Читать книгу Місто кісток - Кассандра Клэр - Страница 11

Клері була занадто здивована, щоб кричати. Відчуття падіння було найжахливішою частиною: її серце гупало десь аж у горлі, а живіт зм’як, мов вода. Дівчина розкинула руки, намагаючись ухопитися хоч за щось, щоб уповільнити своє падіння.

Її руки схопилися за якісь гілки. Зі жмутом листя в руках Клері впала на утрамбовану землю, сильно вдарившись стегном і плечем. Вона перевернулася на живіт, утягуючи повітря в легені. Тільки-но дівчина почала сідати, як хтось приземлився зверху на неї.

Вона знову відкинулася на землю. Хтось гупнувся лобом до її лоба і стукнувся об її коліна. Сплутана по руках і ногах, Клері викашляла з рота чиєсь волосся і спробувала вибратися з-під маси, яка розпластала її.

– Ой, – почувся обурений голос Джейса. – Ти вдарила мене ліктем.

– Це ти приземлився на мене.

Він сперся на руки і спокійно подивився на неї згори вниз. Клері бачила блакитне небо над головою, частину гілки і ріг сірого будинку, обшитого дошками.

– Ти ж не залишила мені вибору, так? – запитав він. – Хіба не ти безтурботно вирішила застрибнути в цей портал, наче у вагон поїзда. Тобі просто пощастило, що він не викинув нас у Іст-Рівер.

– Ти не мусив стрибати за мною.

– Мусив, – сказав юнак. – Ти занадто недосвідчена, щоб самій захиститися в небезпечній ситуації.

– Дуже мило. Можливо, я пробачу тобі.

– Пробачиш мені? За що?

– За те, що сказав «Замовкни».

Його очі звузилися.

– Я не… Ну, сказав, але ти…

– Забули…

Рука, на якій вона лежала, почала терпнути. Повертаючись з боку на бік, щоб вивільнити її, Клері побачила коричневу траву мертвого газону, паркан із рабиці і до болю знайомий сірий будинок.

Вона завмерла.

– Я знаю, де ми.

Джейс перестав щось бубоніти.

– Що?

– Це будинок Люка.

Відсунувши Джейса вбік, Клері сіла. Він граційно скочив на ноги і простягнув руку, щоб допомогти їй піднятися. Дівчина проігнорувала його і підвелася сама, потираючи онімілу руку.

Вони стояли перед невеликим сірим будинком стрічкової забудови, розташованим серед таких самих будинків, що тягнулися вздовж набережної Вільямсбургу[9]. Легкий вітерець, що дмухав з боку Іст-Рівер, погойдував невелику вивіску над цегляним ґанком. Джейс прочитав уголос: «Ґарроуей Букс. Нові, вживані та раритетні книги в гарному стані. Субота – вихідний». Він подивився на темні вхідні двері, дверну ручку, закуту важким замком. Купка кількаденної пошти лежала неторканою на килимку під дверима. Він подивився на Клері.

– Люк живе в книгарні?

– Він живе за магазином.

Клері оглянула безлюдну вулицю, яка з одного кінця межувала з арковим прольотом Вільямсбурзького мосту, а з другого – із покинутим цукровим заводом. На другому березі повільноплинної річки за хмарочосами Нижнього Мангеттена сідало сонце, окреслюючи їхні контури золотом.

– Джейс, як ми сюди потрапили?

– Через портал, – сказав Джейс, оглядаючи замок. – Він переносить людину в те місце, про яке вона подумає.

– Але я не думала про це, – заперечила Клері. – Я взагалі не думала про якесь конкретне місце.

– Ти мусила… – Він вирішив змінити нецікаву тему. – Отже, оскільки ми тут…

– Так?

– Що ти збираєшся робити?

– Забиратися звідси, – з гіркотою сказала Клері. – Люк наказав мені не приходити сюди.

Джейс заперечно похитав головою.

– І ти так просто це зробиш?

Клері обняла себе руками. Незважаючи на те, що денна спека тільки почала спадати, їй стало холодно.

– А в мене вибір?

– У нас завжди є вибір, – сказав Джейс. – На твоєму місці я б дуже зацікавився Люком. У тебе є ключі від будинку?

Клері похитала головою.

– Ні, але іноді він залишає задні двері незамкненими.

Вона вказала на вузький провулок між будинком Люка та сусіднім домом. Пластикові урни стояли акуратним рядком поруч зі стосами складених газет та пластиковим баком, заповненим порожніми пляшками з-під содової. Принаймні, Люк відповідально ставився до сортування відходів.

– Ти впевнена, що він не вдома? – запитав Джейс.

Вона подивилася на порожній тротуар.

– Ну, його вантажівки немає, магазин зачинений, і світло вимкнене. Я б сказала, що його немає.

– То веди.

Вузький прохід між будинками закінчувався високою сітковою огорожею. Вона оточувала невеликий задній двір Люка, де єдиними рослинами, що буяли там, були бур’яни, які проростали крізь бруківку, розколюючи її на дрібні уламки.

– Підйом з переворотом, – сказав Джейс, просунувши носок чобота у щілину в огорожі. Він почав підніматися. Паркан так голосно задеренькотів, що Клері нервово озирнулась, але в сусідньому будинку світло не з’явилося. Джейс перемахнув через огорожу і зістрибнув на інший бік, приземлившись у кущі під чиєсь оглушливе завивання.

На мить Клері здалося, що він приземлився на бездомну кішку. Вона чула, як Джейс скрикнув від подиву, коли впав навзнак. Темна тінь, занадто велика для кота, вирвалася з кущів і пронеслася по подвір’ї, пригнувшись. Скочивши на ноги, Джейс побіг за нею з убивчим виразом обличчя.

Клері почала підніматися. Коли вона перекинула ногу через огорожу, Ізабеллині джинси зачепилися за шматок дроту та порвалися. Дівчина впала на землю, взуття вгрузло в багнюку. І тут почувся тріумфальний крик Джейса: «Спіймав!» Клері повернулася і побачила, що хлопець сидів верхи на непроханому гості. Джейс схопив «гостя» за руку.

– Давай, давай подивимося на твоє обличчя.

– Забирайся від мене, придурку, – прогарчав зловмисник, штовхаючи Джейса. Він уже майже сів. На носі перекосилися побиті окуляри.

Клері зупинилася як укопана.

– Саймоне?

– О Боже, – сказав Джейс розчаровано. – А я сподівався, що це щось цікаве.

– Що ти робив у Люкових кущах? – запитала Клері, вибираючи листя з волосся Саймона. Він неохоче терпів цю процедуру. Дівчина уявила собі, що, коли все це закінчиться, вони помиряться, і він буде в кращому настрої. – Я не розумію.

– Все, досить. Я сам поправлю своє волосся, Фрей, – сказав Саймон, ухиляючись від неї. Вони сиділи на сходах ґанку Люка позаду будинку. Джейс усівся на поручні ґанку і старанно вдавав, що не помічає їх, підпилюючи стилом кінчики нігтів. Клері стало цікаво, що сказав би на це Конклав.

– Я про те, чи Люку відомо, що ти був тут? – запитала вона.

– Звичайно, він не знав, – роздратовано сказав Саймон. – Я ніколи не питав його, але впевнений, що Люк би досить суворо поставився до випадкових гостей, які причаїлися в кущах біля його будинку.

– Ти не випадковий, Люк знає тебе. – Їй захотілося простягнути руку й доторкнутися до його щоки, де ще трохи кровила подряпина, напевне, від гілки. – Головне, що з тобою все гаразд.

– Що зі мною все гаразд? – Саймон неприємно засміявся. – Клері, ти хоч уявляєш, що я пережив за ці останні кілька днів? Востаннє я бачив тебе, коли ти вилетіла з «Джава Джонс», як кажан із пекла, а потім просто зникла. Не відповідала на дзвінки мобільного, а ваш домашній телефон узагалі вимкнений. Люк сказав мені, що ти поїхала до якихось родичів за місто. Але я ж знаю, що у тебе немає інших родичів. Я подумав, що зробив щось не те, і ти образилася.

– Що ж ти міг таке зробити? – Клері потягнулася до його руки, але Саймон забрав її, не дивлячись на дівчину.

– Я не знаю, – сказав він. – Щось.

Джейс, що досі грався стилом, усміхнувся собі під ніс.

– Ти мій найкращий друг, – сказала Клері. – Я не сердилася на тебе.

– Звісно, ти навіть не потурбувалася зателефонувати мені й повідомити, що волочишся з якимось фарбованим блондином, що косить під гота. Здається, ти зустріла його в «Пекельному лігві», – кисло зазначив Саймон. – А я останні три дні хвилювався, чи ти жива!

– Я не волочилася, – сказала Клері, радіючи, що в темряві не помітно, як кров ринула їй в обличчя.

– А моє волосся світле від природи, – сказав Джейс. – Просто, для інформації.

– І що ж ви тоді робили в ці останні три дні? – спитав Саймон, підозріливо звузивши свої темні очі. – У тебе й справді є двоюрідна бабуся Матильда, яка підхопила пташиний грип і потребувала догляду?

– Люк справді таке ляпнув?

– Ні. Він просто сказав, що ти поїхала провідати хворого родича, а телефон, імовірно, просто не працює в тій місцині. Так я йому і повірив. Після того як він прогнав мене з ґанку, я обійшов будинок ззаду і подивився у вікно. Спостерігав, як він пакує зелену дорожню сумку, ніби збирається кудись виїхати на вихідні. Саме тоді я й вирішив залишитися і постежити тут.

– Чому? Тому що Люк спаковував сумку?

– Він напхав туди повно зброї, – сказав Саймон, витираючи кров зі щоки рукавом футболки. – Ножі, пара кинджалів і навіть меч. Дивна річ, деяка зброя наче світилася. – Він перевів погляд з Клері на Джейса і назад. Його голос став таким же металічним, як і ножі Люка. – Тепер ти скажеш, що я це все вигадав?

– Ні, – відповіла Клері. – Не скажу. – Вона подивилася на Джейса. Останні промені сонця відбивалися золотом у його очах.

– Я хочу розказати йому правду.

– Я знаю.

– Будеш мене зупиняти?

Він подивився на стило в руці.

– Клятва Завіту зв’язує мене, а ти клятви не давала.

Дівчина повернулася до Саймона, зробивши глибокий вдих.

– Добре, ось що ти маєш знати.

Сонце зовсім сховалося за обрій, і коли Клері завершила розповідати, на ґанку панувала темрява. Саймон слухав її розлоге пояснення майже байдуже, лише трохи скривившись, коли вона дійшла до частини про равенера. Коли дівчина закінчила говорити, вона прокашлялася – страшенно хотілося пити.

– Ось так, – сказала Клері. – Якісь запитання?

Саймон підняв руку.

– У мене є запитання. Кілька.

Клері обережно видихнула.

– Добре, давай.

Він вказав на Джейса.

– Отже, він… Підкажи, як називають таких людей?

– Він – Мисливець за тінями, – сказала Клері.

– Мисливець на демонів, – пояснив Джейс. – Я вбиваю демонів. Насправді, це не так уже й складно.

Саймон знову подивився на Клері.

– Серйозно?

Його очі звузилися, наче в душі він очікував, що дівчина відповість: усе це неправда, а Джейс насправді небезпечний псих, що втік з божевільні, й вона вирішила здружитися з ним лише з гуманності.