Читать книгу Місто кісток - Кассандра Клэр - Страница 5

Темний Принц сидів верхи на баскому коні, позаду розвівалася соболина накидка. Золотий вінець підтримував його біляві кучері, а вродливе обличчя було сповнене холодного бойового запалу, і…

«І його рука була схожа на баклажан», – роздратовано пробурмотіла Клері. Малюнок ніяк не вдавався. Зітхнувши, вона вирвала ще один аркуш зі свого альбому, зіжмакала його й кинула в помаранчеву стіну своєї спальні. Підлога була встелена забракованими паперовими м’ячиками – безперечною ознакою того, що творча енергія лилася не так, як вона очікувала. В тисячний раз дівчина загадала собі стати хоч трішки схожою на свою матір. Усі малюнки, картини, ескізи Джоселін Фрей були чудовими, здавалося, без будь-яких зусиль з її боку.

Клері витягнула навушники, перервавши пісню на середині, й потерла скроні. І лише тоді вона усвідомила, що у квартирі лунав гучний пронизливий звук телефонного дзвінка. Кинувши етюдник на ліжко, вона схопилася і побігла до вітальні, де на столику біля вхідних дверей стояв червоний телефонний апарат у стилі ретро.

– Кларисса Фрей? – Голос на іншому кінці звучав знайомо, хоча вона не відразу впізнала його. Клері нервово накручувала телефонний шнур на палець.

– Так.

– Привіт, я один із тих хуліганів із ножами, яких ти зустріла минулої ночі в «Пекельному лігві». Боюся, що я справив на тебе погане враження, та сподіваюся, що ти даси мені шанс спокутувати свою провину.

– Саймоне! – Клері відставила слухавку подалі від вуха, поки він реготав. – Це зовсім не смішно!

– Смішно. Ти просто не розумієш гумору.

– Дурень, – Клері зітхнула й прихилилася до стіни. – Тобі було б не до сміху, якби ти був тут, коли я повернулася додому минулої ночі.

– А що сталося?

– Моя мама. Вона не дуже зраділа, що я прийшла так пізно. Вона немов сказилася. Просто жах.

– Що? Це ж не наша провина, що на вулицях був такий рух! – заперечив Саймон. Він був молодшим із двох дітей і мав неабияк відшліфоване почуття сімейної несправедливості.

– Знаєш, мама бачить все по-іншому. Вона розчарована і засмучена, перехвилювалася через мене і тому подібне. Я справжня кара, – сказала Клері, перекривлюючи матір з невеликим відчуттям провини.

– Ти під домашнім арештом? – голосно запитав Саймон. На задньому фоні Клері почула гул голосів, якісь люди щось обговорювали.

– Не знаю. Вранці мама поїхала з Люком, і поки що вони не повернулися. А ти де? У Еріка?

– Угу. Щойно закінчили репетицію. – Біля Саймона брязнули тарілки. Клері здригнулася.

– Ерік затіяв вечір поезії у «Джава Джонс», – продовжував Саймон, згадавши кав’ярню за рогом неподалік від будинку Клері, де інколи вечорами лунала жива музика. – Весь гурт іде, щоб підтримати. Хочеш піти?

– Звичайно… – почала Клері, але тут же прикусила язика, стривожено смикнувши кабель телефону. – Почекай. Я не можу.

– Заткніться, пацани! – крикнув Саймон, та його голос пролунав якось віддалено. Клері запідозрила, що він відставив слухавку подалі від рота. За мить хлопець знову звернувся до неї, запитавши дещо стурбовано:

– Коротше, ти йдеш чи ні?

– Не знаю, – Клері знервовано вкусила губу. – Мама досі злиться на мене за вчорашнє. Не хочу зайве дратувати її, попросивши про послугу. Якби я і хотіла нових неприємностей, то не через паршиві віршики Еріка.

– Та ну, вони не такі вже й погані, – заперечив Саймон.

Ерік був сусідом Саймона, вони зналися з дитинства. Хоча Саймон був не такий близький з Еріком, як із Клері, на початку другого року навчання в коледжі хлопці організували рок-гурт разом із друзями Еріка – Меттом та Керком. Музиканти сумлінно репетирували щотижня в гаражі Ерікових батьків.

– До речі, це не послуга, – додав Саймон. – Це поетичний слем приблизно за квартал від твого будинку. Я ж не запрошую тебе на якусь оргію в Хобокен. Можеш прийти з мамою, якщо вона захоче.

– Оргія в Хобокені! – почула Клері чийсь крик, напевне Еріка. Черговий барабанний дріб і брязкіт тарілок. Клері уявила, як її мама слухає вірші Еріка, і в душі здригнулася.

– Ну не знаю. Якщо ви всі завалитеся сюди, думаю, мама цього не витримає.

– Тоді я прийду сам. Я зайду за тобою, і ми підемо туди разом, а там зустрінемося з іншими. Твоя мама буде не проти. Вона мене любить.

Клері розсміялася:

– Як на мене, вона завжди мала чудернацький смак.

– Тебе ніхто не питає, – Саймон закінчив розмову під крики своїх приятелів.

Клері поклала слухавку й оглянула вітальню. Свідчення маминих художніх уподобань були повсюди: від декоративних оксамитових подушок ручної роботи, що лежали на темно-червоному дивані, до стін, обвішаних картинами Джоселін у рамках, дібраних зі смаком. Здебільшого тут були пейзажі: звивисті вулички Південного Мангеттена, залитого золотистим світлом, поруч зимові замальовки Проспект-парку – темні ставки, укриті мереживною стрічкою білого льоду.

На поличці над каміном у рамці стояла фотографія батька Клері. Світловолосий задуманий чоловік у військовій формі. В кутиках його розумних очей виднілися зморшки, які з’явилися від сміху. Кілька його медалей Джоселін зберігала в невеличкій скриньці біля свого ліжка. Та ці нагороди нічим нікому не допомогли, коли Джонатан Кларк врізався на автомобілі в дерево неподалік від Олбані та помер ще до народження власної доньки.

Після його смерті Джоселін повернула своє дівоче прізвище. Вона ніколи не розказувала Клері про батька, але берегла скриньку, на якій було вигравірувано ініціали «Д. К.». Окрім медалей, там було кілька світлин, обручка та пасмо світлого волосся.

Іноді Джоселін брала скриньку до рук, відмикала її, виймала золотаве пасмо, ніжно погладжувала його та, поклавши назад, бережно замикала скриньку.

Звук ключа у замку вхідних дверей вивів Клері із задуми. Поспіхом вона кинулася на диван і спробувала вдати, що захоплена читанням однієї з книжок у м’якій обкладинці, які її мати залишила на журнальному столику. Джоселін вважала читання сакральним заняттям і зазвичай не переривала Клері на середині книги навіть щоб насварити її.

Двері з глухим стуком відчинилися, і з’явився Люк зі стосом великих квадратних аркушів картону. Коли він опустив їх на підлогу, Клері зрозуміла, що це складені картонні коробки. Люк випростався і повернувся до неї, всміхаючись.

– Привіт, дя … Люку, – промовила вона, перервавшись на півслові. Рік тому Люк попросив Клері не називати його дядьком, оскільки це змушує його почуватися старшим, й окрім цього нагадує йому про «Хатину дядька Тома». Крім того, Люк делікатно додав, що він їй не дядько, а просто близький друг її матері, який знає її все своє життя.

– А де мама? – запитала Клері.

– Припарковує пікап, – відповів Люк і потягнувся, задоволено розпростовуючи своє довге тіло. Він був у своєму звичному одязі: старих джинсах і фланелевій сорочці. На переніссі косо сиділи вигнуті окуляри в золотій оправі.

– Нагадай-но мені ще раз, чому в цій будівлі немає вантажного ліфта?

– Тому що вона стара, і це її родзинка, – одразу ж знайшлася Клері.

Люк усміхнувся.

– А для чого ці коробки? – запитала вона.

Його усмішка зникла.

– Твоя мати хотіла зібрати деякі речі, – сказав Люк, уникаючи її погляду.

– Які речі? – запитала Клері.

Він махнув рукою.

– Все зайве, що перекидається будинком. Зробимо місце, де буде зручно ходити. Ти ж знаєш, що вона ніколи нічого не викидає… А ти чим зайнята? Вчишся?

Люк узяв книгу з рук Клері й прочитав уголос:

– «Світ досі кишить різноманітними створіннями, існування яких офіційна наука не визнає. Феї та гобліни, привиди та демони все ще ширяють…». – Люк відклав книжку й уважно подивився на Клері поверх окулярів:

– Це для школи?

– «Золота гілка» Фрейзера? Ні. До школи ще два тижні. – Вона забрала книжку. – Це мамина.

– Я так і думав.

Вона поклала її назад на стіл.

– Люку?

– Га?

Книжку вже забуто. Люк рився в ящику з інструментами, що стояв біля каміна.

– А, ось він, – зрадів Люк і витягнув помаранчевий пістолет для клейкої стрічки.

– Що б ти робив, якби бачив те, що не помічають інші?

Пістолет для скотчу випав з рук Люка і дзенькнув об облицьований кахлями камін. Він став на коліна, щоб підняти його, не дивлячись на неї.

– Ти маєш на увазі, якби я став єдиним свідком злочину, щось таке?

– Ні, не це. Якби довкола були люди, але ти єдиний, хто це бачить. Наче для всіх інших це невидиме.

Він роздумував, стоячи на колінах і затиснувши в руці надщерблений пістолет для клейкої стрічки.

– Я знаю, це звучить дивно, – Клері зважувала кожне слово. – Але…

Він обернувся. Його очі, такі блакитні за скельцями окулярів, дивилися на неї з незмінною прихильністю.

– Клері, ти художник, як твоя мати. Це означає, що ви по-іншому сприймаєте світ. У вас є дар бачити красиве і жахливе у звичайних речах. Ти не божевільна, а просто особлива. У цьому немає нічого поганого.

Клері підняла ноги на диван і вперлася підборіддям у коліна. В її голові промайнули картинки зі службового приміщення: золотий батіг Ізабель, передсмертні конвульсії блакитноволосого юнака, бурштинові очі Джейса. Красиве і жахливе. Вона спитала:

– Якби жив мій батько, думаєш, він теж був би художником?

Люк виглядав приголомшеним. Перш ніж він устиг відповісти, двері відчинилися, і до кімнаті поважно увійшла мама Клері, вистукуючи каблуками по блискучій дерев’яній підлозі. Вона з дзенькотом кинула Люку ключі від авто й повернулася, щоб поглянути на доньку.

Джоселін Фрей була тендітною приємною жінкою з рудим волоссям, трохи темнішим та вдвічі довшим, ніж доньчине. Сьогодні воно було закручене у темно-рудий вузол і скріплене просунутим крізь нього графітовим олівцем. Джоселін була в комбінезоні, забризканому фарбами, футболці кольору лаванди та коричневих туристичних черевиках, підошви яких також були обляпані олійною фарбою.

Клері завжди говорили, що вона схожа на маму, та дівчина цього не помічала. Єдине, чим вони були подібні, – це фігури. Обидві стрункі, з невеликими грудьми та вузькими стегнами. Але вона знала, що мама була справді красивою. Щоб бути гарною, треба бути гнучкою та високою. А коли ти на зріст трохи більше за півтора метра, ти – симпатична. Не гарна чи красива, а просто мила. Врахуйте волосся морквяного кольору та обличчя, вкрите веснянками, – і Клері здавалося, що вона була Реґґеді Енн, ганчірною лялькою, натомість її мама нагадувала Барбі.

Джоселін навіть рухалася так граційно, що люди озиралися, коли вона проходила повз. Клері, навпаки, завжди спотикалася. Лише одного разу вона привернула увагу перехожих, коли промчала повз них і розтяглася на сходах.

– Спасибі, що допоміг з коробками, – сказала Джоселін, усміхаючись.

Він не всміхнувся у відповідь. Шлунок у Клері наче стиснувся. Очевидно, що щось відбувається.

– Вибачте, я затрималася, бо шукала місце на парковці. Там сьогодні море людей.

– Мам? – перебила її Клері. – Для чого коробки?

Джоселін прикусила язика. Люк зиркнув на Клері, безмовно натякаючи Джоселін, щоб та продовжувала. Нервово посіпуючи рукою, жінка заправила за вухо обвисле пасмо та присіла на дивані поруч із дочкою. Зблизька Клері помітила, наскільки втомленою була її мама. Темні круги під очима та червоні повіки видавали безсонну ніч.

– Це через минулу ніч? – запитала Клері.

– Ні, – швидко сказала мама і, провагавшись, додала: – Частково. Не треба було тобі вчора цього робити. Та ти знаєш.

– Я ж попросила вибачення. І що далі? Якщо збираєшся тримати мене під домашнім арештом, так і скажи.

– Я не збираюся робити цього, – голос мами був напружений мов струна. Вона поглянула на Люка, але той заперечно похитав головою.

– Просто скажи їй, Джоселін, – сказав він.

– Не говоріть так, наче мене тут немає! – пробурчала Клері. – Що ти маєш мені сказати?

– Ми їдемо у відпустку, – важко зітхнувши, видавила з себе Джоселін.

Люк виглядав незворушним, наче полотно, з якого витерли всі фарби.

– І в цьому вся проблема? Ви їдете у відпустку? – хитнувши головою, Клері відкинулася на спинку дивана. – Не розумію. З чого робити проблему?

– Не думаю, що ти зрозумієш. Я мала на увазі, що їдуть усі: ти, я і Люк. Ми вирушаємо в заміський будинок.

Клері глянула на Люка. Він, зціпивши зуби і схрестивши руки на грудях, дивився у вікно. Дивно, що ж його засмутило? Люк дуже любив цей будинок у північній частині штату. Він купив його десять років тому, сам лагодив і їздив туди за найменшої можливості.

– Надовго?

– До кінця літа, – відповіла Джоселін. – Я принесла коробки на випадок, якщо ти захочеш взяти з собою книги чи художнє приладдя…

– До кінця літа? – Клері аж випрямилася від обурення. – Я не можу, мам. У мене свої плани. Ми з Саймоном хочемо влаштувати вечірку перед початком навчання, у мене кілька зустрічей з моєю мистецькою групою, а ще десять уроків у художній школі «Тіш»…

– Мені шкода, що так вийшло з художньою школою. А решту можна легко скасувати. Саймон зрозуміє, та й твоя мистецька група теж.

Клері з тону матері зрозуміла, наскільки все серйозно.

– Але я вже оплатила весь курс у школі! Цілий рік збирала. Ти ж мені обіцяла! – Клері повернулася до Люка. – Скажи їй! Скажи, що це несправедливо!

Люк незворушно дивився у вікно. Лише м’яз на його щоці нервово смикався.

– Джоселін – твоя мама. Їй це й вирішувати.

– Нічого не розумію. – Клері знову повернулася до матері. – Що сталося?

– Мені потрібно поїхати, – сказала Джоселін. Кутики її губ тремтіли. – Мені потрібні спокій і тиша. Та й з грошима зараз туго.

– То візьми з батькових запасів, – сердито мовила Клері. – Ти ж завжди так робиш.

– Це не дуже гарна ідея, – відрубала Джоселін.

– Їдьте куди хочете! Мені байдуже! Залишуся сама. Я можу працювати. Піду на роботу в «Старбакс». Саймон каже, там завжди потрібні працівники. Я вже не маленька й подбаю про себе!

– Ні!

Різкий голос Джоселін змусив Клері здригнутися.

– Гроші за уроки в «Тіш» я тобі поверну. Але ти їдеш з нами. Це не обговорюється! Тобі ще зарано залишатися самій. Хтозна, що може трапитися.

– І що? Що може статися? – зажадала відповіді Клері.

Раптом почувся грюкіт. Клері здивовано озирнулася й виявила, що Люк перевернув одну з картин, спертих на стіну. Виглядаючи засмученим, він поправив її, вирівнявся і пробурчав:

– Я йду.

Джоселін прикусила язика.

– Почекай, – вона вибігла за ним і наздогнала аж біля вхідних дверей. Згорнувшись на дивані, Клері чула схвильований шепіт матері.

– Бейн, – казала Джоселін, – я дзвоню йому вже три останні тижні. Голосова пошта повідомляє, що він у Танзанії. Що ще мені робити?

– Джоселін, – Люк затнувся, – ти ж не зможеш постійно до нього звертатися.

– Але Клері…

– …не Джонатан, – прошепотів Люк. – Ти сама не своя відтоді, як це трапилося. Але Клері – не Джонатан.

«А до чого тут мій тато?» – подумала Клері, здивувавшись.

– Я ж не можу просто тримати її вдома та не пускати на вулицю. Вона не буде це терпіти.

– Звичайно! – Люк розізлився. – Вона не хатня тварина. Клері вже підліток. Майже доросла.

– Якби ми виїхали з міста…

– Поговори з нею, Джоселін, – наполягав Люк. – Саме про це.

Він повернув ручку дверей, і… Джоселін скрикнула від несподіванки.

– Господи! – вигукнув Люк.

– Ні, це лише я, – сказав Саймон, що стояв за дверима. – Хоча мені вже казали, що ми разюче подібні.

Він махнув Клері з порогу:

– Ти готова?

Опанувавши себе, Джоселін запитала:

– Саймоне, ти часом не підслуховував?

Хлопець закліпав очима:

– Ні, я щойно підійшов. – Саймон перевів погляд зі зблідлої Джоселін на похмурого Люка. – Щось трапилося? Я невчасно?

– Не переймайся, – відповів Люк. – Ми вже закінчили. – Посунувши Саймона, він швидко спустився сходами. Внизу з грюкотом зачинилися двері під’їзду.

Саймон нерішуче тупцював біля дверей:

– Я можу заскочити пізніше. Справді. Це не проблема.

– Річ у тому… – почала Джоселін, та Клері вже була на ногах.

– Забудь, Саймоне. Ходімо, – Дівчина схопила з гачка свою сумку й закинула її через плече, сердито дивлячись на маму. – Побачимося, мамо.

Джоселін знервовано закусила губу.

– Клері, думаю, нам потрібно поговорити.

– У нас буде повно часу у відпустці, – ущіпливо відповіла дівчина і задоволено відзначила, як маму аж пересмикнуло від розпачу. – Мене не чекай, повернуся пізно, – додала вона і потягла приголомшеного Саймона до вхідних дверей.

Саймон обернувся через плече. Джоселін стояла у дверях, схрестивши руки на грудях, самотня та нещасна.

– До побачення, місіс Фрей! – крикнув він. – Гарного вечора!

– Замовкни, Саймоне! – Клері перервала його і з гуркотом зачинила двері, заглушивши відповідь своєї матері.

– Господи, жінко, ти зараз відірвеш мені руку! – протестував Саймон, поки Клері тягла його за собою. Її зелені кросівки сердито виляскували дерев’яними сходами. На мить дівчина глянула вгору, потай сподіваючись, що мама вийде на сходовий майданчик, але двері квартири залишалися зачиненими.

– Вибач, – пробурмотіла Клері, випустивши руку Саймона.

Вона зупинилася біля останньої сходинки, сумка вдарилася об її стегно.

Будинок, у якому Клері жила з мамою, раніше цілком належав одній багатій родині. Відголосками колишньої розкоші залишилися гвинтові сходи, мармурова підлога у вестибюлі першого поверху та одностулкове вікно над головою. Тепер будинок був розділений на окремі квартири. Клері з мамою ділили триповерхову будівлю з літньою жінкою, що займала перший поверх. Стара влаштувала у своїй квартирі салон медіума. Вона нечасто виходила з квартири, відвідувачі також бували в неї дуже рідко. Позолочена табличка на дверях свідчила: «Мадам Доротея, ясновидиця та пророчиця».

З напіввідчинених дверей квартири просочувався густий солодкуватий запах ладану. Клері розчула за дверима тихе шепотіння.

– Радий, що бізнес у бабусі процвітає, – сказав Саймон. – У наш час важко пророкам мати постійну роботу.

– Навіщо цей сарказм? – гаркнула Клері.

Саймон оторопів.

– А я гадав, що тобі подобаються мої розумні й іронічні зауваження.

Не встигла Клері відповісти, як двері розчахнулися і з квартири мадам Доротеї вийшов чоловік. Він був високий, зі смаглявою шкірою, котячими золотисто-зеленими очима і скуйовдженим чорним волоссям. Незнайомець сліпуче всміхнувся їй, блиснувши гострими білими зубами.

У Клері запаморочилося в голові. Здавалося, що вона зараз знепритомніє.

Саймон стривожено покосився на Клері:

– Тобі погано?

– Що? Ні, все нормально, – неуважно відповіла вона.

– Ти наче привида побачила, – не вгамовувався Саймон.

Клері заперечливо похитала головою. Здається, вона справді щось побачила, але коли спробувала сконцентруватися, спогади розтеклися, мов вода.

– Ні. Я подумала, що з квартири Доротеї вибіг кіт, та, здається, то просто гра світла.

Саймон здивовано подивився на неї.

– До речі, відучора я нічого не їла, – спробувала виправдатися Клері. – Може, я трохи не в собі.

Саймон лагідно обійняв її за плечі.

– Не перемайся, зараз я тебе нагодую.

– Не розумію, що на неї найшло! – вчетверте повторила Клері, витираючи залишки соусу гуакамоле шматочком начос. Вони сиділи у крихітній мексиканській забігайлівці «Начо Мама».

– Наче садити мене під домашній арешт через тиждень їй було замало, тепер узагалі хоче до кінця літа відправити в заслання.

– Іноді на твою маму щось таке находить, коли вона вдихає чи видихає повітря! – пожартував Саймон і продовжив їсти своє вегетаріанське буріто.

– Вдам, що це було дотепно, – сказала йому Клері. – Тебе не тягнуть в якусь глухомань хтозна на скільки часу!

– Клері, – обірвав її тираду Саймон, – а на мене ти за що злишся? До того ж, це не назавжди.

– Звідки ти це знаєш?

– Ну, я ж знаю твою маму, – сказав Саймон після паузи. – Ми з тобою вже десять років дружимо, не менше. Періодично на неї щось находить, але потім вона передумує.

Клері взяла з тарілки шматочок гострого перцю і задумливо відкусила краєчок:

– Думаєш? Іноді мені здається, що по-справжньому її не знає ніхто.

Саймон закліпав очима.

– Ти не зрозуміла мене.

Клері шумно втягнула повітря в палаючий рот.

– Я про те, що мама нічого про себе не розповідає. Я не знаю ні про її дитинство, ні про сім’ю. Майже не знаю, як вона зустріла тата. У неї немає жодної весільної фотографії. Таке враження, що її життя почалося, коли народилася я. Саме так вона й каже щоразу, коли я намагаюся її розговорити.

Саймон іронічно скривився:

– О, дуже зворушливо.

– Ні, це просто дивно. Я досі не знаю нічого про бабусь та дідусів. Тобто батьки мого батька не дуже її любили, але ж вони не могли бути такими поганими? Що це за люди, які не хочуть навіть зустрітися з онукою?

– Може, це твоя мама ненавидить їх. Мабуть, вони образили її, чи ще щось, – припустив Саймон. – У неї на тілі шрами.

Клері витріщилася на нього.

– Що в неї на тілі?

Він проковтнув великий кусень буріто.

– Тонкі, ледь помітні шрами по всій спині та руках. Знаєш, я бачив твою матір в купальнику.

– Я ніколи не помічала ніяких шрамів, – рішуче сказала Клері. – Гадаю, ти собі щось нафантазував.

Він проникливо подивився на неї і, здавалося, хотів щось сказати, та з сумки дівчини почувся наполегливий дзвінок мобілки. Клері дістала її, глянула на екран і спохмурніла.

– Це мама.

– Подивившись на твоє обличчя, я зрозумів, що ти хочеш поговорити з нею.

– Не зараз, – сказала Клері. Телефон замовк, і дзвінок автоматично перевівся на голосову пошту. Клері відчула докори сумління. – Не хочу знову сваритися.

– Можеш пожити в мене, – сказав Саймон. – Скільки забажаєш.

– Подивимося, може, вона першою заспокоїться.

Клері натиснула кнопку голосової пошти на своєму телефоні. Голос матері звучав напружено, хоча Джоселін намагалася говорити м’якіше: «Дитинко, я перепрошую, якщо ошелешила тебе своїми планами щодо відпустки. Приходь додому, і ми поговоримо». – Клері повісила слухавку ще до того, як повідомлення закінчилося, досі почуваючи провину і злість водночас. – Вона хоче поговорити.

– А ти хочеш поговорити з нею?

– Не знаю. – Клері потерла очі тильною стороною руки. – То ти таки йдеш на вечір поезії?

– Я ж пообіцяв.

* * *

Клері підвелася, відсунувши свій стілець.

– Тоді я піду з тобою, а мамі подзвоню, коли все закінчиться, – ремінець сумки ковзнув з її руки. Саймон неуважно поправив його, затримавши свої пальці на її оголеному плечі.

Повітря на вулиці було насичене вологою, від якої волосся Клері завилося, а синя футболка Саймона прилипла до його спини.

– Отже, що там із вашим гуртом? – запитала дівчина. – Що нового? Коли ми розмовляли, я чула в трубці їхні крики.

Обличчя Саймона загорілося.

– Все чудово, – сказав він. – Метт каже, що має знайомого, який допоможе організувати концерт у «Скреп-бар». А ще ми знову обговорювали назву.

– Та невже? – Клері приховала посмішку. Саймоновий гурт ніколи не займався музикою. Переважно вони сиділи в його вітальні й сперечалися щодо ймовірних назв і логотипів. Іноді їй було цікаво, чи хтось із них справді вміє грати на музичному інструменті.

– Які варіанти?

– Вибираємо між назвами «Змова водоростей» та «Кам’яна панда».

Клері заперечно похитала головою.

– Обидві жахливі.

– Ерік запропонував «Криза садових стільців».

– Може, Еріку варто переключити увагу на азартні ігри?

– Але тоді нам потрібно шукати нового барабанщика.

– А чим займається Ерік? Мені здавалося, він просто виманює у вас гроші та розповідає дівчатам у школі, що він у музичному гурті, щоб справити на них враження.

– Та ні, – безтурботно сказав Саймон. – Ерік почав життя з чистого аркуша. У нього є дівчина. Вони вже три місяці зустрічаються.

– Майже одружені, – сказала Клері, обходячи пару з малюком у візочку. Маленька дівчинка з жовтими пластиковими заколками-кліпсами у волоссі стискала ляльку-піксі з золотаво-синіми крильцями. Краєм ока Клері помітила, що крила пурхають. Вона поспіхом відвернулася.

– А це означає, – продовжував Саймон, – що я єдиний член гурту без дівчини. А, як тобі відомо, головний сенс бути в гурті – це подобатися дівчатам.

– Я гадала, усе це заради музики, – чоловік із ціпком перетнув їй дорогу, прямуючи на Берклі-стріт. Дівчина відвернулася, боячись, що, якщо вона дивитиметься на людей трохи довше, у них виростуть крила, додаткові руки чи довгий роздвоєний язик, мов у змії. – Зрештою, кому який клопіт, чи маєш ти дівчину?

– Мені, – похмуро сказав Саймон. – Скоро єдиними людьми, що залишилися без дівчини, будемо ми зі шкільним двірником Венделлом. А від нього завжди чимось тхне.

– Принаймні, ти знаєш, що він досі без пари.

Саймон сердито зиркнув на неї.

– Не смішно, Фрей.

– І завжди є королева стрингів Шейла Барбаріно, – підказала дівчина. Клері сиділа позаду неї на уроках математики в дев’ятому класі. Щоразу, коли Шейла впускала олівець, а це траплялося досить-таки часто, Клері була змушена споглядати нижню білизну дівчини, що виглядала з-під Шейлиних джинсів із надто заниженою талією.

– З нею і зустрічається Ерік останні три місяці, – казав Саймон. – До речі, він порадив мені вирішити, яка дівчина в школі має найкрутішу фігуру, і запросити її кудись у перший день занять.

– Ерік – свиня, – сказала Клері, не бажаючи знати, кого Саймон вважав найпривабливішою дівчиною школи. – Може, назвете гурт «Свині й сексисти»?

– Цікава назва, – Саймон здавався байдужим.

У сумці знову завібрував і задзвенів телефон. Клері скривилася і видобула його з кишені на блискавці.

– Знову мама? – запитав Саймон.

Клері кивнула. Вона все подумки бачила свою маму біля дверей, самотню та якусь здрібнілу. На грудях тягарем лежала провина.

Дівчина зиркнула на Саймона, який занепокоєно дивився на неї. Клері так вивчила його обличчя, що могла відтворити його в пам’яті, заплющивши очі. Подумавши про майбутні самотні тижні без Саймона, Клері поклала телефон назад до сумки.

– Давай, – сказала вона. – Ми запізнюємося на шоу.