Читать книгу Місто кісток - Кассандра Клэр - Страница 8

– Як думаєш, вона колись прокинеться? Вже минуло три дні.

– Їй треба дати час. Отрута демона – сильна штука, а вона – приземлена. У неї немає рун, щоб підтримувати її силу, як у нас.

– Люди так просто помирають.

– Ізабель, ти ж знаєш, що говорити про смерть в кімнаті хворого – погана прикмета.

«Три дні, – мляво подумала Клері. Всі її думки текли повільно, наче кров чи мед. – Я повинна прокинутися».

Але вона не могла.

Сни змінювали один одного. Потік образів ніс її за собою, мов листя. Клері побачила маму, що лежала на лікарняному ліжку, в неї під очима темніли круги. Вона бачила Люка, що стояв на вершині купи кісток; Джейса, з-за спини якого виглядали білі пухнасті крила; оголену Ізабель, огорнуту батогом, наче золотистою сіткою; Саймона з випаленими на його долонях хрестами. Палаючих ангелів, що падали з неба.

– Я ж кажу, що це та сама дівчина.

– Я знаю. Та манюня. Джейс сказав, що вона вбила равенера.

– Так. Коли ми вперше її побачили, мені здалося, що вона – піксі. Хоча вони набагато симпатичніші.

– Ну, ніхто не у формі, коли його венами тече отрута демона. Годж збирається викликати Братів?

– Сподіваюся, що ні. В мене від них мурашки по шкірі. Ті, хто так себе калічать…

– Ми калічимо себе.

– Я знаю, Алеку, але ми це робимо ненадовго, і це не завжди боляче…

– Якщо ти досить дорослий. До речі, щодо дорослих: а де Джейс? Він урятував її, чи не так? Мені здавалося, що йому буде цікаво знати, як вона.

– Годж сказав, що Джейс не заходив до неї відтоді, як привіз її. Думаю, йому байдуже.

– Іноді мені цікаво, чи… Дивись! Вона ворухнулась!

– Отже, вона таки вижила, – зітхнула. – Скажу Годжу.

Повіки Клері були наче зшиті. Дівчині здалося, що шкіра повік розірвалася, коли вона повільно розплющила очі і моргнула вперше за три дні.

Перед очима було чисте блакитне небо, білі пухнасті хмари та круглолиці ангелятка з позолоченими стрічками на зап’ястях.

«Я померла? – подумала Клері. – Чи можуть небеса так насправді виглядати?»

Дівчина заплющила очі й знову розплющила їх. Цього разу вона зрозуміла, що дивилася на дерев’яну склепінчасту стелю, розписану хмарами та херувимами в стилі рококо.

Клері насилу сіла. Боліло скрізь, особливо місце укусу на шиї. Вона роззирнулася. Дівчина лежала на ліжку, заправленому лляною білизною. Поруч стояла тумбочка з білим глечиком і чашкою. У кімнаті був цілий ряд однакових ліжок з металевими спинками. Мереживні фіранки повністю закривали вікна, приглушуючи сонячне світло, хоча вона чула, що десь далеко шумів вічний Нью-Йорк.

– Нарешті ти прокинулася, – сказав сухий голос. – Годж буде задоволений. Ми всі думали, що ти так і помреш уві сні.

Клері повернулася. На сусідньому ліжку сиділа Ізабель, її довге синяво-чорне волосся було скручене у дві товсті коси, що спадали аж до стегон. Замість білої сукні на дівчині були джинси та синій топ, що вигідно підкреслював фігуру. Червоний кулон ще гойдався на шиї. Темні татуювання у формі спіралей зникли, залишилася лише руна voyance на тильній стороні правої руки.

– Шкода, що не виправдала ваших сподівань, – прохрипів голос Клері. Горло нагадувало наждак. – Я в Інституті, так?

Ізабель закотила очі.

– Є щось, що Джейс іще не розказав тобі?

Клері закашлялася.

– Це ж Інститут, правда?

– Так. Якщо ти ще не здогадалася, то ти в лазареті.

Раптом Клері скорчилася від різкого болю в шлунку. Вона зойкнула.

Ізабель подивилася на неї з тривогою.

– Що з тобою?

Біль слабшав, але Клері відчувала кислий присмак у горлі та легке запаморочення.

– Шлунок.

– Ой, зовсім забула. Годж просив дати тобі це, щойно прокинешся.

Ізабель схопила керамічний глечик і налила в чашку, яку передала Клері. Там була якась каламутна рідина, що ще парувала. До запаху трав домішувався якийсь густий насичений аромат.

– Ти три дні нічого не їла, – зауважила Ізабель. – Напевне, тому тобі стало зле.

Клері обережно відсьорбнула. Відвар був смачним, поживним, з масляним присмаком.

– Що це?

Ізабель знизала плечима:

– Одна з настоянок Годжа. Завжди спрацьовує. – Вона зісковзнула з ліжка, приземлившись на підлогу з котячою грацією:

– До речі, мене звати Ізабель Лайтвуд. Я тут живу.

– Я вже знаю твоє ім’я. А я – Клері. Клері Фрей. Це Джейс приніс мене сюди?

Ізабель кивнула.

– Краще б не ніс. Твоя пасока[5] та кров по всьому килиму в передпокої. Якби Джейс зробив це тоді, коли тут були мої батьки, то, певне, сидів би під домашнім арештом. – Вона подивилася на Клері з підозрою. – Джейс казав, що це ти вбила равенера.

Швидкий образ скорпіоноподібної істоти з роззявленою злою пащею промайнув у голові Клері. Вона здригнулася і стиснула чашку:

– Думаю, так.

– Але ти приземлена.

– Дивно, правда? – мовила Клері, насолоджуючись виглядом погано прихованого здивування на обличчі Ізабель. – Де Джейс? Він поряд?

Ізабель знизала плечима.

– Напевне, – сказала вона. – Піду скажу всім, що ти прийшла до тями. Годж хоче поговорити з тобою.

– Годж – наставник Джейса, так?

– Годж – наставник усіх нас, – відповіла вона. – Ванна кімната он там, на вішалці для рушників я повісила дещо зі свого старого одягу. Раптом захочеш переодягнутися.

Клері хотіла зробити ще один ковток, та виявила, що чашка вже порожня. Вона більше не відчувала голоду чи запаморочення, що свідчило про полегшення. Дівчина поставила чашку і загорнулася в простирадло.

– А що з моїм одягом?

– Все було заляпане кров’ю та отрутою. Джейс спалив його.

– Серйозно? – перепитала Клері. – Слухай, а він завжди такий грубіян, чи приберігає це лише для приземлених?

– О, він грубий зі всіма, – невимушено відповіла Ізабель. – Але це робить його до біса принадним. Це і те, що він убив більше демонів, ніж його ровесники.

Клері здивовано глянула на неї.

– Хіба він не твій брат?

Це привернуло увагу Ізабель. Вона голосно розсміялася.

– Джейс? Мій брат? Ні! З чого ти це взяла?

– Ну, він же з вами живе, – зауважила Клері. – Чи не так?

Ізабель кивнула.

– Так, але…

– Чому ж він не живе зі своїми батьками?

На мить Ізабель виглядала зніяковіло.

– Тому що вони померли.

Клері аж рота роззявила від здивування.

– Вони загинули від нещасного випадку?

– Ні, – затнулася Ізабель, заправляючи пасмо чорного волосся за ліве вухо. – Його мама померла під час пологів. Тата вбили на Джейсових очах, коли йому було десять років.

– О, – тихо мовила Клері. – То були… демони?

Ізабель зірвалася на ноги.

– Слухай, краще скажу всім, що ти прокинулася. Вони вже три дні на це чекають. А, мило у ванній кімнаті, – додала вона. – Може, захочеш освіжитися. Від тебе тхне.

Клері блиснула очима:

– Красно дякую.

– Звертайся.

Одяг Ізабель виглядав кумедно. Клері кілька разів підкочувала штанини джинсів, перш ніж перестала спотикатися об них, а глибокий виріз червоного топу лише підкреслював відсутність того, що Ерік назвав би «цицерони».

Вона вимилася бруском лавандового мила. Витершись невеликим білим рушником, дівчина залишила вологе волосся безладно звисати пахучими пасмами. Скоса зиркнула на своє відображення в дзеркалі. Над лівою щокою багрів синець, а потріскані губи спухли.

«Треба подзвонити Люку», – подумала Клері. Звичайно, тут має бути телефон. Може, вони дозволять їй скористатися ним після розмови з Годжем.

Дівчина виявила, що її кросівки акуратно поставлені під лікарняним ліжком, до шнурівок прив’язані ключі. Взувшись, вона зібралася з духом й вирушила на пошуки Ізабель. Коридор був порожній. Клері розгублено оглядала його. Такими коридорами, темними та нескінченними, вона іноді бігла у своїх нічних кошмарах. Світильники у формі троянд висіли на стінах через рівні проміжки. У повітрі був запах пилу та свічкового воску.

Десь далеко почувся слабкий мелодійний звук, ніби китайські дзвіночки дзеленчали на вітрі. Клері повільно пішла коридором, торкаючись рукою стіни з вікторіанськими бордово-сірими шпалерами, вицвілими від часу. По обидва боки коридору були зачинені двері.

Звук, на який ішла дівчина, ставав голоснішим. Клері розпізнала звуки фортепіано. Хтось грав уривчасто, але з незаперечною майстерністю. Правда, вона ніяк не впізнавала мелодію.

Повернувши за ріг, дівчина підійшла до навстіж розчахнутих дверей. Кинувши туди оком, вона побачила, що то був музичний зал. В одному з кутків стояв рояль, біля стіни навпроти були ряди крісел, центр кімнати займала запнута арфа.

Джейс сидів за роялем, його тонкі руки швидко рухалися клавішами. Хлопець був босоніж, у джинсах і сірій футболці, його мідне волосся стирчало навсібіч, ніби він щойно прокинувся. Спостерігаючи за швидкими, упевненими рухами рук по клавішах, Клері згадала, як це – відчувати ці руки на собі. Вони підтримували її, коли над нею кружляли зірки, наче дощ зі сріблястих леліток.

Вона, мабуть, якось привернула до себе увагу, бо Джейс обернувся на стільці, вдивляючись у темряву.

– Алеку? – спитав Джейс. – Це ти?

– Це не Алек. Це я. – Вона ступила в кімнату. – Клері.

Клавіші фортепіано бринькнули, коли він підвівся.

– Наша спляча красуня. Хто розбудив тебе поцілунком?

– Ніхто. Я прокинулася сама.

– Хтось був біля тебе?

– Ізабель, але вона пішла, щоб покликати когось, здається, Годжа. Вона сказала, щоб я почекала, але…

– Забув попередити її про твою звичку ніколи не робити те, що тобі кажуть. – Джейс глянув на неї скоса. – Це речі Ізабель? Кумедно виглядають на тобі.

– Забув, що саме ти спалив мій одяг?

– Тільки з обережності, – він закрив блискучу чорну кришку фортепіано. – Ходімо, відведу тебе до Годжа.

Інститут був величезний, просторий, з чималою кількістю кімнат. Здавалося, його проектувала не людина, просто гірська порода роками руйнувалася під дією ґрунтових вод. Через напівпрочинені двері Клері побачила безліч однакових невеликих кімнат, у кожній з яких були розстелене ліжко, тумба і велика дерев’яна шафа з відчиненими дверцятами. Бліді кам’яні арки утримували високу стелю, багато арок прикрашали витіюваті фігурні різьблення. Мотиви повторювалися: ангели та мечі, сонця та троянди.

– Чому тут стільки спалень? – запитала Клері. – Я думала, що це науково-дослідний інститут.

– Це житлове крило. Ми зобов’язалися пропонувати безпеку і житло будь-якому Мисливцю за тінями на його прохання. Ми можемо одночасно розмістити тут до двохсот людей.

– Але більшість із цих кімнат порожні.

– Люди приходять і йдуть. Ніхто не залишається надовго. Зазвичай тут тільки ми: Алек, Ізабель, Макс, їхні батьки, я та Годж.

– Макс?

– Ти ж бачила прекрасну Ізабель? Алек – її старший брат. Макс – молодший, але він за кордоном із батьками.

– У відпустці?

– Не зовсім, – вагався Джейс. – Можеш вважати їх іноземними дипломатами, а цей Інститут – посольством. Зараз вони у рідній країні Мисливців за тінями, задіяні в дуже важливих мирних переговорах. А Макса взяли з собою, бо той ще замалий.

– Батьківщина Мисливців за тінями? – У Клері голова пішла обертом. – І як вона називається?

– Ідрис.

– Ніколи про таку не чула.

– І не дивно, – у його голосі звучала дратлива зарозумілість. – Приземлені не знають про неї. Є особливі захисні заклинання по всьому кордону країни. Якби ти спробувала проникнути в Ідрис, то перетнула б країну за мить, навіть не помітивши. Ти б і не знала, що сталося.

– Отже, її немає на жодній карті?

– Не на ваших. Можеш вважати її маленькою країною між Німеччиною і Францією.

– Але між ними нічого немає. Крім Швейцарії.

– Власне, – сказав Джейс.

– Я зрозуміла, що ти там був. У Ідрисі.

– Я виріс там, – голос Джейса був спокійним, але з його тону вона зрозуміла, що більше розпитувати про це не варто. – Як і більшість із нас. Звичайно, Мисливці за тінями розкидані по всьому світу. Ми маємо бути всюди, бо і демони діють скрізь. Але вітчизною для Мисливців завжди залишається Ідрис.

– Як Мекка чи Єрусалим, – задумливо сказала Клері. – Отже, більшість із вас виховують там, а потім, коли ви дорослішаєте…

– Нас відправляють туди, де ми потрібні, – продовжив Джейс. – А деякі, як-от Ізабель і Алек, ростуть далеко від рідної країни, тому що тут їхні батьки. Всі ресурси Інституту, навчання в Годжа… – Він обірвав тему. – Це бібліотека.

Вони підійшли до аркоподібних дерев’яних дверей. Перед ними лежав, згорнувшись калачиком, блакитний персидський кіт із жовтими очима. Побачивши підлітків, він підвів голову і занявкав.

– Привіт, Черче, – сказав Джейс, погладжуючи спину кота босою ногою. Кіт аж очі примружив від задоволення.

– Почекай, – сказала Клері. – Алек, Ізабель і Макс – єдині знайомі Тіньолови, з якими ти проводиш свій час?

Джейс перестав погладжувати Черча.

– Так.

– Напевне, тобі трохи самотньо.

– У мене є все, що потрібно, – він навстіж розчинив двері. За якусь мить Клері зайшла слідом за ним.

Бібліотека була круглої форми, стеля звужувалася в одну точку, наче її побудували у вежі. Уздовж стін стояли височезні полиці з книжками. Поруч розташувалися пересувні драбини на колесах. То були не прості книжки, а фоліанти в шкіряних та оксамитових палітурках із міцними замками та петлями з латуні та срібла. Їхні «спинки» були всіяні тьмяними коштовними каменями та блискучими золотими літерами. Вони виглядали протертими, та було видно, що, хоч ці книжки старі, але з ними бережно поводилися і любили їх.

На підлозі блищав полірований паркет, інкрустований склом, мармуром і шматочками напівдорогоцінного каміння. З декору складався малюнок, який Клері ще не розібрала – чи то сузір’я, чи карта світу. Вона підозрювала, що їй доведеться піднятися на башту та подивитися вниз, щоб як слід його роздивитися.

У центрі кімнати стояв добротний стіл, вирізаний із цільного шматка дуба, і поблискував глухим полиском років. Стільниця спиралася на спини двох мармурових ангелів із позолоченими крилами. Обличчя фігур виражало страждання, наче вага стільниці лягла на них нестерпною ношею. За столом сидів худорлявий чоловік із сивиною у волоссі та довгим орлиним носом.

– Бачу, ти книголюбка, – сказав він, усміхаючись Клері.

– Ти не казав мені цього, Джейсе.

Джейс тихо пирхнув. Клері могла сказати напевне, що він стояв позаду, поклавши руки в кишені, й посміювався тією усмішкою, що доводила її до сказу.

– Наше знайомство було надто коротким для таких розмов, – сказав він. – Боюся, що до книг ми ще не дійшли.

Клері повернулася і кинула погляд на чоловіка за столом.

– Як ви це дізналися? – запитала вона. – Я про те, що люблю книги.

– З твого вигляду, коли ти сюди увійшла, – сказав він, встаючи та виходячи з-за столу, – сумнівно, що саме я так вразив тебе.

Клері насилу стримала здивований подих, коли він підвівся. На мить їй здалося, що тіло чоловіка було дивно деформоване, ліве плече горбате та вище, ніж праве. Та коли він наблизився, дівчина побачила, що то був не горб, а птах. Птиця з блискучим пір’ям та чорними намистинами очей спокійно сиділа на плечі.

– Це Г’юґо, – сказав чоловік, указавши на пташку на плечі. – Г’юґо – ворон, тому він знає багато речей. До речі, а я – Годж Старкветер, професор історії, тому я всього не знаю.

Клері трохи посміялася і потисла простягнуту руку.

– Клері Фрей.

– Для мене честь познайомитися з тобою, – сказав він. – Це честь – познайомитися з тою, що голіруч убила равенера.

– Не голіруч. – Дивно, коли вітають за чиєсь убивство. – А Джейсовим… не пам’ятаю, як ця штука називається.

– Вона про мій сенсор, – підказав Джейс. – Запхала його тварюці просто в пащеку. Певне, руни його задушили. Думаю, мені потрібний інший, – додав він за мить. – Я мав повідомити раніше.

– У зброярні є кілька запасних, – відповів йому Годж. Коли він усміхнувся Клері, тисячі дрібних зморшок розійшлися від його очей, як тріщини на старій картині. – Швидко здогадалася. Що підказало тобі, що сенсор можна використати як зброю?

Перш ніж вона встигла відповісти, у кімнаті почувся різкий сміх. Клері була так захоплена книжками та Годжем, що не помітила Алека, який розвалився у м’якому червоному кріслі біля порожнього каміна.

– Не можу повірити, що ви купилися на цю історію, Годже, – сказав він.

Спершу Клері навіть не зреагувала на його слова. Вона здивовано витріщилася на нього. Як і багатьох інших одинаків, її зачаровувала схожість між братами і сестрами, і тепер, при світлі дня, вона бачила, наскільки Алек був схожий на сестру. Те саме чорне як смола волосся, ті ж тонкі брови, що вигинались у кутиках, та ж бліда шкіра й рум’яні щоки. Але якщо Ізабель була самовпевненою, то Алек провалився у кріслі, наче сподівався, що його не помітять. Його вії були такі ж довгі й темні, як і в Ізабель, але якщо її очі були чорними, то в нього – сині, як пляшкове скло. Ворожість у його очах була такою концентрованою, якою буває лише кислота.

– Я не зовсім зрозумів, про що ти, Алеку, – Годж повів бровою. Клері задумалася, скільки йому років. Незважаючи на сивизну у волоссі, чоловік був якогось невизначеного віку. Одягнений в акуратний, старанно випрасуваний сірий твідовий костюм, він був би подібний на доброзичливого професора коледжу, якби не глибокий шрам, що розсікав праву сторону його обличчя. Цікаво, звідки він у Годжа. – Ти хочеш сказати, що це не вона вбила цього демона?

– Звичайно, не вона. Погляньте на неї, Годже: дівчина з приземлених, й, крім того, ще мала. Вона ніяк не могла впоратися з равенером.

– Я не мала, – перебила Клері. – Мені вже шістнадцять… буде… в неділю.

– Ровесниця Ізабель, – сказав Годж. – Її ти теж вважаєш дитиною?

– Ізабель походить з однієї з найвидатніших династій Мисливців за тінями, – сухо мовив Алек. – А це дівчисько родом з Нью-Джерсі.

– Я з Брукліна! – обурилася Клері. – І що? Я вбила демона у власному будинку, а ти ледь не луснеш від заздрощів, тому що це зробила я, а не якісь розпещені самовпевнені пуцьвірінки з багатої родини, як-от ти чи твоя сестра!

Алек подивився на неї, наче громом уражений.

– Як ти мене назвала?

Джейс розсміявся.

– Щось у тому є, Алеку, – сказав він. – Саме демона погорди тобі слід остерігатися.

– Не смішно, Джейсе, – перервав його Алек, підводячись. – Ти дозволиш їй стояти тут і ображати мене?

– Так, – люб’язно сказав Джейс. – Це піде тобі на користь. Дивись на це, як на тренування витривалості.

– Може, ми і паработай[6], – процідив крізь зуби Алек. – Але твоя зухвалість випробовує моє терпіння.

– А твоя впертість випробовує моє. Коли я знайшов її, дівчина лежала на підлозі в калюжі крові поряд з помираючим демоном. Він зник на моїх очах. Якщо не вона його вбила, то хто?

– Равенери дурні. Можливо, він сам вжалив себе в шию. Таке уже траплялося раніше.

– Ти вважаєш, демон вчинив самогубство?

Алек стиснув рота.

– Їй тут не місце. Приземлених не допускають в Інститут, і для цього є вагомі причини. Якщо хтось дізнається, на нас донесуть Конклаву.

– Не зовсім так, – сказав Годж. – Закон дозволяє нам надавати притулок приземленим за певних обставин. Равенер уже напав на матір Клері, цілком вірогідно, що дівчина могла стати наступною.

«Напав». Клері подумала, що цим словом могли замінити «вбив». Ворон на плечі Годжа тихо каркнув.

– Равенери – машини для розшуку та знищення, – сказав Алек. – Вони діють за наказом чаклунів або могутніх повелителів демонів. Що зацікавило чаклуна чи повелителя демонів у звичайній приземленій родині? – Він глянув на Клері, його очі світилися неприязню. – Якісь ідеї?

– Напевне, це якась помилка, – сказала Клері.

– Таких помилок демони не припускаються. Якщо вони прийшли по твою маму, була якась причина. Якби вона була невинна…

– Як це «невинна»? Про що ти? – тихо спитала Клері.

Питання захопило Алека зненацька.

– Я…

– Він має на увазі, – продовжив замість Алека Годж, – що вкрай незвично для всесильного демона, який може керувати безліччю слабших демонів, зацікавитися справами людських істот. А проста людина не в змозі керувати демоном. Для цього їм не вистачає могутності, хіба що деякі дурні звертаються до чаклунів по допомогу.

– Моя мати не знайома з чаклунами. Вона не вірить у магію. – Раптом дещо спало Клері на гадку. – Мадам Доротея, сусідка з першого поверху, – відьма. Може, демони прийшли по неї, а маму схопили помилково?

Брови Годжа полізли вгору від здивування.

– Під вами живе відьма?

– Як і більшість відьом, вона несправжня, – сказав Джейс. – Я вже з цим розібрався. Немає жодної причини, щоб якийсь чаклун зацікавився нею. Хіба що він хотів викупити її несправну кришталеву кулю. – Він повернувся до Клері. – Чаклунами народжуються, а відьми – люди, що трохи вивчали магію. Але дуже мало з них – справжні.

– Ми знову там, звідки прийшли, – Годж погладив пташку на плечі. – Здається, пора сповістити Конклав.

– Ні! – сказав Джейс. – Не можна…

– Був сенс тримати присутність Клері в таємниці, коли ми не були впевнені, що вона виживе, – сказав Годж. – Та тепер вона видужала і стала першою приземленою, що перейшла поріг Інституту за останні сто років. Джейсе, ти ж знаєш правила щодо того, якщо приземлені дізнаються про Мисливців за тінями. Треба поінформувати Конклав.

– Безумовно, – погодився Алек. – Я можу зв’язатися з батьком і…

– Вона не приземлена, – тихо сказав Джейс.

Брови Годжа знову полізли на лоба. Алек, якого перебили на півслові, так і застиг у здивуванні. У тиші, що запанувала, Клері чула шурхіт крил Г’юґо.

– Не може бути! – сказала вона.

– Може, – сказав Джейс. Він повернувся до Годжа, і Клері побачила, як він схвильовано ковтнув. Цей проблиск нервозності був переконливішим, ніж його слова.

– Тієї ночі біля будинку Клері були переодягнені в поліцейських демони Ду-Шен. Ми мусили пройти повз них. Клері була занадто слабка, щоб бігти, і не було часу ховатися, бо вона б померла. Тому я наніс їй на долоню руну mendelin[7]. Я подумав…

– Ти що, зовсім здурів? – Годж гепнув рукою по столу з такою силою, що Клері подумала, що стільниця зараз трісне. – Ти ж знаєш, що закон говорить про нанесення знаків на звичайних людей! Ти ж мав це знати краще за всіх!

– Але це спрацювало, – сказав Джейс. – Клері, покажи їм свою руку.

Збентежено кинувши погляд на Джейса, вона простягнула руку. Клері пригадала, якою вразливою здавалася та вночі в провулку. Тепер трохи нижче від зап’ястя виднілися три слабкі лінії кіл, що перепліталися, наче давній шрам, який зник з роками.

– Бачите, сліду майже не лишилося, – сказав Джейс. – Це не завдало їй болю.

– Не в тому річ, – Годж ледве стримував свій гнів. – Ти міг перетворити її на одну зі Зречених.

Щоки Алека яскраво спалахнули.

– Я тобі не вірю, Джейсе. Тільки Мисливці за тінями можуть мати знаки із Сірої Книги, звичайних людей вони просто вб’ють.

– Дівчина не приземлена. Ти що, не чуєш мене? Це пояснює, чому вона бачить нас. В ній тече кров когось із Конклаву.

Клері опустила руку. Їй раптово стало холодно.

– Ні, це неможливо.

– Можливо, – сказав Джейс, не дивлячись на неї. – Інакше той знак, що я зобразив на твоїй руці…

– Годі, Джейсе, – сказав Годж. У його голосі звучало невдоволення. – Не треба лякати її ще більше.

– Але я мав рацію, чи не так? Це пояснює те, що сталося з її матір’ю. Якщо вона була Тіньоловом у вигнанні, то могла мати ворогів у Нижньосвіті.

– Моя мати не могла бути Тіньоловом!

– А батько? – продовжував Джейс. – Що ти знаєш про нього?

Клері глянула на нього порожнім поглядом.

– Він помер ще до мого народження.

Джейс ледь помітно здригнувся. Бесіду продовжив Алек.

– Це можливо, – сказав він невпевнено. – Якщо її батько був Мисливцем за тінями, а мати – приземлена. Звичайно, це протизаконно, але, можливо, вони були в бігах.

– Мама сказала б мені, – сказала Клері, хоча подумала, що лише один знімок тата і те, що мама ніколи про нього не розповідала, наводило на певні роздуми.

– Не обов’язково, – сказав Джейс. – У всіх є секрети.

– Люк, – сказала Клері. – Наш друг. Він мав би знати. – Згадка про Люка викликала почуття провини й жаху. – Минуло три дні, він, напевне, божеволіє. Можна йому подзвонити? Тут є телефон? – Вона глянула на Джейса. – Будь ласка!

Завагавшись, Джейс глянув на Годжа. Той кивнув і відійшов від столу. Позаду нього був латунний глобус, зовсім не схожий на інші, які вона бачила раніше. Було щось невловимо дивне у формі країн і континентів. Поруч стояв старомодний чорний телефон зі сріблястим диском. Клері приклала до вуха слухавку. Знайомий звук гудка подіяв на неї заспокійливо.

Люк відгукнувся після третього дзвінка.

– Слухаю?

– Люку, – вона оперлася на стіл. – Це я, Клері.

– Клері… – До полегшення в його голосі додалося ще щось незрозуміле їй. – З тобою все гаразд?

– Так, усе добре, – сказала вона. – Пробач, що не дзвонила раніше. Люку, мама…

– Я знаю. Тут була поліція.

– Отже, нема ніяких новин… – Зникла остання надія, що її мати втекла з дому та десь переховується. Інакше вона б обов’язково зв’язалася з Люком. – Що сказала поліція?

– Повідомили, що вона зникла.

Клері пригадала жінку-поліцейського з кістяною рукою і здригнулася.

– Ти де?

– В місті, – відповіла Клері. – Я точно не впевнена, де саме. З друзями. Мій гаманець зник. Якщо заплатиш за мене, я візьму таксі та приїду до тебе.

– Ні, – обірвав він.

Телефон вислизнув з її спітнілої руки. Дівчина зловила його в повітрі.

– Що?

– Ні, – сказав він. – Тобі сюди не можна. Тут дуже небезпечно.

– Можна подзвонити…

– Слухай, – його голос був суворим. – Незалежно від того, у що замішана твоя матір, я тут ні до чого. Тобі краще залишатися там, де ти зараз.

– Але я не хочу залишатися тут. – Вона захникала мов дитина. – Я не знаю цих людей. Ти…

– Я тобі не тато, Клері. Я вже це тобі казав.

Сльози обпалили кутики її очей.

– Пробач, просто…

– Не звертайся більше до мене по допомогу, – сказав він. – У мене безліч власних проблем, ще твоїх мені бракує, – додав він і поклав слухавку.

Дівчина стояла, втупившись у телефон, тоновий сигнал гудів у вухо, як велика потворна оса. Вона знову набрала номер Люка. Дзвінок перевели на голосову пошту. Тремтячими руками Клері грюкнула слухавкою.

Присівши на підлокітник Алекового крісла, за нею спостерігав Джейс.

– Я так зрозумів, що він не зрадів тобі.

Клері відчула, як її серце стиснулося до розмірів волоського горіха. Крихітний твердий камінець у грудях. «Я не заплачу! Тільки не перед ними!» – подумала вона.

– Гадаю, мені варто поговорити з Клері, – сказав Годж. – Віч-на-віч, – додав він твердо, побачивши вираз обличчя Джейса.

Алек піднявся.

– Гаразд. Залишимо вас на самоті.

– Це несправедливо, – заперечив Джейс. – Саме я знайшов її, врятував їй життя! Ти ж хочеш, щоб я залишився, правда? – звернувся він до Клері.

Клері відвела погляд, знаючи, що, якщо лиш відкриє рот, почне плакати. Неначе здалеку, почувся сміх Алека.

– Не всі та не завжди хочуть тебе, Джейсе, – іронічно сказав він.

– Не сміши, – почула вона слова Джейса. Він був розчарований. – Гаразд. Ми – у зброярню.

Двері за ними зачинилися з характерним клацанням. Очі Клері пекли, так бувало, коли вона щосили намагалася не розплакатися. Годж виглядав метушливою сірою плямою.

– Сідай, – сказав він. – Тут, на дивані.

Дівчина з вдячністю опустилася на м’які подушки. Її щоки стали вологими. Клері намагалася витерти сльози рукою, часто кліпаючи.

– Як правило, я не плачу. Нічого такого. Зараз все буде в порядку.

– Здебільшого люди плачуть не тоді, коли засмучені або налякані, а коли розгублені. Твоя реакція зрозуміла. В тебе був важкий період.

– Важкий? – Клері витерла очі подолом топу Ізабель. – Навіть не уявляєте.

Годж витягнув з-за столу стілець і сів перед нею. Дівчина помітила, що в його очах, такого ж кольору, як і волосся й костюм, світилася доброта.

– Принести тобі щось? Хочеш пити? Чаю? – запитав він.

– Я не хочу чаю, – сказала Клері приглушено. – Я хочу знайти свою матір. А потім з’ясувати, хто її забрав, і вбити їх.

– На жаль, гірка помста вже скінчилася, – спробував пожартувати Годж. – Тому або чай, або нічого.

Клері впустила поділ топу, весь у мокрих плямах, і спитала:

– Що мені тепер робити?

– Почнімо з того, що ти трохи розповіси мені, що сталося, – сказав Годж, порпаючись у кишені. Він витягнув чистий новий носовичок і простягнув їй. Вражена Клері взяла його. Вона ніколи досі не зустрічала людей, що носили із собою носовичок.

– Істота, на яку ти натрапила у своїй квартирі, була першим демоном, якого ти побачила? Ти до того здогадувалася, що такі створіння існують?

Клері заперечно похитала головою, потім спинилася.

– Ще одного я бачила напередодні, та я не розуміла, хто це. Коли я вперше побачила Джейса…

– Так, звичайно, як я міг забути, – кивнув Годж. – У «Пекельному лігві». То було вперше?

– Так.

– А твоя мама ніколи не розповідала тобі про інший світ, який більшість людей не можуть бачити? Може, вона особливо цікавилась міфами, казками, легендами, фантастичним?..

– Ні. Мама ненавиділа всі ці речі. Вона навіть диснеївські мультики не любила. Мама не любила, коли я читала манґа[8]. Вважала, що це для малюків.

Годж почухав голову. Його волосся й не поворухнулося.

– Дуже дивно, – пробурмотів він.

– Не зовсім, – сказала Клері. – Моя мати не була дивачкою. Вона була цілком нормальною людиною.

– Будинки нормальних людей зазвичай не обшукують демони, – спокійно сказав Годж.

– Можливо, це якась помилка?

– Якби це було помилкою, – відповів Годж, – і ти була б звичайною дівчиною, то не побачила б демона, що напав на тебе. Твій розум сприйняв би його як щось абсолютно інше: злого собаку чи навіть іншу людину. А ти бачила його, він говорив з тобою…

– Як ви дізналися, що демон говорив зі мною?

– Від Джейса. Ти ж сама йому сказала.

– Він шипів, – здригнулася Клері, згадавши демона. – Він хотів з’їсти мене, але, наскільки я зрозуміла, йому заборонялося.

– Равенерів, як правило, контролює більш могутній демон. Самі вони не дуже розумні чи здібні, – пояснив Годж. – Він не обмовився, що саме шукав його господар?

Клері задумалася.

– Він згадував якогось Валентина.

Годж так різко випрямився, що Г’юґо, який зручно вмостився на плечі, злетів у повітря, роздратовано каркаючи.

– Валентина?

– Так, – підтвердила Клері. – Те саме ім’я я чула від хлопця в «Пекельному лігві», тобто від демона.

– Ми всі чудово знаємо це ім’я, – сказав Годж. Його голос був спокійним, та Клері помітила, що руки трохи трусилися. Г’юґо знову сидів на плечі, настовбурчивши пір’я.

– Це демон?

– Ні. Валентин був Мисливцем за тінями.

– Мисливець за тінями? А чому ви сказали «був»?

– Тому що він помер, – прямо сказав Годж. – Він мертвий уже шістнадцять років.

Клері відкинулася на диванну подушку. В голові пульсувало. Може, не треба було відмовлятися від чаю?

– Можливо, це хтось інший? Тезко?

Смішок Годжа був зовсім невеселий.

– Ні. Але, мабуть, хтось використовує його ім’я, щоб відправити нам повідомлення, – Він підвівся і підійшов до столу, зчепивши руки за спиною. – Тепер саме час для таких ігор.

– Чому зараз?

– Через Угоду.

– Мирні переговори? Джейс згадував про них. Мир з ким?

– З Нижньосвітом, – пробурмотів Годж. Він подивився на Клері і спохмурнів. – Пробач. Напевне, я заплутав тебе.

– Хіба?

Він оперся на стіл, неуважно погладжуючи пір’я Г’юґо.

– Жителі Нижньосвіту поділяють Світ Тіней разом з нами. Ми завжди жили з ними в хиткому мирі.

– З вампірами, перевертнями і…

– Чарівним Народом, – сказав Годж. – Феї. І Діти Ліліт, що, будучи напівдемонами, є чаклунами.

– А куди належите ви, Тіньолови?

– Нас іноді називають нефілімами, – сказав Годж. – У Біблії їх описують як нащадків людей і ангелів. За легендою, Мисливці за тінями були створені понад тисячу років тому, коли людей захопили демони, що вторглися з інших світів. Чаклун викликав ангела Разіеля, який змішав трохи власної крові з кров’ю чоловіків у Чаші і дав тим людям надпити з неї. Ті, хто пив кров Ангела, стали Мисливцями за тінями, так само, як і їхні діти та діти їхніх дітей. Чаша згодом стала відома як Чаша Смерті. Хоча легенду можна не сприймати буквально, та правда в тому, що протягом багатьох років, коли лави Мисливців за тінями ріділи, для їхнього поповнення використовували Чашу.

– Використовували?

– Чаша зникла, – сказав Годж. – Її знищив Валентин незадовго до своєї смерті. Він влаштував велику пожежу і спалив себе разом зі своєю сім’єю – дружиною та дитиною. Аж випалена земля почорніла. І досі ніхто не хоче нічого там будувати. Кажуть, земля проклята.

– Справді?

– Можливо. Як покарання за порушення закону. Рада, орган голосування Конклаву (Мисливці за тінями, що приймають остаточні політичні та законодавчі рішення), накладає прокляття. Валентин порушив найголовніший закон, здійнявши зброю проти своїх побратимів-мисливців і повбивавши їх. Він і його група, Коло, знищили десятки своїх братів разом із сотнями нечисті під час останніх переговорів щодо підписання Угоди. Їх ледве перемогли.

– Чому ж він нападав на інших Мисливців за тінями?

– Валентин не схвалював Угоду. Він зневажав нечисть і вважав, що їх усіх потрібно знищити, щоб очистити цей світ для людей. Хоча жителі Нижньосвіту – не демони і не загарбники, він вважав, що вони демонічні у своїй природі, і цього досить. Конклав не погоджувався, допомога нечисті необхідна, якщо ми зберемося колись прогнати демонів назавжди. І хто сперечатиметься, що Чарівному Народу не місце в цьому світі, якщо вони живуть тут довше, ніж ми?

– А Угоду підписали?

– Так, її було підписано. Коли жителі Нижньосвіту побачили, що Конклав став на їхній захист проти Валентина і його оточення, вони зрозуміли, що Мисливці за тінями – не їхні вороги. За іронією долі, повстання Валентина зробило можливим продовження переговорів.

Годж знову сів у крісло.

– Перепрошую за цей урок історії. Тобі, певне, було нудно. Саме таким був Валентин. Баламут, фантазер, людина величезної харизми та твердих переконань. І вбивця. А тепер хтось використовує його ім’я.

– Але хто? – запитала Клері. – І як із цим пов’язана моя мама?

Годж знову підвівся.

– Я не знаю. Але робитиму все можливе, щоб дізнатися. Я повідомлю Конклав, а також Безмовних Братів. Може, вони захочуть поговорити з тобою.

Клері не питала, хто такі Безмовні Брати. Вона втомилася ставити питання, відповіді на які ще більше все заплутували. Дівчина встала.

– Може, мені краще повернутися додому?

Годж виглядав стурбованим.

– Ні, я не думаю, що це було б розумно.

– Мені потрібні деякі речі, одяг…

– Ми дамо тобі грошей на новий одяг.

– Будь ласка, – благала Клері. – Я маю побачити те, що там лишилося.

Годж завагався, тоді кивнув.

– Якщо Джейс погодиться провести тебе, то можете йти. – Повернувшись до столу, він продовжив перебирати папери. Потім озирнувся через плече, згадавши, що дівчина все ще була там. – Він у зброярні.

– Я не знаю, де вона.

Годж хитро всміхнувся.

– Черч проведе тебе.

Клері глянула на двері, біля яких, немов маленький пуф, згорнувшись калачиком, лежав товстий блакитношерстий перс. Коли дівчина підійшла, він підвівся і з владним «мняв!» повів її коридором. Його хутро під час руху нагадувало брижі на гладенькій поверхні води. Коли Клері озирнулася через плече, то побачила, що Годж уже строчив щось на аркуші паперу. «Відправляє повідомлення в таємничий Конклав», – здогадалася вона. Вони не здавалися їй гарними людьми. Цікаво, якою буде їхня відповідь.

Червоне чорнило на білому папері здавалося кров’ю. Насупившись, Годж Старкветер ретельно та скрупульозно скрутив аркуш у трубочку і свиснув Г’юґо. Тихо каркаючи, птах примістився на його зап’ясті. Годж здригнувся. Багато років тому, під час Повстання, його поранили в плече, тому навіть щось неважке, як Г’юґо, зміна пори року, перепад температури чи вологості, раптовий рух рукою – все це провокувало напади болю і спогади про те, що краще забути.

Однак були спомини, що ніколи не тьмяніли. Образи поставали перед ним, щойно він заплющував очі. Кров та тіла, затоптана земля, білий п’єдестал у червоних плямах. Крики вмираючих. Зелені хвилі полів Ідрису та нескінченна блакить неба, пронизана вежами Міста Скла. Біль втрати хвилею накрив його. Годж стиснув кулак, і Г’юґо, залопотівши крилами, сердито дзьобнув господаря за пальця. Потекла кров. Відпустивши руку, Годж випустив птаха, який, покрутивши головою, підлетів до віконця в даху, а потім зник.

Відганяючи від себе погане передчуття, Годж потягнувся за іншим шматком паперу, не помічаючи червоних крапель, що розмазувалися по аркушу, поки він писав.