Читать книгу Інстинкт убивці - Карін Слотер - Страница 4

Вілл Трент дивився у вікно своєї машини й слухав, як шефиня волає у трубку мобільного телефону. Не те щоб Аманда Ваґнер підвищувала голос, але в її тоні була різкість, яка вже не одного агента довела до сліз і змусила скласти повноваження в поточному розслідуванні – неабияке вміння, зважаючи на те, що її підлеглими в Бюро розслідувань Джорджії були здебільшого чоловіки.

– Ми зараз на… – Аманда витягнула шию і примружилася на дорожній знак. – На розі Прадо і Сімнадцятої. – Вона трохи помовчала. – Може, в комп’ютері інформацію подивишся? – Почуте їй явно не сподобалося, бо вона похитала головою.

– Може, просто покатаємося? – запропонував Вілл. – Ану ж як знайдемо…

Аманда затулила очі долонею. І прошепотіла в телефон:

– Скільки ще чекати, поки сервер піднімуть?

Відповідь змусила її важко й промовисто зітхнути.

Вілл показав на екран, що займав більшу частину оббитої деревом панелі приладів. У «лексусі» було більше прибамбасів, ніж на капелюсі у придворного блазня.

– А хіба у вас нема ДжіПіЕс?

Аманда опустила руку, бо запитання змусило її на мить замислитись, і взялася крутити якісь ручки. На екрані нічого не змінилося, зате кондиціонер загудів швидше. Вілл мимоволі всміхнувся, і шефиня сердито на нього зиркнула.

– Поки ми чекаємо, коли Керолайн знайде план міста, ти можеш витягти з «бардачка» інструкцію з експлуатації й зачитати мені, що треба робити.

Вілл поторсав кришку, але відділення для рукавичок було замкнене. Він подумав, що це непогана метафора його стосунків з Амандою Ваґнер. Вона часто відправляла його битися в замкнені двері й очікувала, що він знайде обхідний спосіб потрапити всередину. Вілл, як і будь-хто, любив хороші загадки, проте цього разу було б непогано, якби Аманда дала йому ключ.

А може, й ні. Він ніколи не любив просити про допомогу – особливо в таких, як Аманда, котра, здавалося, тримала в голові живий список людей, що були її боржниками.

Поки Аманда вичитувала секретарці за те, що та не носила з собою в сумочці плану міста, Вілл дивився у вікно. Він народився і виріс в Атланті, але в Енслі-парку бував нечасто. Він знав, що це один із найдавніших і найбагатших районів, де понад століття тому всім на заздрість набудували маєтків адвокати, лікарі й банкіри – щоб майбутні адвокати, лікарі й банкіри могли собі жити спокійним життям посеред найнебезпечнішого за рівнем злочинності мегаполісу по цей бік лінії Мейсона – Діксона[2]. Єдине, що змінилося за ці роки, – чорношкірим жінкам, які возили білих немовлят у візочках, тепер платили більше.

Енслі з його викрутасами вулиць і обхідними шляхами, здавалося, був призначений для того, щоб збивати з пантелику (а може, й відлякувати) гостей. Уздовж більшості вулиць росли дерева. Будинки на цих широких авеню стояли на пагорбах, щоб звідти відкривався ліпший огляд світу, який лежав біля ніг. Скрізь зеленіли розкішні парки з доріжками для прогулянок і дитячими гральними майданчиками. На доріжках подекуди ще зі старих часів лишилася бруківка. Архітектурно всі будинки різнилися між собою, втім, витончено пофарбовані фасади й професійно облаштовані газони надавали району певної однорідності. І Вілл здогадувався чому. Навіть миршавий будинок тут, мабуть, коштував не менше ніж мільйон. На відміну від його рідного району Понслі-Гайлендс, що лежав за якихось шість миль звідси, в Енслі не було будинків, пофарбованих усіма кольорами веселки, і метадонових клінік.

Вілл побачив, як неподалік зупинився бігун, нібито щоб порозтягуватися, а насправді щоб нишком роздивитися Амандин «лексус». У ранкових новинах людям порадили не вдихати вуличне повітря без крайньої на це потреби у зв’язку з небезпечно високим рівнем смогу. Та, схоже, ніхто цим не перейнявся, хоч температура й піднялася вище ста градусів[3]. Відколи вони в’їхали в Енслі-парк, Вілл нарахував щонайменше п’ять людей, які бігали. Усі були жінками, усі вписувалися у стереотип жвавої бездоганної мами футболіста. Їхні тіла були в тонусі від занять пілатесом, волосся було зібрано в хвостики, які пружно підстрибували на бігу.

«Лексус» стояв біля підніжжя пагорба, доволі популярного на вигляд. Уздовж вулиці росли високі дуби, в тіні яких тонув тротуар. Усі бігунки зупинялися подивитися на машину. Зазвичай у цьому районі чоловік і жінка не могли довго сидіти у припаркованій машині – хтось неодмінно викликав би поліцію. Хоча, звісно, в цьому районі й дівчаток-підлітків у власних будинках зазвичай не ґвалтували і не вбивали.

Вілл глянув на Аманду, котра так міцно притискала телефон до вуха, що, здавалося, пластмаса зараз переламається навпіл. Вона була привабливою жінкою чи здавалася такою – поки ти не чув, як вона говорить, не працював на неї й не сидів з нею бодай недовго в машині. Напевно, їй перевалило за сьомий десяток. Коли десять років тому Вілл Трент прийшов на службу в ДжБР, волосся в Аманди було темнішим, але за останні кілька місяців у ньому катастрофічно побільшало сивизни. Він не знав, з чим це пов’язано: з проблемами в особистому житті чи просто в салон до перукарки ніяк не могла записатися, – та останнім часом Амандин вік давався взнаки.

Вона знову стала натискати кнопки на панелі, намагаючись запустити ДжіПіЕс. Увімкнула радіо, та одразу ж і вимкнула, хоча Вілл встиг вловити перші нотки свінгу. Аманда щось пробурчала собі під ніс і натиснула іншу кнопку, після чого опустилося скло з боку Вілла. В машину ввірвався потік гарячого повітря, неначе хтось дверцята духовки відчинив. У бічному дзеркалі Вілл побачив на верхівці пагорба ще одну бігунку. Листя кизилу ледве ворушив слабкий вітерець.

Нарешті Аманда здалася й облишила електроніку.

– Це просто смішно. Ми, одні з найкращих слідчих у країні, не можемо знайти трикляте місце злочину.

Вілл обернувся, відчуваючи, як натягується на плечі пасок безпеки, й подивився на верхівку пагорба.

– Що таке? – поцікавилась Аманда.

– Туди. – Він показав кудись назад.

Гілки дерев угорі так щільно сплелися між собою, що на вулиці панувала сутінь. О цій порі року вітру майже не було, тільки шкварила безжальна спека. Та побачив він не листя, що ворушилося, а сині вогні поліцейської патрульної машини, що стрибали в затінку.

Аманда знову важко зітхнула, завела машину й стала розвертати її на сто вісімдесят градусів. Та раптом без попередження вдарила по гальмах і рвучко виставила руку перед носом у Вілла, наче хотіла його вберегти від вильоту через лобове скло. Їм обурено посигналив водій великого білого фургона і, випльовуючи прокльони та погрожуючи кулаком, промчав повз «лексус».

– П’ятий канал, – відзначив Вілл, упізнавши логотип місцевого каналу новин на борті.

– Спізнилися не гірше за нас, – прокоментувала Аманда, проводжаючи поглядом білий фургон, що піднімався пагорбом.

Вона взяла праворуч, бо дорогу попереду блокувала патрульна машина. Біля будинку сновигали вже репортери з усіх місцевих станцій, а також із CNN, світова штаб-квартира якої була розташована за кілька миль на північ звідти. Жінка, що задушила вбивцю своєї дочки, у будь-якій частині світу стала б сенсацією номер один. Та позаяк дочка була біла, батьки були багаті, а родина – чи не найвпливовіша в місті, ситуація набула запаморочливо скандального відтінку. Десь у Нью-Йорку вже пускала слину в свій «блекбері»[4] продюсерка каналу «Лайфтайм»[5].

Аманда витягла посвідчення, помахала ним перед носом копа і проїхала кордон. Попереду виднілися інші патрульні машини, стояло й кілька «швидких». Дверцята були відчинені, каталки – порожні. Парамедики скупчилися коло машин і курили. Припаркований перед будинком темно-зелений «БМВ X5» здавався недоречним серед машин «швидкої допомоги», а велетенський позашляховик змусив Вілла замислитися про те, куди подівся фургон криміналістів. Він би не здивувався, якби судмедексперт теж заблукав. Людина з зарплатнею працівника бюджетної сфери не могла добре знати такий район, як Енслі.

Аманда здала назад, щоб припаркуватися між двома патрульними машинами. Коли вона натиснула на газ, запищав сенсор контролю паркування.

– Вілле, не длубайся там надто довго. Ми будемо працювати над цією справою тільки в тому разі, якщо заберемо її собі.

Варіацію цієї теми Вілл уже чув щонайменше двічі, відколи вони виїхали зі стоянки муніципалітету. Дід загиблої дівчинки, розробник-мільярдер Гойт Бентлі, за свої довгі роки нажив собі чимало ворогів. Залежно від погляду того, хто про нього розказував, Бентлі поставав або таким собі гідним представником міста, або давнім друзякою, або грошовитим мішком, сірим кардиналом, який керував подіями, не забруднюючи рук. Хай там яка версія його історії була правдивою, кишені в нього були достатньо глибокі, щоб купити собі прихильність друзів у політиці. Один дзвінок Бентлі губернатору – і директор Бюро розслідувань Джорджії одержав завдання розібратися з цим убивством, котре передоручив Аманді.

Якщо в цього вбивства будуть ознаки професійного замовлення чи бодай натяки на щось серйозніше, ніж пограбування, несподіване повернення мешканки будинку й напад грабіжника, Аманда зробить один дзвінок і вихопить справу в поліції Атланти швидше, ніж мале дитя – улюблену іграшку. Та якщо то була випадкова трагедія, яких щодня стається сотні, вона змусить Вілла віддуватися перед поліцією, помахає ручкою і відчалить у місто на своїй крутій тачці.

Аманда проїхала на дюйм уперед. Відстань між «лексусом» і патрульною машиною неухильно скорочувалася, і система попередження запищала ще несамовитіше.

– Якщо Бентлі когось довів до такого сказу, що ця людина вбила його онуку, то це вже буде зовсім іншого рівня справа, – з надією в голосі промовила Аманда.

Вілл розумів її радісне хвилювання. Розкрити цю справу для Аманди означало б додати ще одне перо до свого бойового спорядження. Та сам Вілл сподівався не дожити до того дня, коли смерть дівчинки-підлітка здаватиметься йому кар’єрною сходинкою. Хоча що думати про мертвого чоловіка, він теж не знав. Одночасно вбивця і жертва. Та зважаючи на те, як у Джорджії любили засуджувати до страти, чи мало значення, що його задушили тут, в Енслі-парку, а не прив’язали до каталки і не вкололи ін’єкцію в державній в’язниці «Коустел»?

Вілл відчинив дверцята ще до того, як Аманда припаркувала машину. Гаряче повітря вдарило, наче кулаком у живіт. Легені миттєво напружилися. Потім прийшло відчуття вологості, й Вілл подумав, що так почуваються хворі на туберкульоз. Та все одно надягнув піджак, щоб прикрити кобуру, яка теліпалася ззаду на поясі. І вже не вперше замислився над тим, чи це, бува, не божевілля – носити костюм-трійку в розпал серпня.

Аманда підійшла до Вілла. На ній спека, здавалося, не позначилася ніяк. Поліцейські у формах, скупчившись зграйкою в кінці під’їзної алеї, спостерігали, як вони йдуть. У їхніх очах з’явилися проблиски впізнавання, і Аманда попередила Вілла:

– Ти ж пам’ятаєш, що в поліції Атланти ти не в фаворі?

– Пам’ятаю, – кивнув Вілл.

Коли вони порівнялися з копами, один із них підтвердив це, сплюнувши на землю. Інший діяв більш витончено – показав середній палець. Вілл зобразив на обличчі застиглу усмішку й показав копам підняті великі пальці рук, щоб ті знали: він не ображається.

З дня вступу на посаду мер Атланти урочисто пообіцяла викорінити корупцію, що за її попередника буяла пишним цвітом. За останні кілька років вона в тісній співпраці з ДжБР відкрила справи проти найнахабніших порушників. Право зайти в печеру до левів Аманда люб’язно надала Віллові. Півроку тому він завершив розслідування, в результаті якого звільнили шістьох детективів і передчасно відправили на пенсію одного з найбільш високоповажних офіцерів міста. Справи були резонансні – копи знімали навар із облав у наркокублах, – але чужинця, котрий прийшов навести лад у їхній хаті, незлюбили всі. Тому Вілл у процесі розслідування і не знайшов собі друзів.

З цього всього Аманда отримала підвищення, а Вілл – по шапці. Він перетворився на парію.

Виплюнуте йому в спину «гівнюк» він пустив повз вуха і спробував зосередитися на справі, поки вони крокували вгору під’їзною алеєю. У дворі буяли екзотичні квіти усіх можливих різновидів, назви яких Вілл не міг згадати. Сам будинок був величезний: царствені колони підіймалися до балкона другого поверху, до вхідних дверей вели гвинтові сходи. Якщо не зважати на зграйку похмурих поліцейських, які псували весь пейзаж, маєток справляв величне враження.

– Тренте! – гукнув хтось Вілла, і він побачив, як сходами спускається детектив Лео Донеллі. Лео був низькорослий, щонайменше на фут нижчий за Вілла, в якому було шість футів три дюйми. Відтоді як вони працювали разом востаннє, хода Донеллі ще більше стала нагадувати човгання Коломбо. Тому Лео був схожий на збуджену мавпочку. – Якого хріна ти сюди припхався?

Вілл показав на камери, пропонуючи Лео найбільш імовірне пояснення. Готовність ДжБР вкинути немовля в річку Чаттахучі, щоб потрапити у вечірній випуск новин, була відома всім.

– Це мій шеф, доктор Ваґнер.

– Драстуйте, – кивнув Лео і знову повернувся до Вілла. – Як там Енджі?

– Ми заручилися. – Вілл відчув на собі пильний погляд холодних Амандиних очей. І спробував змінити тему – кивком голови показав на відчинені двері. – Що у нас там?

– Суцільний геморой, друже мій. – Лео витяг і запалив сигарету. – Краще остерігайся.

– Мати ще всередині? – спитала Аманда.

– Перші двері ліворуч, – відказав Лео. – Мій напарник досі там, з нею.

– Джентльмени, я вас залишу. – Аманда махнула рукою Лео, наче слугу відпустила. Погляд, яким вона обдарувала Вілла, був ненабагато приємнішим.

Лео провів її поглядом, коли вона підіймалася сходами.

– Вона все заморожує, правда? Наче сраний сухий лід.

Віллу одразу ж захотілося її захистити – так людина заступається за нікчемного дядька чи хвойду-сестру, коли на них нападає хтось сторонній, не з сім’ї.

– Аманда – один із найкращих копів, з якими я працював у житті.

– І дупа в бабці гарненька, – тонко підхвалив Лео.

Вілл згадав, як у машині Аманда виставила вбік руку, щоб захистити його, коли думала, що їх зіб’є фургон теленовин. Більш материнського жесту з її боку він ще ніколи не бачив.

– Мабуть, у ліжку багатьом фору дасть, – не вгавав Лео.

Вілл мало не здригнувся, відганяючи від себе цей образ.

– Як твої справи?

– Та простата замучила, ціджу по краплі, як через сито. Не стромляв нікому вже два місяці, і кашель ніяк не проходить. – Він кашлянув, щоб показати, і знову затягнувся сигаретою. – А в тебе?

Вілл підняв плечі.

– Не скаржуся.

– Особливо коли в тебе вдома Енджі Поласкі. – Хитрий смішок Лео навіяв Віллові образ педофіла-астматика, який викурює три пачки на день. Енджі п’ятнадцять років працювала у відділі моралі, а потім звільнилася з поліції за станом здоров’я. У Лео склалося враження, що вона була шльондрою, лише тому, що так вдягатися вимагала від неї робота. А може, через те що всі ті роки спала з багатьма чоловіками.

– Я перекажу їй твої вітання, – сказав Вілл.

– Авжеж. – Лео пильно подивився на нього знизу вгору і глибоко затягнувся. – А що ти насправді тут робиш?

Вілл спробував відбутися загальником, бо знав, що Лео розлютиться, якщо в нього з-під носа заберуть справу.

– У Бентлі великі зв’язки.

Лео скептично підняв брову. Попри зім’ятий костюм і опуклий лоб неандертальця, він досить довго прослужив у поліції, щоб розуміти, що людина ухиляється од відповіді.

– Вас Бентлі викликав?

– ДжБР може брати участь у розслідуванні лише тоді, коли його запрошує місцева поліція чи влада.

Лео пирснув од сміху, і дим вирвався у нього крізь ніздрі.

– Ти забув про викрадення.

– І бінго, – докинув Вілл.

У ДжБР був відділ, який спеціалізувався на розслідуванні діяльності салонів для гри в бінго. На таку роботу слідчого переводили після того, як він розлютить не ту людину. Два роки тому Аманда відправила Вілла у заслання в гори Північної Джорджії, де він проводив час, заарештовуючи селюків – продавців метамфетаміну – і розмірковуючи над небезпеками, які чатують на того, хто наважиться не виконати наказ безпосереднього начальства. Він не сумнівався, що в майбутньому працювати йому в бінго-салонах, якщо він іще раз її розсердить.

Вілл показав рукою на будинок.

– Що тут сталося?

– Та як завжди, – знизав плечима Лео, глибоко затягнувся сигаретою і загасив недопалок об підошву черевика. – Матуся прийшла додому з тенісу, двері відчинені. – Він поклав недопалок у кишеню піджака й повів Вілла в будинок. – Піднялася нагору сходами і побачила свою дочку, мертву і зґвалтовану. – Він показав на вигнуті сходи, що стрімко підіймалися в них над головами. – Вбивця був іще в будинку, побачив матусю – гаряченьку штучку, до речі, – вони стали боротися, і, о сюрприз, мертвим виявився він.

Вілл уважно подивився на величний вхід. Двері були подвійні, одна частина зачинена, одна відчинена. Від розбитого бічного вікна до дверної ручки було далеченько. У когось мала бути довга рука, щоб відімкнути двері з того боку.

– Хатні тварини є? – спитав він у Лео.

– Жовтий лабрадор, триста років йому вже. Він був на задньому дворі. Мати сказала, що він глухий, як сраний ліхтарний стовп. Мабуть, обидва вбивства проспав.

– Скільки було дівчинці?

– Сімнадцять.

Слово лунко прокотилося плиткою вестибюлю, де змагалися між собою пахощі лавандового освіжувача повітря, сморід поту та нікотину Лео і металева домішка насильницької смерті. А біля підніжжя сходів було джерело найпотужнішого з усіх запахів. Чоловік лежав на спині, закинувши руки й виставивши долоні догори, неначе хотів здатися на милість переможця. За кілька футів від його руки, серед битого скла, валявся середніх розмірів кухонний ніж із дерев’яним руків’ям і зазубленим лезом. Чорні джинси були брудні від сечі, на шиї червонів набряк від здушення. Від рідких чорних вусиків під носом верхня губа здавалася чимось вимащеною. Під бакенбардами було видно прищі. Одна кросівка розв’язалася, і шнурки затвердли від висхлої крові. На футболці у вбивці якось недоречно танцювала вишенька, під грайливим кутом вихиляючи ніжкою. На темно-червоній футболці розпливалися плями, але важко було сказати, від чого – від крові, поту, сечі або від усього разом.

Вілл простежив за поглядом мертвого і побачив на стелі люстру. Скляні підвіски тихо дзенькали, хитаючись на штучному вітрі від кондиціонера. По вестибюлю стрибали білі зайчики світла, відбиваючи сонце, що проникало крізь аркове вікно над дверима.

– Ви вже знайшли у нього якісь документи? – спитав Вілл.

– Схоже, в задній кишені у нього лежить гаманець, але чувак нікуди не втече. До приїзду Піта я не хочу перевертати тіло. – Лео мав на увазі Піта Генсона, міського судмедексперта. – А злочинець молоденький, правда?

– Ага, – погодився Вілл, а сам подумав, що вбивці ще, мабуть, і алкоголю не продали б. Аманда плекала надію на те, що це було вбивство на замовлення. Та Вілл у цьому дуже сумнівався, хіба що у ворогів Гойта Бентлі була команда студентів-найманців.

– Вбивство на побутовому ґрунті? – спитав він.

Лео знову знизав плечима, хоча це більше нагадувало нервовий тик.

– Схоже на те. Розлючений бойфренд убиває дівчину, впадає в паніку, коли додому зненацька вертається матуся, і нападає на неї. Проблема в тому, що Кампано божиться – вона ніколи в житті його не бачила.

– Кампано? – луною відгукнувся Вілл, сподіваючись, що голос його не викаже. – Я думав, у них прізвище Бентлі.

– Це батько дружини. Чоловік – Пол Кампано. У нього мережа автосалонів. Ти, мабуть, чув рекламу. «У Кампано вам ніколи не скажуть “ні”».

– Де він?

У Лео задзвонив мобільний, і він зняв його з кліпси на поясі.

– Скоро буде. Він розмовляв з нею по телефону, коли це сталося. То він викликав поліцію.

Вілл прочистив горло, щоб повернути собі голос.

– Цікаво було б дізнатися, що він чув.

– Думаєш? – Лео пильно вдивлявся в обличчя Вілла. Водночас відкрив кришку мобільного і відповів: – Донеллі.

Він вийшов надвір, і Вілл роззирнувся довкола у вестибюлі, відзначаючи подумки труп і бите скло. Тут явно сталася відчайдушна бійка. На підлозі видно було сліди крові, дві різні пари тенісних туфель лишили розмазані відбитки вафельних підошов на кремово-білій плитці. Тендітний (на вигляд антикварний) столик упав набік, біля нього розбилася скляна миска. Поряд лежав розтрощений мобільний – здавалося, на нього наступили ногою і розчавили. Довкола, мов конфеті, розсипалася пошта. З відкритої жіночої сумочки випав увесь її вміст і долучився до гармидеру.

Трохи далі, біля стіни, на підлозі стояла лампа, наче хтось її туди поставив. Її основа тріснула, абажур перехнябився. Віллу стало цікаво, чи це її перевернули, чи лампа, всупереч усім законам, приземлилася правильно. Також йому хотілося б знати, чи помітив бодай хтось кривавий відбиток босої ноги біля лампи.

Він пройшовся поглядом уздовж вигнутої лінії дерев’яних сходів і помітив дві пари кривавих слідів тенісних туфель, що вели вниз, та жодної – від босих ніг. На стінах, де взуття й частини тіла роздовбали тиньк, пролягли подряпини й глибокі борозни, які вказували на те, що хтось один упав і падіння, напевно, було важким. Ебіґейл Кампано знала, що б’ється за життя. А мертвий хлопець, який лежав біля підніжжя сходів, зі свого боку, легковаговиком не був. Під червоною футболкою вгадувалися рельєфні м’язи. Певно, вдихаючи своє останнє повітря, він був шокований тим, що його перемагає жінка.

Подумки Вілл намалював собі план будинку, намагаючись зорієнтуватися. Довгий коридор під сходами вів углиб помешкання, до кухні й вітальні. Обабіч парадного входу було дві кімнати – очевидно, раніше вони слугували залами, де чоловіки відпочивали окремо від жінок. Одну кімнату прикривали розсувні двері, друга ж (схожа на бібліотеку) стояла відчинена. В обшивці панелей домінував темний колір. Уздовж стін ішли книжкові полиці, у глибокому каміні лежали дрова, готові до розпалу. Меблі були важкі, радше за все дубові. Майже весь простір займали два великі шкіряні крісла. Вілл чомусь подумав, що в іншій залі все було інакше: стіни пофарбовані в біле чи кремове, а меблі менш масивні.

Нагорі розташування кімнат, певно, було звичним для таких старих будинків: п’ять чи шість спалень, поєднаних великим коридором у формі літери Т, а в глибині – сходи, якими колись слуги спускалися в кухню. Якщо інші будинки в районі могли правити за взірець, то надворі мусив бути сарай для екіпажів, який переобладнали під гараж із житловою кімнатою на другому поверсі. Усе виміряти й намалювати карту для звітів було б нелегкою працею. Вілл потайки радів, що це завдання мусило дістатися не йому.

Також його тішило те, що не він мав пояснювати, чому один-єдиний кривавий відбиток ноги у вестибюлі вів нагору, а не надвір через вхідні двері.

До будинку зайшов Лео. Його явно роздратував телефонний дзвінок.

– Наче мало мені людей, які пхають носи мені в дупу через цю кляту простату. – Він показав на місце пригоди. – Ти вже розгадав мені цю загадку?

– Кому належить зелений БМВ, що стоїть на вулиці? – спитав Вілл.

– Матері.

– А у дівчинки була машина?

– Чорний «бумер». Прикинь? Триста двадцять п’ятий з відкидним дахом. Коли вона з’їхала у навчанні, батьки його відібрали. – Він показав на будинок через дорогу. – Проноза-сусідка здала її, побачивши машину перед будинком удень, коли в школі уроки.

– А сьогодні сусідка нічого не бачила?

– Вона старіша за того пса, тому особливо не сподівайся. – Лео ворухнув плечем. – Там хтось із наших розмовляє з нею.

– Мати точно не знає вбивці?

– Точно. Коли вона трохи заспокоїлась, я попросив її знову глянути на нього. Вона ніколи в житті його не бачила.

Вілл перевів погляд на мертвого чоловіка. Усе складалося, та логіки в картинці не було.

– Як він сюди потрапив?

– Не уявляю. Може, на автобусі приїхав і пішки йшов з Пічтрі-стріт.

До Пічтрі-стріт, однієї з найголовніших в Атланті, було недалеко, десять хвилин ходи. По ній їздили автобуси й поїзди, а підземка доправляла тисячі людей в офіси й крамниці уздовж усієї вулиці. Вілл чув про злочинців, які скоювали й більші дурниці, ніж підігнати брутальне вбивство під графік руху автобусів, але це пояснення видавалося якимось неправильним. То була Атланта. Тут лише відчайдушно бідні чи схиблені на екології їздили громадським транспортом. А на підлозі лежав охайний підтягнутий білий хлопець у джинсах за триста доларів і кросівках «Найк» за двісті. Або в нього була машина, або він жив десь по сусідству.

– Ми вислали патруль, щоб пошукав нічийну машину, – сказав Лео.

– Ти був першим детективом, який приїхав на місце?

З відповіддю Лео не квапився, щоб дати Віллові зрозуміти, що він робить йому послугу.

– Я був першим копом, і крапка, – нарешті сказав він. – Дев’ять-один-один приїхали близько пів на першу. Я доїдав обід у сендвіч-барі на Чотирнадцятій. Сюди приїхав за дві секунди до появи патрульної машини. Ми обшукали будинок, перевірили, чи нікого більш нема, а тоді я сказав усім вимітатися.

Звідси до Чотирнадцятої вулиці було їхати менше ніж п’ять хвилин. Їм пощастило, що першим на місце злочину прибув детектив, який зумів уберегти сліди від затоптування.

– І ти першим поговорив з матір’ю?

– Скажу тобі, вона була налякана до чортиків. Руки трусилися, я не міг з неї слова вичавити. Вона десять хвилин заспокоювалася, і тільки тоді я зміг її розпитати.

– По-твоєму, тут усе чисто? Просто сварка між двома підлітками, а тоді приходить мамуся і кладе всьому край?

– Вам Гойт Бентлі сказав перевірити саме це?

Прямої відповіді на запитання Вілл уник:

– Лео, ця інформація не для розголошення. Бентлі грає в гольф із губернатором. Сидить у правлінні половини доброчинних організацій у місті. Мені здається, дивно було б, якби ми сюди не приїхали, правда?

Лео наполовину знизав плечима, наполовину кивнув. Можливо, його теж непокоїло щось на місці злочину, бо він повів далі:

– У матері рани, які вона отримала, захищаючись. Видно сліди боротьби, поламані хріновини, стіни пошкоджені. У мертвого хлопця те саме, а ще сліди укусів на пальцях, там, де мати намагалася розчепити його руки й скинути з себе. Дівчинка нагорі… з нею він робив, що хотів. Ліфчик піднято, трусики спущено. Всюди кров.

– Боротьба нагорі була?

– Трохи, але не так, як тут. – Він зробив паузу, а тоді запропонував: – Хочеш її побачити?

Вілл був йому вдячний за такий жест, але Аманда більш ніж чітко пояснила, що він не повинен втручатися, якщо у вбивстві нема ознак професійного замовлення. Якби Вілл побачив щось нагорі, хай навіть щось цілком невинне, згодом його могли викликати як свідка в суд.

Та все ж за допитливість вона б його не стала картати.

– Від чого померла дівчина?

– Важко сказати.

Вілл озирнувся назад, на відчинені вхідні двері. Кондиціонери в будинку працювали на повну потужність, намагаючись не пускати всередину спеку.

– Ви вже всі знімки зробили?

– Угорі й унизу, – кивнув Лео. – Коли заберуть тіла, познімаємо відбитки й іншу звичну фігню поробимо. До речі, тоді я зачиню двері, бо у вас, схоже, свербить в одному місці на цю справу. Я спробую звести до мінімуму кількість туристів. – І додав: – Така справа, як ця, неодмінно викличе фурор.

Це ще м’яко сказано, подумав Вілл. Ніхто не доповідав про те, що в районі знайдено дивну машину. Якщо не підтвердиться теорія Лео про громадський транспорт, хлопець, найпевніше, був мешканцем Енслі-парку. За законом підлоти, він міг походити з родини адвокатів, тож Лео мусив робити все за інструкцією, щоб потім, коли стане давати свідчення під присягою, його не взяли за м’яке місце.

Вілл перефразував своє запитання:

– Як вона померла?

– Та на ній, бляха, місця цілого нема – лице мов сирий гамбургер, скрізь кров. Дивно, що мати її взагалі впізнала. – Лео зробив паузу, бо побачив, що Вілл хоче почути більш конкретну відповідь. – Сказати, що я думаю? Він її побив, а тоді зарізав.

Вілл знову глянув на мертвого вбивцю на підлозі. Долоні в нього були в засохлій крові – не надто схоже було, щоб гамселив людину кулаками чи тримав у руці ножа, якщо вже на те пішло. Коліна на його чорних джинсах теж були темні, наче він стояв навколішки у чомусь мокрому. Футболка зібгалася трохи нижче ребер, і видно було свіжий синець, що спускався до пояса джинсів.

– У матері поранення є? – спитав Вілл.

– Як я вже казав, подряпини ззаду на руках і на тильному боці долонь. На долоні доволі глибокий поріз від скла на підлозі, – взявся підраховувати Лео. – Повно синців, розбита губа, кров у вусі. Може, вивих щиколотки. Я думав, там перелом, але вона змогла нею поворухнути. – Він потер губи, певно, шкодуючи, що в роті нема сигарети. – Я викликав «швидку», але вона сказала, що нікуди не поїде, поки не заберуть тіло її доньки.

– Вона так і сказала – заберуть?

Лео вилаявся собі під ніс і витяг із кишені записник на спіралі. Знайшов потрібну сторінку і показав Віллу.

Той насупився, бо нашкрябано було геть нерозбірливо.

– Ти що, у курки відбитки зняв?

Лео розвернув записник до себе і прочитав уголос:

– «Я не покину своєї дочки тут. Я не вийду з цього будинку, поки тут лишається Емма».

Вілл прокрутив у голові ім’я дівчинки, й анонімна жертва потроху стала набувати індивідуальних рис. Колись вона була немовлям. Батьки пригортали її, захищали, дали ім’я. А тепер вони її втратили.

– Що каже мати? – спитав він.

Лео рвучким рухом закрив блокнот.

– Лише голі факти. Зуб даю, вона була юристом, поки не залетіла і не відмовилася від кар’єри, щоб стати домогосподаркою.

– Чому ти так думаєш?

– Вона говорить дуже обачно, думає, що і як каже. Дуже часто повторює: «мені здалося» і «я боялася».

Вілл кивнув. Заява про самозахист базувалася винятково на побоюванні людини, що під час нападу їй загрожувала смерть. Кампано явно будувала собі лінію захисту, проте Вілл не знав чому – тому, що вона була розумна, чи тому, що правду казала. Він знову глянув на мертвого – долоні, вкриті кіркою крові, просякла сорочка. Усе було складніше, ніж здавалося на перший погляд.

Лео поклав руку на плече Віллові.

– Слухай, мушу тебе попередити…

Він замовк, бо розсувні двері поїхали вбік. Біля якоїсь молодої жінки стояла Аманда. За їхніми спинами Вілл бачив іще одну жінку – вона сиділа на м’якому дивані. На ній був білий тенісний костюм. Поранена нога спочивала на кавовому столику. На підлозі лежали тенісні туфлі.

– Спеціальний агент Трент, – відрекомендувала Вілла Аманда, зачиняючи за собою двері. – А це детектив Фейт Мітчел. – Аманда позирнула на Лео, з ніг до голови оглянула, наче він був шматком тухлої риби, і повернулася до жінки. – Спеціальний агент Трент у вашому розпорядженні. ДжБР із превеликою радістю надасть вам будь-яку допомогу. – І вона підняла брову, даючи Віллу знати, що вірити слід протилежному. А тоді (може, тому, що вважала його дурним) додала: – За годину ти потрібен мені в офісі.

Те, що саме такого сценарію розвитку подій Вілл очікував, не означало, що він був до нього готовий. Його машина лишилася біля муніципалітету. Донеллі мав простирчати на місці злочину, поки роботу над ним не закінчать, а будь-хто з копів, які чекали надворі, миттю вхопився б за нагоду підвезти Вілла Трента самого в задньому відділенні патрульної машини.

– Агенте Трент? – Голос Фейт Мітчел звучав роздратовано, і Вілл подумав, що він щось пропустив.

– Вибачте, що ви сказали? – спитав він.

– Ну звісно, – пробурчала вона, і Вілл лише закліпав, не розуміючи, що ж він справді пропустив.

Та Лео, здавалося, нічого незвичайного в їхньому обміні репліками не побачив.

– Мати щось каже? – спитав він у жінки.

– У дочки була найкраща подруга. – Як і Лео, Фейт Мітчел носила з собою в кишені маленький записник на спіралі. Вона погортала його, щоб знайти ім’я. – Кайла Александер. Мати сказала, що вона зараз, напевно, в школі. Академія Вестфілда.

Вілл знав, що то назва дорогої приватної школи на околицях Атланти.

– А чому Емма була не в школі?

– Вона іноді прогулювала, – відповіла Фейт, дивлячись на Лео, хоча запитання поставив Вілл.

Вілл не був експертом у цьому питанні, проте слабо уявляв, як дівчинка-підліток могла прогулювати школу без найліпшої подружки. Хіба що з хлопцем зустрічалася. Він знову подивився на сходи й пошкодував, що не може піднятися й оглянути сцену.

– А чому мами сьогодні не було вдома?

– У неї був якийсь щотижневий захід у клубі, – відповіла Фейт. – Зазвичай раніше третьої вона не повертається.

– Тож якщо хтось стежив за будинком, він знав би, що Емма була вдома сама.

– Мені потрібно подихати повітрям, – сказала Фейт, звертаючись до Лео. Потім вийшла за двері й стала на краю ґанку, тримаючи руки на стегнах. Вона була молода (мабуть, не так давно тридцять виповнилося), середнього зросту й гарненька, тією красою, яку зазвичай приписують струнким білявкам. Але було в ній і щось неприємне – можливо, презирливий вираз обличчя, а може, спалахи лютої ненависті в очах.

Лео пробурмотів вибачення.

– Пробач, чувак. Я хотів тобі сказати…

Розсувні двері на протилежному боці вестибюля відчинилися. На порозі стояла Ебіґейл Кампано. Ногу вона згинала під таким кутом, щоб не навантажувати пошкоджену щиколотку. На відміну від Фейт, вона мала в собі щось осяйне, і біляве волосся та бездоганна молочно-біла усмішка тільки підкреслювали це. Навіть попри те, що її очі розпухли від сліз, а з розбитої губи досі сочилася кров, жінка була прекрасна.

– Місіс Кампано… – почав Вілл.

– Ебіґейл, – м’яко виправила вона. – Ви агент ДжБР?

– Так, мем. Прийміть мої співчуття.

Вона глянула на нього здивовано – мабуть, іще не усвідомила остаточно, що її донька мертва.

– Ви не могли б трохи розказати мені про дочку?

Відповіддю був той самий порожній вираз очей.

– Ви казали детективу Донеллі, що останнім часом вона пропускала школу? – обережно спитав Вілл.

Жінка повільно кивнула.

– Очевидно, вона примудрялася… – Вона глянула на мертвого чоловіка на підлозі й замовкла. – Це Кайла її підбила прогулювати торік. Раніше вона нічого подібного не робила. Вона завжди була слухняною дівчинкою, завжди намагалася робити все як слід.

– А інші проблеми були?

– Усе це здається зараз таким неважливим. – Губи жінки затремтіли від стримуваних емоцій. – Вона стала грубіянити, робити лише те, що хотіла сама. Вона намагалася бути собою, а ми хотіли, щоб вона була нашою дівчинкою.

– У Емми були інші подруги, крім Кайли? Чи друзі-хлопці?

Ебіґейл похитала головою й обійняла себе руками за талію.

– Вона була дуже сором’язлива. Їй важко було знайти собі нових друзів. Не знаю, як таке могло статися.

– У Кайли є брат?

– Ні, вона єдина дитина в сім’ї. – Її голос затремтів. – Як Емма.

– А ви не могли б назвати імена інших дітей, з якими вона бувала в компанії?

– В Емми були знайомі, та вона завжди обирала одну людину і… – Жінка знову замовкла. – Вона правда не мала інших друзів, крім Кайли. – І було щось таке остаточне, таке категоричне в тому, як вона висловилася про самотність своєї дочки у світі, що Віллові мимоволі передалася частка її смутку. Він також у душі сподівався, що Лео запланував собі поговорити з цією Кайлою. Якщо вона мала такий великий вплив у житті Емми Кампано, як сказала мати, то мусила знати набагато більше про те, що сталося того дня, ніж будь-хто інший.

– Може, хтось був налаштований проти вас чи вашого чоловіка? – спитав Вілл.

Ебіґейл усе хитала головою, наче загіпнотизована видивом мертвого чоловіка, який лежав у її вестибюлі.

– Усе це сталося так швидко. Я все намагаюся зрозуміти, що зробила… що ще могла зробити…

– Я знаю, вас уже про це питали, але ви точно не впізнаєте цього чоловіка?

Ебіґейл заплющила очі, але Вілл розумів, що перед внутрішнім зором у неї стоїть картина вбивства її дочки.

– Ні, – врешті-решт відповіла вона. – Я з ним не знайома.

Зненацька перед будинком пронизливо закричав якийсь чоловік:

– Забирайтеся на хрін з дороги!

Надворі завирувало, копи кричали комусь зупинитися, і сходами ґанку злетів Пол Кампано, так швидко, наче в нього п’яти горіли. Влітаючи в будинок, він ледь не збив з ніг Фейт Мітчел. Та заточилася назад, хитнулася на небезпечному краю сходів, та її вчасно підхопив патрульний в уніформі. Вони обоє невдоволено насупилися, та Лео махнув рукою: мовляв, нехай іде.

Стискаючи кулаки, Пол зупинився у вестибюлі. Віллу стало цікаво, чи можна належати до типу людей, які постійно стискають кулаки. Хтозна, може, ця риса передавалася генетично.

– Поле… – прошепотіла Ебіґейл і поспішила до нього.

Навіть пригортаючи дружину, Пол не переставав стискати кулаки.

Фейт досі була обурена. Про це свідчив її різкий тон:

– Містере Кампано, я детектив Мітчел із поліційного управління Атланти. А це детектив Донеллі.

Їхні імена та прізвища Пола не цікавили. Він дивився через плече дружини і не зводив погляду з покійника.

– Це той виродок, який убив? – Голос переріс у гарчання. – Хто він? Що робить у моєму домі?

Фейт і Лео обмінялися поглядами, які Вілл би пропустив, якби не спостерігав за ними, сподіваючися побачити якусь підказку. Вони були напарниками, явно мали якісь умовні знаки. Схоже, цього разу коротку соломинку витягла Фейт.

– Містере Кампано, – запропонувала вона, – вийдімо на ґанок і поговорімо про все.

– А ти хто, на хрін, такий? – Пол люто зиркнув на Вілла. Очиці-ґудзики так запливли жиром, що їх ледве було видно.

Запитання, ба навіть те, як його сформулювали, аж ніяк не могло збентежити Вілла. Востаннє Пол Кампано розмовляв із ним таким тоном, коли Вілл був на десять років молодший і вони обидва жили в дитбудинку в Атланті. Відтоді чимало води спливло. Вілл став вищим, його волосся потемнішало. А Пол наче й не змінився, тільки товстішим і злішим став.

– Містере Кампано, це агент Трент із ДжБР, – докинув Лео.

Вілл спробував трохи заспокоїти Пола, дати йому відчуття, що він може допомогти.

– Містере Кампано, ви не знаєте, у вашої дочки були вороги?

– В Емми? – зиркнув той на Вілла. – Звісно, ні. Їй було лише сімнадцять.

– А у вас?

– Ні, – відрубав він. – Нікого, хто міг би… – Він похитав головою, неспроможний закінчити речення. І перевів погляд на мертвого вбивцю. – Хто цей гівнюк? Що йому Емма зробила?

– Нам допомогла би будь-яка інформація. Може, ви з дружиною могли б…

– Вона там, нагорі? – перебив його Пол, дивлячись угору. – Моя дитина нагорі?

Йому ніхто не відповів, та Лео зробив кілька кроків у бік сходів, щоб перекрити шлях.

– Я хочу її побачити, – сказав Пол.

– Ні, – попередила Ебіґейл. Її голос тремтів. – Поле, краще тобі не бачити її такою. Краще не знати.

– Я мушу її побачити.

– Сер, послухайте, що вам каже дружина, – заспокійливо промовила Фейт. – Скоро ви її побачите. Тільки спершу ми про неї подбаємо.

– Ану геть з дороги! – гаркнув Пол на Лео.

– Сер, я не думаю…

І тут на Лео пролилася вся сила гніву Кампано. Пол штовхнув його у стіну і стрілою злетів нагору сходами. Вілл побіг за ним і мало не врізався йому в спину, коли той рвучко зупинився на горішній сходинці.

Пол стояв мов укопаний і дивився на безживне тіло своєї дочки, що лежало в кінці коридору. До дівчинки було щонайменше п’ятнадцять футів, але її присутність заповнювала собою простір і складалося враження, що вона лежить зовсім поряд із ними. Увесь бойовий запал Пола наче випарувався. Як і більшість хуліганів, він не міг довго переживати одну емоцію.

– Ваша дружина мала рацію, – сказав Вілл. – Вам не слід бачити її такою.

Пол затих. Єдиним звуком зараз було його важке дихання. Рука лежала на грудях, долонею донизу, наче він промовляв обітницю вірності. В очах бриніли сльози.

Він важко проковтнув слину.

– На столі була скляна ваза. – Голос звучав глухо і неживо. – Ми купили її в Парижі.

– Чудово, – сказав Вілл, а сам подумав, що нізащо в житті не зміг би уявити собі Пола в Парижі.

– Тут такий гармидер.

– Є люди, які можуть поприбирати.

Пол знову затих, і Вілл простежив за його поглядом, що охоплював усю сцену. Лео правду казав про те, що внизу гірше, ніж нагорі, але тут у повітрі витало щось значно більш зловісне й тривожне. Ті самі криваві відбитки взуття зигзагами перетинали біле килимове покриття в обидва боки довгого коридору. На білих стінах, там, де ніж чи кулак злітав над тілом і багато разів врізався у плоть, виднілись косі бризки крові. Та найбільше Вілла стурбував один-єдиний червоний відбиток руки на стіні, просто над головою жертви, там, де нападник спирався, ґвалтуючи її.

– Сміттєбак?

Пол Кампано не шукав, куди б викинути сміття. Сміттєбаком він називав Вілла, коли вони були дітьми. Від спогадів у Вілла в горлі виник клубок. Він мусив його проковтнути, перш ніж зміг відповісти.

– Так.

– Розкажи, що сталося з моєю дочкою.

Вілл завагався, але тільки на секунду. Йому довелося повернутися боком, щоб пройти повз Пола в коридор. Обережно, щоб нічого не порушити, він ступив на місце злочину. Тіло Емми лежало паралельно до стін, обличчям у протилежний до сходів бік. Ідучи до неї, Вілл усе повертався поглядом до відбитка руки, бездоганних обрисів долоні й пальців. Від думки про те, що той тип робив, коли залишив відбиток, у Вілла все перевернулося в шлунку.

За кілька кроків до тіла він зупинився.

– Мабуть, її вбили тут, – повідомив він Полу, з калюжі крові, яка всоталася в килим, зробивши висновок, що дівчинку не пересували.

Він присів навпочіпки біля тіла й сперся долонями на коліна, щоб випадково чогось не торкнутися. Еммині шорти лежали купкою біля щиколотки, ступні були босі. Білизну і сорочку нападник відкинув убік. На білій шкірі грудей чітко проступали сліди зубів. Внутрішній бік стегон рясно вкривали подряпини й синці, набрякла піхва промовисто свідчила про завданий біль. Дівчинка була худенька, з білявим волоссям до плечей, як у матері, й широкими плечима, як у тата. Важко було сказати, який вигляд вона мала за життя. Обличчя в неї було таке побите, що череп провалився, очі й ніс зникли. Єдиним орієнтиром був відкритий рот – беззубе чорне криваве провалля.

Вілл глянув на Пола. Той досі стояв, наче приріс до підлоги на горішньому майданчику сходів. Великі м’ясисті руки він притискав до грудей, наче нервова старенька в очікуванні поганих звісток. Вілл не знав, що йому звідти видно, чи відстань трохи пом’якшує, а чи навпаки – погіршує картину насильства.

– Її били, – сказав йому Вілл. – Ще бачу два ножові поранення. Одне під грудями, інше – над пупком.

– Торік вона зробила в ньому пірсинг. – Пол здушено розсміявся. Вілл глянув на нього, і він сприйняв це як знак продовжувати. – Вони з найліпшою подружкою подалися у Флориду і повернулися з… – Він несхвально похитав головою. – Коли ти ще малий, то думаєш, що такі штуки прикольні. Але коли стаєш батьком і твоя дочка повертається додому з кільцем у пузі… – Його обличчя стислося, бо він щосили боровся з припливом емоцій.

Вілл знову глянув на дівчину. У шкірі пупка справді було срібне кільце.

– Її зґвалтували? – спитав Пол.

– Можливо. – Слово вилетіло надто швидко, і звук завис у затхлому повітрі.

– До чи після? – Голос у Пола дрижав. Він був добре обізнаний з тим, на які темні справи здатні чоловіки.

Розмазана кров на животі та грудях дівчини свідчила про те, що хтось лягав на неї зверху після того, як вона пережила найгірше побиття. Та все одно Вілл сказав:

– Це тільки експерт зможе сказати. Я не знаю.

– Ти мені брешеш?

– Ні, – відповів Вілл, стараючись не дивитися на відбиток руки, не відчувати, як почуття провини з’їдає його зсередини, щоб не стати людиною, яка відкриє цьому чоловікові страхітливу правду про те, як повільно й болісно помирала його донька.

Зненацька він відчув, що Пол стоїть у нього за спиною.

Вілл розвернувся, перекриваючи дорогу.

– Це місце злочину. Ви маєте…

У Пола відвисла щелепа, і він похилився на Вілла, наче з його тіла випустили все повітря.

– Це не… – Його губи ворушилися, очі поволі наповнювалися слізьми. – Це не вона.

Вілл спробував відвернути увагу Пола, щоб той не дивився на дочку.

– Ходімо вниз. Вам не потрібно більше на це дивитися.

– Ні, – наполягав Пол. Його пальці міцно стиснули Віллове передпліччя. – Я серйозно. Це не вона. – Він несамовито затряс головою. – Це не Емма.

– Я розумію, вам важко.

– Та пішов ти! Розуміє він! – Пол відштовхнув Вілла. – Тобі коли-небудь хтось казав, що твоя дочка мертва? – Він усе хитав головою і впритул дивився на дівчину. – Це не вона.

Вілл спробував напоумити його:

– У неї в пупку пірсинг, як ви й сказали.

Пол хитав головою, слова застрягали у горлі:

– Це не…

– Ходімо, – заспокійливим тоном промовив Вілл і підштовхнув його зробити кілька кроків назад, щоб іще більше не затоптав місце злочину.

Слова полилися з Пола запаморочливо швидким потоком:

– Волосся, Сміттєбак. У Емми довше волосся, майже до пояса. І на правій руці в неї родимка, в Емми. А тут дивися – нічого нема. Нема родимки.

Вілл перевірив руку. Крім крові, на бездоганно білій шкірі справді не було нічого.

– Права рука, – роздратовано підганяв Пол. Він показував на іншу руку. – Там у неї родимка. – Вілл не відповідав, і Пол витяг гаманець. Взявся гарячково щось шукати всередині, і на підлогу посипалися квітанції й папірці. – Вона дивна, у формі відбитка руки. Там шкіра темніша. – Знайшовши те, що шукав, він простягнув Віллу фотографію. На ній Емма була значно молодша, в костюмі чирлідерки, одна рука тримала біля стегна піпідастр. Пол мав рацію – родима пляма мала такий вигляд, наче хтось узяв дівчинку за руку і залишив на ній відбиток.

Та все ж Вілл наполягав:

– Поле, давай не…

– Еббі! Це не вона! Це не Емма! – З радощів Пол гучно розсміявся. – Подивися на її руку, Сміттєбаку. Там нічого нема. Це не Емма. Напевно, це Кайла. Вони схожі. Весь час одягом обмінюються. Це точно вона!

Ебіґейл вибігла нагору, Фейт не відставала.

– Стійте. – Вілл перегородив їм дорогу. Він виставив уперед руки, наче вуличний регулювальник, і буквально відштовхнув Пола назад.

На обличчі в чоловіка грала усмішка ідіота. Тієї миті він думав лише про те, що його дочка жива. До наступної думки його мозок ще не дійшов.

– Затримайте їх тут, – сказав Вілл, звертаючись до Фейт.

Та кивнула і виступила поперед батьків. Вілл обережно підійшов до мертвої дівчини. Знову сів навпочіпки, вивчаючи відбитки взуття, бризки на стіні. Його увагу привернула тонка кривава дуга, що перетинала тіло мертвої. Наче тонко проведена лінія, вона проходила під грудьми. Під час першого огляду Вілл її не помітив, та зараз міг би закластися на свою пенсію, що кров належала хлопцю, який лежав унизу.

– Це не вона, – повторював Пол. – Це не Емма.

– Коли ми втрачаємо близьку людину, то спершу відмовляємося в це вірити, – промовила Фейт. – Це цілком зрозуміло.

– Ти чуєш, що я кажу, дурна суко? – вибухнув Пол. – Я не дванадцять ступенів горя проходжу. Я знаю, як виглядає моя дочка, твоїй матері!

– У вас там усе нормально? – спитав унизу Лео.

– Усе під контролем, – відгукнулася Фейт таким голосом, наче було якраз навпаки.

Вілл подивився на босі ноги мертвої. Підошви були чисті. Здавалося, то була єдина частина її тіла, що не мала на собі якогось кривавого візерунка.

Він підвівся. І попросив Ебіґейл:

– Розкажіть мені, що сталося.

А вона все хитала головою, не в змозі дати собі надію.

– Це Емма? Це вона?

Вілл помітив на спідниці білої тенісної сукні Ебіґейл тонкі темно-червоні прожилки й відбитки, що просочилися їй на грудну клітку. Його голос звучав твердо, хоча серце в грудях калатало так сильно, що тисло на ребра.

– Розкажіть мені точно, що сталося з того моменту, як ви зайшли.

– Я була в машині…

– Зі сходів, – перебив Вілл. – Ви піднялися сходами. До тіла підходили? Заходили в цю зону?

– Я стояла тут, – сказала вона, показуючи на підлогу поперед себе.

– Що ви бачили?

Сльози котилися по її щоках. Губи ворушилися, поки вона намагалася здобутися на слова, а очі оглядали мертве тіло. Зрештою вона промовила:

– Я бачила, як він над нею стояв. З ножем у руці. Я відчула загрозу.

– Я знаю, вам здалося, що ваше життя в небезпеці, – запевнив її Вілл. – Просто розкажіть, що сталося далі.

Вона проковтнула слину.

– Я запанікувала. Зробила крок назад і покотилася сходами.

– А що зробив він?

– Побіг за мною. Вниз сходами.

– Ніж у руці він тримав?

Вона кивнула.

– І здіймав його?

Ебіґейл знову кивнула, а тоді похитала головою.

– Я не знаю. Ні. Він тримав його опущеним. – Вона притисла руку до боку, щоб показати, як це було. – Він біг униз сходами. Ніж був біля боку.

– Він підняв ножа, коли опинився внизу?

– Він не встиг спуститись, я вдарила його. Щоб збити з ніг.

– Що сталося з ножем?

– Він впустив його, коли падав. Я… Він ударив мене по голові. Я думала, він мене вб’є.

Вілл розвернувся і знову глянув на відбитки взуття, розкидані й хаотичні. Двоє людей вступили в кров, тупцяли вперед і назад, боролися.

– Ви точно не заходили в коридор?

Вона кивнула.

– Послухайте мене дуже уважно. Ви не підходили сюди? Не підходили до дочки? Не вступали у кров?

– Ні. Я стояла тут. Ось тут. Зупинилася на початку сходів, і він пішов на мене. Я подумала, він хоче мене вбити. Я подумала… – Вона затулила рот долонею, неспроможна договорити. Її голос уривався від хвилювання, коли вона спитала в чоловіка: – Це не Ем?

– Затримайте їх тут, – сказав Вілл Фейт і пішов униз сходами.

Лео стояв у дверях і розмовляв із патрульним в уніформі.

– Що там у вас? – запитав у Вілла.

– Не чекайте Піта, – скомандував той, переступаючи через труп. – Мені потрібно негайно ідентифікувати цього чоловіка.

Туфлі Ебіґейл Кампано він знайшов у маленькій вітальні, під кавовим столиком. На підошві був не вафельний малюнок, а зигзаги, зручні для корту. На них не виявилося ні сліду крові, тільки носки були стерті. У вестибюлі Лео витяг з кишені пару латексних рукавичок.

– Допитлива сусідка з протилежного боку вулиці каже, що кілька годин тому бачила на під’їзній алеї припарковану машину. Чи то жовту, чи то білу. Чи то з чотирма дверцятами, чи то двома.

Вілл оглянув кросівки мертвого чоловіка. Вафельний малюнок, у заглибинах засохла кров.

– Дай-но мені, – попросив він у Лео рукавички й натягнув їх. – Ти можеш зайнятися фотографуванням, так?

– Ага. Що відбувається?

Вілл обережно підняв футболку трупа. Тканина там, де зібгалася на поясі, досі була мокра й забарвлювала шкіру на просвіт у дивний рожевуватий відтінок.

– Може, скажеш нарешті, що ти робиш? – нетерпеливився Лео.

Крові було так багато, що важко було щось роздивитися. Вілл обережно натиснув на живіт, і в плоті розкрився вузький розріз, із якого ринула чорна рідина.

– Чорт, – просичав Лео. – Це матуся його різонула?

– Ні.

Вілл зрозумів, що сталося. Юнак з ножем у грудях стояв навколішки біля трупа нагорі. Він, напевно, витяг ножа, і кров з артерії забризкала тіло дівчинки. Чоловік спробував зіп’ястися на ноги, побрів, хитаючись, шукати допомоги, а тим часом у нього відмовила легеня. І саме тоді на горішньому майданчику з’явилася Ебіґейл Кампано. Вона побачила чоловіка, який убив її доньку. Він побачив жінку, яка могла врятувати їх усіх.

Лео подивився вгору на сходи й перевів погляд на мертвого хлопця. Нарешті до нього дійшло.

– Чорт.

Вілл з виляском зняв рукавички, намагаючись не думати про весь згаяний час. Він підійшов до кривавого відбитка босої ноги, побачив, що вага тіла припадала на носок. На нижній сходинці було декілька краплинок крові – усього шість.

Вілл вирішив проговорити свої здогади вголос для Лео, та й для себе також.

– Емма була непритомна. Вбивця ніс її, перекинувши через плече. – Вілл звузив очі, подумки поєднуючи фрагменти. – Тут, біля підніжжя сходів, він зупинився, щоб перевести подих. Її голова й руки теліпалися в нього за спиною. Краплини крові на нижній сходинці майже ідеально круглі, а це означає, що падали вони рівно. – Вілл показав на відбиток ноги. – Він трохи пересунув її вперед. Її нога торкнулася підлоги – ось чому пальці дивляться в бік сходів, а не дверей. Він ніс її сходами вниз і мусив поправити тіло на плечі, щоб винести через парадні двері.

Лео спробував реабілітуватися:

– Материна розповідь здавалася правдоподібною. Звідки я міг…

– Це не має значення. – Вілл зиркнув угору. Ебіґейл і Пол Кампано круглими очима і поглядами, сповненими недовіри, дивилися через поруччя. – У Кайли є машина?

– Вона їздить на білій «Тойоті Пріус», – нерішуче промовила Ебіґейл.

Вілл витяг телефон і натиснув на кнопку прискореного набору.

– Спробуйте розпитати стареньку про машину, – сказав він, звертаючись до Лео. – Фотографії покажіть, якщо знадобиться. Перевірте всі дзвінки в службу порятунку, що надходили за останні п’ять годин. Нехай твої люди знову опитають сусідів. Уранці тут було чимало бігунів, вони вже, напевно, вдома. Я повідомлю дорожній патруль на шосе, менш ніж за милю звідси є в’їзд на федеральну автостраду. – Вілл приклав телефон до вуха саме тоді, коли Аманда відповіла на дзвінок. Гаяти час на люб’язності він не став. – Мені потрібна команда. Схоже, у нас тут викрадення.