Читать книгу Місто кісток - Кассандра Клэр - Страница 6

Коли вони дісталися кав’ярні «Джава Джонс», Ерік уже був на сцені перед мікрофоном, похитуючись туди-сюди із заплющеними очима. На честь такої події він пофарбував кінчики волосся в рожевий колір. Позаду нього Метт із кам’яним виразом обличчя щось неритмічно вибивав на джембе[3].

– Буде до дідька нудно, – передбачила Клері. Вона схопила Саймона за рукав і потягла до дверей. – Якщо ми зараз вийдемо, то ще зможемо втекти.

Саймон рішуче похитав головою.

– Ти ж знаєш, я – людина слова. – Він розправив плечі. – Я по каву, а ти знайди вільний столик. Що тобі взяти?

– Тільки каву. Чорну, як і моя душа.

Саймон подався по каву, бурмочучи собі під ніс, що сьогодні все було зроблено набагато краще, ніж у попередні рази. Клері пішла пошукати їм місце.

Як для понеділка, кав’ярня була переповнена. Більшість потертих диванів та крісел були зайняті підлітками, що насолоджувалися вільним вечором. Довкола пахло кавою та димом сигарет. Нарешті Клері знайшла вільний «диванчик для поцілунків» у затемненому кутку далеко від сцени. Єдиною її сусідкою була білявка в помаранчевому топі, що заглибилася у гру на своєму айподі.

«Чудово, – подумала Клері. – Ерік не знайде нас тут після шоу, щоб поговорити про свою поезію».

Білявка перехилилася через бильце свого стільця й торкнулася плеча Клері.

– Перепрошую…

Клері здивовано глянула на неї.

– Це твій хлопець? – запитала білявка.

Клері прослідкувала за поглядом дівчини і вже збиралася відповісти: «Ні, я його не знаю». Аж раптом зрозуміла, що та мала на увазі Саймона. Він прямував до них із пластиковими чашками і був цілком зосереджений на тому, щоб не пролити каву.

– Ні, – відповіла Клері. – Ми просто друзі.

Дівчина засяяла:

– Він милий. А в нього є дівчина?

Клері трохи зам’ялася, перш ніж відповісти.

– Ні.

– Він часом не гей? – підозріло глянула дівчина.

На щастя, підійшов Саймон, і Клері не треба було відповідати на останнє запитання. Дівчина квапливо повернулася на своє місце. Юнак поставив на стіл чашки та вмостився біля Клері.

– У них знову закінчилися чашки. А ці пластикові такі гарячі. – Спохмурнівши, він подув на пальці. Клері спостерігала за ним, намагаючись приховати усмішку. Вона ніколи не думала про те, що Саймон симпатичний. У нього були красиві темні очі, і за останній рік він змужнів. От якби йому підібрати стрижку…

– Ти витріщаєшся на мене, – сказав Саймон. – Чому ти так дивишся? У мене щось на обличчі?

«Я мушу сказати йому, – думала вона, хоча якась частина її повставала проти цього. – Я була би поганим другом, якщо промовчала б».

– Не обертайся, але он та білявка вважає тебе милим, – прошепотіла Клері.

Саймон швидко поглянув убік, щоб оцінити дівчину, яка старанно вивчала журнал «Шонен Джамп»[4].

– Дівчина в помаранчевому топі?

Клері кивнула. Саймон глянув на неї з недовірою.

– Чому ти так вирішила?

«Скажи йому. Давай, скажи йому». Та коли Клері відкрила рот, щоб відповісти, її перервав жахливий свист мікрофона. Вона здригнулася і затулила вуха, поки на сцені Ерік намагався впоратися з мікрофоном.

– Вибачте, чуваки! – прокричав він. – Починаємо! Мене звати Ерік, а на барабанах – мій друзяка Метт. Мій перший вірш називається «Без назви».

Він скривив обличчя, наче від болю, і завив у мікрофон:

Саймон сповз нижче у кріслі.

– Будь ласка, не кажи нікому, що я його знаю.

Клері захихотіла.

– Хто зараз використовує слово «чресла»?

– Ерік, – похмуро мовив Саймон. – У нього всі вірші про це.

– Розпухла моя муко! – завивав Ерік. – Нестерпний біль, що розростається в мені!

– Ти мав рацію! – сказала Клері і ковзнула поближче до Саймона. – До речі, щодо тої дівчини, що запала на тебе.

– Навіть не хочу думати про це, – сказав Саймон. Клері здивовано глянула на нього. – Я давно хотів поговорити з тобою.

– «Розлючений кріт» – не надто гарна назва для гурту, – несподівано сказала Клері.

– Не про те, – заперечив Саймон. – Мова про те, що ми обговорювали раніше. Про те, що в мене немає дівчини.

– А! Ну, не знаю, – Клері знизала плечима. – Запроси на побачення Джейду Джонс. – Вона назвала одну з небагатьох дівчат у Сейнт Ксав’єр, які їй подобалися. – Вона мила і кохає тебе.

– Я не хочу ходити на побачення з Джейдою Джонс.

– Чому? – раптом обурилася Клері. – Не подобаються розумні дівчата? Шукаєш чудову фігуру?

– Ні, – сказав схвильовано Саймон. – Я не хочу зустрічатися з нею, бо це було б нечесно щодо Джейди.

Він замовк. Клері нахилилася до нього. Краєм ока вона помітила, що білявка також нахилилася аж занадто вперед, підслуховуючи їх.

– Чому ні?

– Бо мені подобається дехто інший, – сказав Саймон.

– Добре.

Саймон виглядав таким блідим, як тоді, коли він, граючи у футбол у парку, зламав щиколотку та довелося на ній кульгати додому. Вона здивувалася, що в цій розмові його зачепило і викликало таку реакцію.

– Ти ж не гей, правда?

Саймон зблід іще сильніше:

– Якби я ним був, я б одягався краще.

– Ну, і хто ж тоді? – поцікавилася Клері. Вона хотіла додати, що якщо він закоханий у Шейлу Барбаріно, то Ерік надере йому дупу, та враз почула, як хтось голосно кашлянув позаду неї. Звук кашлю був якийсь насмішкуватий, наче хтось намагався не розсміятися вголос.

Вона обернулася.

За якийсь метр від неї на вицвілому зеленому дивані сидів Джейс. Хлопець був одягнений в той самий темний одяг, що й у клубі попередньої ночі. Його оголені руки були вкриті ледь помітними білими лініями, наче від старих шрамів, а зап’ястя охоплювали широкі металеві браслети. З-під лівої руки виглядало кістяне руків’я ножа. Він дивився прямо на неї. Кутики його тонких уст ледь вигнулися від задоволення. Гірше за відчуття, що над нею сміються, була абсолютна впевненість Клері, що п’ять хвилин тому Джейса там не було.

– Що там? – Саймон простежив за її поглядом, але з його незворушного виразу обличчя було зрозуміло, що Джейса він не бачив.

«Але я тебе бачу», – подумала вона, дивлячись на Джейса. Мов прочитавши її думки, той підняв ліву руку і помахав їй «привіт». Юнак підвівся та неквапливо попрямував до дверей. Клері аж рота роззявила від подиву. Він ішов, так просто.

Вона відчула руку Саймона на своїй. Він кликав її, питав, що не так, але дівчина майже не чула його.

– Я зараз повернуся, – почула вона свій голос ніби збоку, зістрибнула з дивана, ледь не забула поставити чашку з кавою на столик і помчала до дверей, залишивши Саймона, який дивився їй услід.

Клері вилетіла з дверей, боячись, що Джейс зникне у провулку, як примара. Але він стояв там, притулившись до стіни. Юнак витягнув щось із кишені та клацав кнопками. Він здивовано підвів очі, коли двері кав’ярні зачинилися за нею. У сутінках, що швидко наростали, його волосся виглядало мідно-золотавим.

– Вірші твого знайомого просто жахливі, – сказав він.

Клері ледь не впала від несподіванки.

– Що?

– Я сказав, що його поезія жахлива. Було схоже, що він проковтнув словника і почав блювати словами навмання.

– Мені байдуже на вірші Еріка, – Клері не на жарт розійшлася. – Я хочу знати, чому ти за мною стежиш!

– Чому ти так вирішила?

– Гарна спроба. Ти ще й підслуховував. Розкажеш мені, що відбувається, чи мені просто подзвонити в поліцію?

– І що ти їм скажеш? – спитав Джейс із сарказмом. – Що тебе турбують невидимки? Повір мені, мала, поліція не буде заарештовувати тих, кого вони не можуть побачити.

– Я вже казала тобі, мене звати не мала! – процідила дівчина крізь зуби. – Я – Клері.

– Знаю, – мовив він. – Гарне ім’я. Як зілля, один із видів шавлії латиною. В давнину люди вірили, що, з’ївши її насіння, можна побачити Чарівний Народ. Ти це знала?

– Я поняття не маю, про що ти.

– Ти багато чого не знаєш, чи не так? – сказав він. У його бурштинових очах виблискувало легке презирство. – Ти, здається, приземлена, як і всі інші, хоча те, чому ти можеш мене бачити, залишається загадкою.

– Що таке «приземлена»?

– Хтось зі світу людей. Такі, як ти.

– Але і ти людина, – відказала Клері.

– Так, – погодився він. – Але я не такий, як ти. – Джейс не переконував її. В його голосі звучала байдужість до того, чи повірить йому Клері, чи ні.

– Ти думаєш, що кращий за нас. Саме тому ти сміявся з нас.

– Я сміявся, бо прояви кохання завжди мене смішать, особливо нероздільного, – сказав він. – І тому, що такого приземленого, як твій Саймон, я ще в житті не стрічав. І тому, що Годж думав, що ти можеш бути небезпечною, але якщо й насправді так, то ти навіть не здогадуєшся про це.

– Я небезпечна? – повторила з подивом Клері. – Я на власні очі бачила, як ти вбив когось минулої ночі, як ти заїхав йому ножем під ребра, і… «я бачила, як він рвав тебе пальцями, схожими на леза бритви. Ти був пошматований і стікав кров’ю, а зараз виглядаєш неушкодженим».

– Може, я і вбивця, – сказав Джейс, – але усвідомлюю це. А ти можеш сказати те саме?

– Як ти і сказав, я – звичайна людина. А хто такий Годж?

– Мій наставник. І на твоєму місці я б не поспішав зараховувати себе до звичайних людей. – Він нахилився вперед. – Покажи мені свою праву руку.

– Мою праву руку? – повторила Клері.

Він ствердно кивнув.

– Якщо я покажу її тобі, ти даси мені спокій?

– Звичайно, – у його голосі були нотки втіхи.

Вона неохоче простягла праву руку. У слабкому світлі, що лилося з вікон кав’ярні, рука з ледь помітним ластовинням виглядала блідою. Клері почувалася незручно, наче вона підняла свою блузу, оголивши груди. Хлопець взяв її за руку й перевернув долонею догори.

– Нічого, – в його голосі почулося легке розчарування. – Ти ж не шульга, так?

– Ні, а що?

Він відпустив її руку та знизав плечима:

– Всім дітям Мисливців за тінями наносять руну voyance, пророкування долі, на праву руку або на ліву, якщо дитина – шульга, як і я, коли вони ще дуже малі. Це постійна руна, яка допомагає нам побачити Чарівний Світ.

Джейс показав їй тильну сторону долоні. Клері не побачила нічого незвичного.

– Я нічого не бачу, – мовила вона.

– Розслаб свій розум, – запропонував хлопець. – Почекай, і вона відкриється тобі. Наче щось спливає на поверхню води.

– Ти – божевільний, – сказала вона, але розслабилася, розглядаючи його руку, крихітні лінії на суглобах пальців, довгі фаланги…

І раптом наче знак «Стій» на світлофорі перед очима Клері з’явився символ. Чорні лінії утворювали малюнок, що нагадував око. Вона кліпнула – і все зникло.

– Тату?

Джейс самовдоволено всміхнувся й опустив руку.

– Я знав, що ти зможеш побачити її. Це не тату, а Знак. Ці руни випалені на нашій шкірі. Кожна руна має свою функцію. Деякі з них – постійні, але більшість зникають після використання.

– Це тому твої руки сьогодні ними не вкриті? – запитала вона. – Навіть коли я сконцентровуюсь?

– Саме тому, – задоволено відказав Джейс. – Я знав, що у тебе дар Бачення як мінімум. – Він зиркнув на небо. – Вже зовсім темно. Нам час йти.

– Нам? Я думала, ти відчепишся від мене.

– Я збрехав, – зовсім не збентежився Джейс. – Годж наказав привести тебе в Інститут. Він хоче поговорити з тобою.

– Чому це?

– Тому що ти знаєш про нас.

– Про нас? – повторила вона. – Тобто про таких, як ти? Людей, що вірять у демонів?

– Що вбивають їх, – сказав Джейс. – Ми – Мисливці за тінями. Принаймні, ми себе так називаємо. Жителі Нижньосвіту мають для нас менш приємні назви.

– Жителі Нижньосвіту?

– Діти Ночі. Чаклуни. Неземний люд. Чарівний Народ цього світу.

Клері похитала головою.

– Давай, продовжуй. Що там ще: русалки, перевертні, зомбі…

– Так, звичайно, вони існують, – повідомив їй Джейс. – Історії про них з’явилися не безпричинно. Вони базуються на фактах, навіть якщо приземлені думають, що це – міф. У Мисливців за тінями є приказка: всі історії правдиві. Хоча, правду кажучи, – додав він, – зомбі можна зустріти трохи південніше, де практикують вуду.

– А мумії? Вони тиняються лише Єгиптом?

– Не сміши мене. В мумій ніхто не вірить.

– Їх не існує?

– Звичайно, ні, – сказав Джейс. – Слухай, Годж пояснить усе це тобі, коли ви зустрінетесь.

Клері схрестила руки на грудях.

– А що як я не хочу його бачити?

– Твоя проблема. Ти прийдеш, добровільно чи ні – залежить від тебе.

Клері не вірила своїм вухам.

– Ти погрожуєш викрасти мене?

– Звісно, якщо ти так на це дивишся, – сказав Джейс.

Клері уже відкрила рот, щоб розгнівано заперечити, та почулося різке деренчання. Її телефон знову дзвонив.

– Давай, відповідай, якщо хочеш, – шляхетно дозволив Джейс. Телефон стих, та за мить завівся знову, гучно та настирливо. Клері нахмурилась. Схоже, у мами здали нерви. Відвернувшись від Джейса, дівчина почала копирсатися в сумочці. Коли вона натрапила на телефон, він дзвонив уже втретє.

Вона піднесла його до вуха.

– Мамо?

– Клері, слава Богу! – Гострі шпичаки тривоги побігли по спині Клері. В маминому голосі була паніка. – Слухай мене…

– Все гаразд, мамо. Все чудово. Я уже вирушаю додому.

– Ні! – голос Джоселін скував жах. – Не йди додому! Ти зрозуміла мене, Клері? Не смій іти додому. Йди до Саймона. Іди просто до його будинку та залишайся там, поки я …

Її перебив якийсь шум, наче щось важке впало на підлогу, розбившись на друзки.

– Мамо! – закричала Клері. – Мам, з тобою все гаразд?

У трубці почулося голосне дзижчання. Крізь нього проривався голос Джоселін:

– Тільки обіцяй мені, що не підеш додому. Йди до Саймона й подзвони Люку. Скажи, що він знайшов мене…

Її слова поглинув шум, схожий на тріск сухого дерева.

– Хто тебе знайшов? Мамо, ти викликала поліцію? Ти…

Потік її запитань перервали звуки, які Клері ніколи не забуде: різке шарудіння й глухий удар. Клері почула, як її мама голосно вдихнула й сказала моторошно спокійним голосом:

– Я люблю тебе, Клері.

Телефон замовк.

– Мамо! – скрикнула Клері. – Мамо, алло?

«Виклик завершено», – висвітилося на екрані. Чому мама поклала слухавку?

– Клері, – сказав Джейс. Це вперше він звернувся до неї на ім’я. – Що відбувається?

Клері проігнорувала його. Вона розпачливо натискала кнопку виклику, намагаючись додзвонитися додому. Лінія постійно була зайнята.

Руки Клері почали труситися. Коли вона вкотре намагалася додзвонитися, телефон вислизнув з її тремтячих рук і важко вдарився об тротуар. Дівчина опустилася на коліна, щоб підняти його, та телефон не подавав ознак життя. Через весь екран виднілася довга тріщина.

– От лайно! – ледь стримуючи сльози, вона викинула його.

– Припини, – Джейс звів її на ноги, схопивши за зап’ястя. – Щось трапилося?

– Дай мені телефон, – попросила Клері й вихопила чорний продовгуватий металевий предмет із кишені його сорочки. – Я повинна…

– Це не телефон, – сказав Джейс, навіть не намагаючись відібрати його. – Це сенсор. Ти не зможеш ним користуватися.

– Я повинна подзвонити в поліцію!

– Спершу поясни мені, що сталося.

Вона намагалася висмикнути зап’ястя, але Джейс не послаблював хватку.

– Я можу допомогти тобі.

Лють захлиснула Клері, гарячим потоком ринула її венами. Не роздумуючи, дівчина вдарила його по обличчю, нігтями роздерши щоку. Від несподіванки Джейс відсахнувся. Вирвавшись, Клері кинулася в напрямку залитої світлом Сьомої авеню.

Добігши до вулиці, вона озирнулася, очікуючи побачити позаду Джейса. Але алея була порожня. Якусь мить дівчина непевно вдивлялася в тіні. Не помітивши ніяких рухів, Клері розвернулася й помчала додому.