Читать книгу Інстинкт убивці - Карін Слотер - Страница 3

Ебіґейл Кампано сиділа в машині, припаркованій перед її будинком, і дивилася на особняк, який вони реконструювали майже десять років тому. Будинок був величезний – для трьох людей забагато місця, а надто тепер, коли одна з них, із Божої ласки, менш аніж за рік поїде до коледжу. Що вона робитиме, куди подіне себе, коли дочка вирушить у нове життя? Залишаться тільки Ебіґейл і Пол, знову вдвох, як і до народження Емми.

Від цієї думки в неї все стислося в шлунку.

У колонках машини ожив голос Пола – він знову підійшов до телефону.

– Слухай, кицю… – почав він, та думками Ебіґейл була вже не з ним – дивилася на будинок. Коли ж це її життя так здрібніло? Коли найважливіші запитання перетворилися на турботу про інших людей, інші речі? Чи готові у кравця сорочки Пола? Чи є сьогодні в Емми тренування з волейболу? Чи замовив дизайнер новий письмовий стіл для кабінету? Чи здогадався хтось випустити собаку, чи наступні двадцять хвилин вона витиратиме два галони собачої сечі з кухонної підлоги?

Ебіґейл проковтнула слину, бо відчула, як до горла підкочує клубок.

– Здається, ти мене не слухаєш, – зауважив Пол.

– Слухаю. – Вона заглушила двигун. Пролунало клацання, і диво техніки перемкнуло голос Пола з гучномовців машини на мобільний телефон.

Ебіґейл відчинила дверцята і вкинула ключі в сумочку. Притискаючи телефон плечем до вуха, зазирнула до поштової скриньки. Рахунки за електрику, повідомлення від «АмЕкс»[1], платіжки за Еммине навчання…

Пол замовк, переводячи подих, і Ебіґейл скористалася цією паузою, щоб вклинитися.

– Якщо вона нічого для тебе не означає, чому ти подарував їй машину? Чому водив у той ресторан, ти ж знав, що там можуть з’явитися мої подруги? – Ці слова Ебіґейл промовила, ідучи під’їзною алеєю до будинку, та вони вже не відлунювали так глибоко у неї в животі, як тоді, коли це сталося вперше (і вдруге, і втретє). Єдиним її запитанням тоді було: «Чому мене так мало, що він шукає ще когось?»

А тепер їй хотілося спитати тільки одне: «Чому ж ти такий ненаситний гівнюк?»

– Просто мені потрібно було розвіятися, – сказав він. Іще один старий шаблон.

Вона пошукала в сумочці ключі й піднялася сходами ґанку. Через нього вона покинула клуб, пропускала щотижневий масаж і обід із найближчими подругами, бо їй було страшенно соромно, що вони всі бачили Пола з фарбованою двадцятирічною блондинкою, яку він мав нахабство повести в їхній улюблений ресторан. Вона не знала, чи стане їй сміливості коли-небудь там показатися знову.

– Поле, я б теж хотіла розвіятися. Тобі сподобається, якщо я розвіюся? Як тобі сподобається, якщо ти одного дня розмовлятимеш із друзями і побачиш, що вони від тебе щось приховують, і тобі доведеться чи не на колінах благати їх, щоб розповіли тобі, і нарешті вони все-таки розкажуть, що бачили мене з іншим чоловіком?

– Я б дізнався, як його, бляха, звуть, пішов би до нього додому і вбив би на хрін.

І чому їй завжди ставало трохи приємно, коли він щось таке казав? Як мама дівчинки-підлітка, вона навчилася вбачати хороше навіть у найдошкульніших кпинах, проте це вже було безглуздо. До того ж у Пола так боліли коліна, що в день вивозу він ледве міг дотягти сміття до тротуару. А найбільше в цьому всьому шокувало те, що Пол зумів знайти собі двадцятирічну коханку.

Ебіґейл вставила ключ у старий металевий замок вхідних дверей. Мов у фільмі жаху, рипнули завіси.

Двері були вже відчинені.

– Зачекай, – сказала вона, немов перебиваючи, хоча Пол якраз мовчав. – Вхідні двері відчинені.

– Що?

Він теж її не слухав.

– Я сказала, вхідні двері вже відчинені, – повторила Ебіґейл, прочиняючи їх ширше.

– Ой Господи. Заняття в школі почалися лише три тижні тому, а вона вже знову прогулює?

– Може, прибиральники… – Ебіґейл зупинилася, бо під ногою хруснуло скло. Вона подивилася вниз, відчуваючи, як десь біля основи хребта народжується гостра холодна паніка. – Тут усюди скло на підлозі. Я наступила.

Пол щось сказав, та вона не розчула.

– Так, – на автоматі промовила Ебіґейл і розвернулася.

Одне з високих вікон біля вхідних дверей було розбите. Перед внутрішнім зором промчала картинка: ось чиясь рука залазить усередину, відмикає засув, відчиняє двері.

Вона похитала головою. Серед білого дня? У цьому районі? Та до них більше трьох гостей не могло приїхати без того, щоб стара кажаниха, яка жила через дорогу, не закричала, що поскаржиться на шум.

– Еббі?

Слова долинали глухо, наче довкола неї утворилася мильна бульбашка.

– Здається, до нас вдерлися злодії, – сказала вона в телефон чоловіку.

– Забирайся звідти! – гаркнув Пол. – Може, вони ще там!

Ебіґейл кинула пошту на столик у вестибюлі й бічним зором вихопила своє відображення у дзеркалі. Останні дві години вона грала в теніс. Волосся було ще вогке, на шиї, там, де розтріпався хвостик, до шкіри прилипли пасма. У будинку було прохолодно, але її кинуло в піт.

– Еббі? – заволав Пол. – Виходь звідти, негайно! Я дзвоню в поліцію з іншої лінії.

Вона обернулася, розтулила було рот, щоб щось сказати – що? – і раптом побачила на підлозі кривавий відбиток ноги.

– Емма, – прошепотіла вона.

Телефон упав на підлогу, і вона стрілою помчала вгору сходами, до кімнати дочки.

На горішньому майданчику зупинилася. Поламані меблі, потрощене скло на підлозі. Поле зору звузилося до тунелю, й вона побачила в кінці коридору Емму. Її скривавлене тіло лежало на підлозі, а над ним з ножем у руці стояв якийсь чоловік.

На кілька секунд Ебіґейл просто заклякла, не в змозі поворухнутися. Подих перехопило, стислося горло. Чоловік рушив до неї. Її погляд ніяк не міг сфокусуватися на чомусь одному, все перебігав од ножа, затиснутого в його закривавленому кулаці, до тіла дочки на підлозі.

– Ні…

Чоловік кинувся до неї. Без зайвих роздумів Ебіґейл відступила на крок назад. Перечепилася і полетіла сходами вниз головою, б’ючись стегном і лопатками об тверде дерево. Тіло озвалося хором болю: лікті вдарялися об балясини, від удару об стіну щось хруснуло в щиколотці, у шиї запекло вогнем, коли Ебіґейл спробувала захистити голову від гострої сходинки. Задихаючись, вона приземлилася у вестибюлі.

Собака. Де той дурнуватий собака?

Ебіґейл перекотилася на спину, витираючи кров з очей, відчуваючи, як у шкіру голови встромляються уламки битого скла.

Чоловік з ножем у руці біг сходами вниз. На роздуми часу не лишалося. Коли він зіскакував з останньої сходинки, Ебіґейл ударила його ногою, і удар припав десь посередині між дупою і пахом. У «яблучко» вона, втім, не поцілила, та й не треба було. Чоловік заточився і впав, лаючись, на коліно.

Ебіґейл перекотилася на живіт і спробувала зіп’ястися на ноги, тягнучись до дверей. Він ухопив її за ногу й смикнув так сильно, що хребтом розлився пекучий біль і вдарив у плече. Вона згребла скло з підлоги, шукаючи уламок, яким могла б його різонути, та крихітні скалки лише розітнули шкіру долоні. Вона стала відбиватися ногами, шалено борсатися, дюйм за дюймом просуваючись до дверей.

– Не треба! – пронизливо закричав чоловік, і обидві його руки стислися на її щиколотках. – Чорт, я кажу, не треба!

Вона зупинилася, намагаючись перевести подих, намагаючись думати. У голові досі дзвеніло, розум не міг зосередитися. До дверей було два фути, вони стояли відчинені, й за ними виднілася під’їзна алея, що полого спускалася до вулиці, де стояла її машина. Ебіґейл розвернулася, щоб глянути на нападника. Він стояв навколішки й тримав її за щиколотки, щоб не билася. Ніж лежав біля нього на підлозі. Очі у нього були зловісно-чорні – два шматки граніту під важкими повіками. Він важко дихав, широкі груди здіймалися й опадали. Сорочка просякла кров’ю.

Емминою кров’ю.

Ебіґейл напружила м’язи живота, кинулася на нього з розчепіреними руками і вчепилася нігтями в очі.

Відкритою долонею нападник вдарив її у вухо, але вона не здавалася, тиснула великими пальцями йому на очниці, аж поки не відчула, що вони піддаються. Його руки стискали її зап’ястя, щоб відірвати пальці від очей. Він був удвадцятеро сильніший за неї, та зараз Ебіґейл думала лише про Емму, про ту частку секунди, протягом якої вона бачила нагорі свою доньку, про те, як лежало її тіло, як була задерта над груденятами блузка. Її ледве можна було впізнати – голова перетворилася на криваве місиво. Він спотворив усе, навіть прекрасне личко її доньки.

– Ти тварюка! – пронизливо закричала Ебіґейл.

Вона відчувала, що її руки можуть от-от зламатися, бо він тиснув на них, щоб відтягти від своїх очей. Тому вона вгризлася йому в пальці, глибоко, до кісток. Нападник закричав, але рук не відпустив. Цього разу Ебіґейл вдарила коліном, і удар припав точно в ціль – йому між ніг. Скривавлені очі широко розплющилися, й розтулився рот, а назовні вирвався кислий подих. Хватка ослабла, та пальців він не розчепив. Падаючи на спину, він потягнув Ебіґейл за собою.

Її пальці автоматично вчепилися в його товсту шию. Хрящ у нього в горлі посунувся, кільця вздовж стравоходу увігнулися, мов м’яка пластмаса. Він міцніше стиснув її зап’ястя, та її лікті були зафіксовані, і плечі зрівнялися з руками, коли вона навалилася всією масою свого тіла на шию нападника. Руки й плечі дрижали, їх пронизали блискавки болю. Вона відчувала, як вібрують руки, бо він намагався говорити. Зір знову звузився. Вона бачила, що в його очах вибухають червоні криваві зірки, мокрі губи розтуляються, вилазить язик. Вона сиділа на ньому, осідлала його, і раптом до неї дійшло, що тазові кістки нападника тиснуть їй на стегна – він вигинався, намагаючись її скинути.

Раптом у голову постукалася непрохана згадка про Пола, про ту ніч, коли вони зачали Емму. Тоді Ебіґейл знала, просто знала, що в них буде дитина. Вона так само осідлала чоловіка, щоб бути певною, що кожна краплина його сперми піде на створення їхньої ідеальної дитини.

І Емма справді була ідеальною… мила усмішка, гарненьке личко. Вона довіряла кожному зустрічному, хоч Пол і застерігав її проти цього безліч разів.

Емма лежала нагорі. Мертва. Кров розтеклася калюжею довкола неї. Трусики стягнуті донизу. Її бідолашна донечка. Що їй довелося пережити? Якого приниження вона зазнала в руках у цього чоловіка?

Зненацька Ебіґейл відчула між ніг щось тепле. Чоловік обмочився на них обох. Він витріщився на неї – справді її побачив, – а тоді його очі оскляніли. Руки безвільно впали по боках, долоні ляснули по плитці, всіяній уламками скла. Тіло обм’якло, і відвисла нижня щелепа.

Ебіґейл сіла на п’яти й подивилася на неживого чоловіка, який лежав перед нею.

Вона його вбила.