Читать книгу Вушко голки - Кен Фолетт - Страница 7

У ворога є шпигуни, а в Британії – тільки військова розвідка. Здавалося б, і так уже достатньо м’яка назва. Але ж ні – її ще й скоротили до МІ, від англійського «military intelligence». У 1940 році МІ була частиною військового міністерства та росла як на дріжджах. Різні підрозділи МІ мали свої номери. Наприклад, МІ-9 влаштовувала втечу полонених із таборів в окупованих країнах до нейтральних зон, МІ-8 прослуховувала радіопередачі ворога та була цінніша, ніж шість звичайних полків, а МІ-6 відправляла агентів до Франції.

Професор Персіваль Ґодліман долучився до МІ-5 восени 1940-го. Холодним вересневим ранком він приїхав у військове міністерство на Вайтхол[21] якраз після безсонної ночі в Іст-Енді, де він допомагав гасити пожежі після нальоту німців.

У мирні часи – коли, на думку Ґодлімана, розвідка не мала особливого значення, – у МІ працювали винятково професіонали. Але зараз, як виявилося, тут було повно любителів. Професор був знайомий чи не з половиною штату МІ-5. У свій перший день він зустрів юриста, з яким ходив до одного клубу, історика-мистецтвознавця, з яким колись вчився, працівника архіву з його ж університету, а також свого улюбленого письменника детективів.

О десятій ранку Ґодлімана провели в кабінет полковника Террі. Той, вочевидь, перебував на роботі вже не одну годину, бо в смітнику валялися дві порожні пачки з-під цигарок.

– Мені тепер звертатися до тебе «сер»? – привітався Ґодліман.

– Ми тут зазвичай без зайвих церемоній, Персі. Якщо хочеш, можеш називати мене «дядько Ендрю», я не проти. Сідай.

А все ж таки в рухах Террі з’явилася якась поспішність, якої точно не було під час їхньої зустрічі в «Савої». Полковник перестав усміхатися й майже не відводив очей від гори повідомлень на столі.

– Так, хлопче, я швиденько введу тебе у справи – скажімо так, закінчу лекцію, яку почав тоді за обідом, – мовив Террі, глянувши на годинник.

– Цього разу я дослухаю, – усміхнувся Ґодліман.

Террі підпалив чергову цигарку.

– Шпигуни Канаріса в Британії приносять мало користі, – Террі дійсно почав лекцію з того самого місця, де спинився минулого разу. Наче пройшло п’ять хвилин, а не три місяці. – Наприклад, Дороті О’Ґрейді – типова шпигунка: ми упіймали її, коли вона перерізала військові телефонні кабелі на острові Вайт. Свої звіти О’Ґрейді передавала через листи, адресовані в Португалію. Писала невидимим чорнилом, що продається у крамницях жартів.

У вересні почали прибувати нові шпигуни – їхнім завданням було добре вивчити Британію, готуючись до вторгнення. Наприклад, позначити на мапах узбережжя, до яких можна підвести судна, дороги, на які можна посадити літаки з військами, а також лінії протитанкової оборони, блок-пости та перепони з колючого дроту. Щоправда, агентів для цього завдання добирали абияк, навчали поспіхом і обладнання видавали їм мало.

Типовий приклад – четвірка, що десантувалася в ніч із другого на третє вересня. Меєр, Кібоом, Понс та Вальдберґ. Кібоом і Понс приземлилися поблизу Хіта, де їх у піщаних дюнах під час високого припливу заарештував рядовий Толлервей із Сомерсетського піхотного полку, а ось останньому навіть вдалося надіслати звіт у Гамбург:

«ПРИБУВ У БЕЗПЕЦІ. ДОКУМЕНТИ ЗНИЩЕНО. АНГЛІЙСЬКИЙ ПАТРУЛЬ ЗА 200 МЕТРІВ ВІД БЕРЕГА. ПЛЯЖ ЗАКРИТИЙ КОРИЧНЕВИМИ СІТКАМИ. ПАСАЖИРСЬКІ ВАГОНИ ЗА 50 МЕТРІВ. МІН НЕМАЄ. СОЛДАТІВ МАЛО. ВАЛЬДБЕРҐ».

Очевидно, що свого місцеположення він визначити не зміг. У нього навіть кодового імені не було. Підготовка в нього ніяка: він навіть не знав закону про продаж спиртного в Англії. Зайшов у паб о дев’ятій ранку та замовив кварту сидру.

Ґодліман розсміявся.

– Далі буде смішніше. Хазяїн сказав йому повертатися о десятій та запропонував поки оглянути їхню сільську церкву. Можеш собі уявити, рівно о десятій Вальдберґ повернувся – і двоє поліцейських на велосипедах заарештували його.

– Ну просто сценарій для «І знову він!».

– Меєра узяли за декілька годин. Протягом двох наступних тижнів ми схопили ще одинадцятьох агентів – більшість із них заарештували протягом перших декількох годин їхнього перебування в Англії. Майже всіх повісять.

– Майже?

– Так, майже. Декількох передадуть у наш відділ Б-1(а). Я трохи пізніше розповім про нього детальніше. Так ось. Ще декілька агентів вирушили до Ірландії. Одним із них був Ернст Вебер-Дроль, відомий акробат, який має в Дубліні кількох позашлюбних дітей після свого турне «Найсильніша людина в світі». Його заарештували на ірландському кордоні, стягли три фунти штрафу та відправили в Б-1(а). Інший, Германн Ґетц, помилково опинився в Ольстері[22] замість Ірландії. Там його пограбували солдати Ірландської республіканської армії, через що Ґетцу довелося переплисти Бойн в самій білизні, а потім проковтнути капсулу з отрутою. Із собою в нього був ліхтарик з написом «Виготовлено в Дрездені». Постає питання: якщо тих хлопців так легко узяли, нащо ж нам потрібні такі розумники, як ти? По-перше, ми не знаємо, скількох ми ще не впіймали. По-друге, треба взятися за тих, кого не вішатимуть. Ось цим і займаються у відділі Б-1(а). Але щоб усе пояснити, мені доведеться повернутися в 1936 рік.

Альфред Джордж Овенс був інженером-електриком і працював у компанії, що мала кілька контрактів із державою. У тридцятих він кілька разів бував у Німеччині, після чого добровільно сповістив Адміралтейству[23] деякі технічні дані, що він їх зібрав упродовж своєї подорожі. Військово-морська розвідка передала досьє Овенса МІ-6, де його вирішили завербувати як агента. Приблизно в той самий час його завербували в Абвері, про що скоро дізналися в МІ-6: ми перехопили декілька листів Овенса на відому нам підставну адресу в Німеччині. Вочевидь, у того чоловіка вірності не було анітрохи – йому будь-що хотілося бути шпигуном. Наші називали його Сніжок, німці – Джонні. У січні 1939-го Сніжок отримав листа з інструкціями щодо використання радіопередавача та квитанцією з камери схову на вокзалі «Вікторія». Чоловіка заарештували на наступний день після початку війни та запроторили до в’язниці Вандсворт, залишивши йому передавач, який він знайшов у саквояжі на вокзалі. Сніжок продовжував передавати повідомлення у Гамбург, тільки тепер їх писали у відділі Б-1(а), що в МІ-5. Пізніше Абвер передав Овенсу контакти двох інших німецьких агентів в Англії – і ми їх відразу взяли. Від них агент отримав шифрувальні коди та детальні інструкції передачі радіоповідомлень, що було для нас просто неоціненним надбанням. Після Сніжка були Чарлі, Веселка, Літо, Бісквіт, а тепер у нас ціла армія німецьких шпигунів, які підпорядковуються нам і яким, вочевидь, довіряє Канаріс.

У ті часи в МІ-5 з’явилася мрія: якщо пощастить, то вони зможуть узяти під контроль та маніпулювати всією мережею німецьких шпигунів у Британії. Взагалі, є дві причини перетворювати шпигунів на подвійних агентів замість того, щоб їх вішати. По-перше, якщо ворог думає, що шпигун ще живий, він не присилає нового (якого ми можемо і не схопити). По-друге, маючи можливість контрольовано надавати інформацію ворогові, ми можемо заплутати його стратегію.

– Звучить надто просто.

– Звісно ж, насправді це не так, – Террі відчинив вікно та видихнув на вулицю хмарку тютюнового диму. – Для того щоб така система працювала, вона має охоплювати абсолютно всіх агентів. Якщо в країні буде певна кількість справжніх агентів і їхня інформація суперечитиме тій, яку надаємо ми, то Абвер швидко про все здогадається.

– Здається, у вас тут цікаво, – резюмував Ґодліман.

Террі вперше за день усміхнувся.

– Ну, наші хлопці відразу тобі скажуть, що тут нелегко. Ненормований графік, стрес, розчарування. Але так, це цікаво, – він знову глянув на годинник. – А зараз я хочу познайомити тебе з одним видатним чоловіком. Ходімо до нього в кабінет.

Чоловіки піднялися сходами та пройшли кількома довгими коридорами.

– Його звати Фредерік Блоггс, і він ненавидить, коли з нього кепкують[24]. Ми переманили його зі Скотленд-Ярду – він працював інспектором в особливому відділі. Якщо тобі знадобляться руки чи ноги, звертайся до нього. Звання в тебе буде вищим, але ми тут не звертаємо на це особливої уваги. Думаю, ти і так все розумієш.

Террі й Ґодліман увійшли в маленьку, майже порожню кімнату, крізь вікно якої було видно лише глуху стіну. Гола підлога без килимів. На стіні – фотографія красивої дівчини, а на вішакові для капелюха – наручники.

– Фредерік Блоггс – Персіваль Ґодліман, – представив їх Террі. – Ну, на цьому я вас залишу.

За столом сидів невисокий кремезний блондин. «Мабуть, він ледь не завалив відбір за зростом, коли вступав у поліцію», – подумав Ґодліман. Краватка в нього була якогось несамовитого кольору, але відкрите обличчя та усмішка справляли загалом приємне враження. Професор міцно потис йому руку.

– Персі, я тут якраз збирався збігати додому на обід. Може, поїдете зі мною? Моя дружина готує чудові сосиски з картоплею, – Блоггс говорив із помітним акцентом кокні.

Не те щоб Ґодліман дуже любив сосиски та картоплю, але все одно погодився. Чоловіки пішки дійшли до Трафальгарської площі, а далі на автобусі поїхали в Гокстон[25].

– Я одружився з чудовою дівчиною, – повідомив Блоггс, – але готує вона геть паскудно. У мене щодня картопля з сосисками.

За вікнами автобуса пропливало місто. Минулої ночі знову бомбили, тому де-не-де досі курилися пожежі. Рятувальники та добровольці розбирали завали, заливали водою залишки пожеж та прибирали вулиці. З напівзруйнованого будинку вийшов чоловік, притискаючи до грудей дорогоцінній радіопередавач. Ґодліман повернувся до розмови:

– Так що, будемо разом ловити шпигунів?

– Саме так, Персі.

Будинок Блоггса стояв на вулиці в лінії абсолютно однакових будинків на три спальні. У крихітних садках перед фасадом усі вирощували овочі. Місіс Блоггс виявилася тією красивою дівчиною з фото, що висіло в кабінеті чоловіка. Вигляд у неї був стомлений.

– Вона кермує машиною швидкої під час авіанападів. Так, серденько? – Блоггс пишався дружиною. Її звали Крістіна.

– Щоразу, коли я вранці їду додому, я навіть не знаю, чи буде мій дім і досі тут.

– Звісно, вона хвилюється лише про дім. Про мене – анітрохи.

На камінній полиці стояла медаль у спеціальному футлярі.

– А це за що? – спитав Ґодліман.

– Він відібрав рушницю в злочинця, який грабував пошту, – відповіла Крістіна.

– Та ви нічогенька парочка!

– А ви одружений, Персі? – спитав Блоггс.

– Удівець.

– О, співчуваю.

– Моя дружина померла від туберкульозу в 1930-му. Дітей у нас не було.

– Ми теж не квапимося. Як тут народжувати, коли світ у такому стані?

– Фреде, годі, людям це не цікаво, – урвала його Крістіна, виходячи на кухню.

Посеред кімнати стояв квадратний стіл, за яким вони обідали. Ця пара зворушила Ґодлімана – він навіть згадав Елеонору, хоча вважав, що вже давно впорався з тими почуттями. Мабуть, це все вплив війни.

Крістіна дійсно жахливо готувала. Сосиски підгоріли, і Блоггс щедро заливав їжу кетчупом. Ґодліман з полегшенням зробив так само.

Коли чоловіки повернулися на Вайтхол, Блоггс ознайомив Ґодлімана з відомостями про неідентифікованих шпигунів, які працювали в Британії.

Дані про них надходили з трьох джерел. Перше – імміграційна служба міністерства внутрішніх справ. Паспортний контроль уже давно був підпорядкований військовій розвідці. Ще з часів минулої війни велися списки іноземців, які в’їхали в країну, але не виїхали, не отримали громадянства і не померли. На початку нового військового конфлікту всіх людей із таких списків викликали та розділили на три групи. Спочатку заарештували лише групу «А», але влітку 1940 року (здебільшого через галас, що зчинили журналісти) затримали і всіх решту. Декого з іммігрантів знайти не вдалося – ось вони й могли виявитися шпигунами. Відомості про них були в Блоггса.

Друге джерело – радіопередачі. Підрозділ «С» відділу МІ-8 цілодобово прослуховував ефір, шукаючи будь-що, що точно не надходило від «своїх». Усі такі повідомлення передавали в Державну школу кодування та шифру, яку нещодавно перемістили з Берклі-стрит у Лондоні за місто в Блетчлі-парк. Насправді, це була зовсім не школа, а швидше клуб чемпіонів із шахів, музикантів, математиків та любителів кросвордів, які вірили, що якщо одна людина змогла винайти шифр, то інша зможе його розгадати. Усі повідомлення, що надходили з Британії, але не належали жодній із відомих служб, вважалися шпигунськими. Ті послання, які вдалося розшифрувати, теж були в Блоггса.

Третє джерело – подвійні агенти. Їхня користь була доволі сумнівною, однак завдяки інформації, яку вони отримували від Абверу, вдалося взяти кількох нових шпигунів, а також виявити одну громадянку Британії – Матильду Крафт із Борнмута[26], яка поштою надсилала гроші Сніжку. Зараз вона перебуває у в’язниці Голловей. Проте навіть подвійні агенти нічого не знали про найцінніших для німців професійних шпигунів, які точно перебували на території Британії. Були навіть докази: наприклад, хтось привіз із Німеччини передавач для Сніжка та залишив його на вокзалі. Шпигуни були або вкрай обачливі, або ж Абвер майстерно замітав сліди, але подвійним агентам німці себе не виказували.

Та все ж певні підказки таки були.

Інші джерела інформації теж брали до уваги. Спеціалісти постійно працювали над удосконаленням методів тріангуляції, за допомогою яких визначають місце відправлення радіопередачі, а в МІ-6 активно відновлювали мережу агентів у Європі, яку зруйнувала німецька армія.

Загалом, будь-які (навіть найдрібніші) відомості збиралися в Блоггса.

– Іноді це просто бісить, – сказав він. – Тільки погляньте на ось це.

Він витяг із теки запис довгої радіопередачі про плани Британії щодо експедиційного корпусу у Фінляндії.

– Ось це отримали на початку року. Інформація просто бездоганна. Його намагалися засікти, але просто посеред передачі він замовк – без жодної об’єктивної причини. За декілька хвилин він продовжив, але встиг закінчити, перш ніж хлопці визначили його місце перебування.

– А що таке «Привіт Віллі»?

– А ось це дуже важливо, – Блоггс спалахнув завзятістю. – Ось уривок ще одного повідомлення, недавнього. Дивіться: тут теж «Привіт Віллі». Але цього разу він отримав відповідь. До нього звертаються «Die Nadel».

– Голка[27].

– Цей хлопець професіонал. Дивіться, які повідомлення: стисло, лаконічно, але з усіма подробицями – і неймовірно точними.

Ґодліман уважно прочитав фрагмент другого повідомлення.

– Тут наче йдеться про ефективність бомбардування міста.

– Він проїхав Іст-Ендом. Кажу ж, професіонал.

– А що ще відомо про Die Nadel?

Ентузіазм на обличчі Блоггса згас, наче лампочка.

– Це все.

– Тобто його кодове ім’я – Die Nadel, свої повідомлення він підписує «Привіт Віллі», він украй добре інформований – і це все?

– Боюся, що так.

Ґодліман сів на краєчок столу та подивився у вікно. Під карнизом на стіні ластівки звили гніздо.

– І які шанси його упіймати?

– Ґрунтуючись на тих даних, що у нас є зараз, жодних.