Читать книгу Інстинкт убивці - Карін Слотер - Страница 5

Спальня Емми Кампано була завбільшки майже як весь будинок Вілла. У дитинстві він не мав своєї кімнати. І взагалі нічого свого не мав, аж поки йому не виповнилося вісімнадцять і сирітський притулок Атланти не погладив його по голівці та не видав чек від держави. Його перше помешкання було комірчиною, але то була його власна комірчина. Вілл досі пам’ятав, як воно – залишати зубну щітку і шампунь у ванній, не боячись, що їх хтось свисне… або щось гірше зробить. І навіть донині його не полишало відчуття втіхи, коли він відкривав холодильник і розумів, що може їсти все, що забажає.

Йому цікаво було, чи Пол теж щось таке відчував, коли походжав своїм будинком за багато мільйонів доларів. Чи його груди надималися від гордості, коли він дивився на витончені антикварні стільці та коштовні гобелени, що висіли на стінах? Коли він замикав парадні двері на ніч, чи виникало в нього полегшення від того, що ніхто не зміг у нього все забрати? Поза сумнівом, цей чоловік зумів забезпечити своїй родині безбідне життя. На задньому дворі в нього був басейн, у підвалі – міні-кінотеатр, і ви б нізащо не здогадалися, що юні роки свого життя він провів, шліфуючи навички неповнолітнього правопорушника.

Пол ніколи не вмів блискавично мислити, проте в нього була вулична чуйка і навіть малим він уже вмів заробити долар. Розумом сім’ї явно була Ебіґейл. Вона одразу ж після Вілла здогадалася, що насправді сталося того ранку в домі Кампано. Вілл іще ніколи в житті не бачив такого переляканого обличчя, як тоді, коли жінка усвідомила, що, мабуть, убила невинну людину – ба навіть гірше, невинну людину, яка, можливо, намагалася врятувати її дочку. З нею сталася істерика. Щоб її заспокоїти, викликали лікаря.

Не встигла голова дружини Пола опинитися на подушці, а він уже згладжував кути – досить типово для Пола. Він витяг свій мобільний і зробив два дзвінки: один – адвокату, а другий – своєму впливовому тестеві, Гойту Бентлі. І за десять хвилин у Вілла задзвонив його власний мобільний. Губернатор знову зв’язався з директором Бюро розслідувань Джорджії, той натиснув на Аманду, а вона, своєю чергою, – на Вілла.

– Гляди не спаскудь усе, – чуйно, як завше, сказала йому Аманда.

Процедура у справах про викрадення була проста: поряд із сім’єю завжди мусив перебувати поліцейський, а сама сім’я мала чергувати біля телефону на випадок дзвінка від викрадачів. Не встиг лікар встромити голку крапельниці в руку Ебіґейл Кампано, як вона заявила, що нікуди не поїде. У будиночку для екіпажів було помешкання для гостей. Пересвідчившись, що воно не стало частиною місця злочину, Вілл відправив батьків туди разом із Гемішем Пейтелем, переговорником ДжБР у справах взяття заручників. Пол сердився, що його призначили нянькою, а це означало, що він щось приховував чи думав, ніби може контролювати ситуацію без втручання поліції.

Знаючи звички Пола, можна було припускати, що на думці він мав і те, і те. Під час допиту він був такий незговірливий, що Вілл уже думав: коли б швидше приїхав той адвокат, щоб дозволив своєму клієнту давати прямі відповіді на запитання. Чи, може, Геміш Пейтел міг би трохи почаклувати. Перемовника готувала сама Аманда, коли очолювала у ДжБР відділ швидкого реагування. Він міг навіть бліх умовити покинути собаку.

Знову ж таки за процедурою Вілл розіслав орієнтування на білу «пріус» Кайли Александер і видав запит Леві, джорджійський варіант сигналу «Ембер»[6], на Емму Кампано. Це означало, що на всіх дошках оголошень на трасах, а також на радіо й телебаченні Джорджії буде попередження, в якому людей попросять повідомити, якщо вони бачили машину чи дівчину. Вілл також поставив на прослуховування всі сімейні телефони й мобільні, але сумнівався, що найближчим часом хтось подзвонить і вимагатиме викупу.

Інтуїція підказувала йому, що Емму Кампано викрали не заради грошей. Одного погляду на Кайлу Александер було досить, щоб це зрозуміти. Дівчину побив і зґвалтував садист, який насолоджувався кожною хвилиною. Забрати заручницю з місця злочину його спонукала лише причина, і то були не гроші. Усе, що міг удіяти на ту мить Вілл, – сподіватися знайти бодай найменшу вказівку на місце перебування цієї людини, поки вона не скоїла наступного вбивства.

Вілл вийшов у коридор і спостерігав, як криміналіст робить знімки спальні Емми Кампано. Він намагався зрозуміти, яка вона була, та нічого особливого в око не впадало, хіба що її охайність. Акуратно складений одяг, який чекав, коли його покладуть у шафу, лежав на обтягнутій оксамитом лавці з шовковими китицями, а книжки на полицях стояли прямими рядами. У кімнаті витав нудотно-солодкавий аромат квіткового освіжувача. За вікном на кволому літньому вітерці зрідка теленькав підвішений дзвіночок.

Хоча кімната не вирізнялася нічим особистим, годі було помилитися – цей простір належав дуже щасливій дівчинці-підлітку. Ліжко з запоною на чотирьох стовпчиках було вкрите яскраво-рожевим укривалом, під яким виднілися пурпурові простирадла і подушки у формі серця. Стіни було пофарбовано у заспокійливий світлий відтінок бузкового, що чудово доповнював пухнасті килимки з геометричним візерунком на паркетній підлозі. Над великим каміном висіла «плазма». Біля вікна стояли два зручні на вигляд крісла. На бильці одного з них висіла книжка – любовний роман, судячи з вигляду. На іншому кріслі валялося дві сумочки. На підлозі лежав рюкзак, набитий підручниками і папірцями. Біля дверей лежали недбало скинуті дві пари в’єтнамок. І одна пара була більшою за іншу.

Принаймні це пояснювало, чому дівчата були босі.

Криміналіст зробив іще кілька знімків, спалах осявав кімнату.

– Ви б хотіли, щоб я на щось особливе звернув увагу? – спитав він у Вілла.

– Можете перевірити рідину на ліжку? – Простирадла були зібгані у вузол. На темно-пурпуровій тканині явно проступали сліди сексуальної активності.

– Треба взяти у фургоні інструменти, – сказав криміналіст. – Іще щось?

Вілл похитав головою, і чоловік пішов. Надворі грюкнули важкі дверцята. Цей знайомий звук завжди асоціювався у Вілла зі смертю. Він підійшов до вікна і побачив Піта Генсона, що стояв за фургоном коронера. Піт долонею спирався на задні дверцята і зазирав усередину, віддаючи шану трупам. Попередню інформацію Піт Віллу дав, проте фактів у них не буде до ранку наступного дня, поки не проведуть розтин.

Тепер, коли вони мали справу ще і з викраденням, поліцію Атланти посунули з головної ролі на другорядну. Лео Донеллі, напевно, вже телефонував своєму бухгалтеру, щоб з’ясувати, чи може він передчасно вийти на пенсію. Вілл перекинув йому завдання знайти батьків Кайли Александер і повідомити їм, що їхню доньку вбили. Це само по собі здавалося достатнім покаранням, хоча Аманда, можливо, мала щодо цього свою власну думку.

Готуючись обшукати Еммину кімнату, Вілл натягнув пару латексних рукавичок. Почав він із двох сумочок на кріслі. Методично оглянув кожну. Знайшов ручки, тампони, цукерки, дрібні гроші на дні – саме те, що очікуєш знайти в будь-якій жіночій сумочці. Шкіряні гаманці в кожній були однаковісінькі, з тим самим дизайнерським логотипом, тож Вілл припустив, що дівчата купили їх під час однієї з вилазок по крамницях. У кожному була картка Visa з іменем. Зі знімків у водійських правах на Вілла дивилися дві навдивовижу схожі між собою дівчини: з білявим волоссям і блакитними очима. З них двох Емма Кампано була явно гарніша, та у Кайли Александер було так виклично підсмикнуте підборіддя, що Вілл зрозумів – уся увага діставалася саме їй.

Проте не в цьому випадку. Надворі перед будинком досі роїлися репортери новин. Вілл не сумнівався, що кожен канал перервав трансляцію екстреним повідомленням. Завдяки нескінченним рекламам, що вже оскому набили, прізвище Кампано було добре відоме жителям Атланти. Вілл не знав, як вплине слава цієї сімейки на справу, чи допоможе у розкритті, чи навпаки – загальмує процес. А ще йому хотілося знати, що відбувалося тієї миті з Еммою Кампано. Можливо, він занадто заглибився в інтерпретацію, проте була в цій дівчині якась замкнутість, стриманість, неначе вона очікувала, що фотограф знайде в ній якийсь ґандж, а не красу.

– Адам Девід Гемфрі, – сказала Фейт Мітчел. Як і Вілл, вона надягла латексні рукавички. І так само, як Вілл, тримала в руках розгорнутий гаманець і водійські права. Вони належали мертвому чоловіку, який лежав унизу. – Права йому видав штат Ореґон. Та в жодному штаті немає автомобіля, який був би зареєстрований на його ім’я. Директриса школи, де навчалися дівчата, ніколи про нього не чула, і він там не вчився. – Вона передала Віллу пластикову картку посвідчення. Він примружився, щоб прочитати крихітні букви. – У відділку намагаються зв’язатися з місцевим шерифом. Та там така адреса, що це доволі непросто.

Вілл поплескав себе по кишенях, шукаючи окуляри.

– Чому це?

Її голос звучав не менш зверхньо, ніж Амандин:

– Сільська місцевість.

– Даруйте, я забув окуляри в офісі.

«Сільська місцевість» із номером скриньки не конче мусила відповідати фізичній адресі. І якщо родину Гемфрі не дуже добре знали в місті, це означало додатковий головний біль у пошуках батьків хлопця, щоб поінформувати про його смерть. Вілл присів навпочіпки, роздивляючись фото Адама Гемфрі. Той був доволі симпатичним, хоч і скидався трохи на заучку-ботаніка. Рот у нього розпливався в усмішці, і волосся на фото було довшим, та, поза всіляким сумнівом, чоловік, що лежав унизу біля сходів, був Адамом Гемфрі.

– А він старший, ніж я думав.

– Дев’ятнадцять років – це ще не старий.

– Що він робив у Атланті? – спитав Вілл і сам же відповів на своє запитання: – Коледж.

Фейт перевірила вміст гаманця, попутно називаючи те, що бачила.

– Шість доларів готівкою, фото пари літніх людей, можливо, дідуся й бабусі. Стривайте. – Рукавички були задовгі для її пальців, тому їй важко було копирсатися в гаманці. Вілл терпляче чекав, коли вона витягне фотографію. – Це Емма?

Він порівняв знімок із правами, які знайшов у обох сумочках. На фотографії з гаманця Емма була більш задоволеною, широко всміхалася.

– Це вона.

Фейт глянула на них обох і кивнула на знак згоди.

– На вигляд їй менше, ніж сімнадцять років.

– Адам був небайдужий до Емми, а не до Кайли. То чому Кайла мертва?

Фейт поклала знімок назад у гаманець і вкинула обидва у пластиковий пакет для доказів.

– Може, вона заважала.

Вілл кивнув, хоча брутальність убивства зі зґвалтуванням наводила його на думку, що дівчина не просто заважала.

– Дізнаємося більше, коли Піт зробить розтин. Батьки хочуть побачити тіло?

– Батьки ще навіть не знають. – Вілл розтулив було рота, щоб спитати, чому, чорт забирай, не знають, та вона його випередила: – Директор школи сказав Лео, що Александери на три тижні подалися у відпустку до Нової Зеландії та Австралії. На випадок непередбачуваних обставин залишили номери готелів. Лео зв’язався з менеджером у «Мерк’юр Данідін». Той пообіцяв, що поговорить із батьками, щойно вони повернуться з екскурсії, хоча невідомо, коли це буде. Різниця у часі вісімнадцять годин, тож у них уже завтрашній ранок. Я відправила патрульну машину до їхнього будинку на Пейсез-Феррі, – додала Фейт. – Удома нікого не було.

– Вони не могли залишити дочку саму на три тижні.

– Їй було сімнадцять років. Досить доросла, щоб самій про себе подбати. – Обличчя Фейт залилося рум’янцем, бо вона усвідомила, що насправді сталося протилежне.

– Ебіґейл Кампано розповіла вам щось цінне, коли ви з нею розмовляли?

– То була важка розмова. Ми обоє тоді думали, що її дочка мертва.

– Це вона вам сказала, що Кайла, мабуть, у школі, – пригадав Вілл.

– Так. Вона ще сказала: «Принаймні Кайла в безпеці».

– Лео запитав у директора, чи прогулювали дівчата?

– Вона підтвердила, що така проблема була. Учнів не випускають зі шкільного подвір’я під час обіду, та деякі примудряються потайки вискочити й повернутися до дзвінка. За головною будівлею школи є місце, якого не видно на камерах спостереження, і дітлахи цим користуються.

– Відправте ще кілька патрульних машин до школи. Поки не знатимемо напевно, що тут ніякого зв’язку немає, я б хотів бути впевнений, що решта учнів перебуває під нашим пильним наглядом. Також треба взяти роздруківку дзвінків на телефон Александерів і з нього. Мусили бути якісь друзі сім’ї чи тітка, які за нею наглядали. Відправте поліцейського, щоб порозпитував сусідів. Наближається час вечері, люди вже мають повертатися додому.

Вона взяла гаманець під пахву, щоб записати вказівки в блокнот.

– Ще щось?

Вілл глянув на рюкзак для підручників, з якого висипалися папірці.

– Пришліть сюди людину, яка могла б швидко розібратися з усіма цими нотатками. Скажіть Лео, щоб знову поговорив з директором школи. Мені потрібен список знайомих Кайли та Емми. Якщо в школі ще є хтось із учителів, скажіть, хай поговорить з ними, дізнається, якими були дівчата, з ким найбільше часу проводили, а тоді я знову з ними побалакаю – завтра, коли вони все обміркують. Дівчатка були прогульницями й могли тусуватися з підлітками з інших шкіл. – Він зупинився, згадавши мертвого хлопця внизу. Дізнатися, ким був цей Адам і що він робив у Атланті, було єдиною відчутною зачіпкою, за яку вони могли ухопитися.

Він витяг свою візитівку і простягнув Фейт.

– Передзвоніть тому шерифу в Ореґоні й дайте йому мій номер мобільного. Скажіть йому, хай набере мене, щойно довідається щось про батьків Адама Гемфрі. Поки що я хочу, щоб ви дізналися, чому Адам був у Атланті. Спочатку пробийте в коледжі.

Жінка похитала головою.

– Якби він навчався, то в нього був би з собою студентський.

– Якщо він приїхав сюди аж з Ореґону, то це мусило бути щось особливе: право, медицина, мистецтво. Почніть із великих коледжів і поступово переходьте до маленьких. Еморі, Державний штату Джорджія, Технологічний Джорджії, СКАД, Кеннесо… В Інтернеті має бути список.

Вона не повірила своїм вухам.

– Ви хочете, щоб я обдзвонила всі коледжі й університети в місті, розшукала в кожному архіваріуса, котрий уже, мабуть, пішов з роботи додому, і попросила сказати мені без ордера, чи є в їхніх архівах Адам Гемфрі?

– Так.

Сердитий погляд, яким вона обдарувала його раніше, – то були ще квіточки порівняно з тим, що він побачив зараз.

Урешті-решт Віллу набридла її поведінка.

– Детективе Мітчел, я думаю, ваш гнів вартий хвали, але те, що я викрив шістьох ваших хлопців, бо вони «стригли» наркодилерів, мало що скаже батькам, які сьогодні втратили дітей, чи тим, які досі не знають, жива їхня дочка чи ні. Оскільки поліція Атланти від самого початку неправильно повела цю справу і оскільки ви досі причетні до цієї справи тільки тому, що мені потрібні люди для нудної роботи, я очікую, що ви будете виконувати вказівки, незалежно від того, якими рутинними чи сміховинними здаватимуться вам мої запити.

Вона міцно стисла губи. Вклала фотографію назад у гаманець. В очах її палав гнів.

– Я покладу це до речових доказів і почну обдзвонювати навчальні заклади.

– Дякую.

Вона вже хотіла йти, та зупинилася.

– Їх було семеро.

– Що?

– Поліцейських. Ви викрили сімох, а не шістьох.

– Даруйте, помилився, – ось і все, що зміг сказати Вілл.

Вона розвернулася на підборах і вийшла з кімнати.

Вілл скрушно видихнув, думаючи про те, скільки ще часу мине, поки він викине Фейт Мітчел із цієї справи. Однак у той самий час він не мав у розпорядженні цілого поліцейського відділка, тому перебирати харчами особливо не міг. А Фейт, попри те що зневажала його, як і решта поліцейських, накази все-таки виконувала. Слід було віддати їй належне.

Вілл стояв посеред кімнати й намагався вирішити, що робити далі. Він опустив погляд на килимок. Круглі візерунки чимось нагадували фільм про Джеймса Бонда 70‑х років. Він мав би зараз усі свої думки скерувати на пошуки Емми Кампано, проте конфронтація з детективом досі діяла йому на нерви. У мозку настирливо бриніла якась думка, і зрештою він згадав.

«Семеро», – сказала Фейт Мітчел. Вона мала рацію. Шістьох поліцейських звільнили, але скандал вплинув на ще одного. Офіцер поліції Евелін Мітчел змушена була піти на пенсію. А оскільки дочка Евелін, Фейт Мітчел, служила детективом у поліції, то, природно, привернула до себе увагу Вілла. Репутація в неї була доволі солідна, та підвищення п’ять років тому до детектива не в однієї людини викликало здивування. У двадцять дев’ять іще зарано було отримувати золотий значок, проте довести, що мав місце фаворитизм, було важко. Та, крім кумівства, Вілл не знайшов нічого, що могло б вимагати глибше копнути життя Фейт Мітчел, тому він ніколи не зустрічався з цією жінкою особисто.

Досі.

– О чорт, – простогнав Вілл.

Із усіх, кого він побачив сьогодні, дочка Евелін Мітчел мала найбільше підстав для ненависті. Напевно, саме це Лео намагався розказати Віллу, коли все вийшло з-під контролю. А може, він подумав, що Віллові це вже відомо. Розслідування завершили кілька місяців тому, але відтоді через руки Вілла пройшов іще десяток справ (щонайменше). Він розумів, що в будинку Кампано його оточує стіна ненависті, проте зосереджувався на поточному злочині, а не на деталях справи, яку закрили кілька місяців тому.

Та зараз Вілл нічого вдіяти з цим не міг. Він повернувся до обшуку: методично зазирав у шухляди, в шафки, де зберігався різний мотлох, який можна знайти в кімнатах дівчаток-підлітків. Він зазирнув під ліжко, потім під матрац. Таємних записок чи схованих щоденників там не було. Уся спідня білизна була доволі нудною, тобто нічого відверто сексуального, нічого такого, що могло би вказувати на те, що Емма Кампано досліджувала плотський бік життя.

Далі Вілл підійшов до шафи. Судячи з усього, будинок Кампано був надзвичайно модернізований. Але з каменя крові не вичавиш, і шафа в кімнаті Емми Кампано була такою, якою її задумав архітектор, – тобто завбільшки з домовину. Напакований усередину одяг висів так щільно, що перекладина провисала. На підлозі стояли ряди взуття, деякі пари лежали одна на одній.

Серед туфель із ремінцем і тенісних туфель були чорні ботфорти й неймовірно високі підбори. Так само світлі блузки пунктиром підкреслювали темні чорні жакети й чорні сорочки зі стратегічно розташованими розрізами, скріпленими шпильками. Усе разом це справляло враження уніформи для війська, розквартированого в пеклі. Вілл уже працював над справами, у яких фігурували підлітки, тому здогадувався, що Емма переживала період, який примушував її одягатися під вампіра. А пастельні светри свідчили про те, що її батьки не схвалювали такої трансформації.

Вілл оглянув горішні полиці, промацав попід светрами, познімав коробки з одягом і методично обшукав кожну з них. Перевірив кишені й сумочки, знайшов кедрові блоки та мішечки з лавандою, від яких потягло чхати.

Він став навкарачки й зазирнув під шафу. У кутку валялося кілька плакатів, і він розгорнув кожен з них по черзі. «Мерилін Менсон»[7], «Він»[8] і «Корн»[9] – не ті гурти, які, на його думку, могла слухати багата білява тінейджерка. Усі куточки було відірвано, наче їх зірвали зі стіни. Вілл знову поскручував постери і перевірив Еммине взуття, пересував його, щоб, бува, чогось не пропустити під туфлями чи всередині них. Але не знайшов нічого, про що можна було б звітувати по дому.

Коли Вілл відвертався від шафи, відчув слабкий запах аміаку. Поруч виявилося спальне місце собаки, яке, напевно, належало старезному лабрадору, про якого згадував Лео. На жовтому матраці помітних плям не було. Вілл відкрив змійку на наматрацнику й засунув руку в рукавичці в набивку. Це нічого не дало, тільки пальці стали слабо пахнути псиною і сечею.

Коли Вілл уже закривав змійку, знизу долинув Амандин голос. Вона підіймалася задніми сходами і, судячи зі звуку, розмовляла по мобільному.

Він зняв рукавички, що тхнули псиною, і натягнув свіжу пару, а тоді повернувся до дівочих сумочок: викинув усе, що там було, на підлогу, і знову перетрусив. Еммин телефон знайшли підключеним до зарядного пристрою в кухні внизу. У Кайли була своя дизайнерська сумка і картка Visa. Десь мав бути й мобільний.

Вілл сів на п’яти, відчуваючи, що він щось пропустив. Він обшукував кімнату за принципом сітки, розділив її на секції, навіть запустив пальці в рукавичках у пухнастий килим під ліжком і не знайшов нічого крамольнішого за шматок льодяника зі смаком кавуна, що затріщав у нього в пальцях. Він зазирав під меблі й промацував дно шухляд. Поперевертав усі килимки.

Нічого.

Де була Емма, коли напали на Кайлу? Що робила дівчина, поки її найліпшу подругу ґвалтували (можливо), били (напевне) і вбивали? Чи Вілл дивився не в той бік? Йому частенько діставалося від Пола в притулку, тому він на власній шкурі відчув, що кров у венах Кампано текла доволі гаряча. Це передавалося безпосередньо від батька дочці чи через покоління? Мати сказала, що останнім часом її дочка дуже змінилася, що вона виявляла непокору. Чи могла вона бути причетною до вбивства Кайли? Може, Емма була не жертвою, а співучасницею?

Він знову роззирнувся по кімнаті. Плюшеві ведмеді, зірки на стелі. Безперечно, Вілл міг бути не першим чоловіком, якого ввів в оману янгольський образ молодої жінки, проте сценарій, за яким Емма виходила мерзотницею, здавався якимось неправильним.

Зненацька він збагнув, чого бракувало. Стіни були голі. Над кімнатою Емми працював професійний дизайнер, тож де були предмети мистецтва, фотографії? Він підвівся і пошукав дірки з-під гвіздків, на яких могли висіти картини. Знайшов п’ять, а ще подряпини, де рами зачепили фарбу. Також він знайшов кілька шматків скотчу, на яких при найближчому розгляді виявилися відірвані кутики плакатів з-під шафи. Він легко міг собі уявити картину: розлючена Ебіґейл Кампано дивиться на фотографію Мериліна Менсона з нарощеними грудьми й непомітними геніталіями, яка псує цю бездоганну в усьому іншому дівочу кімнату. А ще він бачив, як дівчина-підліток, щоб помститися, знімає зі стін усі картини в рамах, які вибрав декоратор.

– Трент? Коли у вас буде хвилинка?

Вілл підвівся й пішов на звук голосу, що долинув з коридору.

У кінці його стояв Чарлі Рід, криміналіст, який працював на Аманду давно, як і Вілл. Тепер, коли прибрали тіло, він міг узятися за ретельне збирання доказів і слідів крові. Одягнений у спеціальний білий комбінезон, який дозволяв уникнути забруднення сцени злочину, Чарлі мав провести наступні кілька годин навкарачки, досліджуючи кожен квадратний дюйм місця злочину. Він був хорошим слідчим, проте його подібність до копа з дискогурту «Віллідж Піпл» відлякувала людей. Вілл наполягав на тому, щоб Чарлі ставили на всі його справи, бо знав, як воно – бути аутсайдером і як часом це змушує тебе працювати не покладаючи рук, щоб довести людям, що вони помиляються.

Чарлі стягнув маску, під якою виявилися пишні, охайно підстрижені вуса з закрученими кінчиками.

– Це я знайшов під тілом. – Він простягнув Віллові пакет на замку з потрощеним закривавленим мобільним телефоном. – Там на пластмасі відбиток черевика, такий самий, як той, що ми знайшли внизу, але це не черевик другої жертви. Думаю, наш викрадач наступив на нього, а потім на нього впала дівчина.

– На тілі лишився відбиток?

– Пластмаса розітнула шкіру їй на спині. Піт віддирав для мене.

Крізь пакет Вілл розгледів потрощений телефон. Та все ж натиснув великим пальцем на зелену кнопку і чекав. Живлення у пристрої не було.

– Витягни сімку й постав у свій телефон, – порадив Чарлі.

– Спринт, – сказав йому Вілл, упізнавши логотип під шовковим екраном на задній панелі сріблястого телефону. Телефон працював без SIM-картки. Витягти інформацію, що зберігалася в пристрої, можна було лише в один спосіб: попросити техніка підключити його до комп’ютера і молитися.

– Напевно, він належав або малому внизу, або Кайлі, або ще комусь.

– Я відправлю його в лабораторію, щойно знімемо відбитки, – запропонував Чарлі й простягнув руку по телефон. – Код ІМЕІ здерли.

Кодом ІМЕІ називався серійний номер, яким оператори мобільного зв’язку користувалися, щоб знайти певний телефон у мережі.

– Навмисне?

Чарлі подивився на білу наклейку біля кришки акумулятора.

– Мені здається, він витерся від використання. Це стара модель. На боках – залишки скотчу. Думаю, він почав розпадатися задовго до того, як його розбили. Дівчата-підлітки таких не носять.

– Чому це?

– Він не рожевий, і на ньому немає всюди наклейок із котиками «Хеллоу Кітті»[10].

Чарлі мав рацію. Телефон Емми Кампано був усуціль рожевий, на корпусі теліпалися пластмасові підвіски.

– Скажи лабораторії, що це важливіше за комп’ютер, – сказав Вілл.

Унизу вони знайшли «Макбук Про», що належав Еммі Кампано. Дівчина увімкнула «ФайлВолт», програму кодування, таку надійну, що навіть компанія «Еппл» не могла її розблокувати без пароля. І якщо Емма не використала щось просте, наприклад ім’я свого собаки, то ніхто, крім Агенції національної безпеки, не зміг би його зламати.

– Це я знайшов біля стола. – Чарлі простягнув йому ще один поліетиленовий пакет, у якому лежав мідний ключ. – Автоматичний замок, доволі стандартний. Підходящих «пальчиків» на ньому нема.

– Його протерли?

– Просто забагато використовували. Відбитків, які можна було б зняти, нема.

– І ланцюжка не було?

Чарлі похитав головою.

– Якщо він лежав у тебе в кишені й на тобі були мішкуваті штани, він міг легко випасти під час боротьби.

Вілл подивився на ключ і подумав, що якби на ньому був номер чи адреса, то це суттєво полегшило б його роботу.

– Ти не проти, якщо я це заберу?

– Я вже його каталогізував. Тільки поверни назад у докази.

– Вілл? – Над ним нависла Аманда. – Я розмовляла з Кампано.

Він поклав ключ, який знайшов Чарлі, у кишеню, намагаючись разом з ним заховати своє відчуття страху.

– І?

– Він хоче, щоб тебе усунули від справи, – констатувала Аманда, проте таким тоном, наче про це навіть говорити не варто було. – Він каже, що останнім часом з Еммою були проблеми. Вона була хорошою дівчинкою, ідеальною дитиною, та потім десь із рік тому зв’язалася з цією Кайлою Александер і все пішло шкереберть.

– У якому сенсі?

– Стала прогулювати школу, з’їхала в навчанні, почала слухати дивну музику й дивно одягатися.

Вілл розповів їй про те, що знайшов у кімнаті Емми.

– Здогадуюся, що її змусили познімати плакати.

– Типово тінейджерські заморочки, – відмахнулася Аманда. – Я б не стала довіряти закидам батька. У мене ще попереду зустріч із батьком, який визнає, що його рідна дитина – виродок. – Вона постукала по циферблату годинника. То був її сигнал, що вони гають час. – Розкажи, що в нас хорошого.

– Померлого хлопця звали Адам Гемфрі. У нього права, видані штатом Ореґон.

– Студент?

– Детектив Мітчел обдзвонює місцеві коледжі, щоб дізнатися, чи він зареєстрований. Батьків Александер поки знайти не вдалося.

– Ти ж знаєш, що ключ до прориву – знайти людину, яка знає щонайменше обох наших жертв.

– Так, мем. Ми перевіряємо всі телефони. Потрібна лише зачіпка.

– Зведення ДПС негативні, – сказала Аманда, маючи на увазі дорожньо-патрульну службу Джорджії. – «Пріуси» білого кольору є в багатьох, але на дорозі їх не так багато. На жаль, скоро година пік, тому легше працювати не стане.

– Я наказав поліцейським узяти відео з кожного банкомата і вітрини магазинів на Пічтрі, а ще в районі торговельного центру Енслі. Якщо «пріус» проїхала в той чи той бік, ми можемо отримати придатне для роботи зображення.

– Якщо тобі потрібна буде допомога, дай знати. – Вона покрутила рукою, щоб він продовжував.

– Ніж не підходить до жодної колодки на кухні та в гостьовому будиночку, а це означає, що вбивця приніс його з собою. Він доволі дешевий, з дерев’яною ручкою і вставками з позолотою, але й достатньо гострий, щоб накоїти лиха. Марка лише для комерційного використання. Такі ножі подають у забігайлівках типу «Вофл хауза» та «Моррісонз». Місцевий постачальник каже, що він продає мільйони таких за рік у самому лише місті з передмістями.

Кожну справу Аманда завжди розглядала під кутом того, як оформити її для прокурора.

– Ніж на місці злочину означає, що його принесли навмисне. Продовжуй.

– На склі за парадними дверима висохла кров. У того, хто його розбив, рука вже була закривавлена, бо сліди на зовнішньому боці скла. Думаю, щоб залізти всередину і відімкнути двері, рука мала би бути завдовжки три фути, не менше.

– Отже, проникнення зі зламом не було – дівчата впустили нападника в дім. Скло розбили для того, щоб усе виглядало так, наче хтось удерся всередину, – сказала Аманда і пробурмотіла: – За тупість цього вчинку подякуймо серіалу «СіEсАй».

– Або то був хтось досить розумний, щоб закосити під дурника і все належним чином обставити.

Вона здійняла брову.

– Можливо. Думаєш, варто трохи притиснути батька?

– Він продає машини, і він мудак. Я впевнений, у нього довгий список ворогів, але таке відчуття, що це щось дуже особисте. Погляньте на Кайлу Александер. Той, хто її вбив, був страшенно лютий. Якщо ви найманий убивця, ви заходите, виконуєте замовлення і йдете. На те, щоб бити людину, яку замовили, й пускати в хід ножа, ви час гаяти не будете.

– Що ти з’ясував у розмові з Полом Кампано?

– Він був не надто в курсі її життя, – сказав Вілл. Згадавши їхню розмову, він збагнув, що саме це й спричинило гнів Пола. Бо складалося таке враження, що він не був знайомий з рідною дочкою. – Матері довелося вколоти заспокійливе. Завтра вранці я до неї навідаюся.

– Ми знаємо, чи Александер зґвалтували?

– Піт поки не може сказати напевно. Синці свідчитимуть, що відповідь ствердна, а ще в неї сперма у вагіні, але також вона на трусиках.

– Тобто після злягання вона встала й надягла білизну. Побачимо, чи сперма належить нашій другій жертві, якщо так ми можемо назвати труп номер два, який маємо на цей момент. – Замислившись, Аманда притисла вказівний палець до губи. – А що в нас із матір’ю? Істерика, заспокоєння. Усе доволі драматично, та дуже зручно: вона поза підозрою.

– Я думаю, вона щиро налякана тим, що сталося, і боїться, що її заарештують за холоднокровне вбивство.

Аманда глянула на темну загуслу калюжу на тому місці, де був труп.

– А по-моєму, хороший аргумент захисту. Та повернімося до батька. Може, він розбещував дочку.

Зненацька Вілл відчув, як тіло вкривається холодним потом.

– Він би на таке не пішов.

Аманда уважно подивилася на нього.

– Ти вже раніше був знайомий із цією людиною? Я маю знати.

– Що він сказав?

Вона криво всміхнулася.

– У тебе нема привілею не відповідати на мої запитання.

Віллу нестримно захотілося заскреготіти зубами, але він придушив у собі це бажання.

– Це було давно.

І тут до Аманди наче дійшло, що в неї біля ніг вовтузиться Чарлі: перебирає пінцетом волокна килима.

– Це розмова для наступного разу, – пробурмотіла вона до Вілла.

– Так, мем.

Амандин тон знову став нормальним:

– Чарлі, можете мене просвітити?

Чарлі облишив роботу і зі стогоном підвівся, потираючи коліно, щоб відновити кровообіг. Він знову стягнув з себе маску.

– З кров’ю нам не пощастило. Мрець жіночої статі має третю негативну, чоловічої – першу негативну. На килимі отут, – він показав на відбитки взуття, – майже винятково кров третьої групи, тобто вона належить мерцю жіночої статі.

– Чарлі, – зупинила його Аманда. – Змалюйте мені в загальних рисах, розкажіть історію. Адам і Кайла. Починайте.

Він дозволив собі всміхнутися.

– Це, звісно, гіпотеза, та ми можемо припустити, що за Кайлою бігли цим коридором, у бік задніх сходів. Десь на цьому місці вбивця її й наздогнав. – Він показав на відрізок завдовжки з три фути позаду них. – Ми знайшли чималий жмут волосся, зі шматком шкіри, отут. – Він вказав на інше місце на килимі. – Звідси можемо зробити висновок, що її смикнули за волосся і вона впала на підлогу. Можливо, саме в цьому місці її й зґвалтували. А може, й ні. Ймовірність того, що вона тут померла, дуже висока.

Аманда знову зиркнула на годинник. Як і Віллу, їй дуже не подобалося, що криміналісти оперували категоріями типу «можливо» і «ймовірно» замість залізної певності.

– Це та частина, де ми залишаємо в спокої припущення і переходимо до твердої науки?

– Так, мем, – відповів Чарлі. – Як я вже казав, групи крові полегшують завдання. Кайлу побили й зарізали тут. На стінах видно бризки. – Він показав на навскісні сплески темної крові. – Убивця лютував, можливо, нетямився через те, що довелося за нею бігти. Чи, може, побачив з іншим чоловіком – з Адамом, найпевніше.

– Скільки часу тривав напад? – спитав Вілл.

Чарлі подивився на стіни, на підлогу, вкриту плямами.

– Від сорока до п’ятдесяти секунд. А може, й цілу хвилину чи дві, якщо було зґвалтування.

– За цими слідами можна визначити, чи намагався хтось його спинити?

Чарлі взявся рукою за підборіддя, вивчаючи кров.

– Насправді ні. Ці дуги загалом ідеальні. Якби йому завадили чи хтось намагався вхопити його за руку, щоб не замахувався, було б видно більше відхилень. А тут усе надзвичайно однорідно, наче машиною креслили вгору і вниз.

– Судмедексперт сказав, що Кайлу вдарили ножем щонайменше двадцять разів. Може, навіть більше.

Чарлі підійшов до відбитків взуття.

– Після того як вона померла, тут розгорнули діяльність. Із двох наборів відбитків видно, що тут ходили туди й назад люди – один з них лишив сліди, що відповідають черевикам Адама.

– Ознаки боротьби є?

Чарлі знизав плечима.

– Важко сказати, бо на підлозі килим. На гладенькій поверхні я міг би побачити, куди припадала вага тіла, чи хтось втрачав рівновагу, чи подавався вперед, щоб із кимось битися.

– Найімовірніше припущення? – вимогливо сказала Аманда.

– Ну… – знову знизав плечима Чарлі. – У більшому контексті місця злочину видається правдоподібним, що боротьба була. Точно я можу сказати одне – певної миті Адам опинився на колінах біля тіла. На його джинсах і носках взуття ми знайшли сліди крові. Маю гіпотезу, що він простягнув руку… – Чарлі сягнув рукою кривавого відбитка руки, – …і сперся рукою на стіну, щоб прикласти вухо до Кайлиного рота.

– Чому ви так вважаєте? – втрутився Вілл.

– У нього легкий наліт третьої негативної отут. – Чарлі показав на своє вухо. – Також є слід першої негативної на животі у Кайли, на що ви мені вказали раніше. Я роблю той самий висновок, що й ви, – він витяг ножа зі своїх грудей, коли нахилявся до неї. На зброї ми знайшли суміш обох груп крові.

– Відбитки пальців були?

– Лише один комплект. Попередньо скажемо, що Адамових, але це має підтвердити лабораторія. Також на ручці ножа є сліди, які вказують на те, що хтось надягав латексні рукавички.

– Якщо той, хто приніс ніж на місце злочину, натягав хірургічні рукавички, маємо умисне вбивство, – сказала Аманда Віллу.

Про те, що їм доведеться знайти вбивцю, перш ніж вони зможуть висунути йому обвинувачення, Вілл вирішив промовчати.

– Що з відбитком ноги внизу?

– Отут уже стає цікаво, – почав Чарлі. – Група перша, резус позитивний.

– Не та, що в інших двох жертв, – відзначила Аманда.

– Саме так, – підтвердив Чарлі. – Ще кілька плям ми знайшли на сходах трохи вище. Я думаю, той, кому належить кров, був непритомний. Як ми з Віллом і припускали, її несли вниз. Або викрадач мусив зупинитися, щоб змінити положення її тіла, або вона отямилася й стала з ним боротися. У тому єдиному місці нога якимось чином торкнулася підлоги.

– Я попросив Чарлі обробити люмінолом увесь будинок, згори донизу, – сказав Вілл, звертаючись до Аманди. – Мені цікаво, де була Емма Кампано, коли напали на її подругу.

– Схоже, десь лежала непритомна.

– Не тут, – докинув Чарлі. – Принаймні про це свідчить кров.

– Ми сьогодні припустилися багатьох помилок, – завважив Вілл. – Я хочу пересвідчитися, що відбиток ноги належить Еммі Кампано. У неї в кімнаті тонна взуття. Може, ти б міг порівняти?

– Це буде ризиковане припущення, та я, безперечно, можу спробувати.

– Сліди сперми в цій зоні ви знайшли? – спитала Аманда.

– Ні.

– Але на Кайлі Александер і всередині неї сперма була.

– Так.

– Я хочу, щоб провели експрес-аналіз ДНК Адама Гемфрі та Пола Кампано. Пошукайте у головній ванній волосся чи будь-які тканини, які могли належати батькові. – Вона подивилася на Вілла, наче очікувала, що він протестуватиме. – Я хочу знати, з ким ця дівчина займалася сексом, за згодою чи без. – Відповіді вона не дочекалася, рвучко розвернулася на підборах, кинувши через плече коротке: – Вілл?

Він пішов слідом за нею, спустився задніми сходами на кухню. А там спробував випередити Аманду: зробити перший хід у грі «Хто винен».

– Чому ви не попередили, що до мого розслідування буде причетна дочка Евелін Мітчел?

Вона почала відкривати й закривати шухляди.

– Я подумала, що ти застосуєш свої блискучі детективні здібності й проведеш паралель між двома прізвищами.

Аманда мала рацію, проте Евелін Мітчел давно перестала бути для нього пріоритетом.

– Мітчел – поширене прізвище.

– Я рада, що ми все з’ясували. – Аманда знайшла те, що шукала. Вона піднесла догори кухонний ніж, подивилася на срібну бджолу на ручці. – «Лаґйоль»[11]. Краса.

– Амандо…

Шефиня поклала ніж назад у шухляду.

– Фейт буде твоєю напарницею впродовж усього розслідування. Цього року ми достатньо розлютили поліційне управління Атланти, бракувало ще забирати в них гучну справу. До того ж я краще дам тобі в напарники козу, ніж допущу до розслідування Лео Донеллі.

– Я не хочу з нею працювати.

– А мені по цимбалах, – відрубала Аманда. – Вілле, я тобі доручаю велику справу. Тобі вже тридцять шість років. Ти ніколи не отримаєш підвищення, якщо…

– Ви не гірше за мене знаєте, що більше, ніж зараз, мені нічого не світить. – Часу на те, щоб заперечити, він їй не дав. – Я ніколи не робитиму презентацій у ПауерПойнті і не стоятиму перед дошкою, заповнюючи крейдою графіки.

Вона стиснула губи й мовчки дивилася на нього. В її очах тліло розчарування, і Вілл не знав, чому воно так його бентежить. Наскільки йому було відомо, в Аманди не було ні дітей, ні сім’ї. Інколи вона носила обручку, яка здавалася радше декорацією, ніж декларацією. Як не крути, а вона була такою самою сиротою, як і він. Часом Вілл думав, що вона схожа на ненормальну пасивно-агресивну матір, якої в нього ніколи не було. І від цього йому ставало радісно, що він виріс у сиротинці.

– Тепер на дошках пишуть маркерами, – зауважила вона. – Руки залишаються чистими, без крейди.

– Ну що ж… тоді запишіть мене.

Аманда сумно всміхнулася.

– Звідки ти знаєш Пола Кампано?

– Я знав його, коли мені було десять років. Ми особливо не спілкувалися.

– І тому він не хоче з тобою розмовляти?

– Можливо, – визнав Вілл. – Але, я думаю, наше з ним знайомство може зіграти на руку.

– Гойт Бентлі пообіцяв винагороду, п’ятдесят тисяч доларів, тому, хто повідомить бодай якусь інформацію, що може допомогти повернути його онуку. Він хотів півмільйона відвалити, але я зуміла його переконати.

Вілл не заздрив, що їй дісталося це завдання. Такі люди, як Бентлі, звикли купувати собі вихід із будь-яких ситуацій. Щедріша винагорода могла призвести до неочікуваних наслідків: зокрема всі психи у місті були б їхніми.

– Б’юся об заклад, що вони наймуть людей, щоб ті пхали усюди свого носа.

Вілл одразу зрозумів, що це парі підступне. У розпорядженні багатіїв Атланти було повно приватних охоронних компаній. А Гойт Бентлі мав достатньо грошей, щоб купити кожну з них.

– Не сумніваюся, що Пол і його тесть можуть про себе подбати.

– Надіюся, ті, кого вони наймуть, знатимуть різницю між тим, щоб відкупитися від коханки президента компанії та щоб домовитися про викуп.

– Думаєте, вони вимагатимуть викупу? – здивовано спитав Вілл.

– Я думаю, вимог буде кілька. І жодної від нашого викрадача. – Вона схрестила руки на грудях і сперлася спиною на стіл. – Розкажи, що тебе турбує.

Щоб відповісти на її запитання, Віллу довго думати не потрібно було.

– Дві дівчинки підліткового віку, щонайменше один хлопець-підліток, самі в будинку в розпал дня. Ніхто з батьків не знає, де їхні діти. Вони кажуть, їхня дочка змінилася останнім часом, перестала слухатися. У ліжку нагорі хтось займався сексом. Де були Емма й Адам, коли зарізали Кайлу? Де була Емма, коли вдарили ножем Адама? Мусимо спитати себе, хто така Емма Кампано: жертва чи злочинниця?

Аманда замислилася над почутим, зважуючи можливості.

– Я не кажу, що ти не маєш рації, – врешті-решт сказала вона. – Та є велика різниця між тим, щоб бути неслухняним підлітком і холоднокровним убивцею. На місці злочину ніщо не вказує на ритуальність убивства. Я не кажу, що ти даремно розглядаєш таку можливість, але вважатимемо це звичайним викраденням, поки не знайдемо доказів чогось більш мерзенного.

Вілл кивнув.

– Який у тебе план гри?

– Чарлі працюватиме тут усю ніч, тож будь-які важливі знахідки експертизи ляжуть вам на стіл уранці. Поліція Атланти перевіряє штрафні талони за неправильне паркування за останній тиждень. Двоє людей перевіряють, чи не скинули чогось у водостічні жолоби – іншу зброю, одяг, ще щось. Я хочу поговорити з кимось у школі, де навчалися дівчата, і дізнатися, чи були в них вороги. У тому числі й у Александерів. По-моєму, дивно, що вони покинули доньку на три тижні й подалися кудись на інший кінець світу. Коли прибудуть собаки, не знаєте?

– Коли я дзвонила, Баррі Філдінг був у тренувальному таборі в Елліджеї[12], – сказала Аманда, маючи на увазі керівника кінологічного відділу ДжБР. – За півгодини має бути тут із командою. – Дещо в словах Вілла привернуло її особливу увагу. – Нехай паркувальні талони перевірять за останні два місяці. А ще дзвінки на дев’ять-один-один. Їх не мусить бути багато, але, як ти кажеш, дітлахи були тут сьогодні самі, і якщо це повторювалося часто… – Вона дала Віллу додумати кінець речення: не переставай думати про те, якою в усьому цьому була роль Емми Кампано. – Що у тебе в планах?

– Сам поїду в школу, щоб отримати краще уявлення про те, які ці дівчата. Були. А ще хочу побалакати з матір’ю. Сьогодні їй було не до того. Може, завтра зуміє щось пригадати.

– Вона сильніша, ніж здається.

– Власноруч задушила чоловіка. Можете не нагадувати мені, щоб я був обережний.

Аманда роззирнулася по кухні. У кожному кутку сяяла нержавіюча сталь, кухонні поверхні були з граніту.

– Вілле, боюся, результат буде сумним.

– Думаєте, дівчина вже мертва?

– Якщо вона в сорочці народилася, то так.

Обоє замовкли. Що було на думці в Аманди, Вілл не знав. Сам же він думав: «Яка іронія – Пол мав усе, про що ми могли тільки мріяти в дитинстві: сім’ю, багатство, безпеку, – та одне втручання сліпої долі, й усе це полетіло шкереберть». Такого можна було очікувати в сиротинці, де діти жили, напаковані по дванадцятеро в кімнату, в будинку завбільшки з коробку для взуття. Та аж ніяк не живучи просто посеред Мейбері.

Краєм ока Вілл помітив за вікном кухні якийсь рух. Заднім подвір’ям повз басейн ішла похмура Фейт Мітчел. Вона відчинила скляні двері й запитала:

– Я не заважаю?

– Що у вас? – вимогливим тоном спитала Аманда.

Молода жінка зачинила двері й зайшла на кухню. Вигляд у неї був мало не покаянний.

– Адам Гемфрі був студентом Технологічного інституту. Мешкав у гуртожитку Тауерс-хол, у студмістечку.

Аманда вдарила кулаком повітря.

– Ось тобі зачіпка!

– Подзвоніть охороні студмістечка, – сказав Вілл, звертаючись до Фейт. – Нехай обшукають його кімнату.

– Уже подзвонила. Двері було замкнено, та кімната стояла порожня. Я маю номер, на який подзвонити, коли будемо в студмістечку. Декан хоче переговорити з юристами, перш ніж нам дадуть доступ до кімнати, але він каже, що це лише формальність.

– Якщо потрібно буде знайти суддю й отримати ордер, дайте знати. – Аманда глянула на свій годинник. – Скоро четверта. Я спізнююся на закриту нараду до мера. Щось знайдете – одразу ж дзвоніть мені.

Вілл пішов через кухню на вихід, та раптом згадав, що машини в нього нема. І усвідомив, що Аманда досі на кухні, спирається на стіл і чекає, коли він зробить саме те, чого вона хоче.

– Хочете, щоб я почергувала біля будинку Александерів і дізналася, чи батьки попросили когось наглядати за Кайлою? – спитала Фейт.

Вілл подумав про кімнату Адама Гемфрі в гуртожитку, про всі документи й нотатки, які потрібно зареєструвати, усі шухляди і полиці, які необхідно обшукати.

– Ви поїдете в Технологічний зі мною, – сказав він.

Подив на її обличчі поступився місцем обережності.

– Я думала, що буду просто напохваті.

– Ви й будете напохваті. – Вілл відчинив двері, котрі вона щойно зачинила. – Ходімо.