Читать книгу Місто кісток - Кассандра Клэр - Страница 9

Зброярня виглядала саме так, як і мала б виглядати кімната зі зброєю. Вкриті полірованим металом стіни були обвішані різними видами мечів, кинджалів, ангонів, списів, рунок, багнетів, батогів, булав, гаків та луків. На гачках погойдувалися м’які шкіряні сагайдаки зі стрілами, лежали купи чобіт, поножі, наручі та латні рукавиці. Пахло залізом, шкірою та засобами для догляду за металом. Алек і Джейс, уже не босоніж, сиділи за довгим столом у центрі кімнати, схилившись над якимось предметом. Коли двері за Клері зачинилися, Джейс підвів голову.

– Де Годж? – запитав він.

– Пише Безмовним Братам.

Алека мало не пересмикнуло.

– Тьху!

Клері повільно наблизилась до столу, відчуваючи на собі погляд Алека.

– Чим займаєтеся?

– Ось, поліруємо це, – Джейс відсунувся вбік, і Клері побачила на столі три довгі тонкі срібні жезли, що тьмяно поблискували. На перший погляд, вони не були гострими або надто небезпечними.

– Їх зробили Залізні Сестри, наші зброярі. Це – леза Серафимів.

– Вони не схожі на ножі. А як ви їх зробили? За допомогою магії?

Алек виглядав таким нажаханим, наче вона попросила його вдягнути балетну пачку та виконати ідеальний пірует.

– Це найсмішніше про приземлених, – Джейс сказав, ні до кого конкретно не звертаючись. – Наскільки одержимі магією можуть бути ті, хто навіть не знає, що означає це слово.

– Я знаю, що воно означає, – огризнулася Клері.

– Не знаєш, тобі це лише здається. Магія – темна стихійна сила, а не тільки мерехтливі чарівні палички, магічні кришталеві кулі та золоті рибки, що розмовляють.

– Я і не говорила про золотих рибок…

Заперечно похитавши рукою, Джейс перервав її.

– Якщо просто назвати електричного вугра гумовою качечкою, він нею не стане, правда? І хай Бог допоможе бідоласі, що вирішить прийняти ванну з такою «іграшкою».

– Ти щось вигадуєш, – зауважила Клері.

– Ні! – сказав Джейс з неабиякою гідністю.

– Так, вигадуєш, – досить несподівано сказав Алек. – Слухай, ми не займаємося магією, гаразд? – додав він, не дивлячись на Клері. – Це все, що тобі потрібно знати.

Клері хотіла щось відповісти йому, але стрималася. Було схоже на те, що Алеку вона давно не подобалася. Не було сенсу загострювати ці стосунки. Вона повернулася до Джейса.

– Годж дозволив мені піти додому.

Джейс мало не впустив лезо Серафима, яке тримав у руці.

– Що він сказав?

– Щоб переглянути мамині речі, – виправилася вона. – Якщо ти підеш зі мною.

– Джейсе, – видихнув Алек, але Джейс проігнорував його.

– Якщо ти справді хочеш довести, що мої мама чи тато були Мисливцями за тінями, потрібно переглянути мамині речі. Те, що від них залишилося.

– Вниз кролячою норою, – криво посміхнувся Джейс. – Гарна думка. Якщо ми підемо просто зараз, у нас буде три-чотири години до смеркання.

– Піти з вами? – запитав Алек, коли Клері та Джейс рушили до дверей. Клері озирнулася. Він вже зводився з крісла, в очах була надія.

– Ні, – Джейс навіть не обернувся. – Все гаразд. Ми з Клері самі впораємося.

Алек обпік Клері кислотним поглядом. Вона зраділа, коли двері зачинилися. Джейс пішов уперед коридором, Клері майже бігла, аби встигати за його замашними кроками.

– Маєш ключі від будинку?

Клері глянула на свої кросівки.

– Так.

– Добре. Ми могли б проникнути до квартири і без них, та тоді більше шансів привернути непотрібну увагу.

– Як скажеш.

Хол переходив у вестибюль з мармуровою підлогою. В одній зі стін були чорні металеві дверцята. Лише тоді, коли Джейс натиснув на кнопку поруч з ними й стіна засвітилася, Клері зрозуміла, що це ліфт. Він під’їхав до них зі скрипом та тріском.

– Джейсе?

– Що?

– Як ти дізнався, що в мені тече кров Мисливців за тінями? Звідки ти це взяв?

Востаннє скрипнувши, ліфт зупинився. Джейс зняв засувку та відчинив дверцята. Усередині ліфт нагадував Клері пташину клітку: чорний метал з елементами декоративної позолоти.

– Я здогадався, – сказав він, замкнувши за собою дверцята. – Це здавалося найбільш вірогідним поясненням.

– Ти здогадався? Ти мав бути цілком упевнений, враховуючи те, що міг убити мене.

Він натиснув на кнопку в стіні, і з вібруючим скрипом, який Клері відчувала всім тілом, ліфт рушив.

– Я був упевнений на дев’яносто відсотків.

– Я бачу, – сказала Клері.

Напевне, в її голосі було щось таке, що змусило хлопця повернувся до неї. Клері вліпила йому такого дзвінкого ляпаса, аж Джейс похитнувся. Він приклав руку до щоки, скоріше від подиву, ніж від болю.

– Якого біса?

– Це за ті десять відсотків, – сказала вона.

Далі в ліфті вони їхали мовчки.

Під час поїздки потягом до Брукліна Джейс був оповитий гнівною тишею. Клері, тримаючись поближче до нього, почувалася трохи винною, особливо коли дивилася на червоний слід від ляпаса на його щоці.

Вона була не проти помовчати. Це дало можливість подумати. Дівчина знов і знову прокручувала в голові розмову з Люком. Згадувати це було боляче, наче натискаєш на хворого зуба, але вона не могла зупинитися.

На помаранчевому сидінні неподалік хихотіло двійко дівчат-підлітків. Клері ніколи не любила такий тип дівчат у школі: прозорі рожеві спортивні шльопанці та штучна засмага. Якусь мить Клері думала, що вони сміялися з неї, а потім здивовано зрозуміла, що вони дивилися на Джейса.

Вона згадала дівчину з кав’ярні, що вирячувалася на Саймона. У дівчат завжди такий вираз обличчя, коли їм хтось подобається. Враховуючи все, що сталося, Клері майже забула, що Джейс був симпатичний. Зовнішність Алека була витончена та яскрава, але риси обличчя Джейса були цікавішими. При денному світлі його очі набули кольору золотистого сиропу і… дивилися просто на неї. Він повів бровою.

– Щось трапилось?

Клері миттєво зрадила жіночу стать.

– Дівчата з іншого кінця вагону витріщаються на тебе.

Джейс промовив з глибоким задоволенням:

– Ясна річ, – сказав він. – Я неймовірно привабливий.

– Ти ніколи не чув, що приваблива риса – це скромність?

– Тільки від негарних людей, – зізнався Джейс. – Може, лагідні й успадкують землю, та на сьогодні вона належить марнославним. Таким, як я, наприклад. – Він підморгнув дівчатам, які пирснули та сховалися за своїм волоссям.

Клері зітхнула.

– А як це вони тебе бачать?

– Чари доволі клопітно використовувати. Іноді ми обходимося без них.

Здавалося, випадок з дівчатами в потязі трохи покращив настрій Джейса. Коли вони вийшли зі станції й попрямували до квартири Клері, він витягнув з кишені одне з лез Серафимів і почав крутити ним між пальцями, щось наспівуючи собі під ніс.

– Ти без цього не можеш? – запитала Клері. – Це дратує.

Джейс почав намугикувати голосніше. Мелодія нагадувала щось середнє між наспівом «З днем народження вас» та популярною патріотичною піснею.

– Пробач за ляпаса, – сказала вона.

Він перестав наспівувати.

– Радій, що вдарила мене, а не Алека. Він дав би здачі.

– У нього аж рука свербіла, – визнала Клері, відкинувши ногою порожню бляшанку з-під безалкогольного напою, що трапилася на її шляху. – Як це тебе Алек назвав? Пара… що?

– Паработай, – сказав Джейс. – Це означає «пара воїнів, які борються разом і ближчі, ніж брати». Алек більше, ніж мій найкращий друг. Наші батьки були паработай замолоду. Його тато був моїм хресним батьком. Тому я і живу з ними. Вони – моя прийомна сім’я.

– Але твоє прізвище не Лайтвуд.

– Ні, – сказав Джейс.

Дівчина хотіла розпитати про його прізвище, але вони підійшли до її будинку. Серце Клері голосно загупало в грудях, напевне, його було чутно за багато кілометрів. У вухах шуміло, а долоні спітніли. Вона зупинилася перед живоплотом і повільно підвела очі, очікуючи побачити жовту поліцейську стрічку, що охороняла передні двері, розбите скло на газоні та довкола розгардіяш.

Але жодних ознак руйнування не було. Купаючись у приємному полуденному світлі, фасад із бурого пісковику, здавалося, аж блищав. Бджоли ліниво гули навколо трояндових кущів під вікнами мадам Доротеї.

– На перший погляд, нічого не змінилося, – сказала Клері.

– Зовні, – Джейс засунув руку в кишеню джинсів і витягнув ще один хитромудрий пристрій з металу та пластику, який Клері помилково прийняла за мобільний телефон.

– Отже, це сенсор? Для чого він? – запитала дівчина.

– Він приймає частоти, як і радіо, але ці частоти демонічного походження.

– Демонічні хвилі?

– Щось таке, – Джейс підійшов до будинку та провів перед собою сенсором. Щось слабо клацнуло, коли вони піднімалися сходами, та потім перестало. Джейс спохмурнів.

– Він вловив слабку активність. Напевне, це залишилося після тієї ночі. Ніщо не вказує, що зараз поряд демони.

Клері видихнула з полегшенням.

– Добре, – Вона нахилилася, щоб відв’язати з кросівка свої ключі. Коли дівчина випросталася, то побачила подряпини на вхідних дверях. Мабуть, минулого разу було надто темно, щоб вона помітила їх. Довгі глибокі паралельні подряпини виглядали, як сліди кігтів.

Джейс торкнувся її руки.

– Я увійду першим, – сказав він.

Клері хотіла сказати йому, що вона не збирається ховатися за його спиною, але слова застрягли в горлі. Вона відчувала той самий жах, як тоді, коли вперше побачила равенера. В роті з’явився різкий металевий присмак, як від старих монет.

Однією рукою Джейс штовхнув двері, а іншою, в якій був сенсор, поманив Клері за собою. Опинившись усередині під’їзду, Клері заморгала, призвичаюючи очі до напівтемряви. Лампочки досі не було, віконце нагорі було надто брудне, щоб пропускати якесь світло, а на облупленій підлозі лежали чорні тіні. Двері мадам Доротеї були щільно зачинені. Через шпарину під ними не пробивалося світло. Клері стривожилася, чи не сталося чогось із нею.

Джейс провів рукою вздовж перил. Долоня стала вологою, вкритою шаром чогось, що здавалося темно-червоним у тьмяному світлі.

– Кров.

– Напевне, це моя, – продеренчала Клері. – З тої ночі.

– Вона б уже давно висохла, – сказав Джейс. – Ходімо.

Він піднімався сходами, Клері йшла за ним назирці. На поверсі було темно. Вона тричі обмацувала ключі, перш ніж їй вдалося відімкнути замок. Джейс нетерпляче схилився над нею.

– Не дихай мені в спину, – прошипіла вона. Її руки тремтіли. Нарешті механізм спрацював, замок клацнув і відімкнувся.

Джейс поплескав її по спині.

– Я перший.

Вона завагалася, та потім відійшла вбік, щоб дозволити йому пройти. Її долоні були липкими, але не від спеки. Насправді в квартирі було прохолодно, майже холодно. Морозне повітря, що повіяло з під’їзду, жалило шкіру. Коли Клері пішла за Джейсом коротким коридором до вітальні, в неї аж мурашки по шкірі побігли.

Тут було порожньо. Зовсім порожня кімната, як і колись, коли вони в’їжджали сюди: стіни та підлога – голі, меблі зникли, навіть штори з вікон пропали. Тільки світліші квадрати на стіні вказували, де колись висіли мамині картини. Мов сновида, Клері повернулася й рушила в напрямку кухні. Джейс пішов за нею, уважно роздивляючись довкола.

Кухня була також порожня, навіть холодильник зник, а з ним і стільці, і стіл. Кухонні шафки були відчинені, а їхні пусті полиці нагадали їй дитячого віршика. Вона прокашлялася.

– Навіщо демонам наша мікрохвильовка? – запитала дівчина.

Джейс похитав головою, кінчики його губ вигнулись у легкій усмішці.

– Я не знаю, але зараз тут немає жодного демона. Я б сказав, що вони давно зникли.

Вона оглянула кухню ще раз і зауважила, що хтось прибрав пролитий соус табаско.

– Ти задоволена? – запитав Джейс. – Тут нічого немає.

Вона заперечно похитала головою.

– Я хочу оглянути свою кімнату.

Джейс виглядав так, ніби збирався щось сказати, але передумав.

– Якщо ти наполягаєш, – сказав він, сховавши лезо Серафимів у кишеню.

Світла в коридорі не було, але Клері добре орієнтувалася у власному будинку. Джейс слідував за нею. Біля входу до спальні дівчина зупинилася та взялася за круглу ручку дверей. Вона була дуже холодною, аж обпікала руку. Клері здалося, що вона схопилася за бурульку. Джейс швидко поглянув на неї, але вона вже повертала дверну ручку. Та рухалася повільно і туго, наче щось липке та в’язке заважало їй.

Раптом двері різко відчинилися, збиваючи дівчину з ніг. Її відкинуло аж до стіни. У вухах гуло. Вона перекотилася на живіт і стала на коліна.

Притиснувшись до стіни, Джейс рився у кишені зі здивованим обличчям. Навислий над ним чоловік нагадував велетня з казки: величезний, наче дуб, а в гігантській смертельно-білій руці – сокира з широким лезом. Його засмальцьоване тіло було загорнуте в рвані ганчірки, а липке волосся на голові нагадувало суцільний заплутаний клубок. Від нього смерділо отруйним потом та гнилою плоттю. Клері була рада, що не бачила його обличчя, їй і огидної спини було досить.

В руці Джейса блиснуло лезо Серафимів. Він здійняв його над собою з криком «Сансаві!»

Лезо вистрілило з жезла. Клері згадалися старі фільми, де всередині тростини були приховані багнети, що вискакували від натискання на кнопку. Але такого леза вона ніколи раніше не бачила: прозоре, мов скло, з руків’ям, що світилося, хитро загострене, завдовжки десь до Джейсового ліктя. Він всадив лезо у велетня. Той похитнувся та загарчав.

Джейс обернувся і побіг до Клері. Він схопив дівчину за руку, звівши її на ноги, і, штовхнувши перед собою, побіг коридором. Вона чула, як створіння переслідувало їх. Його кроки звучали, як свинцеві гирі, що падали на підлогу, але рухався монстр швидко.

Вони пробігли через вестибюль і вискочили на сходовий майданчик. Джейс повернувся і захлопнув вхідні двері. Клері почула клацання автоматичного замка і затамувала подих. Петлі дверей захиталися від потужних ударів, що лунали зсередини квартири. Клері позадкувала до сходів. Джейс глянув на неї. Його очі сяяли від дикого збудження.

– Спускайся! Виходь з…

Ще один удар – і двері злетіли з петель. Вони збили б Джейса з ніг, якби він блискавично не відскочив. Раптом юнак опинився на верхній сходинці. Лезо горіло в його руці, як летюча зірка.

Клері бачила, що Джейс дивився на неї і щось кричав, але вона не чула його через рев гігантської істоти, яка кинулася від дверей просто на нього. Дівчина притислася до стіни. Коли монстр промчав повз, її огорнуло гарячою хвилею смороду. Розсікаючи повітря, його сокира полетіла в голову Джейса. Юнак пригнувся – і вона глибоко ввігналася в перила.

Джейс розсміявся. Сміх, здавалося, розлютив велетня. Він рвонув до Джейса, розмахуючи своїми величезними кулаками. Джейс замахнувся лезом Серафимів і ввігнав його по саме руків’я в плече гіганта. Якусь мить велет стояв похитуючись. Потім він рвонувся вперед з витягнутими руками. Джейс швидко відступив убік, але не встиг викрутитися. Величезні кулаки схопили його, гігант захитався і впав, тягнучи Джейса за собою. Юнак скрикнув, почулися важкі удари, тріск, а потім тиша.

Клері зірвалася на ноги і помчала вниз сходами. Простягнувшись біля нижньої сходинки, Джейс лежав на своїй неприродно зігнутій руці. В його ногах розпростерся велет, руків’я Джейсового ножа стирчало з його плеча. Він був ще живий, але вже ледь ворушився, з рота витікала кривава піна. Тепер Клері побачила його обличчя: смертельно-біла пергаментна шкіра, вкрита чорним мереживом жахливих шрамів, що майже стерли його риси. Його очниці були схожі на криваві гнійні ями. Ледь не зблювавши, Клері перечепилася через останні кілька сходинок, переступила через велетня, що ще посіпувався, та опустилася на коліна поруч із Джейсом.

Він не ворушився. Дівчина поклала руку йому на плече. Сорочка хлопця була липкою від крові. Вона не знала від чиєї – Джейсової чи велетової.

– Джейсе?

Він розплющив очі.

– Він сконав?

– Майже, – похмуро відповіла Клері.

– Дідько, – скривився він. – Мої ноги…

– Не ворушись, – Клері підповзла до його голови, просунула руки під пахви і потягла. Він скрикнув від болю, коли його ноги вислизнули з-під велета, що був в агонії.

Коли Клері відпустила його, Джейс насилу звівся на ноги, притиснувши ліву руку до грудей. Вона також підвелась.

– З рукою все гаразд?

– Ні. Зламав, – простогнав він. – Можеш дістати дещо з кишені?

Завагавшись, вона ствердно кивнула.

– З якої?

– Усередині куртки, справа. Витягни одне з лез Серафимів та дай мені.

Він не ворушився, коли дівчина нервово просунула руку в кишеню. Вона стояла так близько, що відчула його запах – суміш поту, мила і крові. Його дихання лоскотало їй шию. Клері намацала жезл та, не дивлячись, витягнула його.

– Спасибі, – мовив він. Його пальці пробігли по трубці, перш ніж він назвав її: «Санві». Як і попередній, цей жезл перетворився на зловісний кинджал, що тьмяно освітлював Джейсове лице.

– Не дивись, – сказав він, підійшовши до вкритого шрамами тіла. Юнак здійняв лезо над головою велетня й опустив його. Кров фонтаном бризнула з велетового горла, окропивши чоботи Джейса.

Вона майже очікувала, що гігант зникне, склавшись у кілька разів, як той хлопець із «Пекельного лігва». Та ні. У повітрі був важкий металевий запах крові. Джейс видав горловий звук. Його обличчя було біле: чи то від болю, чи од відрази, вона не знала.

– Я ж просив не дивитися, – повторив він.

– Я думала, він зникне, – відповіла вона. – Повернеться у власний вимір. Ти ж сам колись казав.

– Так помирають демони… – Кривлячись від болю, Джейс скинув з плеча куртку, оголивши верхню частину лівої руки. – То був не демон.

Правою рукою він витягнув щось з-за пояса. То був гладкий предмет, що нагадував паличку, якою він колись зробив на шкірі Клері кола, що перепліталися. Дивлячись на нього, вона відчула, що її зап’ястя почало припікати.

Джейс побачив її пильний погляд й спробував усміхнутися.

– Це, – сказав він, – стило.

Взявши його, мов олівець, хлопець почав малювати по шкірі руки. Жирні чорні лінії створювали знак, схожий на татуювання.

– Ось що відбувається, коли Мисливець за тінями поранений, – пояснив Джейс.

Коли він опустив руку, знак почав занурюватися в його шкіру, як важкий предмет у воду, залишивши лиш примарне нагадування: блідий, тонкий, майже невидимий шрам.

В уяві Клері виникло видіння: мамина спина в купальнику, лопатки та хребет укриті павутиною білих ліній. Це було схоже на сон, бо дівчина знала, що спина у мами зовсім не така. Але образ насторожив її.

Джейс полегшено зітхнув, його обличчя розслабилося. Він поворушив рукою, спочатку повільно, потім швидше, рухаючи її вгору та вниз, стискаючи кулак. Певне, рука вже зрослася.

– Дивовижно, – сказала Клері. – Як ти це?..

– Це iratze – руна зцілення, – сказав Джейс. – Довершення руни стилом активує її. – Він сховав тонку паличку за ремінець і натягнув свою куртку. Кінчиком черевика він тицьнув труп велетня. – Треба повідомити про це Годжа, – сказав юнак. – Він буде шокований, – додав хлопець таким тоном, ніби ця думка приносила йому задоволення. Клері подумала, що Джейс належав до того типу людей, які люблять, коли щось відбувається, нехай і погане.

– Чому він буде шокований? – спитала Клері. – І ще, я правильно зрозуміла, що сенсор не розпізнав його, бо то не демон?

Джейс кивнув.

– Бачиш шрами на його обличчі?

– Так.

– Їх зроблено стилом. Таким, як оце. – Він постукав по ремінцю. – Ти питала мене, що відбувається, коли вирізати знаки на комусь, у кому не тече кров Мисливців за тінями. І один знак може опалити людину або й убити, а якщо знаків багато й вони потужні? Вирізавши їх на плоті звичайної людини, не з роду Мисливців за тінями, отримаєш це. – Він кивнув підборіддям на труп. – Руни нестерпно болючі. Позначені ними божеволіють, біль зводить їх з розуму. Вони стають жорстокими, бездумними вбивцями. Вони не спатимуть і не їстимуть, якщо ти не змусиш їх, і, як правило, довго не живуть. Руни мають велику силу, і їх використовують не тільки на добро, але і для злих вчинків. Приречені – зло.

Клері з жахом подивилася на нього:

– Але навіщо комусь робити це з собою?

– Ніхто й не робить. Це роблять з ними. Приречені вірні тим, хто їх позначив, і ще вони жорстокі вбивці. Також вони виконують прості команди. Це немов мати… власну армію рабів.

Він переступив мертвого Зреченого й озирнувся на неї через плече.

– Я збираюся повернутися нагору.

– Там же нічого немає.

– Раптом там іще хтось із них, – сказав він, наче сподівався на це. – А ти чекай тут.

Він почав підніматися сходами.

– На твоєму місці я б не робила цього, – сказав різкий знайомий голос. – Там їх ще кілька.

Джейс, що майже піднявся, розвернувся і широко розплющив очі. Як і Клері, хоча вона відразу впізнала голос. Його скрипучість не можна було сплутати.

– Мадам Доротеє?

Стара схилила голову з гідністю королеви. Вона стояла у дверях своєї квартири, одягнена в щось, що нагадувало намет з багряного шовку-сирцю. Золоті ланцюжки виблискували на зап’ястях та шиї. Довгі пасма її темного з сивизною волосся вибилися з гульки, закріпленої високо на голові.

Джейс усе ще витріщався.

– Але..

– Кілька чого? – перепитала Клері.

– Кілька Зречених, – відповіла Доротея з такою радістю, що, на думку Клері, зовсім не відповідала ситуації. Вона озирнулася довкола. – Ну й наробили ви безладу! А прибрати за собою й не планували? Як завжди.

– Але ж ви приземлена, – продовжив Джейс, нарешті завершивши речення.

– Як спостережливо, – пробурчала Доротея, блиснувши очима. – Ти зламав усі стандарти Конклаву.

Здивування на обличчі Джейса згасло, змінившись гнівом.

– Ви знаєте про Конклав? – він вимагав пояснень. – Ви знали про нього й про те, що в цьому будинку був Зречений, але не повідомили їм? Саме існування Зречених є злочином проти Завіту…

– Ні Конклав, ні Завіт нічим мені не допомагали, – сказала пані Доротея, сердито блискаючи очима. – Я їм нічого не винна. – На мить її скрипуча нью-йоркська вимова зникла, змінившись якоюсь іншою, грубішою, з більш вираженим акцентом, який Клері не впізнавала.

– Джейсе, припини, – попросила Клері. Вона повернулася до мадам Доротеї.

– Якщо ви знаєте про Конклав та Зречених, то, можливо, вам відомо, що сталося з моєю мамою?

Доротея заперечно похитала головою, її сережки загойдалися. На обличчі промайнула жалість.

– Моя тобі порада, – відказала вона, – забудь про свою матір. Вона зникла.

Підлога під ногами Клері захиталася.

– Ви маєте на увазі, що вона – мертва?

– Ні, – вимовила Доротея неохоче. – Я впевнена, що вона жива. Поки що.

– То я маю знайти її, – сказала Клері.

Світ перестав хитатися. Джейс стояв позаду, притримуючи рукою її лікоть, немовби обнімаючи, та вона навіть не помітила.

– Ви розумієте? Я мушу знайти її до того…

Мадам Доротея зупинила її, виставивши руку.

– Я не хочу встрягати в справи Мисливців за тінями.

– Але ви знали мою матір. Вона була вашою сусід…

– Це офіційне розслідування Конклаву, – обірвав її Джейс. – Я завжди можу повернутися з Безмовними Братами.

– Заради… – Доротея глянула на двері, потім на Джейса і Клері. – Я думаю, ви могли б зайти, – зітхнула вона нарешті. – Розкажу, що мені відомо. – Вона попрямувала до дверей, але потім зупинилася на порозі й сердито глянула на них. – Але якщо ви скажете комусь, що я допомогла вам, то прокинетесь завтра зі зміями замість волосся і зайвою парою рук.

– Додаткова пара рук завжди стане в пригоді, – сказав Джейс. – Зручно у бою.

– Ні, якщо вони ростуть із твоєї… – Доротея перервалася та єхидно посміхнулася йому, – …шиї.

– Ой-ой, – посумирнішав Джейс.

– От-от, Джейсе Вейленде, – Доротея увійшла в квартиру, її багряний намет розвівався довкола неї, як недоладний стяг.

Клері глянула на Джейса.

– Вейленд?

– Це моє прізвище, – Джейс виглядав приголомшеним. – Не сподобалося мені, що вона його знає.

Клері кинула оком слідом за Доротеєю. Всередині квартири вже світилося; насичений запах ладану наповнював під’їзд і змішувався з важким смородом крові.

– Думаю, можна спробувати поговорити з нею. Що ми втрачаємо?

– Коли проведеш трохи більше часу в нашому світі, то не питатимеш про це, – сказав Джейс.