Читать книгу Інстинкт убивці - Карін Слотер - Страница 6

Інструкція з експлуатації «міні-купера» Фейт проголошувала, що на передніх сидіннях може поміститися пасажир чи водій зростом понад шість футів. Як завжди, кілька зайвих дюймів мали величезне значення, і Фейт було трохи втішно спостерігати, як чоловік, що доклав руку до звільнення її матері з поліції, незграбно намагається влаштувати своє довготелесе тіло в її машині. Зрештою Вілл посунув сидіння назад, так що воно майже торкалося заднього вікна, і вмостився.

– Порядок? – запитала вона.

Він роззирнувся в салоні. Розділене на охайний проділ пісочно-світле волосся шерхнуло по скляному люку даху. Фейт подумала про лучного собачку[13], що висовує писок із нори.

Вілл злегка кивнув.

– Їдьмо.

Вона відпустила зчеплення, а він простягнув руку до паска безпеки. Упродовж багатьох місяців навіть згадка про цього чоловіка викликала у Фейт таку глибинну лють, що їй здавалося: треба викликати блювоту, щоб цей присмак зник з рота. Евелін Мітчел не надто багато розповідала дочці про внутрішнє розслідування, та Фейт бачила, якою була ціна безжальних допитів. День за днем її сильна бронебійна мати сохла і марніла, перетворювалася на стару жінку.

І головним чинником цього перетворення був Вілл Трент.

Правду кажучи, згризала її також і провина. Фейт була поліцейським і знала все про синій код мовчання. Та знала вона й про те, що матір підкосила зрада її підлеглих – тих жадібних недоносків, які думали, що красти гроші, здобуті на наркотиках, не гріх. Та все ж Евелін відмовилася свідчити проти своїх людей. Те, що міська влада залишила їй пенсію, було своєрідним дивом, але Фейт знала, що в її матері були друзі у високих колах. Уникаючи політики, капітаном у поліційному управлінні Атланти не станеш. А Евелін була майстром і чудово знала правила гри.

Зі свого боку, Фейт завжди думала, що Вілл Трент – такий собі злобний пацюк-дрочер, який обожнює показувати пальцями на хороших поліцейських, щоб їх вигнали з поліції. Вона не очікувала, що він виявиться охайним довготелесим чоловіком, який щойно вмостився в машині коло неї. А ще навіть думки не припускала, що він може бути знавцем своєї справи. Те, як він проаналізував місце злочину, як здогадався, що Гемфрі – студент (а здогадатися про це мусила якраз сама Фейт), – усе свідчило про те, що перед нею не рядовий офісний щур із Бюро.

Подобалося їй це чи ні, їх пов’язала ця справа, а десь зникла дівчина чекала, коли її визволять, і дві пари батьків мали от-от почути найгірші новини у своєму житті. Фейт збиралася докласти всіх зусиль, щоб успішно розслідувати цю справу, бо, зрештою, лише це мало значення. Та все ж вона не запропонувала увімкнути кондиціонер у «міні-купері», хоча Вілл у своєму кумедному костюмі-трійці, мабуть, страшенно пітнів. І викидати білий прапор та першою починати розмову вона не збиралася. Її цілком влаштовувало те, що він сидів, притискаючи коліна до вух, і варився у власному поту.

Фейт виїхала на Пічтрі-стріт, посигналила і прилаштувалася у крайньому правому ряду, але одразу ж і зупинилася за вкритим кіркою бруду пікапом. Вони офіційно застрягли у грі «стань-дожени», в яку щодня грався весь транспорт Атланти в годину пік. Починалася вона десь о пів на третю і поступово йшла на спад о восьмій. Вкупі з усіма дорожніми роботами п’ятимильна подорож до Технологічного інституту Джорджії, розташованого трохи далі на федеральній автостраді, забрала близько тридцяти хвилин. Минули ті дні, коли поліцейські могли, як у фільмі «Старскі та Гатч», поставити на дах блимавку і прорватися крізь затор. То була справа Вілла Трента, і якби він хотів об’їхати годину пік, то мав би наказати, щоб їх відвезли в Технологічний на патрульній машині, а не на яскраво-червоному «міні» з пацифістським знаком на бампері.

Поки вони поволі рухалися повз Головний музей мистецтва і Симфонічну концертну залу, думками Фейт усе поверталася до місця злочину. В будинок Кампано вона приїхала через десять хвилин після Лео. Її мати завжди казала, що найважче було дивитися, коли жертвами ставали діти. Вона радила забути про свою сім’ю, зосередитися на роботі, а поплакати вже потім, коли ніхто не бачитиме. Але, як це було у випадку з кожною цінною порадою від матері, Фейт її відкинула. І лише коли зайшла в той будинок, збагнула, якими істинними були слова Евелін.

Побачивши труп Адама Гемфрі в таких самих кросівках, які Фейт лише на минулих вихідних купила для свого сина, вона ніби удар у сонячне сплетіння відчула. Стояла у вестибюлі, спека була за спиною, та в легенях не лишилося ні краплини повітря.

– Джеремі, – сказав тоді Лео, маючи на увазі її сина. Він не своє розуміння висловлював. Просто хотів, щоб між Фейт і Ебіґейл Кампано виник той дивовижний зв’язок матерів, який змусить жінку розказати їм, що там, у біса, сталося.

Повз «міні» прогуркотів автобус, і машинку струснуло. Вони стояли в довгій черзі автомобілів, чекаючи, коли можна буде повернути праворуч. Аж ось Фейт помітила, що Вілл нюхає свою руку. Вона відвернулася і подивилась у вікно, неначе то була найприродніша для людини поведінка.

Він простягнув їй свій рукав.

– Сечею пахне?

Вона бездумно вдихнула, так, як нюхають зіпсоване молоко, коли його хтось тицьне під носа.

– Так.

Вілл нахилився вперед, щоб витягти з задньої кишені штанів мобільний телефон, і вдарився головою. Набрав номер, зачекав кілька секунд, а тоді без преамбули сказав людині, яка відповіла на іншому кінці:

– По-моєму, в глибині Емминої шафи сеча. Я думав, то з собачого матраца, але тепер певен, що вона була свіжа. – Він кивнув, неначе співрозмовник міг його бачити. – Я зачекаю.

Фейт мовчки чекала. Вілл тримав руку на коліні, пальці гралися з відпрасованою стрілкою на штанях. Із себе він був цілком пересічний, може, на кілька років старший за неї, тобто мав десь років тридцять п’ять. Ще на місці злочину вона помітила блідий кривуватий шрам, де його верхню губу чимось розітнули, а тоді знову зшили. Зараз, у променях надвечірнього сонця, що пробивалися крізь скляний дах, вона бачила, що від вуха до шиї в нього спускається ще один шрам, іде вздовж яремної вени і зникає в комірі сорочки. Фейт не була експертом-криміналістом, проте здогадувалася, що хтось напав на нього з зазубленим ножем.

Вілл підніс руку до обличчя, почухав підборіддя, і Фейт швидко перевела погляд на дорогу.

– Добре, – сказав він у трубку. – А є спосіб порівняти її із першою негативною з підніжжя сходів? – Він замовк і слухав. – Дякую. Ціную ваші зусилля.

Вілл закрив телефон і кинув його до кишені. Фейт чекала, коли він усе пояснить, та він, здавалося, був не проти лишити свої думки при собі. Можливо, він вважав її своїм особистим водієм. Чи надто тісно асоціював з помилкою Лео Донеллі. Втім, вона не звинувачувала його у тому, що стриг їх усіх на один штиб. Фейт була на місці злочину, стояла й базікала з матір’ю дівчинки, поки всі докази чекали, коли їх зберуть докупи. Вона була напарницею Лео, а не підлеглою. Усе, що проґавив він, Фейт пропустила теж.

Та все ж її стала діймати цікавість. А на зміну їй прийшов гнів. Вона служила детективом у поліції Атланти, а не лакеєм. Через високу посаду матері кожне підвищення Фейт супроводжувалося чутками, проте у відділі вбивств усі швидко допетрали: вгору вона йде тому, що з неї з біса гарний коп. Потреба щось комусь доводити відпала у Фейт багато років тому, і тепер їй не подобалося, що її лишають за бортом.

Якомога рівнішим тоном вона спитала:

– Може, розкажете, про що це ви говорили?

– О. – Здавалося, він геть забув, що вона з ним у машині. – Пробачте. Я не звик працювати з іншими людьми. – Він розвернувся всім корпусом так, щоб її бачити. – Я думаю, Емма переховувалася в шафі. І, напевно, обмочилася. Чарлі сказав, більшу частину сечі всотало взуття, але в глибині шафи утворилася невелика калюжка. Напевно, я переніс її на рукавичках, коли обшукував собачий матрац і не знав, що вони вже були мокрі.

– У лабораторії спробують порівняти ДНК сечі з ДНК крові, яка, на вашу думку, належить Еммі, з підніжжя сходів? – висловила здогад Фейт.

– Якщо вона виділювач, то поверховий аналіз можуть зробити десь за годину.

Близько вісімдесяти відсотків населення підпадали під категорію виділювачів, тобто їхню групу крові можна було визначити з рідин тіла, таких як слина і сперма. Якщо Емма Кампано була виділювачем, то групу її крові могли легко вивести з аналізу сечі.

– Потрібно буде підтвердити це аналізом ДНК, але для початку непогано, – сказала Фейт.

– Отож-бо. – Здавалося, він чекав інших запитань, але у Фейт їх не було. Тому він просто розвернувся на сидінні обличчям до скла.

Змінилося світло світлофора, і Фейт плавно відпустила педаль зчеплення. Вони проїхали футів із шість, знову спалахнуло червоне, і всі машини стали. Вона подумала про Емму Кампано, яку викрали, яка тхнула власною сечею і чий останній спогад був про найкращу подругу, що, замордована, лежала на підлозі. З’явилося бажання подзвонити синові, навіть якщо надмірна турбота матері роздратує його.

Вілл знову закрутився на сидінні, й вона зрозуміла, що він намагається скинути піджак. У процесі він вдарився головою об лобове скло і зачепив дзеркало заднього виду.

– Ми на цьому світлофорі ще трохи постоїмо. Просто вийдіть із машини й зніміть його надворі, – порадила Фейт.

Він поклав руку на ручку дверцят, та потім застиг і вдавано засміявся.

– Ви ж не рвонете з місця, правда?

Замість відповіді Фейт тільки мовчки подивилася на нього. Вийшовши з машини, Вілл оперативно скинув піджак і повернувся на сидіння саме тоді, коли спалахнуло зелене.

– Отак краще. – Він обережно склав піджак. – Дякую вам.

– Покладіть на заднє сидіння.

Він послухався, і машина проїхала ще шість футів, поки не змінилося світло. Фейт ніколи не вміла ненавидіти віч-на-віч. Навіть у випадку злочинців, яких заарештовувала, вона пробувала зрозуміти й увійти в їхнє становище (хоча, звісно, не виправдовувала). Чоловік, який прийшов додому, застав дружину в ліжку з братом і вбив обох. Жінка, яка застрелила чоловіка, що роками з неї знущався. У сухому підсумку люди були не такі вже й складні. У кожного вчинка була причина, навіть якщо за причину часом правила дурість.

Цей хід думок привів її назад до Емми Кампано, Кайли Александер і Адама Гемфрі. Чи були вони пов’язані одне з одним, чи познайомилися лише того дня? Адам навчався на першому курсі Технологічного інституту Джорджії. Дівчата були у випускному класі ультраексклюзивної приватної школи в сусідньому містечку, що лежало за десять миль від Атланти. Якийсь зв’язок мусив бути. Вони не просто так опинилися всі разом в одному будинку. У когось мусила бути причина забрати Емму.

Фейт відпустила педаль зчеплення, а разом з нею і машину. На зустрічній смузі стояв дорожній робітник і знаками показував транспорту об’їжджати. З його тіла градом лився піт, помаранчевий жилет прилип до грудей, мов шмат мокрого туалетного паперу. Як і в усіх великих містах Америки, інфраструктура в Атланті ледве трималася купи. Здавалося, робити щось починали тільки тоді, коли вже ставалося лихо. З дому вийти не можна було, щоб не налетіти на бригаду дорожніх робітників. У місті панував повний безлад.

Фейт увімкнула кондиціонер, хоч і зарікалася це робити. Від самого вигляду робітника їй стало ще паркіше. Вона намагалася думати про щось холодне: морозиво чи пиво, – і дивилася невидющим поглядом на вантажівку поперед себе. З грязьових щитків звисав бруд, у задньому вікні виднів американський прапор.

– Ваш брат досі за кордоном?

Запитання заскочило Фейт зненацька, вона тільки й спромоглася промовити:

– Що?

– Ваш брат – він же хірург, так? Військовий?

У неї з’явилося відчуття, наче її спаскудили, хоча, ясна річ, розслідування діяльності матері давало йому право копирсатися і в житті її дітей. Він мав знати, що Зік служив у повітряних військах, у Бранденбурзі. Також у нього був доступ до особової справи Фейт, яку вів психолог, до її шкільних табелів, історії шлюбу, дитини – словом, до всього.

– Ви, мабуть, жартуєте, – досі не вірячи, сказала вона.

– Було б лицемірством із мого боку вдавати, що я нічого про вас не знаю. – З його рівного тону годі було щось зрозуміти, і це роздратувало її ще більше.

– Лицемірство, – луною повторила вона, думаючи, що цього чоловіка не просто так призначили розслідувати справу про участь поліцейських у торгівлі наркотиками. Такого копа, як Вілл Трент, Фейт іще не зустрічала ніколи. Він вдягався не так, ходив не так і, безперечно, розмовляв не так, як поліцейський. Напевно, для нього було заввиграшки руйнувати життя чоловіків і жінок, що належали до родини, до якої його ніколи не приймуть.

На світлофорі вгорі спалахнуло зелене світло, і вона рвучко відпустила зчеплення, об’їхала вантажівку і повернула праворуч із лівої смуги. А Вілл, поки вона виконувала цей протизаконний маневр, навіть не зняв рук з колін.

– Я намагалася бути з вами чемною. Але мій брат, моя мати, вся моя сім’я – це заборонена тема. Вам зрозуміло?

У відповідь на її ремарки він завжди змінював тему.

– Ви орієнтуєтеся в Технологічному?

– Вам прекрасно відомо, що орієнтуюся. Ви через суд домоглися доступу до моїх банківських рахунків, щоб дізнатися, чи могла я оплатити навчання.

Його терплячий спосіб усе пояснювати мало не змусив її заскреготати зубами.

– З моменту смерті Адама минуло чотири години, з часу викрадення Емми – ще більше. В ідеалі нам краще було б одразу йти в його кімнату, а не чекати, поки юридичний відділ надасть нам право доступу.

– Декан сказав, що то звичайна формальність.

– Люди мають схильність змінювати думку після того, як поговорять із юристами.

З цим Фейт посперечатися не могла.

– Ми не зможемо зайти в кімнату без ключа.

Він простягнув руку до свого піджака на задньому сидінні й витяг з кишені поліетиленовий пакет для доказів. Усередині видно було ключ.

– Чарлі знайшов його в коридорі на другому поверсі. Ми подзвонимо вашому знайомому, коли будемо на місці, та я не бачу перепон для того, щоб спробувати скористатися цим ключем, поки чекатимемо відповіді.

Фейт пригальмувала на наступному світлофорі. Їй дуже хотілося б знати, що він іще приховує. Її дратувало, що він їй не довіряє, але, зрештою, вона й не давала приводу довіряти.

– Я знаю, де Тауерс-хол, – зізналася вона.

– Дякую.

Руки боліли від того, що надто міцно стискали кермо. Фейт глибоко вдихнула і повільно видихнула повітря. Один за одним розтисла пальці на кермі.

– Я розумію, що це стервозно з мого боку, але моя сім’я – це заборонена тема.

– Нормальне прохання і нітрохи не стервозне.

Він мовчки дивився у вікно, а машина повзла Десятою вулицею до Технологічного. Фейт увімкнула радіо і пошукала звіт про затори. Коли виїжджали на федеральну автостраду, вона подивилася на трасу 75, яка зблизька нагадувала паркувальний майданчик. Щодня цим коридором для виїзду з міста і в’їзду до нього користувалися понад півмільйона авто. Емма Кампано могла бути в одному з них.

Жителі передмістя виїжджали на траси 75/85, тому на той час, коли «міні» опинився на іншому боці мосту, транспорт порідшав. Фейт виїхала з Десятої вулиці на Фаулер і повела машинку знайомими вулицями, що звивалися крізь усе студмістечко.

Технологічний інститут Джорджії займав близько чотирьохсот акрів[14] дорогої землі в центрі Атланти. Жителі штату Джорджія могли навчатися безкоштовно завдяки стипендії «НАДІЯ», що фінансувалася з лотерейних коштів, але перепоною на шляху для більшості цих людей були високі академічні вимоги. А фінансовий тягар проживання, купівлі підручників і оплати послуг лабораторій викидав на узбіччя ще більше студентів. Якщо ви були щасливчиком, то одержували повну стипендію, яка заповнювала дірки. Якщо ж ні, то могли хіба що сподіватися, що ваша мати візьме другий кредит на будинок – цього разу під його заставу. У більшості рейтингів вищих навчальних закладів Тех постійно фігурував у десятці найкращих, і його (поряд із університетом Еморі) вважали частиною низки вишів, що належали до Ліги Плюща на Півдні. Тобто після випуску ви могли легко повернути матері борг.

Фейт повільно вела машину по Теквуд-драйв, бо деякі студенти не розуміли, навіщо потрібна «зебра». Група молодиків заухкала, побачивши білявку за кермом «міні». Поєднання гормонів і природного браку навичок спілкування, притаманного студентам факультетів математики і природничих наук, змусили декількох із них перечепитися на рівному місці. Фейт не звернула на них уваги – саме шукала місце, де припаркуватися. Паркувальний майданчик студмістечка завжди, навіть у найкращі часи, був кошмарним. Зрештою вона здалася і поставила «міні» на місце для інвалідів. І опустила сонцезахисний щиток із поліцейським дозволом на паркування, сподіваючись, що місцева охорона візьме його до уваги.

– Подзвоніть своїй контактній особі, – сказав Вілл.

Поки Фейт розмовляла з секретаркою декана, Вілл виборсувався з машини. Поговоривши, Мітчел теж вийшла й замкнула двері.

– Декан Мартінес досі розмовляє з юристами. Ми маємо зачекати тут. Він до нас підійде, щойно звільниться. – Фейт показала на велику чотириповерхову будівлю з цегли. – Це Ґлен-хол. Тауерс одразу за ним.

Вілл кивнув їй, щоб показувала дорогу, але крок у Фейт був значно коротшим, ніж у нього, тому зрештою вони пішли поряд. Вона ніколи не вважала себе низькорослою, але біля велетня п’ять футів і вісім дюймів заввишки почувалася карлицею.

У корпусах ішли заняття, навколо товпилися студенти. Попри те що Вілл не знімав жилет, револьвер у кобурі без піджака теліпався у всіх на виду. На Фейт була бавовняна блузка з короткими рукавами і штани – що було розумно з огляду на спеку, але не приховувало золотого значка на лівому стегні й зброї на правому. Поки йшли до плацу між Ґлен і Тауерс-хол, вони вдвох зробили чималий фурор.

Та все ж, ідучи кампусом і дивлячись на всі ті молоді обличчя, Фейт зрозуміла, як сильно їй хочеться працювати над цією справою. Попри те що отримати Лео Донеллі в напарники, м’яко кажучи, не було метою всього її життя, Фейт навіть уявити не могла, як це – втратити дитину. Розмова з Ебіґейл Кампано була однією з найважчих справ у її житті. Усе, що змогла пригадати мати, – їхні сварки, ті жахливі слова, якими вони обмінювалися. Те, що дочку цієї жінки викрали, а не вбили, не зменшувало трагізму ситуації. Фейт хотіла зробити все можливе, аби повернути Емму додому. А ще, хоч як це важко було пояснити, вона відчувала потребу довести Віллові Тренту, що добре знає свою справу, попри всі проколи того дня.

Вона почала з того, що розказала йому, що знала про цю частину студмістечка.

– Ці дві будівлі – гуртожитки для першокурсників, окремі для чоловіків і жінок, в обох мешкає близько шестисот студентів. Вони найближчі до стадіону і найкрикливіші. Паркування для першокурсників суворо регламентують, тому мало хто з них має машини чи принаймні ставить їх на території студмістечка. – Її ноги занурилися в м’яку траву, й вона глянула вниз, щоб перевірити, чи не налипло чогось на взуття. – Основна частина занять закінчиться за півгодини…

– Що ти тут робиш?

Спочатку вона впізнала взуття. Тієї ж марки й кольору, що вона лише кілька годин тому бачила на ногах у Адама Гемфрі. З кросівок стирчали, мов волохаті палиці, дві худі ноги. Шорти висіли на вузьких стегнах, відкриваючи гумку боксерських трусів. Він був у подертій запраній футболці (тій, якої страшенно не любив його дядько – капітан повітряних сил) із написом «Не проливайте кров за нафту».

Озираючись назад, вона могла б сказати, що натрапити на Джеремі, котрий останні півтора тижні жив у Ґлен-холі, було цілком реально. Хоча вона точно знала, що її син мусив би зараз бути на заняттях, бо декілька тижнів тому сама допомагала йому складати розклад.

Саме цю свою думку вона йому й озвучила:

– А що сталося зі вступом до біомеханіки?

– Викладач раніше відпустив, – відрубав син. – Чому ти тут?

Фейт зиркнула на Вілла Трента, котрий незворушно стояв поряд. Однією з переваг його розслідування діяльності її матері було те, що він геть не здивувався, дізнавшися, що у тридцятитрирічної жінки вісімнадцятирічний син.

– З одним твоїм однокурсником стався нещасний випадок.

Джеремі виховували два покоління копів. Він знав професійний сленг.

– Тобто він мертвий?

Фейт ніколи не брехала сину.

– Так. І я хочу, щоб це поки що лишалося між нами. Його звали Адам Гемфрі. Ти його знав?

Джеремі похитав головою.

– Він з Козлорогих?

Із невідомої причини мешканці Ґлен-холу величали себе саме так.

– Ні. З Тауерса.

– Заняття тільки почалися. Я тільки Пердло знаю. – Ще одне прізвисько, цього разу – його сусіда по кімнаті в гуртожитку. – Але можу розпитати.

– Не варто, – сказала вона, змагаючись із бажанням простягнути руку й заправити пасмо волосся йому за вухо. Відколи йому виповнилося тринадцять років, він був вищий за неї. У тих небагатьох випадках, коли Джеремі дозволяв їй на людях показати свою любов, їй доводилося ставати навшпиньки, щоб поцілувати його в лоб.

– Я потім до тебе зайду.

Він знизав плечима.

– Краще не треба. А то вже й так кожен, бляха, другий хоче ТММ.

– Не кажи «бляха».

– Мам.

На знак мовчазного розуміння вона кивнула. Джеремі побрів геть, тягнучи за собою по траві новісінький портфель за шістдесят доларів. У шістнадцять років Фейт заливалася несамовитим рум’янцем, коли люди називали однорічного синочка, якого вона носила на руках, її молодшим братиком. У двадцять п’ять вона сердилася, коли чоловіки натякали на прямий зв’язок між віком її сина та її розпусністю. До тридцяти вона вже достатньо переосмислила своє минуле, щоб змиритися з ним і почуватися комфортно. Помилки робили всі люди, а сина свого вона справді любила. Життя було нелегким, та присутність Джеремі поряд компенсувала всі плітки й несхвальні погляди.

На жаль, цей душевний спокій швидко розбився на друзки, коли на зустрічі першокурсників, яка відбулася минулого місяця, сусід Джеремі по кімнаті один раз глянув на Фейт і сказав: «Чувак, а в тебе гарна подружка».

Вілл показав на червону цегляну будівлю навпроти Ґлен-холу.

– Це Тауерс?

– Так, – сказала вона, ведучи його через порожній плац. – Коли я розмовляла з Мартінесом, деканом з роботи зі студентами, він повідомив мені, що сусіда Адама по кімнаті звуть Гарольд Нестор, але Нестор ще не з’являвся на заняттях. За словами Мартінеса, там якісь проблеми в родині, хтось із батьків захворів, як він думає. Сумнівно, чи буде хлопець узагалі вчитися далі.

– У Нестора є ключ від кімнати?

– Ні. Він ще навіть не забирав пакунка з господарчим приладдям. Наскільки відомо Мартінесу, Нестор і Адам не були знайомі.

– Давайте це перевіримо, – сказав Вілл. – У кого ще може бути ключ від кімнати?

– В охорони студмістечка, напевно. У них тут комендантів нема – усім керує студентський уряд, а виборів ще не було.

Вілл смикнув на себе вхідні двері корпусу, але вони не відчинилися.

Фейт показала на великий червоний знак, що попереджав студентів не пускати незнайомців у гуртожиток. Про це вона геть забула.

– Щоб зайти, потрібна картка-перепустка.

– Так. – Він притиснувся чолом до скла і зазирнув у вестибюль. – Нікого.

– У Адама в гаманці не було перепустки. – Фейт озирнулася на плац, шукаючи поглядом студента, який міг би допомогти, але кругом не було ні душі. – Мабуть, таки доведеться чекати Мартінеса і юристів.

Вілл пильно дивився на купу табличок на дверях і тримав руки в кишенях. Окрім червоної була ще синя пластина, на якій були вказівки інвалідам натиснути на кнопку на стіні, щоб відчинилися автоматичні двері. Ламінований аркуш зеленого паперу з записника повідомляв, щоб у всіх нетермінових випадках студенти дзвонили.

Вілл дивився просто перед себе. Від зосередженості на лобі в нього з’явилися зморшки, наче він хотів відчинити двері силою розуму.

Після інциденту з сечею Фейт втратила будь-яку надію його зрозуміти. Вона підійшла до системи інтеркому, на якій був список прізвищ усіх студентів. Хтось наклеїв на кнопки записку, написану від руки. «ПОЛАМАНІ!! НЕ ЧІПАТИ!!» Суто з цікавості вона пробігла поглядом список. «Гемфрі, А.» стояло навпроти номера 310.

Вона й незчулася, як Вілл опинився коло неї. Вона думала, що він читає прізвища, та раптом він спитав:

– Що таке ТММ?

Фейт відчула, як рум’янець заливає щоки.

– То була приватна розмова.

– Пробачте.

Він простягнув руку до інтеркому, і вона мусила зауважити:

– Він поламаний.

– Я бачу, – криво всміхнувся Вілл.

І натиснув на синю кнопку для інвалідів під рядами кнопок. Пролунало дзижчання, гучно клацнув замок у дверях, і вони зі стогоном відчинилися.

Фейт чекала на заслужений саркастичний коментар. Але Вілл лише показав, щоб вона заходила перша.

У вестибюлі було порожньо, однак у повітрі стояв потужний запах молодих чоловіків. Фейт не знала, що відбувалося з хлопцями віком від п’ятнадцяти до двадцяти, але вони пахли наче суміш шкарпеток після тренажерної зали й мазі проти артриту «Тайґер Бам». Як вона могла цього не помітити, коли сама була підлітком, становило для неї одну з найбільших загадок життя.

– Камери, – показав Вілл під стелю. – Який там номер кімнати?

– Триста десять.

Він пішов до сходів, Фейт рушила за ним. Спостерігаючи, як він ходить, вона зробила висновок, що він, найпевніше, бігун. І це, безперечно, пояснювало, чому на тілі в нього менше жиру, ніж у хорта. Фейт прискорила ходу, щоб не відставати, але вона ще тільки ступала на горішню сходинку, а Вілл уже вставляв ключ у замок, тримаючи його через пластиковий пакет, щоб на металі не лишилося відбитків.

Двері відчинилися, але він не зайшов. Пройшовся натомість коридором. Номер триста десять був зручно розташований біля кухні й навпроти туалетів. Вілл постукав у двері під номером триста одинадцять. Зачекав, але ніхто йому не відчинив. Тоді він пішов коридором далі й постукав у наступні двері.

Поки Вілл методично обходив усі номери, Фейт звернула увагу на кімнату Адама. Як і в Джеремі, вона була п’ятнадцять на одинадцять футів – завбільшки як стандартна тюремна камера. Біля обох протилежних стін стояло по ліжку, кожне увінчував письмовий стіл. У кожного студента були своя шафа для одягу і вбудована шафа. Постіль лежала тільки на одному ліжку, але на іншому, з краю, протилежного до телевізора, була подушка. Складалося враження, ніби Адам користувався обома половинами кімнати в надії, що Гарольд Нестор ніколи не з’явиться.

– Здається, нікого нема вдома, – сказав Вілл.

Фейт глянула на свій годинник.

– Зачекайте хвилин двадцять. Що я маю робити?

– Мої рукавички лишилися в піджаку. У вас є запасна пара?

Фейт похитала головою. Вона вже давно відвикла носити з собою на завдання сумочку, а пара рукавичок, що їх вона звичайно тримала в нагрудній кишені, пішла на огляд сцени злочину в будинку Кампано.

– У мене є коробка в багажнику. Можу…

– Я сам, – сказав Вілл, плескаючи себе по кишенях. До цього жесту вона вже поволі звикала. – Я й телефон забув у кишені. Я сьогодні на висоті.

Вона простягнула йому ключі.

– Я подбаю, щоб ніхто нічого не торкався.

Спринтерською ходою Вілл рушив до сходів.

Фейт вирішила не гаяти часу й добре роздивитися, з чим вони мають справу. Підійшла до першого письмового стола, заваленого клаптями паперу, старими підручниками, механічними олівцями й маленьким стосом журналів. То були старі числа «Ґет Аут», видання, яке, схоже, було присвячено туристичним походам. На іншому столі було все, без чого не міг обійтися студент у коледжі: РК-телевізор, ігрова консоль PlayStation, декілька ігор і стосик DVD з надписаними вручну наклейками. Фейт упізнала кілька свіжих голлівудських блокбастерів, а на декількох дисках було просто написано «порно» і стояла різна кількість зірочок («відповідно до рівня порнографічності», – подумала Фейт).

Одну шухляду в цьому столі було частково висунуто, і Фейт олівцем з іншого стола підчепила та витягла її повністю. Всередині лежали журнал «Плейбой», два презервативи в упаковці з фольги і стос добряче засмальцьованих бейсбольних карток. Це поєднання викликало у Фейт смуток. Адам Гемфрі більше ніколи не переживатиме перехідного періоду між хлоп’ячістю і мужністю.

Вона стала навколішки. Під стільницею з жаростійкої пластмаси й між шухлядами не було пакетів, прикріплених скотчем. Другий стіл Фейт перевірила теж. І побачила кутики поліетиленового пакета. Вона вигнула шию, притримуючи волосся, щоб роздивитися ближче.

Адам Гемфрі, напевно, був не єдиним студентом Технологічного, який тримав під столом пакет з травкою. Чорт, та він був не єдиний на своєму поверсі, напевно.

Вона встала й обвела поглядом кімнату. Постер гурту «Рейдіохед» на стіні, брудні шкарпетки і кросівки, звалені купою в кутку, стос графічних романів[15] біля ліжка. Його мати, певно, вважала себе поблажливою, коли дозволяла йому вибрати чорний килимок на підлогу і такого ж кольору покривало та простирадла.

Фейт уявила, що могли відчувати Гемфрі, пакуючи мізерні пожитки свого сина і забираючи їх із собою в Ореґон. Чи це все, що їм лишилося від сина? Тим гірше для Фейт, якій довелося б їм повідомити, що їхнього сина вже нема. Розказати батькам Кайли Александер Вілл доручив Лео. Чи збирався він дати і Фейт неприємну роль – повідомити Гемфрі, що їхнього сина вбили?

Господи, як же вона не хотіла цього робити.

– Ви хто?

Той самий обвинувачувальний тон, але хлопець інший. Цей стояв у дверях, і вираз обличчя в нього був жорстким. Фейт розвернулася до нього, щоб добре роздивився її зброю і значок. Але вираз не змінився.

– Як вас звати? – спитала вона.

– Це не ваше, бляха, діло.

– Яке довге ім’я. Вас усиновили?

Жарт явно не справив потрібного враження.

– У вас є ордер? – Він сперся рукою на дверну ручку. Інша по лікоть була в гіпсі. – Охорона кампуса знає, що ви вдерлися в його кімнату?

«Дивно якось він висловлюється», – подумала вона, але сказала:

– У мене був ключ.

– Чудово. – Він схрестив руки на грудях – наскільки це було можливо з гіпсом. – А зараз покажіть ордер і вимітайтеся на хрін із кімнати мого друга.

Фейт змусила себе засміятися, бо знала, що його це роздраконить. Хлопець був гарний – темне волосся, карі очі, гарної статури – і явно звик легко отримувати бажане.

– А то що?

Аж так далеко наперед він не продумав, бо його голос звучав уже не так впевнено:

– Я викличу охорону.

– Скористайтеся телефоном в іншій кімнаті. – І Фейт відвернулася до стола. Олівцем перегорнула кілька папірців, списаних математичними рівняннями й конспектами занять. Вона відчувала, що хлопець пильно дивиться на неї. Але їй було не звикати. Не вперше вісімнадцятирічний хлопець поглядом жбурляв у неї розпечені кинджали люті.

– Так не можна, – сказав він, радше щоб привабити увагу, ніж щоб якось вплинути.

Фейт зітхнула, наче її дратувало, що він досі тут.

– Послухай. Ідеться не про траву, порно, нелегальне завантаження файлів з Інтернету чи що ви там, хлопці, ще робите. Тому розплющ очі і зрозумій, що у твого друга, мабуть, серйозні неприємності, якщо його речі оглядає детектив із поліції Атланти. І скажи мені, як тебе звати.

Він мовчав. Фейт здавалося, що вона чує, як повертаються коліщатка в його мозку, поки він вигадує спосіб не відповідати на її запитання. Та зрештою здався.

– Ґебріел Коен.

– Можна звати тебе Ґейбом?

Він знизав плечима.

– Коли ти востаннє бачив Адама?

– Сьогодні вранці.

– У коридорі? В аудиторії?

– Тут, може, о восьмій ранку. – Він знову пересмикнув плечима. – Томмі, мій сусід, хропе. Тому я тимчасово спав тут, щоб від нього врятуватися. – Очі в нього розширилися, бо він зрозумів, що вляпався.

– Не бійся, – заспокоїла його Фейт. – Я ж кажу, Ґейб, я прийшла сюди не через сірникову коробку трави й піратську версію «Ультиматуму Борна».

Він закусив губу й тільки дивився на неї: напевно, вирішував, чи можна їй довіряти.

Зі свого боку, Фейт дивувалася, чому так довго не повертається Вілл Трент. Хоча вона не знала, допоможе його присутність чи, навпаки, завадить.

– Як давно ти знаєш Адама? – спитала вона.

– Десь із тиждень. Ми познайомилися в день реєстрації.

– Мені здалося, що ти дуже палко його захищаєш.

Вона майже навчилася розшифровувати рухи його плечей. Його більше турбувало нелегальне багатство (фільми більше, ніж наркотики, зважаючи на те, що за копіювання фільмів із дисків було передбачено суворіше покарання).

– В Адама є машина? – спитала Фейт.

Він похитав головою.

– У нього притрушена сімейка. Вони, типу, живуть поза системою. Турбуються про екологію.

Це пояснювало, чому в них сільська адреса.

– А це? – Вона показала на дорогий телевізор, ігрову консоль.

– Це моє, – зізнався Ґейб. – Я не хотів, щоб їх чіпав Томмі, мій сусід. Але Адам теж грає. Тобто він любить проводити час на природі й усе таке, але він теж геймер.

– А комп’ютер у нього є?

– Його хтось спер, – відповів Ґейб, і Фейт не надто здивувалася. Проблема крадіжок буяла пишним цвітом серед цього покоління молоді. У Джеремі в школі вкрали стільки калькуляторів, що вона всерйоз пригрозила: наступний пригвинтить йому до руки.

– А де Адам пошту перевіряє?

– Я пускаю його за свого. А іноді він ходить у комп’ютерний клас.

– Яка в нього спеціалізація?

– Така сама, як і в мене. Полімери в контексті липких аерозолів.

Напевно, ця тема справляла неабияке враження на дівчат.

– У нього є дівчина чи близька подруга, з якою він проводить час?

Ґейб здійняв плече, наче трохи захищаючись.

– Ми всі тільки приїхали, розумієте? Ще не дуже добре роззнайомилися.

– Ти з іншого штату?

Він похитав головою.

– Я вчився в Ґрейді.

Ґрейді була спецшколою, куди приймали найкращих учнів з інших шкіл Атланти.

– Ти був знайомий з Кайлою Александер чи Еммою Кампано?

– Вони з Ґрейді?

– З Вестфілда.

Він похитав головою.

– Це в Декатурі? Здається, там вчилася моя дівчина. Джулі. Її з багатьох шкіл виганяли.

– Чому?

Він хитро всміхнувся.

– Ми з нею обоє не любимо, коли нами керують.

Фейт усміхнулася йому у відповідь.

– Джулі теж вступила до Технологічного?

Ґейб знову похитав головою.

– Вона кілька семестрів провчилася в Державному і покинула. По вечорах працює барменкою в Бакгеді.

Бакгед був багатим районом Атланти, відомим своїм нічним життям. Фейт зробила висновок, що Джулі вже виповнився двадцять один рік, якщо їй дозволяють подавати алкоголь. Різниця в чотири роки між нею та Еммою Кампано, найпевніше, виключала можливість, що дівчата десь перетиналися.

– Як ти пошкодив собі зап’ястя? – спитала Фейт у Ґейба.

Він трохи зашарівся.

– Та по-дурному. Послизнувся і впав на руку.

– Боляче, мабуть, було.

Він підніс гіпс до очей, наче досі не міг повірити, що поламав руку.

– Дико.

– У якому барі працює Джулі?

Руку він опустив, але внутрішній сторож напружився.

– А що?

Фейт вирішила, що він достатньо посприяв слідству, тож йому можна пояснити.

– Ґейбе, я маю тобі сказати, що сьогодні сталося з Адамом.

Раптом у коридорі луною рознеслося гучне «уфф».

– Холера, – прошепотів Ґейб.

А за дві секунди перед Фейт постала причина цього вигуку.

– Це Томмі Елбертсон, мій сусід по кімнаті, – неохоче відрекомендував Ґейб.

Він був такий же товстий, як Ґейб – темний, і Фейт одразу зрозуміла, що Ґейбова оцінка була в яблучко: хлопець виявився засранцем. Немовби на доказ цього, Томмі роздивлявся її з висолопленим язиком.

– Ух ти! Моя любить жіночок з пістолетами.

– Заткнися, – просичав Ґейб. – У Адама неприємності.

– Я збиралася сказати Ґейбу… – Фейт повернулася до нього. – Сьогодні вранці Адама вбили.

– Вбили? – Томмі аж навшпиньки став і розчепірив пальці в бік Фейт. – Чорт, чувак, це він, так? Сказали, що це студент Технологічного. Щоб я здох! То був Адам?

Ґейба новина явно збентежила.

– Його вбили? Типу як – зарізали чи застрелили?

Радісне хвилювання дедалі більше охоплювало Томмі.

– Чувак, якась божевільна сучка задушила його на смерть. На смерть, прикинь. Голими руками. Серйозно, в усіх новинах передавали. Ти де був увесь день, бро?

У Ґейба заходив ходором кадик. Очі зволожилися, він підняв їх на Фейт, і вона побачила в них грандіозне відчуття зради.

– Це правда?

Вона кивнула головою, сердита, що хтось із управління розпатякав про місце навчання Адама.

– Усе набагато складніше, але так, Адам мертвий.

– Як це сталося?

– Ґейбе, я не можу обговорювати деталі. Можу лише сказати, що Адам діяв героїчно, що він намагався декому допомогти, а тоді все пішло шкереберть. Одну дівчину викрали, ми її шукаємо, але нам потрібна ваша допомога.

Його нижня губа затремтіла – він намагався опанувати свої емоції.

Повною протилежністю був Томмі. Він мало не стрибав од радощів.

– Ви прийшли мене допитати? – спитав він. – Валяйте. У мене є всяка різна інформація.

– Яка інформація? – обережно поцікавилася Фейт.

– Ну, нічого такого конкретного. Він був тихим пацаном, але відчувалося в ньому якесь напруження. Якась така… небезпека.

Фейт щосили намагалася лишатися спокійною і безсторонньою, та їй дуже кортіло повезти Томмі Елбертсона в морг і запитати, що такого цікавого в смерті його товариша.

– В Адама була дівчина? Він зустрічався з кимось постійно?

Ці запитання, як і решта, викликали у Томмі вибух радості. Він міцно стиснув плечі Ґейба.

– Два запитання, одна відповідь!

Ґейб викрутився з його лещат.

– Відвали, козел. Адам з тобою навіть не розмовляв. Він терпіти тебе не міг.

– Ґейбе… – почала Фейт.

– Ви теж відваліть. – І він вийшов із кімнати.

А за кілька секунд вона почула, як десь грюкнули двері.

Звузивши очі, Фейт подивилася на Томмі, придушуючи в собі бажання порвати його на шматки. Він зробив іще кілька кроків у кімнаті, і їй не сподобалося, що він потроху завойовував її простір. Вона розуміла, що треба встановлювати контроль, інакше можуть бути проблеми.

– Може, ви б хотіли відповісти на ці запитання у відділку?

Він вишкірив рота в зубастій усмішці й підійшов ще ближче.

– Дамочко, мій батько – адвокат. Тому я у вашу патрульну машину не сяду – хіба що вас збуджує, коли надягаєте наручники на такого молодого жеребчика, як я.

Фейт постаралася, щоб її голос звучав рівно:

– Тоді, мабуть, нам нема про що говорити.

Він самовдоволено всміхнувся і ще трохи скоротив відстань між ними.

– Та мабуть.

– Ви не могли б вийти?

Коли він не поворухнувся, вона плечем штовхнула його в коридор. Він такого не очікував, а може, вона розсердилася сильніше, ніж думала, але поштовх виявився надто сильним і він приземлився на сідниці.

– Господи, – заскімлив він, сідаючи. – Та що з вами таке?

Фейт повернула клямку на внутрішній ручці і щільно причинила двері.

– Вашого друга вбили, дівчина зникла, а ваша реакція на все це – сміх і жарти. По-вашому, це зі мною щось не гаразд?

Її слова влучили в мішень, проте бажаного ефекту не мали.

– Чому ви таке стерво?

– Бо мені щодня доводиться мати справу з такими козлами, як ти.

– Якісь проблеми? – Сходами піднімався добре вдягнений латиноамериканець. Він трохи видихався і, схоже, був стурбований тим, що студент сидів на підлозі.

Томмі незграбно встав. У нього був вигляд розпещеної дитини, яка наперед смакувала радість попліткувати. Фейт вирішила одразу ж розставити всі крапки над «і» в єдиний відомий їй спосіб:

– Він став агресивним, і я штовхнула його, щоб не перешкоджав.

Чоловік підійшов до них. У його обличчі було щось знайоме, і Фейт зрозуміла, що він був одним з багатьох безіменних адміністраторів, яких вона бачила місяць тому на орієнтуванні Джеремі.

Віктор Мартінес перевів погляд з Томмі на Фейт, потім назад, але в його очах не з’явилося й натяку на впізнавання.

– Містере Елбертсон, у нашому навчальному закладі понад вісімнадцять тисяч студентів. І от ледве закінчився перший тиждень навчання, а я вже напам’ять знаю ваше ім’я, прізвище і номер студентського квитка. Повірте, це не віщує вам нічого доброго.

– Я не…

Але керівник уже звертався до Фейт.

– Я декан Мартінес, – сказав він, простягаючи руку. – Ви прийшли щодо Адама Гемфріза?

Фейт потисла йому руку.

– Гемфрі, – виправила вона.

– Шкода, що довелося познайомитися за таких обставин. – Він і далі не звертав уваги на Томмі, хоч той пробурмотів собі під носа якусь образу і почалапав геть. – Пройдетеся зі мною? Вибачте, якщо здається, що я не приділяю цій справі належної уваги, але перший тиждень навчання тяжкий, а я йду з одних зборів на інші.

– Авжеж. – Ідучи за ним до сходів, Фейт відчула запах одеколону. Хоча вже перевалило далеко за полудень, декан був чисто поголений, а костюм здавався щойно випрасуваним. Якщо не рахувати Вілла Трента (а чого б це вона мала його рахувати?), Фейт уже давно не перебувала коло чоловіка, який приділяв увагу базовій гігієні.

– Ось. – Віктор поліз у нагрудну кишеню піджака. – Це універсальний ключ до його кімнати, розкладу й особової справи.

Передаючи папірець, він зачепив її рукою, і відчуття для Фейт було таким несподіваним, що папірець вона одразу впустила.

– Ой. – Віктор опустився навколішки, щоб підняти. Ситуація склалася дещо незручна (декан стояв перед нею на коліні), але він зумів елегантно викрутитися: одним плавним рухом підхопив аркуш і підвівся.

– Дякую, – вичавила Фейт, стараючись, щоб її голос не звучав так по-дурному, як вона почувалася.

– Вибачте, що тяганина в юридичному забрала так багато часу, але університет мусить прикривати свій зад.

Вона пробігла аркуш поглядом – то була звична форма студентської заяви з усією потрібною інформацією.

– Ваша відвертість приємно вражає.

Віктор усміхнувся. Ідучи вниз сходами, він легенько тримався за поруччя.

– Ви не могли б трохи посвятити мене в те, що відбувається? Хоча, звісно, я чув новини. Це жахливо.

– Справді, – кивнула вона. – Я не знаю, що там казали, але я не уповноважена коментувати хід розслідування.

– Я розумію. В управління поліції є свій зад.

Фейт розсміялася.

– Це можна сприймати двояко, декане Мартінес.

Він зупинився на сходовому майданчику.

– Називайте мене Віктором, будь ласка.

Вона теж зупинилася.

– Фейт.

– Обожнюю старомодні імена, – сказав він, і навколо його очей від усміху прорізалися гусячі лапки зморщок.

– Мене назвали на честь бабусі.

– Прекрасно, – похвалив він, і вона виразно відчула, що йому йшлося не про традицію передавати імена у спадок. – А ви не проти, якщо я запитаю, де я міг вас бачити?

Попри несприятливі обставини вони наче загравали одне з одним, піддражнюючи. Фейт навіть якусь мить шкодувала про те, що потрібно це припинити, а тоді сказала:

– Ви, мабуть, бачили мене на зборах першокурсників. Мій син тут навчається.

У нього на обличчі промайнув нажаханий вираз оленя, що вибіг на дорогу і зупинився перед фарами трейлера.

– Нашому наймолодшому студенту шістнадцять.

– Моєму сину вісімнадцять.

Він проковтнув слину і вимушено всміхнувся.

– Вісімнадцять.

– Угу. – Іншого способу подолати незручну мить, окрім як перевести тему, вона не знала. – Дякую за ключ. Я обов’язково поверну його у ваш офіс. Мій шеф неодмінно захоче допитати сьогодні кількох студентів. Ми постараємося бути максимально коректними, але я попросила б вас поінформувати охорону студмістечка, щоб у нас не виникло проблем. Вам можуть подзвонити сердиті батьки. Але, думаю, вам до таких дзвінків не звикати.

– Безперечно. Я охоче візьму на себе залагодження проблем. – Він поставив ногу на нижню сходинку. – На жаль, маю йти на збори.

– Ще одне. – Фейт лише виконувала свої службові обов’язки, але мусила зізнатися собі, що відчула певну втіху, побачивши, як в очікуванні її наступного запитання в його очах промайнув страх. – Чому Томмі Елбертсон уже у вас під ковпаком?

– А. – Декан явно відчув полегшення від того, що все виявилося так просто. – Між гуртожитками Тауерс і Ґлен конкуренція. Вони часто організовують якісь добродушні витівки. Але містер Елбертсон перегнув палицю. Особливих подробиць студенти не розголошують, але, знаючи, як це все відбувається, я припускаю, що в хід пустили повітряні кульки, наповнені водою. Підлога була мокра. Постраждали люди. Одного хлопчика довелося відвезти до лікарні.

Це пояснювало, чому в Ґейба рука в гіпсі.

– Дякую. – Фейт знову потисла йому руку. Цього разу, коли він усміхнувся, навколо очей не з’явилися промінчики зморщок, і вперед сходами він пішов не сам, а пропустив її. Коли вони вийшли надвір, він, здавалося, завагався, та коли зрозумів, що вона йде праворуч, швидко повернув ліворуч, углиб плацу.

Фейт крокувала до машини, думаючи про те, що могло статися з Віллом Трентом. І знайшла його біля свого «міні». Він спирався ліктями на дах і тримався руками за голову, притискаючи до вуха телефон. Піджак лежав розстелений на капоті.

Фейт підійшла ближче і змогла розчути слова.

– Так, сер. Завтра вранці вас хтось зустріне в аеропорту. Тільки передзвоніть мені й повідомте, який у вас рейс. – Він підняв очі, і в них було стільки болю, що вона мимоволі відвела погляд. – Дякую, сер. Зроблю все, що зможу.

Фейт почула, як закривається кришка телефону. Вілл прокашлявся.

– Вибачте, подзвонив шериф з інформацією щодо номера Гемфрі. Я хотів якнайшвидше закрити це питання. – Він знову прочистив горло. – Від них до аеропорту їхати приблизно шість годин. Вони виїдуть сьогодні і спробують сісти на перший літак завтра вранці, але проблема в тому, що він сідає в Солт-Лейк-Сіті. Залежно від того, чи полетять вони з пересадкою через Даллас, дорога сюди в них може забрати від семи до дванадцяти годин. – І ще раз прочистив горло. – Я сказав їм подзвонити безпосередньо в авіакомпанію, пояснити ситуацію й дізнатися, що можна зробити.

Фейт не могла уявити, яке це відчуття – сидіти в машині, чекати в усіх тих аеропортах. «Відчуття, що божеволієш, – подумала вона. – Найстрашніший день у житті будь-якого батька чи матері». Вона потай глянула на Вілла. На його обличчі вже був звичний кам’яний вираз.

– Вони повідомили щось нове?

Він похитав головою.

– В Адама тут немає машини. Він в Атланті був двічі. Вперше прилетів з батьком на зустріч першокурсників, побув три дні й полетів назад. Обоє батьків привозили його два тижні тому, щоб допомогти поселитися в гуртожитку.

– З Ореґону? – здивовано спитала вона. – Це ж скільки днів вони їхали?

– Мати сказала, тиждень, але вони дорогою робили зупинки, щоб подивитися те й се. Очевидно, люблять відпочивати на лоні природи.

– Це пояснює, чому в нього в кімнаті я знайшла туристичні журнали, – сказала Фейт, а сама подумала, що радше переріже собі вени, ніж поїде на машині через усю Америку. А якщо взяти з собою в поїздку Джеремі, то хтось точно когось уб’є чи накладе на себе руки. – Отже, загалом він був у Атланті чотирнадцять днів.

– Точно, – кивнув Вілл. – І вони ніколи не чули ні про Кайлу Александер, ні про Емму Кампано. Наскільки їм відомо, Адам ні з ким не зустрічався. Вдома у нього була дівчина, та вона торік переїхала в Нью-Йорк. Якась танцівниця. Розійшлися вони за взаємною згодою, і відтоді він зустрічався потроху з різними дівчатами, та нічого серйозного не було. Вони гадки не мають, звідки взялася у нього в гаманці Еммина фотографія. – Вілл потер підборіддя, пальці намацали тонку лінію шраму. – Мати сказала, що минулого тижня в нього вкрали ноутбук. Вони повідомили про це охорону студмістечка, проте вона думає, що їхню заяву не сприйняли серйозно.

Фейт зрозуміла, що зараз її черга робити хід. Вона розповіла про Ґейба і Томмі, про дівчину, яка, можливо, навчалася у Вестфілді. Поки розказувала, подумала, що може зізнатися в тому, як випхала плечем Томмі у коридор. Також доповіла про коментарі Віктора Мартінеса, хоча ганебні моменти випустила, щоб зберегти власну гідність.

Але Вілл не насварив її за напад і побиття Елбертсона. Натомість спитав:

– Скільки в Бакгеді барів? Штук п’ятдесят набереться?

– Щонайменше.

– Мені здається, варто обдзвонити їх, може, знайдемо її. Не хотілося б це казати, але на цей момент дівчина, яка могла вчитися в тій самій школі, що й Емма та Кайла, і зустрічається з другом Адама, – це наша єдина зачіпка.

Говорити вголос про очевидне потреби не було: з кожною годиною, що минала, знайти вбивцю ставало дедалі важче і шанси побачити Емму живою танули на очах.

Вілл почав набирати номер на мобільному.

– Хтось дзвонив, поки я розмовляв з батьками, – пояснив він. – Напишіть про інцидент із Елбертсоном у звіті й забудьте про нього. У нас зараз є серйозніші проблеми.

Поки він прослуховував повідомлення, біля них зупинився кремовий седан «лексус». За кермом Фейт побачила Аманду Ваґнер. Напевно, то вона залишила повідомлення, бо Вілл сказав:

– «Пріус» Кайли Александер знайшли біля копі-центру на Пічтрі. У багажнику кров, але Емми нема. Записи на камері спостереження розмиті, та принаймні вона працювала.

Він поклав телефон у кишеню і пішов до Амандиної машини, дорогою віддаючи накази Фейт:

– Викличте кілька груп, щоб допомогли опитати мешканців гуртожитку. Може, хтось знає більше про Адама. Обшукайте його речі, подивіться, чи нема там фотографій Емми. Заберіть усе, чого не повинні бачити його батьки. Допитайте знову того Ґейба, якщо думаєте, що це допоможе. Якщо ні, дайте йому спокій на один день, щоб дозрів. А завтра можемо атакувати його вдвох.

Фейт силкувалася впорядкувати всю цю інформацію.

– О котрій починаємо?

– Сьома – це зарано?

– Ні.

– Зустрінемося в Академії Вестфілда. Я хочу опитати працівників.

– А хіба Лео не…

– Він більше не працює над цією справою. – Вілл відчинив дверцята машини. – Побачимося вранці.

Фейт розтулила було рота, щоб запитати, що, в біса, сталося з Лео, але Аманда натиснула на педаль газу ще до того, як Віллові сідниці торкнулися сидіння. Фейт побачила, що Віллів піджак залишився лежати на капоті «міні», й помахала рукою, щоб вони зупинилися, проте Аманда чи то не побачила, чи то не звернула уваги. Хороша новина для Фейт полягала в тому, що її не усунули від справи. А погана – її залишили на рівні дівчинки на побігеньках. Їй, напевно, доведеться стирчати тут до третьої ночі.

Першою жертвою був Лео. І хай йому грець, якщо Фейт не стане другою.

Вона понишпорила в кишенях Віллового піджака і знайшла жменю латексних рукавичок. Але була там ще й інша, значно цікавіша знахідка: цифровий диктофон. Фейт покрутила штучку в руках. Усі літери постиралися від тривалого використання. Напис на екрані повідомляв про шістнадцять записів. Фейт здогадалася, що червона кнопка означала запис, тож біля неї, напевно, була кнопка відтворення.

Задзвонив її мобільний, і Фейт мало не впустила диктофон. На екрані висвітився номер Джеремі, і вона подивилася на другий поверх Ґлен-холу. Нарахувала п’ять вікон і в шостому побачила сина, він стояв і дивився на неї.

– А хіба лазити по чужих кишенях не протизаконно? – спитав він.

Вона поклала диктофон назад у кишеню.

– Мені починають набридати малі розумники, які знають свої права.

Він пирхнув.

– А скажи-но мені таке: якби в тебе не було картки-ключа, як би ти зайшов у гуртожиток?

– Натиснув би на кнопку для інвалідів.

Фейт похитала головою над безглуздям ситуації. От і спробуй відстежити людей, які заходили в гуртожиток і виходили з нього.

– То що, тобі потрібні гроші на піцу, білизну випрати чи ти просто хочеш заборонити мені підніматися нагору й ганьбити тебе перед друзями?

– Я чув про того хлопця, – сказав Джеремі. – Уся гуртяга гуде.

– І що кажуть?

– Небагато, – зізнався він. – Його практично ніхто не знав. Він був просто хлопцем, якого проминали в коридорі по дорозі до туалету.

У його голосі Фейт почула нотки співчуття, і її пронизала гордість за те, що син був такий людяний. Їй траплялися цілком протилежні екземпляри, вкрай неприємні.

– Як думаєш, ви знайдете ту дівчину?

– Дуже на це сподіваюся.

– Я можу порозпитувати народ.

– Ні, не треба. Ти вступив до інституту, щоб стати інженером, а не поліцейським.

– У тому, щоб бути поліцейським, нема нічого поганого.

Фейт могла заперечити, але не хотіла, щоб він знав.

– Синку, мені треба йти. Я тут лишатимуся допізна.

Він не поклав слухавки.

– Якби ти хотіла дещо випрати…

Вона всміхнулася.

– Я наберу тебе перед тим, як іти.

– Чуєш, мам?

– Так?

Він замовк, і їй здалося, що він хотів сказати «Я тебе люблю». Отак вони й заманювали в пастку. Ти в усьому їх підтримувала, прибирала за ними, приймала на себе всі удари долі й погляди смаглявих латиноамериканців, які дивилися на тебе так, наче в тебе є роги, а тоді вони зненацька знову міцно притягували до себе цими трьома простими словами.

Та не цього разу.

– А хто був той тип, з яким ти приїхала? – запитав Джеремі. – На копа наче не схожий.

Тут її син мав рацію. Вона взяла піджак Вілла Трента з капота, щоб замкнути його в машині.

– Ніхто. Просто один із підлеглих твоєї тітки Аманди.