Читать книгу Інстинкт убивці - Карін Слотер - Страница 7

Копіювальний центр «Копірайт» розташовувався на першому поверсі старезної триповерхової будівлі, однієї з небагатьох, які досі стояли на Пічтрі-стріт в очікуванні, коли їх знесуть і зведуть натомість хмарочос. Будівля мала бунтівний вигляд, неначе боялася, що будь-якої миті її зрівняють із землею. Потужні копіювальні апарати, видимі крізь товсті шибки у світлі безжальних флуоресцентних ламп, навіювали науково-фантастичні, антиутопійні образи. «Той, що біжить по лезу бритви»[16] в копіювальному центрі «Кінко».

– Зараза, – просичала Аманда, бо нерівне дорожнє покриття шкрябнуло дно машини.

Асфальт полатали важкими металевими плитами, що скидалися на шматки товстого лейкопластиру. Цілу смугу на Пічтрі блокували знаки й конуси, проте робітників уже давно не було.

Аманда сиділа рівно, міцно вхопившись за кермо. Машина, підстрибнувши раз, виїхала на пандус, що вів на паркінг. Аманда зупинилася біля фургона криміналістів і припаркувала машину.

– Сім годин, – сказала вона. Саме стільки часу минуло з моменту викрадення Емми.

Вілл вийшов з машини, поправив жилетку і пошкодував, що забув піджак, хоча наближення ночі жодним чином не позначилося на запаморочливій спеці. Один із працівників «Копірайта» бачив оголошення про викрадення по телевізору, під час перекуру помітив машину і подзвонив за вказаним номером.

Вілл пішов за Амандою пологим пандусом, що вів до паркувального гаража поза будівлею. За стандартами Атланти приміщення було маленьким, із п’ятдесят футів завширшки і стільки ж углиб. Стеля нависала низько, бетонні балки починалися менш ніж за фут від маківки Вілла. Пандус на другий поверх блокували бетонні блоки – судячи з вигляду, вони там уже давненько лежали. Позаду був службовий проїзд. Вілл побачив, що він сполучається з прилеглими будівлями. На відгородженій ділянці стояли три машини – напевно, то була стоянка для працівників. Прожектори світили жовтим, щоб відлякувати москітів. Вілл торкнувся обличчя, намацав шрам, потім вольовим зусиллям примусив себе облишити цю нервову звичку.

На паркінгу не було ні шлагбауму, ні будки зі службовцем. Невідомий власник стоянки покладався на чесність сторонніх людей. Біля входу був ящик з окремими відділеннями, на ньому стояли номери, що відповідали місцям для паркування. Водії мали складати чотири однодоларові купюри в тугу пачечку і вкидати в крихітні прорізи на ящику. А щоб гроші можна було проштовхнути, поряд, прив’язаний на дроті, висів тонкий гострий шматок металу.

Вони пішли до білої «пріус» Кайли Александер. Каблуки Аманди цокали по бетонному покриттю. Машину вже оточила команда криміналістів. Спалахували фотоапарати, люди збирали докази, наповнювали пластикові пакети. Експерти були при повному обмундируванні й пітніли від немилосердної спеки. Вологість була така висока, що Вілл мав відчуття, наче дихає крізь мокрий шар вати.

– Що у нас тут? – спитала Аманда.

Вона говорила спокійно, але це була її група і вони всі чекали від неї цього запитання.

Уперед виступив Чарлі Рід, тримаючи в руках два пакети з доказами.

– Мотузка і скотч, – доповів він, по черзі піднімаючи то один, то другий пакет. – У багажнику знайшли.

Вілл узяв пакет із мотузкою, яка виявилася новісінькою на вигляд линвою для білизни. Вона була охайно згорнута і зчеплена пластмасовою скобою. В одному місці, де волокна всотали кров, мотузка поміняла колір на блідо-червоний.

– Ви знайшли її скрученою?

Чарлі подивився на нього поглядом, у якому явно читалося: невже Вілл вважає його таким дурним?

– Саме так, – відказав він. – Ні на стрічці, ні на мотузці відбитків нема.

– Він підготувався, – зауважила Аманда.

Вілл віддав мотузку, і Чарлі повів далі:

– У багажнику є сліди крові, яка відповідає групі крові Емми Кампано. Ми ще попросимо дока перевірити, але травма не здається мені небезпечною для життя. – Він показав на напівколо темної крові в багажнику. Вілл подумав, що завбільшки воно з голову сімнадцятирічної дівчини. – Судячи з кількості крові, я б сказав, що це значний поріз. Із голови завжди багато витікає. О…. – Він уже звертався до Вілла. – У шафі Емми Кампано на стіні над сечею ми знайшли мікроскопічні краплі крові. Я думаю, її вдарили по голові ногою чи кулаком і тому бризнула кров. Той шмат гіпсокартону ми вирізали, та я не впевнений, що там достатньо крові для проведення експертизи. Може, тому йому й не довелося використовувати мотузку й скотч, – додав Чарлі. – Він вдарив її по голові й витягав із шафи вже непритомну.

Очевидно, Аманда й сама дійшла такого висновку:

– Далі.

Чарлі обійшов довкола машини, показуючи на різні місця.

– На кермі, дверних панелях і замку багажника ледь помітні сліди тієї самої крові, яку ми знайшли в багажнику. Класичне перенесення з рукавичок. – Він мав на увазі, що викрадач був у латексних рукавичках. – Що ж до сміття, ми думаємо, воно належить власниці.

Вілл зазирнув усередину машини. У замку запалювання висіли ключі, поряд був якийсь важіль, схожий на ручку перемикання передач. Скрізь валялися паперові стаканчики, порожні коробки з-під фаст-фуду, підручники, папірці, на оббивці були сліди косметики й липкі плями розлитих газованих напоїв, і все це свідчило, що Кайла Александер була занадто лінива, щоб шукати смітник. Але більше нічого в око не впадало.

– На сидіннях є сліди рідин тіла. Може бути кров, сеча, сперма, піт чи мокротиння. Матеріал оббивки темний, і слідів небагато, та все одно це щось. Я повирізаю ці клапті, побачимо, чи можна буде з них щось вичавити в лабораторії.

– Кров на зовнішньому боці машини була тільки Еммина? – спитав Вілл.

– Так.

– Отже, з часу перебування в будинку Кампано він мусив надягти нові рукавички?

Чарлі замислився.

– Це логічно. Бо якби він був у тих самих, то в машині була б кров іще й Адама та Кайли.

– А не могла вона висохнути від спеки? – поцікавилась Аманда.

– Могла, проте свіжа кров проступила б і висохла. Я би побачив перехресне забруднення.

– Чому ти такий впевнений, що кров належить саме Еммі?

– Скажу чесно, я не певен, – зізнався Чарлі. Він знайшов рулон паперових рушників і відірвав шмат, щоб стерти з обличчя рясний піт. – Усе, на що я спираюся, – це група крові. Кров, яку ми знайшли в машині, – перша позитивна. Наскільки нам відомо, Емма була єдиною в будинку з такою групою крові.

– Не хочу ставити під сумнів твої методи, – сказав Вілл і одразу ж поставив їх під сумнів: – Та звідки ти знаєш, що це саме перша позитивна група?

– Групи крові не надто добре реагують одна на одну, – пояснив Чарлі. – Якщо поєднати першу позитивну з будь-яким типом другої чи третьої, реакція буде бурхлива. Ось чому в лікарні у тебе беруть аналіз крові, перш ніж робити переливання. Це простий аналіз, кілька хвилин забирає.

– Я думала, перша позитивна універсальна, – втрутилася Аманда.

– Ні, перша негативна, – виправив Чарлі. – Це пов’язано з антигенами. Якщо групи крові несумісні, еритроцити збиваються в групи. Це може спричинити закупорку судин і призвести до смерті.

Було помітно, що Аманді потроху уривається терпець.

– Чарлі, мені не потрібен урок анатомії. Лише факти. Що ви ще знайшли?

Він подивився на машину, де команда експертів збирала докази й ховала їх у пакети, а фотограф фіксував кожну порожню чашку з «Макдональдса» й обгортку від цукерки.

– Небагато, – зізнався він.

– А що з цією спорудою?

– Два горішні поверхи порожні. Перше, що ми зробили, – перевірили їх. Туди вже півроку, а може, й рік не ступала нічия нога. Те саме з паркінгом на третьому поверсі. Бетонна барикада тут уже давненько. Я думаю, ця споруда дуже стара, вона не призначена для того, щоб витримувати нові великі машини, тому її й закрили – щоб не завалилася.

Аманда кивнула.

– Знайдіть мене, якщо випливе щось нове.

Вона покрокувала в бік будівлі, Вілл поплентався за нею.

– Викинутих рукавичок Баррі не знайшов, – повідомила вона, маючи на увазі керівника бригади кінологів. – Собаки зуміли натрапити на слід, що вів від будинку Кампано до лісу, який починається в кінці їхньої вулиці, але там забагато запахів і слід вони загубили. – Вона показала на ділянку за гаражем. – Там є ще одна стежка, яка веде в той самий ліс. Звідси до будинку Кампано можна дійти за десять хвилин, якщо знаєш, як іти.

І тут Вілл згадав, що йому розказав Лео.

– Дівчата торік прогулювали заняття, поки сусідка, яка живе через вулицю, не сказала Ебіґейл, що Еммина машина стояла перед будинком. Надалі вони могли паркуватися тут, щоб їх не виказали.

– Але сьогодні Кайлина машина стояла перед будинком, – нагадала Аманда.

– Може, знову допитаємо сусідів, раптом вони щось згадають?

– Тобто це буде вже втретє? – Вона не заперечувала, проте нагадала йому: – Цей сюжет у всіх новинах крутять. Не здивуюся, якщо хтось уже навіяв собі, ніби щось бачив.

Вілл знав, що ця проблема часто виникала при допитах свідків, особливо коли злочин був пов’язаний з дітьми. Люди так жадали допомогти, що в їхній свідомості часто розігрувалися сценарії подій, яких не було насправді.