куди я веду.

– Я подумав собі, що сьогодні після роботи ми з тобою могли б сходити кудись повечеряти, – почав я. – А заразом і побалакати про справи. Про того вчорашнього відвідувача. І про те, що тебе так непокоїть. Бо ж я нюхом чую, що тут є якийсь зв’язок.

Фермін поклав на стіл книжку, з якої витирав пил, пригнічено глянув на мене й зітхнув.

– Я вскочив у халепу, Даніелю, – нарешті промимрив він, – із якої не знаю, як виплутатися.

Я поклав руку йому на плече. Під робочим халатом відчувалися самі лише кістки та шкіра.

– Дозволь у такому разі допомогти тобі. Тягар легше нести вдвох.

Він поглянув на мене очима людини, що опинилася в безвиході.

– Ми з тобою вибиралися ще й не з таких неприємностей, хіба ж ні? – умовляв я товариша.

Фермін гірко всміхнувся, не надто переконаний моєю оцінкою становища.

– Ти добрий друг, Даніелю!

«Навіть наполовину не такий добрий, як ти того заслуговуєш», – подумав я.