Читать книгу Лаовай - Катерина Кулик - Страница 2

Гори, в яких можна було б знімати фільми про кунгфу; марихуана-дичка; Пекінська опера; бажання запалити та ідея помовчати; напад уявних ведмедів; задубілі пальці і ліс, що пахнув грибами

Поїхали ми в гори, їхали ніч потягом, вранці після прибуття в першому ж магазині купили лаоського пива. У Китаї пиво не дуже міцне і майже несмачне, але нам пощастило жити поруч з лаоським кордоном, тому в нас продають головний продукт Лаосу – пиво. Ми подумали, що нам по маленькій пляшці не вистачить, і взяли по великій, 0,6. Я, як завжди, сп’яніла після першої пляшки, і Вейвей повела мене в гори. Ми були на висоті 1500 метрів ще на початку маршруту, і там, скажу вам чесно, було не так спекотно. А як почали підніматись, то й зовсім заклякли.

Треба було знову пити. У нас був китайський алкоголь на травах «Цзінцзіу», ми йшли і цідили його потроху, аж раптом під деревом зустріли двох хлопців з Ізраїлю. Вони варили каву! Ізраїльтяни подорожуючи завжди возять з собою два необхідні атрибути подорожі – газову горілку і мішок для води. Я сміюсь, коли це бачу, але від кави ніколи не відмовляюсь. Та й ці хлопці виявились дуже привітними і пригостили нас гарячим напоєм. Поки всі сиділи на колоді, вони нам радили, як краще лізти і де зупинятись на ніч.

Я раніше вже була колись в тих горах, але то було літо і не так похмуро. Цього разу повітря було свіжим і листя трохи жовтим, металічна кружка гріла руки, і так не хотілося її віддавати. Ми домовились зустрітися з хлопцями на долі наступного дня, а самі пішли догори. Вейвей звернула зі стежки і пішла туди, де ліс був густим, а над головами їхав підйомник. Я поцікавилась, куди це вона, та вона тільки показала слідувати за нею. Виявляється, ми приїхали сюди збирати марихуану.

У провінції Юньнань всюди росте дичка, всі її збирають та палять. Тому уйгури, які в усіх інших районах Китаю торгують травою, в нас продають «лапшу», бо ринок важких наркотиків зайнятий бірманцями, а дичку всі і так самі збирають, сушать та палять. Кажучи всі, я не маю на увазі поголовно всіх мешканців Юньнані чи Куньміна, я маю на увазі тих, хто палить. Таких, як Вейвей, наприклад. Вона бережно тримала рослинку в руках і показувала мені, яку частину треба зривати, а які рослини краще не зачіпати. Я знову відчула себе дитиною, мені згадалися часи, коли ми всією родиною їздили на травневі свята садити картоплю, а в кінці серпня збирали урожай.

Тепер я веду не дуже аграрний спосіб життя, бо картоплю і так купую уже смажену у Тьоті, але Вейвей вирішила мене чи то експлуатувати, чи то долучити. Мені було якось трохи байдуже до того, що вона там збирала, я стояла на схилі і вдихала свіже холодне повітря, хотілось літати. Обов’язково літатиму цього року, пообіцяла я собі тоді. Ледь вмовивши Вейвей зупинитись і продовжити збір урожаю завтра по дорозі додолу, я пішла далі. Вона йшла за мною та співала.

Колись Вейвей поїхала до Пекіна вивчати в університеті Пекінську оперу, вона була здібною студенткою, але на другому курсі завагітніла і кинула університет. Вагітна переїхала на південь Китаю до Куньміна, щоб бути ближче до своєї родини, і знайшла роботу офіціанткою в одному з барів на Культурному провулку. У неї тоді трапився викидень, і мама сказала, що це чи то Будда, чи Ісус, чи Аллах, хтось її врешті благословив і збавив від небажаної позашлюбної дитини, на що дівчина відповіла, що дитина була бажаною, а сама почала потайки ненавидіти власну маму. Вейвей пішла до лікаря, і той їй сказав, що вона не зможе більше мати дітей. Вона довго плакала, але нікому не розповідала, і тільки коли ми з нею стали друзями два роки тому, Вейвей відкрила мені цю таємницю.

Я не люблю Пекінської опери, але коли співає Вейвей, на мене це діє дуже заспокійливо. Вона співала, а я плела вінок з жовтого листя. Ми йшли далі. Я сказала, що стежка наша – то, мабуть, стає річкою, коли йде дощ. Добре, що зараз немає дощу. Чи то починало темніти, чи то мав початися дощ, чи просто мені паморочилось від випитого, але я вирішила, що пора вже ставити десь намет.

Ми виявились непередбачливими господинями і не спакували на ночліг жодних харчів, окрім соняшникового насіння. У мене тихо бурчав шлунок, і я слухала, як Вейвей читала вголос уривок з «Сієсти» Хемінґвея, запевняючи мене, що нам теж так треба кудись поїхати. Ще б почитала «На дорозі» Керуака. Не розумію, навіщо писати книги про те, як ти десь їдеш і бухаєш всю дорогу, і як в тебе від цього паморочиться в голові і ти забуваєш про власних дітей. А ще кажуть, Керуак написав цю книжку під бензедрином, і тепер тисячі обриганів під наркотою читають його щодня та захоплюються.

Допили ми китайський алкоголь на травах, доїли дві пачки зернят, і здалось нам, що вже ведмеді та вовки скоро (о шостій вечора) повиходять на полювання. Розставивши намет і розстеливши наші скромні спальники, ми полягали спати. Вейвей заснула одразу, вона була втомлена співами, а я слухала природу, доки якась із моїх волосин таки не посивіла від страху. Я навіть один раз розбудила Вейвей стукотінням свого серця, коли на вулиці почувся шум. Я тримала в одній руці газовий балончик, а в другій ніж, і якби в мене була ще третя рука та Євангеліє, то в третій руці я б тримала ще і його. Насправді я не дуже вірила в те, що жодна з цих речей порятує нас від вовка, який вже збирався розідрати своїми зубиськами наш намет разом з нами та спальниками. Вейвей прокинулась, сказала, що то птахи, та відвернулась від мене спати далі.

– Справді, це – птахи, – розбудила я її знову, – ходімо запалимо косяк, інакше я сьогодні не спатиму.

Вейвей любила косяки більше за сон і з радістю прокинулась для того, щоб покурити. Ми вийшли з намету, хмар на небі не було, був круглий жовтий місяць, який розливав своє тепле світло на нашу галявину і на сусідню гору, залишаючи озеро в пітьмі. Я намагалась не трястись від страху і запалила. Вейвей розповідала про те, що цей ліс нагадував їй місце на півночі Таїланду, де вона медитувала десять днів минулого року. Вони зовсім не говорили протягом десяти днів і все робили в тиші, цей вид медитації називається «віпасана». Такі центри можна знайти по всьому світу, тут люди можуть помовчати на деякий час. Мені дуже сподобалась ця ідея просто через те, що я багато розмовляю, і стало цікаво, як би я відчувала себе так довго без спілкування. «Ми практично весь час медитували, – сказала Вейвей, – і під кінець десяти днів я відчула, що з моїх плечей звалився величезний тягар. Я змогла нарешті відпустити свою ненароджену дитину, і серце мені перестало боліти». Я вірила в те, що у Вейвей ще обов’язково будуть діти, божественні малі китайчата з ніжними рисами обличчя та тонкими зап’ястками.

Вона повідомила мені, що тоді в цій чистоті природної гармонії вона зрозуміла, що любить робити найбільше. «Я люблю пекти тістечка, – сказала вона. – Відкрию пекарню, як повернемось до Куньміна. Навіть не знаю, чому я так довго затягувала з цим, але зараз, тут, у магічному лісі, я відчуваю, що настав час пекти для людей».

В той момент і ще довго після того я не знала і, може, не усвідомлювала, що втратила подругу. Після цього такого простого, здавалося б, повідомлення Вейвей пекла і продавала тістечка цілий рік, поки бізнес її не став на ноги. Я ловила її ночами біля заднього входу в пекарню для того, аби разом помовчати під місяцем десять хвилин, як і у той магічний вечір в горах.

– Якби у тебе було одне останнє бажання, – запитала вона, – що б ти хотіла?

В той момент я хотіла тірамісу, або біг-мак меню, або велику тарілку уйгурських жарених макаронів. Їсти, точно.

– А я б хотіла свою кицьку, яка померла, коли мені було десять, вона зі всієї родини єдина мене любила, – сказала з сумом у голосі Вейвей.

Мені стало соромно за своє перше бажання. Воно було з самого низу піраміди потреб Маслоу, і я картала себе за те, що так і не піднялась на щабель вище. Чого б я насправді хотіла? Я не знала, і це лякало мене.

На ранок я прокинулась від того, що мої ноги були цілковито мокрими, Вейвей хропіла у теплому спальнику, їй було комфортно. Після того, як наш намет перестали атакувати птахи, десь біля другої ночі почалась злива. Коли вона крапала на стінку намету, а я торкалася її своєю головою, краплі передавались мені на голову від намету, і я тішилась. Було свіжо в голову і хотілось думати, але я все одно засинала. О шостій я вже не могла заснути, ноги замерзли, і я почала читати Хемінґвея. Він мені, чесно кажучи, не дуже подобається, але тільки Вейвей додумалась взяти з собою в гори книжку. Я ж взяла з собою фотоапарат без карти пам’яті і з розрядженим акумулятором.

Хемінґвея надовго не вистачило, і о сьомій ранку я вирішила запалити цигарку. Розкривши замок-двері намета, я затягувалась і видихала дим назовні, на середині цигарка вся змокла і перестала горіти. Ви колись бачили рекламу кави «Якобс», де аромат розпливається по квартирі і будить усіх? Аромоксамит моєї цигарки розбудив Вейвей, і вона вирішила, що нам пора йти. Ми були на висоті 3000 метрів, збираючи рюкзак під зливою, я відчувала, як в мене дубіли пальці, і треба було закрити один важливий замок, аби починати спуск.

Ми склали рюкзаки, спальники та намет докупи, тільки от не знайшли чохла від намета і подались донизу. Пам’ятаєте, як ми піднімались стежкою, яка, скоріш за все, в іншому житті була річкою? Цією ж стежкою ми тепер спускались. На вулиці було близько п’яти градусів, але я не зважала на свої мокрі ноги, на мокру кофту і задубілі руки, я бачила жовті дерева перед нами з краплинами прозорого намиста на листі, і мені ставало так соромно за свої звичайні думки і за свої холодні ноги. Так хотілося, аби прозоре намисто завжди крапало на жовте листя, а ми завжди були свідками цього єднання. Я вже давно, ще в Карпатах, помітила це мальовниче злиття природи з природою, якого нам, людям, вчитись і недовчитись, і в якому полягає головна таємниця краси та недоторканності наших гір. Кожну крапельку, яка падала мені на носа, я сприймала як дар божий.

Вейвей вже зовсім перестала плакати та кривитись, вона, вся мокра, йшла поруч. Ми дійшли до незвичної краси галявини, яка в цей дощовий день була вкрита великими коричневими грибами, і, здавалось, сонце виступало над ними. Я полюбила одразу ті гриби, навіть неїстівні, вони голосно кричали до мене: «Обернись, оглянись, ти ніколи не побачиш такої краси більше ніде у світі». Я була дурна і йшла поміж грибів, незважаючи на їх красу, намагаючись знайти теплий притулок на долі.

Це місце було досить туристичним, але зі зливою зникли і туристи. Воно стало загадковим, як у китайському кіно про кунгфу, де головні герої стрибають з бамбука на бамбук і борються на ньому. Я була зачарована. Руки замерзли, ноги заніміли, але я, крок за кроком, вмикала фантазію і вимикала справжній світ. Я відчувала близькість смерті з її фізичною неприємністю та повну її красу, в якій вона залишала тебе наодинці із соснами. Вейвей почала кричати та тішитись. Нарешті! Ми знайшли сходи. І ми почали спускатись до містечка Далі, де планували зупинитись.