Читать книгу Лаовай - Катерина Кулик - Страница 3

Китайський самогон; гарячий душ; місто, загублене в горах; тибетський буйвол; погана мавпа та простота рішень

Я не могла зігнути-розігнути пальців рук, але відчувала себе врятованою. Тоді я ще не знала, що перед нами – три кілометри сходів. Коли ти не знаєш, на якій відстані щось знаходиться від тебе, ти просто робиш маленькі зусилля. Ну ось, ще трошки, і я досягну мети. І ти її досягаєш. Коли ж на початку шляху ти дізнає5шся, що пункт призначення знаходиться на відстані 45-ти кілометрів, ти просто вирішуєш туди не йти. Можливо, тому всесвіт не відкриває нам усіх планів одразу? Може, тому ми повинні якийсь час іти навпомацки, щоб на півшляху зрозуміти, що нам потрібно?

Ми бігли додолу сходами, а вони не закінчувались. Ми настільки втомились, що я була готова впасти без сил у будь-який момент, і тоді я побачила дорогу. Вейвей одразу вирішила, що треба випити. Далі ми вже спускалися у місто дорогою, шукаючи магазин алкоголю. По дорозі був магазин домашнього байцзю – китайська горілка 58-ми градусів. Я б навіть сказала, що це самогон, вигнаний із колосків і дуже приторно пахучий. Ми нічого не їли з вчорашнього ранку, але випили по п’ятдесят самогону і пішли далі.

Єдине, що в мене не змокло, – це гроші та фотоапарат. Я їх загорнула в пакетик. У наметі під час дощу мій рюкзак блокував краплі і забрав весь удар на себе разом з одягом, але Вейвей мала теплі речі, які ми планували вдягти. Спустившись до Далі, ми знайшли хостел, де зупинились і помились в ніжному гарячому душі. Про нього я мріяла всі чотири години, протягом яких ми бігли вниз з гори. Я одягла хостельні шльопанці 43-го розміру, закуталась у теплу кофту, і ми пішли пити «криваву Мері».

Далі – це чудове миловидне містечко у провінції Юньнань, воно знаходиться на відстані 250 кілометрів від провінційної столиці Куньміна. Разом з двома іншими містами Далі – одне з найстаріших в Китаї і, здається, ще й належить до культурної спадщини ЮНЕСКО.

Колись у наших колах було популярним всюди ходити пішки. Я навіть читала про китайця, який, послухавши пісню I would walk 500 miles, прийшов до своєї коханої з міста Аньян провінції Хенань в місто Гуанчжоу провінції Кантон і освідчився їй. В той час два моїх друга-алкоголіка вирішили довести всім, що можна дійти від Куньміна до Далі за тиждень пішки, при цьому п’ючи пиво і палячи цигарки. Похід так і не трапився або, можна сказати, трапився, але не так. Вони дійшли пішки хіба до автостанції, а там далі сіли на автобус і поїхали.

Коли приїздиш у старе місто Далі вранці, воно закутане туманом і гір ще не видно. Вулиці викладені старою і новою бруківкою, відчиняються маленькі сімейні кафе, де можна скуштувати китайський сніданок – м’ясні пиріжки на пару, рисову кашу, жарені довгі несолодкі пончики та соєве молоко. Можна навіть з’їсти пончик, порізаний у тарілку і залитий соєвим молоком – такий собі аналог кукурудзяних пластівців з молоком. Після сніданку починають відкриватися магазини з шаликами та іншими сувенірами, мені навіть страшно уявити, скільки мільйонів шаликів вартістю десять юанів продають в Далі щороку. Я теж маю кілька шаликів звідси і гарні вишиті чоботи, зроблені у стилі народності Бай, що мешкає у Далі.

Також тут можна з’їсти стейк з яка, волохатого тибетського буйвола. Я не могла б сама їсти яка, але ті, хто спробував, відчували харчовий оргазм від м’яса, що тануло на язику. Сама б я краще погодувала яка чи погладила його по чорній шовковій шерсті. Яки такі гарні, чорт забирай, вони нагадують мені про свободу та низькі тибетські хмари над головою.

Ще в Далі приїздить багато лаоваїв, тобто іноземців, аби погуляти кілька днів, а потім роками сидять там безвиїздно, медитуючи, займаючись тайчі чи сексом, масажем чи власним баром, вивчаючи китайську чи викладаючи англійську, чи просто випиваючи. А якось ми у одному хостелі пили імбирний чай по 5 юанів і спостерігали за гурбою хіпстерів-власників цього хостела, які всі сиділи у фейсбуках на макбуках. Я потім кілька разів намагалась знайти той хостел і зависнути з хіпстерами, але вони наче розчинились в повітрі, в солодкому, м’якому, свіжому, вранішньому повітрі Далі.

Ще у Далі є багато хіппі, які продають на вулицях листівки з власноруч знятими фотографіями чи одяг, замовлений через інтернет з Кореї, чи іноді навіть просто старий одяг. Поруч з хіпі повідчинялись вегетаріанські ресторани із фотографіями знаменитих вегетаріанців на дверях. Тут навіть можна купити смачні китайські пельмені з кабачком та морквою замість м’яса і всього за 6 юанів, тобто один долар. Ще у Далі є бар «Bad Monkey» – «Погана Мавпа», відкритий лаоваями. Це – місце зависання альтернативної тусівки міста. Оскільки ми із Вейвей були вже трохи сп’янілі після 50 грамів горілки, поївши рисової лапші на вулиці, ми пішли пити далі до «Поганої Мавпи».

Вейвей плела з ниток яскраві сережки, а я палила косяк просто на вулиці, і ми спостерігали за кульгаючим і неспішним ритмом міста та за туристами, які приїхали коло дев’ятої ранку і розігнали магічну вранішню імлу Далі.

Дощ припинився, і стало видно гори, зелені та жовті, десь там стрибали на бамбукових стеблах герої китайських фільмів про кунгфу. З боку озера було видно жовті гори, наче лисі. Там знаходилась гора Куряча Ніжка, куди ми збиралися лізти наступного разу. За старими і відреставрованими округлими дахами будівель не було видно озера, але я відчувала його запах, прісний і трохи свіжий, як запах мого рідного Дніпра.

Я думала про Україну, про те, як хочеться усім людям показати цю красу, хочеться, щоб у наших Карпатах теж продавали шалики і робили пиріжки з м’ясом та кабачками для іноземних туристів, і хочеться знайти своє місце у своїй країні.

Я працювала викладачем англійської, так роблять багато іноземців в Китаї. Я ще не знала, чого точно хотіла від життя, але була впевнена, що коли я відкрию цю таємницю, на мене попереду чекає магічна подорож. Я посміхалась і згадувала минуле.

«Ну ми з тобою, подруга, наклюкались об 11 ранку», – сказала я їй. «Це нічого, – відповіла Вейвей, – завтра буде новий день з новими клопотами, а поки в нас немає клопотів, робімо те, що нам подобається. Коли ми з тобою ще поїдемо в Далі? Коли ми ще переживемо такий холод і таку красу?»

Колись я стояла на одному з київських балконів, і хтось не дуже близький, але важливий, сказав мені: «Я завжди думаю про тебе, коли йдеться про простоту рішень». Сама я не знала, що так просто все вирішую, і вимагала від себе бути простішою. Виявляється, ми можемо простішати до нескінченності, аж поки в нашому житті нами не сприйматиметься жодних проблем і буде одна суцільна насолода. Я подивилась на Вейвей, яка з насолодою плела сережки і думала про власні булочки з власної пекарні, і почала ще більше поважати її простоту рішень.