Читать книгу Лаовай - Катерина Кулик - Страница 4

Чим марихуана краща за алкоголь; як рослини нами маніпулюють; код 420; що таке декстрометорфан; як я побачила янгола, а Рита ледь не згоріла заживо

До нашого міста приїздить багато іноземних прошмандовців. Тут, порівняно з іншими містами Китаю, доволі чисте повітря, доволі дешевий рівень життя, та й загалом – темп життя повільніший, дні проходять безтурботно. Крім того, у жовтні по всій провінції Юньнань можна збирати безкоштовний урожай марихуани. Одна моя знайома швейцарка після тривалого вивчення китайської мови, повертаючись додому в червні, пообіцяла приїхати в жовтні допомагати нам збирати врожай. Але я її уже роки два не бачила.

Деякі люди спеціально винаймають квартири з терасами на даху, не лише для засмагання на сонці та кухля пива в сутінках, але й для вирощування травки, щоб не треба було далеко ходити за врожаєм. Я, до речі, дивилась один документальний фільм про чотири рослини, що найбільше вплинули на життя людей, – яблуко, тюльпан, картопля і марихуана. Там так прямо і сказано – рослини нами маніпулюють, а ми й не помічаємо.

Виявляється, каннабіс дуже важко вирощувати, ця рослинка потребує особливого мікроклімату, велику кількість сонячного світла, збільшену увагу до себе. Ті, в кого я бачила її на даху, навіть голову рідко миють, а іноді забувають поїсти. Але вони настільки загіпнотизовані каннабісом, що здатні щоденно і вчасно приділяти йому достатньо уваги.

Це як мій однокласник Вася, якого мама завжди змушувала робити уроки, а Вася до ночі просиджував за комп’ютером і приносив додому одні двійки. Васін тато казав: «Ліда, не лізь до нього, якщо йому буде надо, він зробе». Та мама Васі не здавалась і, використовуючи свої зв’язки через місце роботи – пенсійний фонд, – допомогла хлопцю вступити до Політехнічного університету. І тут той як почав інтенсивно вчитися, що всі родичі перелякалися – «підмінили нашого Васіньку, шось тут не то». А Васі просто подобалось, він потім поїхав після університету до Каліфорнії і працює там на компанію Apple. На зустрічі з випускниками виглядав хоч і гладким, але найщасливішим. Кому шо надо, то той і робе.

Вася став програмістом, а морський біолог з Нової Зеландії вирощує траву на даху в Куньміні. Тільки ось питання, якщо вона така вибаглива, то чому росте біля кожної стежки і на кожній горі нашої провінції? Чи не через те, що тут просто рай на землі? Навіть сама назва – Юньнань: «юнь» означає хмари, а «нань» – південь, тобто ми живемо «на південь від хмар». Хоча тут я б теж могла посперечатися.

Коли я вперше їхала жити до Куньміна, дізналася, що це місто в Китаї славиться титулом «Міста Вічної Весни», тому до валізи поскладала самі лише сукні та босоніжки. Прочитала, що тут сонячних днів у році цілих триста, але на мою невдачу весь місяць вересень лили дощі. За моїми підрахунками у кінці жовтня мало настати сонце на дев’ять місяців, але цього не сталося, і довелося купувати пальта та чоботи. Тому в погані дні, коли дощ і холод, я всім нагадую – ніякий це не південь від хмар, ми живемо прямо під самісінькими хмарами.

До речі, із взуттям теж цікава історія трапилася – тут усі маленького зросту, і найбільший жіночий розмір взуття, наявний у продажу, 38-й. Тільки мій український 38 трохи більший за місцевий, тому я, оббігавши усі базари та магазини, мусила просити маму прислати мені чоботи з дому. Воно й не дивно, що моя знайома, яка вийшла заміж за китайця і має 41 розмір взуття, возить усі чоботи виключно з України.

Один хлопець порадив мені відкрити завод, що виробляв би взуття великого розміру для іноземців, і стати його менеджером. А інший, коли я була в Таїланді, сказав мені купити туфлі на обцасах у магазині для ледібоїв, на мою слонячу ногу. (Ladyboy – це дуже поширене явище у Таїланді, коли чоловік змінює стать на жіночу. Ноги від цього, очевидно, не зменшуються.)

Повертаючись до теми паління травки, згадала, що у людини, яка палить, кажуть, виробляється у мізках тетрагідроканнабіол (ТГК), і мізки починають повільно працювати. Тим не менш, один з найерудованіших чоловіків, яких я зустрічала, курив на момент нашого знайомства уже протягом двадцяти років. І таких прикладів я можу навести не один.

Тим паче, порівнюючи мирних обкурків з нашими українськими агресивними алкоголіками, я завжди виберу, щоб мене оточували перші. І взагалі, якби марихуану вже нарешті легалізували, то можна було б додавати її у йогурти, і реклама зі словами «І нехай весь світ зачекає» нарешті могла б набути змісту.

Сама я нечасто палю травку. Я насправді дуже лінива – не готую, щоб потім не мити посуд, не фарбую вранці очей, щоб ввечері не змивати косметику, і нечасто палю марихуану, бо мені після неї хочеться їсти і я втомлююсь рухати щелепами. Але, як на мене, краще б люди палили, аніж голосно одне на одного кричали, одне одним маніпулювали чи одне в одного стріляли. Накрутити б «косяків» для всієї Генеральної асамблеї ООН, для Ради Європи, ОБСЄ, Міжнародного валютного фонду, а головне – російському уряду, ото б пацани посідали тихенько і швидко за все домовились, і світ би засвітився вселеньскою любов’ю та миром, як було колись в шістдесяті в обмежених колах «дітей-квітів».

Приходжу, наприклад, до друзів музикантів додому, а вони, виявляється, і не ходили сьогодні нікуди, весь день палили і дивились мультики. Ви скажете – це непродуктивно, а я скажу – краще непродуктивно, ніж деструктивно. Бо за завісою споживчих інтересів, зростання економіки, зброї, війни, аптек і салонів краси люди забули про вміння насолоджуватись життям і про своє першочергове призначення – кохати і бути коханими, допомагати і просити про допомогу.

Зазвичай, коли хтось починає вживати наркотики, то це все починається з трави і далі йде в бік посилення ефекту – галюциногени там різні і бозна-що.

Вперше я дізналась про наркоманів, коли мені у віці чотирьох років сказали, що батьки моєї трирічної подруги Ліди – наркомани. І що вони варять вдома макове молочко (о Господи, навіщо?) і вколюють його собі в судини. Батьки про Ліду не дбають, відпускають її гуляти допізна, не змушують їсти, дозволяють одягати те, що хоче. Мені тоді Лідина доля тільки снилась. Але в пам’яті закарбувалось так: бути наркоманом – це погано, наркотики ніколи не вживати, якщо я стану наркоманкою, або батьки мої стануть наркоманами, ніхто зі мною не дружитиме.

Потім я зустріла Дерека. Як говорив Шеф з мого улюбленого серіалу: «Діти, для алкоголю та наркотиків є свій час, і цей час настане в коледжі». А ми наївно думали, що американці там у коледжах вчаться, праці різні пишуть, грають в американський футбол, вступають в братства та сестринства. Та у них навіть свято паління трави є – двадцяте квітня. Це чи тому, що у копів таємна цифра 420 означала «увага, травка», чи тому, що всі збиралися після пар о 16.20 покурити. Незалежно від причини, 20 квітня стало культовим святом. Як от у нас восьме березня чи в Китаї день утворення КНР.

З Дереком я спілкувалась рівно день, але цей день закарбувався в моїй пам’яті. У школі Дерек та його друг вирішили бути крутішими за інших і перепробувати всі наркотичні та психотропні речовини ще до коледжу. Вони постановили собі один рік для вживання, а після цього року будь-яке вживання будь-чого такого собі більше не дозволили. Коли вони прийшли на перший курс коледжу, то всім казали: «Що це? А, та ні, дякую, я це вже пробував».

Колись у парку Шевченка проводили чудову акцію «Жива книга». Можна було поспілкуватися з цікавими особистостями, взяти їх у «бібліотеці» на півгодини чи годину, як людину-книгу. Я хотіла зустрітися з лесбійкою з Йорданії, та вона виявилась зайнятою, і я вибрала одеського єврея, що в Києві робив шаурму. Але дівчинка-організаторка тихенько мовила: «Візьміть наркомана, з ним ще ніхто сьогодні не говорив». Довелось брати наркомана. Ми послухали його історію, про те як він почав вживати, як виніс і продав все з дому, як заразився на ВІЛ-інфекцію, як став частиною групи анонімних наркоманів і там познайомився зі своєю теперішньою дівчиною, теж хворою на СНІД… Аж тут прибігла ця пристрасна товста тітка (теперішня дівчина) і принесла йому шматок торта з сусіднього столу. В її очах було стільки любові, скільки я ніколи не бачила в очах мами до тата. Я тоді заплакала.

Повертаючись до теми наркотиків, я вам розказала про Лідиних батьків, Дерека та наркомана-«живу книгу». І ще могла б розказати багато історій, та і ви мені б напевно. Просто я вважаю, що наркоманом теж треба вміти бути, це свого роду мистецтво. Ось у Пола виходить палити травку раз на тиждень на вихідні і щомісяця їсти гриби, чи ЛСД, чи ще там що, а я впевнена, що я б одразу підсіла на голку, продала свій комп’ютер і валялась би у канаві на Філіппінах з пляшкою рому. Тому я вирішила наркотики ніколи не пробувати, а як я це вирішила, зараз вам розкажу.

Одного дня мені було дуже-дуже нудно. Такого майже ніколи не буває. Я за китайським гороскопом заєць, кажуть, що заєць все життя кудись біжить, і це правда. Але в ту п’ятницю було так нудно, що я не знала, куди себе притулити. Мені подзвонили мої американські друзі – Брайан з Ритою і запитали, чи не хотіла б я разом з ними випити сиропу від кашлю. Я так знудилась, що нічого не хотіла, але погодилась. Є такий вид сиропу від кашлю, діючою речовиною якого є декстрометорфан (DXM), він начебто має зупинити центр мозку, відповідальний за відкашлювання, але поруч з ним розташована також частина, що відповідає за галюцинації, і, якщо вип’єш пляшки три цього сиропу, тебе може почати не на жарт штирити.

Брайан та Рита прийшли до мене додому і принесли по три пляшки сиропу на кожного. Я випила дві з половиною і більше не могла, за мною допив Брайан. Ми сиділи на дивані і ліниво розмовляли, коли Брайан мовив: «Скоро почне чесатися». Що почне чесатися? Я була зовсім до цього не готова, але, виявляється, поруч з центром галюцинацій знаходиться ще центр виділення гістамінів, на який сироп від кашлю безпосередньо впливає. І якщо ваш організм хоч колись виділяв гістаміни, тобто якщо у вас була мінімальна алергія хоч на щось, то вона у вас почнеться і під сиропчиком. У мене почала чесатись рука. Вона почервоніла і розпухла, потім зачесалась голова, потім і все тіло. Я пішла помочити руку в холодній воді у ванній кімнаті, і мені дуже захотілось засунути голову в умивальник. Здавалось, що кожна волосяна цибулина чешеться і гуде в мене на голові, і повірте, це була не галюцинація. Я випила таблетку від алергії, і ми пішли на вулицю. Мікрорайон, в якому я тоді жила, був засаджений пальмами, і навколо текла маленька канава, схожа на річечку. Ми пройшли близько десяти кругів уздовж цієї річки, Брайан навіть посидів під пальмою і ледь не впав у канаву.

У Куньміні посеред міста проходить залізниця. Мабуть, її побудували раніше, ніж цю частину міста, але тепер, коли з швидкістю 20 км/год їде поїзд, перед ним зачиняються усі шлагбауми і стоять у черзі багато мопедів, машин та пішоходів, які з нетерпінням чекають на можливість їхати далі. Вночі такі потяги не їздять, тому ми пішли пішки вздовж колії у довгу далеку нічну подорож. І дійшли до першої кільцевої дороги. Ми проходили річку і групу бабусь, які танцювали над річкою, чоловіків, що на приладах, схожих на ті, що для смаження картоплі, готували на грилі кукурудзу та інші смаколики. Ми хотіли зайти до одного бару, але все так незбагненно чесалося, що Рита і я часом сідали над річкою, дуріли від зуду в тілі, дихали глибоко і вставали з відчуттям того, що необхідно йти далі. Йти і продовжувати шлях для нас на той момент було найважливішим – Рита ловила галюцинації, Брайан хотів знайти магазин з китайською горілкою байцзю, а я просто концентрувалася на ході, аби забути про те, як жахливо чухалося тіло.

Біля другої кільцевої дороги, там, де вона перетиналася з залізницею, ноги мені перестали йти і я заклякла на місці – я побачила янгола. Це була світлокоса дівчина на велосипеді, дуже засмагла, з усмішкою, яка сяяла на десятки метрів. Вона зупинилася і махала нам рукою. Я не знаю, чи то від сиропу від кашлю, чи в той вечір мені відкрилися якісь особливі надздібності, але я цілком яскраво бачила її ауру, вона переливалася різними кольорами веселки, що ніжно відходила хвилями від її тіла. Мені здалось, що я скоро помру.

«Кім! – закричала Рита. – Це моя подруга з університету», – пояснила. Кім ввічливо привіталась, але я бачила по її обличчю – вона одразу зрозуміла, що всі ми були вмазані. Вона дала нам випити яблучного соку, і Рита поговорила з нею, наскільки могла, про університетські справи. Кім поверталася з йоги і поспішала додому, бо вона щочетверга вечеряла зі своїм старим сусідом китайцем, діти якого жили далеко в сусідній провінції, і тому Кім його навідувала і розважала. Ми попрощались, розвернулись та пішли далі.

У мене було відчуття, наче зсередини мене виростала велика куля з повітрям, вона росла і розпирала мені живіт, я відчувала легкість, і тіло мені вже не свербіло, а просто дуже хотілося спати. Я сіла на хвильку, а куля продовжувала рости, і нарешті, не витримавши тиску, мене знудило всім, що їла на обід, я навіть упізнала в цьому рис і яблучний сік. Не пішов мені сироп від кашлю.

Тим часом Риту почало лихоманити, їй здавалось, що за нею хтось іде, і що це переслідування добром не закінчиться. Біля другої кільцевої дороги ми повернули назад і тихо крокували додому, вже не вздовж залізниці, а просто по вулиці. Мені було легко, бо я вирвала всю ту гидоту. Кожен думав про своє – я про свободу і контроль над власним тілом, Рита про кольорових чортиків, а Брайан, мабуть, ні про що не думав, тільки тихо волікся за нами дуже сильно п’яний, бо з горя, що його не вставило, випив сам майже цілу пляшку китайської горілки 58-ми градусів.

Я забрала Риту до себе додому, і вона просила мене викликати «швидку», їй паморочилась голова і здавалось, що температура підніметься дуже високо і вона згорить. Я виміряла температуру її тіла. Виявилось, що гарячки у неї не було, гарячка робилася в неї в голові, там, де були паралізовані та активовані сиропом від кашлю центри, що відповідали за кашель та за галюцинації. Я пообіцяла Риті прокидатися щогодини і перевіряти температуру її тіла.

Коли вона заснула, я тихенько ввімкнула комп’ютер у себе під ковдрою і пошукала інформацію про цей сироп. Ми ще нормально від нього відійшли, і добре, що я не розпухла повністю вся і не копнула відра від алергії. «Копнути відро» в Америці означає «відкинути копита» по-нашому. Як же мені подобається цей вираз.

У той таємничий вечір я урочисто пообіцяла собі, що не копну відра від жодних хімікатів, що буду всіляко намагатися тримати своє тіло чистим від наркотиків, а якщо вже дуже захочеться щось вжити, то хай це буде зроблене природою – травка чи грибочки, чи щось подібно натуральне.