Читать книгу Вушко голки - Кен Фолетт - Страница 11

– Здається, ми втратили контроль, – зауважив Персіваль Ґодліман.

– Це моя провина, – кивнув Фредерік Блоггс.

Чоловік був виснажений. Він був таким уже рік – від тієї страшної ночі, коли вони витягли з руїн їхнього розтрощеного будинку в Гокстоні те, що залишилося від його дружини.

– Не має значення, хто винен, – швидко відповів Ґодліман. – Суть у тому, що на Лестер-сквер щось сталося, і ти на декілька секунд втратив Блондина.

– Думаєш, у них відбувся контакт?

– Можливо.

– Коли я знову натрапив на його слід у Стоквеллі, то подумав, що йому просто набридло і він вирішив того дня більше не чекати.

– У такому разі він би пішов туди знову вчора та сьогодні, – Ґодліман викладав якісь візерунки з сірників на столі – ця звичка допомагала йому впорядкувати думки. – У будинку й досі тихо?

– Абсолютно. Він не виходив уже сорок вісім годин. Це я винен, – знову повторив Блоггс.

– Та годі вже, друже, – заспокоїв його Ґодліман. – Це я дозволив йому втекти, щоб він вивів нас на когось іншого. І я досі думаю, що це було правильне рішення.

Блоггс нерухомо сидів за столом: руки він тримав у кишенях плаща, а на його обличчі не відбивалося жодної емоції.

– Якщо був контакт, треба негайно брати Блондина та з’ясовувати, з яким завданням він приїхав.

– Так ми втратимо можливість вийти на когось дійсно небезпечного.

– Вирішуй ти.

Ґодліман виклав із сірників зображення церкви. Якусь мить він роздивлявся її порожніми очима, а потім витяг монетку й підкинув.

– Орел, – оголосив він. – Чекаємо ще добу.

Будинок належав ірландцю середнього віку, який був родом із села Лісдунварна, що в графстві Клер[32]. Чоловік плекав надію, що німці виграють війну та назавжди звільнять Смарагдовий острів[33] від гніту британців. Шкутильгаючи сходами через хворі на артрит суглоби, він збирав зі своїх орендарів щотижневу платню. Усі його думки захопила лише одна мрія: щоб платню дозволили підняти до загального ринкового рівня. Ірландець не був багатієм, він мав лише два будинки, один із яких був зовсім маленький – у ньому жив лише він. Нічого дивного, що чоловіка ніколи не бачили в доброму гуморі.

Ірландець постукав до старого, який винаймав кімнату на другому поверсі. Той завжди був радий бачити хазяїна. Щоправда, він, мабуть, зрадів би будь-кому.

– Доброго дня, містере Райлі! Може, чаю?

– Сьогодні не маю часу.

– Ну, нічого, – старий передав йому гроші. – Думаю, ви вже бачили вікно на кухні?

– Ні, я ще туди не заходив.

– О, там у вікні не вистачає одного скла. Я затягнув діру чорною шторою, але протяг усе одно залишився.

– А хто розбив скло? – запитав власник.

– А це найцікавіше. Скло не розбите, воно собі лежить на траві. Цілісіньке. Думаю, просто замазка обсипалася – стара вже. Якщо ви дасте мені трохи замазки, я сам усе полагоджу.

«От же старий дурень», – подумав ірландець.

– Ви що, не розумієте, що нас, мабуть, пограбували?

– Це навіть не спало мені на думку, – старий був вражений.

– У кого-небудь пропало щось цінне?

– Не чув, щоб хтось таке казав.

– Я подивлюся, коли спускатимуся вниз, – хазяїн вийшов із кімнати.

– До речі, молодика, що живе нагорі, мабуть, немає, – старий вийшов за власником. – Я вже дні два його не чув.

Ірландець принюхався.

– Він що, готує в себе в кімнаті?

– Цього я не знаю, містере Райлі.

Нагору вони йшли вже вдвох.

– Якщо він у себе, то занадто вже тихо поводиться, – зауважив старий.

– Що б він там не готував, це треба припинити! Жахливий сморід!

Власник постукав у двері. Ніхто не відповів. Хазяїн дістав свої ключі й відчинив замок. Старий зайшов у кімнату слідом.

– Так-так-так, – весело промовив старий сержант, – та у вас тут мрець!

Поліцейський стояв на порозі й оглядав кімнату.

– Ти щось чіпав тут, педі[34]?

– Нічого, – відповів власник будинку. – І мене звуть містер Райлі.

Сержант проігнорував його.

– Помер не так давно. Смердить ще не зовсім огидно.

Сержант оглянув старий комод, валізу на низькому столику, пошарпаний килим, брудні штори на мансардному вікні – жодних слідів боротьби.

Поліцейський підійшов до ліжка. Мертвий юнак лежав зі спокійним обличчям і складеними на грудях руками.

– Я б припустив, що це серцевий напад, якби він не був такий молодий.

Також сержанту не вдалося знайти й упаковки з-під пігулок, щоб запідозрити самогубство. На комоді лежав шкіряний гаманець, і поліцейський роздивився його вміст. Нічого незвичайного: паспорт, талони на продукти й досить багато грошей.

– Це не пограбування.

– Він прожив у мене близько тижня, – повідомив хазяїн. – Я небагато про нього знаю. Приїхав звідкись із Північного Уельсу працювати на фабриці.

– Якби він справді був таким здоровим, як здається, його б мали забрати в армію, – сержант почав відкривати якусь валізу. – Чорт забирай! А це, в біса, що таке?

Ірландець і старий, що стояли за спиною поліцейського, поспіхом увійшли до кімнати.

– Радіопередавач, – мовив власник будинку.

– У нього кров, – зауважив старий.

– Не торкатися тіла! – гаркнув поліцейський.

– Та його ж зарізали, – не вгамовувався дід.

Сержант обережно підняв одну руку померлого й побачив маленьку пляму крові – вже суху.

– Дійсно кров. Де тут найближчий телефон?

– П’яті двері вниз вулицею, – підказав ірландець.

– Закрийте кімнату на ключ і не заходьте, аж поки я не повернусь.

Сержант знайшов потрібні двері й постукав. Відчинила жінка.

– Доброго ранку, мадам. Вибачте, але я б хотів скористатися вашим телефоном.

– Заходьте, – вона вказала на апарат, що стояв на столику в коридорі. – А що сталося? Щось цікаве?

– У будинку, що вище по вулиці, помер жилець, – повідомив поліцейський, набираючи номер.

– Його вбили? – її очі ледь не вилізли з орбіт.

– А це вже з’ясують експерти. Алло! Мені потрібен старший інспектор Джонс. Кантер говорить, – чоловік знову підвів очі на жінку. – Вибачте, чи не могли б ви зачекати на кухні, поки я звітую начальникові?

Засмучена жінка вийшла з кімнати.

– Привіт, Джонс. Тут колота рана та радіопередавач у валізі.

– Повторіть адресу ще раз, сержанте.

Кантер продиктував адресу.

– Так, це той самий, за яким стежили, тому цим займатиметься МІ-5. Зайдіть у 42-й будинок і скажіть команді спостереження, що ви знайшли тіло. Я зараз повідомлю їхньому керівництву. Покваптеся.

Кантер подякував жінці, вийшов і перейшов на другий бік вулиці. Він був страшенно радий: за його тридцять один рік у поліції це лише друге вбивство. І треба ж – воно пов’язане зі шпіонажем! Його можуть навіть підвищити до звання інспектора!

Сержант постукав у двері 42-го будинку. Йому відчинили двоє чоловіків.

– Доброго дня! Ви таємні агенти МІ-5?

Блоггс приїхав одночасно з детективом-інспектором Гаррісом з Особливого відділу – вони були знайомі ще з часів роботи в Скотленд-Ярді. Кантер чекав на них, щоб показати тіло. Якусь мить чоловіки роздивлялися спокійне молоде обличчя зі світлими вусами.

– Хто він такий?

– Кодове ім’я – Блондин, – повідомив Блоггс. – Мабуть, він десантувався з парашутом декілька тижнів тому. Ми перехопили повідомлення про його рандеву з іншим агентом. Оскільки ми знали код, то простежили за ним. Сподівалися, що Блондин виведе нас на місцевого шпигуна – такі набагато небезпечніші.

– І що ж тут сталося?

– Хто ж, у біса, його знає!

Гарріс оглянув рану на грудях агента.

– Стилет?

– Або щось схоже. Дуже точна робота. Під ребра – і просто в серце. Миттєве вбивство.

– Так, не найгірша смерть.

– Хочете подивитися, як убивця опинився в будинку? – запропонував сержант Кантер.

Чоловіки спустилися до кухні й роздивилися раму та непошкоджене скло, що лежало на траві.

– Замок на дверях його кімнати відчинили відмичкою.

Блоггс і Гарріс сіли за кухонний стіл, а Кантер приготував чай.

– Це трапилося в ніч після того, як я загубив його на Лестер-сквер. Я облажався.

– Ніхто з нас не святий, – спробував заспокоїти його Гарріс.

Якийсь час усі мовчки пили чай.

– Як узагалі там у тебе справи? Зовсім до нас перестав заходити, – почав Гарріс.

– Справ багато.

– Як Крістіна?

– Загинула під час бомбардування.

Очі Гарріса шоковано розширилися.

– От же ти бідолаха!..

– Сам як?

– Брат загинув у Північній Африці. Ти знав Джонні?

– Ні.

– Той ще був хлопець. Пив багато. Стільки спускав на горілку, що ні копійчини не залишалося. Він так і не одружився. Хоча тепер, мабуть, і добре, що не встиг.

– Майже всі когось втрачають.

– Приїзди до нас на вечерю в неділю, якщо ти сам тепер.

– Дякую, але я працюю щонеділі.

– Приїзди, коли захочеш, – кивнув Гарріс.

У кухню зазирнув констебль і звернувся до чоловіка:

– Можна вже пакувати докази?

Гарріс кинув погляд на Блоггса.

– Я вже закінчив, – дав згоду той.

– Гайда, синку, починай, – віддав наказ Гарріс.

– Імовірно, контакт стався після того, як я його загубив, – почав Блоггс. – Мабуть, вони з місцевим агентом домовилися про зустріч тут. Проте той запідозрив пастку – ось чому він увійшов через вікно й відчинив замок відмичкою.

– Ну якщо так, то він просто до чорта підозрілий тип, – зауважив Гарріс.

– Може, тому він ніколи не попадався. Так ось, він увійшов до кімнати Блондина й розбудив його. Юнак мав би сказати, що пастки немає, правильно?

– Правильно.

– Навіщо ж тоді шпигун його вбив?

– Може, посварилися?

– Слідів боротьби немає.

Гарріс втопив свій похмурий погляд у чашку.

– Може, він зрозумів, що за Блондином стежать? І якщо ми візьмемо юнака, то він швидко заговорить.

– Якщо так, тоді це неймовірно жорстокий покидьок.

– Може, тому він ніколи й не попадався.

– Заходь. Сідай. Телефонували з МІ-6. Канаріса звільнили.

Блоггс сів.

– То це хороші новини чи погані?

– Дуже погані, – пояснив Ґодліман. – Зараз украй невдалий момент.

– А мені можна знати чому?

Ґодліман пильно глянув на нього.

– Думаю, можна. Наразі у нас сорок подвійних агентів, які передають у Гамбург дезінформацію щодо планів союзників наступати у Франції.

Блоггс присвиснув.

– Нічого собі. Я й не підозрював, що їх так багато. Тобто агенти, яких ми взяли, повідомляють ворогам, що ми наступатимемо із Шербура, а насправді – з Кале? Чи навпаки?

– Саме так. Мені подробиць теж не повідомляють, але зараз уся ця система під загрозою. Ми добре знали Канаріса та вміли його дурити. Дідько, ми ж таки знали, як це робити! А ось нова мітла може не довіряти агентам свого попередника. Крім того, нещодавно з того боку до нас перейшли декілька шпигунів. Вони могли б видати людей Абверу, якби їх не здали ще раніше. Тож Німеччина має багато причин, щоб не довіряти тим агентам, яких ми взяли.

Також можливе просочування інформації. Про нашу систему подвійних агентів знають тисячі людей. У нас є подвійні шпигуни в Ісландії, Канаді та на Цейлоні. Навіть на Середньому Сході. Минулого року ми припустилися великої помилки, коли репатріювали німця Еріха Карла. Пізніше нам стало відомо, що він був агентом Абверу. Перебуваючи в таборі для переміщених осіб на острові Мен, він міг дізнатися про наших подвійних шпигунів – Мутта й Джеффа. А може, й про Тейта – ще одного подвійника. Отож ми зараз ходимо по тонкій кризі. Якщо хоч один путній агент Абверу дізнається про операцію «Стійкість» – кодова назва нашого плану дезінформації – усе піде під три чорти. Ми взагалі можемо програти цю кляту війну.

Блоггс доклав зусиль, щоб не розсміятися: колись від професора Ґодлімана жодного лайливого слова не можна було почути.

– Згори нам дали настанову, що я маю переконатися у відсутності путніх агентів Абверу в Британії, – продовжив професор.

– Ще минулого тижня ми були в цьому переконані, – зауважив Блоггс.

– Зараз ми точно знаємо, що принаймні один агент тут є.

– І він вислизнув у нас просто з-під носа!

– Доведеться його знайти.

– Малоймовірно, – Блоггс похнюпився. – Ми навіть не знаємо, у якій частині країни він працює. Гадки не маємо, як він виглядає. Його неможливо засікти під час радіопередачі – він надто вправний. Інакше ми б уже давно його впіймали. Ми навіть кодового імені його не знаємо. Із чого ми починатимемо?

– Із нерозкритих злочинів. Шпигуни завжди порушують закон. Вони підроблюють паспорти, крадуть пальне й зброю, уникають перевірки документів, проходять у заборонені зони й роблять там фотографії. А ще вбивають людей, коли ті стають їм на заваді. Поліцію точно повідомляли про такі злочини, якщо шпигун перебуває тут уже давно. Якщо ми проглянемо всі нерозкриті вбивства від початку війни, ми вийдемо на його слід.

– Ти взагалі розумієш, що більша частина злочинів так і не розкривається? – Блоггс повірити не міг, що Ґодліман серйозно планує цим займатися. – Ми увесь Альберт-хол[35] завалимо тими справами!

– Значить, звузимо район пошуків до Лондона. І почнемо з убивств.

У перший же день пошуків вони знайшли те, що шукали.

Власне, потрібну справу знайшов Ґодліман, але він не відразу оцінив важливість своєї знахідки. Це було вбивство місіс Уни Ґарден у Гайґейті в 1940 році. Жінці перерізали горло, а над тілом сексуально познущалися, хоча й не зґвалтували. Труп знайшли в кімнаті її пожильця з чималим вмістом алкоголю у крові. Картина злочину була зрозуміла: господиня вирішила пофліртували з орендарем, але той захотів більшого, ніж вона могла дозволити; вони через це посварилися, і чоловік її вбив, після чого його сексуальний запал згас. Поліції так і не вдалося знайти кривдника.

Ґодліман уже майже відкинув теку з документами цієї справи, бо шпигуни зазвичай не скоюють злочинів статевого характеру. Проте він, як людина уважна, проглянув усі матеріали. Виявилося, що в покійної Уни Ґарден на спині знайшли колоту рану від стилета, але померла жінка від рани на горлі.

Ґодліман кинув теку Блоггсу – вони сиділи по різні боки великого дерев’яного стола в архіві Скотленд-Ярду.

– Думаю, знайшли.

Блоггс проглянув записи.

– Стилет.

Чоловіки забрали документи з архіву та повернулися до військового міністерства. У кабінеті Ґодлімана на нього чекало розшифроване повідомлення. Професор без особливого інтересу проглянув записи, а потім його обличчя раптом спалахнуло радістю й він ляснув рукою об стіл:

– Це він!

– Накази отримав. Привіт Віллі, – вголос прочитав Блоггс.

– Пам’ятаєш? Die Nadel?

– Так, – Блоггс вагався. – Голка. Але тут якось небагато інформації.

– Та ти глибше дивися! Стилет же схожий на голку! Це все один і той самий чоловік! Убивство місіс Ґарден, повідомлення у 1941 році, які ми так і не змогли відстежити, рандеву з Блондином…

– Можливо… – Блоггс замислився.

– Я можу довести! Пам’ятаєш розшифровку звіту про Фінляндію, яку ти мені показував у мій перший день на службі? Ту, що складалася з двох частин? Коли передача обривалася?

– Ну, – Блоггс зашарудів паперами, шукаючи той аркуш.

– Якщо я не помиляюсь, той звіт відправляли в день цього вбивства. Б’юся об заклад, що час, коли передачу зупинили, збіжиться з часом вбивства!

Блоггс переглядав розшифровку.

– Так і є!

– Ось воно!

– Тобто він працює в Лондоні щонайменше п’ять років. А ми тільки зараз дізналися про його існування.

– Нелегко ж нам буде його впіймати, – зауважив Блоггс.

На обличчі Ґодлімана з’явилася хижа посмішка.

– Може, він і розумний, та я розумніший. Я зажену того покидька в глухий кут.

Блоггс не втримався і розсміявся.

– Господи, професоре, вас не впізнати!

– Ти вперше за рік розсміявся.