Читать книгу Лаовай - Катерина Кулик - Страница 5

Людина-банан з тонкими зап’ястками; «Рожевий слон» біля стихійного ринку; Місто Вічної Весни; китайська система опалювання і суцільна недостача склопакетів

Як часто ви думаєте, що вас ніхто не розуміє? Я виросла в Україні, багато подорожувала, кілька років прожила в Китаї, і ніколи не зустрічала людину, яка могла б мене повністю зрозуміти. Бувало, я билася головою об стіну і кричала: «Тупі, які всі навколо тупі!» Але жодного разу не помічала, що те саме люди говорили і про мене. Поки не зустріла Вейвей.

Не можу сказати, що за два роки життя в Китаї мої стосунки з китайцями склалися чудово. У нас часто були непорозуміння, вони часто мене обманювали, ми були дуже різними. Вейвей була не зовсім китаянкою. Про китайців, що народилися і виросли на Заході, тут говорять, що вони «люди-банани», жовті ззовні і білі всередині, тобто виглядають вони, як китайці, а думають і поводять себе, як люди з Заходу.

Вейвей для мене була навіть не «людиною-бананом», а «людиною-асорті». Незважаючи на те, що вона народилась у місті Ґецзіу провінції Юньнань. Вона не мислила ні як китайці, ні як європейці, вона була набагато відкритішою до всього – до інших культур та інших світів. Іноді вона нагадувала мені інопланетянку, з такою гордовитою ходою, худими зап’ястками та яскравими коричневими очима, особливо коли співала. Та найбільше я цінувала у нашій дружбі те, що вона могла мене повністю розкритикувати, і мене це зовсім не ображало. Навіть коли вона поводилась, як останнє чмо, я все одно любила Вейвей і хотіла бути з нею.

Удома в Україні я маю старшу сестру, але у нас не зовсім склалися стосунки, вона працює бухгалтером в офісі, ходить на корпоративи і їздить на курорти до Єгипту. І коли я зустріла Вейвей, яка плете мандали з вовни, варить у каструлях шоколад, мило та свічки, ночує на горі Куряча Ніжка, де читає якісь дивовижні буддистські мантри всю ніч, і збирає магічні трави, мені здалося, що я знайшла свою давно загублену китайську сестру.

Після нашого повернення з гір Вейвей серйозно взялася за бізнес-план і годинами просиджувала у себе на матраці, дивлячись на жовту стіну і розписуюючи всі витрати, необхідні для відкриття кав’ярні-пекарні. Вона працювала менеджером у фармацевтичній компанії, їй було 26, і за кілька років вона назбирала певну суму грошей, яких мало бути достатньо для виповнення її мрії.

Був сонячний суботній ранок, і я поїхала по Вейвей, щоб разом подивитися на одне малесеньке приміщення на вулиці Лонсян, яке вона хотіла винайняти для пекарні. Вона чекала на мене біля під’їзду, заскочила ззаду на мопед, і ми разом рушили туди. Сонце світило в очі і засвічувало яскравими кольорами стихійний овочевий ринок біля дороги. Ми проїздили гори яблук і бананів, пучки шпинату і мішки горіхів, навколо пахло свіжістю, і Вейвей сказала, що це хороший знак. Я під’їхала до дверей, пофарбованих в рожевий і зелений колір, і зупинилась. «Двері треба буде перефарбувати», – сказала Вейвей, злізла з мопеда і пішла вперед. Хазяїн був всередині маленької кімнатки і чекав на нас. Як тільки побачив мене, хотів попросити більшу ціну, та Вейвей вміла торгуватися і швидко поставила його на місце. Іноді я думаю, що так погано розмовляю китайською через те, що моя найкраща подруга – китаянка, яка завжди і в усьому мені допомагає. А може, через те, що я тут викладаю англійську, і на роботі не треба говорити китайською.

З маленької кімнатки двері такого ж самого кольору вели у задній двір, занедбаний, з порепаною плиткою на долі. Їй це місце сподобалось одразу, тим паче, що рецепти уже були придумані і випробувані і Вейвей конче хотіла відкрити пекарню до католицького Різдва. На завтра вона домовилась з власником підписати контракт, а поки що він віддав нам ключі і залишив нас милуватися маленькою халупкою, яка мала б стати скоро мрією моєї подруги, що запалюватиме посмішки на обличчях інших. Раніше тут був магазин одягу, і для того, щоб пекти, треба буде багато всього поміняти, але наразі ми тішились, як діти, сиділи на підлозі і пили гарячий чай пуер з термоса. Пуер – мій улюблений чай, і тому я живу в провінції Юньнань, де його вирощують і дбайливо збирають для нас.

– А можна, я в неділю буду приходити і продавати тут борщ? – запитала я.

– Можеш, звичайно, спробувати, але хто його буде їсти, – відповіла спокійно моя подруга.

– А яка буде твоя фірмова страва?

– Печиво з кунжутом та шоколадні кекси.

– А як ти хочеш назвати пекарню?

– Не знаю. В тебе є якісь ідеї?

– Я вважаю, треба залишити оці рожеві двері, а все інше відремонтувати, і назвати пекарню «Рожевий слон», за назвою вулиці.

– Ця вулиця зовсім не має в собі слова «слон». «Лонсян» тільки звучить як «дракон» та «слон», але це слово пов’язане з імператорськими іспитами на чиновницьку посаду у стародавньому Китаї, – вимовила Вейвей. – Та мені подобається «Рожевий слон», гарна назва, але я ще подумаю.

Мені треба було їхати на роботу, тому я залишила подругу на дерев’яній підлозі майбутньої пекарні і рушила далі, щоб попрацювати три годинки і повернутися додому до гарячої ванни і смачної вечері.

У Куньміні ставало дедалі прохолодніше. Я їхала додому на мопеді, мої зуби цокотіли, і навіть пальто мене не гріло. Взагалі, якщо подивитися на глобус і провести паралель пальцем, то Куньмін знаходиться приблизно на одній широті з Барселоною. Вау, жара і пляжі, скажете ви. Місто Вічної Весни, скажуть китайці. Гімно на лопаті – скаже моя полтавська подруга, і я з нею погоджуся. Справа в тому, що Барселона, на відміну від Куньміна, не знаходиться на висоті двох тисяч метрів над рівнем моря. Справа ще й в тому, що у китайців з давніх-давен країна була поділена річкою Янцзи на північ і на південь. У кого село було на північ від річки, тому робили в домі опалення, а кому пощастило мешкати на південь від річки, той сидів і мерз. Ось така несправедливість між буквально кількома сотнями метрів.

Як ви, напевно, зрозуміли, наше місто знаходилось на південь від річки. І хоча задекларовані 300 сонячних днів на рік (по факту набагато менше) звичайно ж дуже допомагали від холоду, коли приходила зима, у Куньміні на два місяці ставало набагато менш комфортно, ніж в Україні взимку. З кінця листопада і до початку лютого можна спостерігати тьотів і дядів, які працюють на вулиці, як вони палять у відрах шматки дерева та вугілля і гріються навколо нього. І це не бомжі, а трудящі! І це в шестимільйонному місті! А у вікнах стоять не склопакети, а всього лиш одне скло, бо в нас же як-не-як південь, і тому, коли ти прокидаєшся вранці і висовуваєш носа з-під ковдри, можна побачити власне дихання у власній спальній.

Коли до мене зателефонувала Рита і запросила мене поїхати на острів Хайнань, що на півдні Китаю, для зйомок на якусь рекламу, я, не думаючи, погодилась, бо якраз злазила з мопеда і тремтіла від холоду. Уникнення холоду було змалку моїм завданням номер один. Їхати треба було наступного дня, я якраз мала вихідні, бо в дітей у школі якісь іспити, тому попросила одного хлопця підмінити мене на останні два дні і почала збиратися на море! Коли ми зустрілися в аеропорту, я дізналася, що з нами також їхали Брайан і білява, засмагла, схожа на янгола американка Кім.