Читать книгу Вушко голки - Кен Фолетт - Страница 5

Генріх II був не таким, як інші англійські королі. У ті часи, коли про короткострокові ділові візити ніхто й не чув, він примудрявся стрибати між Англією та Францією з такою швидкістю, що люди почали говорити про його надприродні здібності. Звісно, ці чутки король і не думав спростовувати. У 1173 році в червні чи вересні (залежно від того, яким джерелам довіряти) Генріх II приїхав до Англії та повернувся назад до Франції так швидко, що жоден літописець того часу про це не дізнався. Пізніше історики знайшли докази цього візиту в звітах скарбівні. У ту пору королівство Генріха II переживало атаку військ його синів із півночі та півдня – на кордоні з Шотландією та на півдні Франції. Нащо ж він приїздив? Із ким він зустрічався? Чому цей візит залишався таємницею в часи, коли чутки про магічні сили могли перемогти цілу армію? Якою була мета того приїзду?

Саме це й намагався з’ясувати Персіваль Ґодліман улітку 1940 року, коли солдати Гітлера серпом пройшлися полями Франції, а англійці кривавим потоком повзли на рідну землю через вузьку, наче шийка пляшки, гавань Дюнкерка.

Професор Ґодліман знав про Середньовіччя більше, ніж будь-хто. Його книжка про «чорну смерть» – пандемію чуми XIV століття – змінила чи не всі погляди про розвиток Середньовіччя та здобула таку популярність, що її навіть надрукувало видавництво «Penguin». Досягши значних успіхів, Персіваль Ґодліман вирішив приділити увагу більш раннім періодам історії, які ще важче піддавалися вивченню.

О пів на першу чудового червневого дня секретарка професора зайшла до нього в кабінет і побачила, що Персіваль Ґодліман схилився над рукописом, перекладаючи його з середньовічної латини на англійську. Щоправда, його письмо було ще менш зрозумілим. Жінці не подобалася кімната з рукописами: в ній пахло смертю. До того ж на дверях усюди було стільки замків, що приміщення нагадувало мавзолей. Секретарка поспішала на обід у сад на Ґордон-сквер.

Ґодліман стояв біля кафедри на одній нозі. Світло, відбиваючись від книжки, падало йому на обличчя так, що професор був схожий на привида чи середньовічного ченця, який нерухомо вартує своє творіння. Секретарка покашляла та зачекала, доки Ґодліман – невеличкий чоловік у твідовому костюмі з покатими плечима та зіпсованим зором – її помітить. До речі, якщо витягти професора із Середньовіччя, то він може бути цікавим співрозмовником. Жінці довелося знову покашляти, щоб привернути до себе увагу:

– Професоре Ґодліман?

Він підвів на неї погляд і усміхнувся. Ось тепер професор уже менше нагадував привида й більше скидався на чийогось ненормального батька.

– Вітаю! – вигукнув він здивовано, наче зустрів сусіда посеред пустелі Сахара.

– Ви просили нагадати про обід із полковником Террі у «Савої».

– О, так! – професор витяг з кишеньки годинника. – Мабуть, треба виходити, якщо я хочу встигнути дійти туди пішки.

– Я принесла ваш протигаз.

– О, дуже дякую! – чоловік знову посміхнувся. Іноді все ж таки він може бути приємним. – Як думаєте, треба одягнути пальто?

– Вранці ви прийшли без нього. Сьогодні тепло. Зачинити за вами сховище?

– Так-так, дякую, – він поклав записник до кишені та вийшов.

Секретарка оглянула сховище, здригнулася і вийшла слідом за професором.

Полковник Ендрю Террі був сухим від постійного куріння й червонощоким шотландцем із рідким волоссям пшеничного кольору, намащеним бріоліном. Одягнений у цивільне, він чекав професора за столиком у «Савой-гриль». У попільничці вже було три недопалки. Полковник підвівся, щоб потиснути Ґодліману руку.

– Доброго дня, дядьку Ендрю, – сказав професор до молодшого брата своєї матері.

– Як життя, Персі?

– Пишу книгу про Плантагенетів[12], – Ґодліман сів на вільний стілець.

– І досі тримаєш рукописи в Лондоні? Дивно.

– Чому?

Террі підпалив наступну цигарку.

– Вивозь їх із міста – на випадок бомбардування.

– А треба?

– Половину Національної галереї закопали десь в Уельсі. Молодий Кеннет Кларк[13] кумекає краще, ніж ти. До речі, тобі й самому було б добре поїхати звідси, доки є така можливість. У тебе, мабуть, небагато учнів залишилося, еге ж?

– Небагато, це точно, – професор узяв меню в офіціанта. – Дякую, аперитиву не треба.

Террі меню не взяв.

– Серйозно, Персі, навіщо ти тут сидиш?

Очі Ґодлімана спалахнули, наче проектор, – мовби він подумав про щось уперше відтоді, як увійшов.

– Треба евакуювати дітей і таких геніїв нації, як Бертран Расселл[14]. А я… Якщо я поїду, то це матиме такий вигляд, наче я тікаю та дозволяю іншим битися за мене. Може, це і не дуже логічно, але справа не в логіці, а в почуттях.

Террі всміхнувся, наче саме це він і очікував почути від Ґодлімана, проте одразу змінив тему й опустив очі в меню.

– Заради ж Бога! Пиріг лорда Вултона[15]?

– Я певен, що там лише картопля та овочі.

Коли принесли замовлення, Террі запитав:

– Що думаєш про нового прем’єр-міністра?

– Просто віслюк, але Гітлер – теж дурень. Однак поглянь, як далеко він зміг зайти. А ти що думаєш?

– Ну, нас Вінстон влаштовує. Він хоча б схильний до агресивних дій.

– Нас? Ти що, знову в грі?

– Насправді я ніколи не виходив з неї.

– Але ж ти казав…

– Персі, хіба ти не знаєш, що в армії є такі підрозділи, в яких службовці заперечують свою причетність до них?

– Нічого собі! Увесь цей час…

Принесли першу страву, й чоловіки відкрити пляшку білого бордо. Ґодліман замовив запеченого лосося і замислився. Зрештою Террі спитав:

– І досі думаєш над тим, що я сказав?

Професор кивнув:

– Згадав, як був молодий. Страшні були часи, – у голосі Ґодлімана вчувалася ностальгія.

– Війна тепер інакша. Нині мої хлопці не вештаються в тилу ворога, рахуючи намети. Хоча ні, вештаються, звичайно, але це вже не відіграє такої важливої ролі. Зараз ми просто перехоплюємо радіоповідомлення.

– А хіба їх не зашифровують?

– Можна ж розшифровувати, – знизив плечима Террі. – Зараз ми дізнаємося про все необхідне саме таким чином.

Ґодліман озирнувся довкола – нікого не було. Хоча, звісно, Террі не треба було нагадувати, що безтурботні балачки можуть коштувати життя.

Полковник продовжив:

– Моя робота – пересвідчуватися, що в них немає потрібної інформації щодо нас.

На друге чоловікам принесли курячий пиріг. Яловичину вже не подавали. Ґодліман мовчки слухав Террі.

– Кумедний цей Канаріс. Адмірал Вільгельм Канаріс, голова Абверу. Я колись зустрічався з ним перед тим, як все це почалося. Йому подобається Англія, і він не дуже в захваті від Гітлера. У будь-якому разі нам відомо, що він отримав наказ розпочати масштабну розвідоперацію проти нас, щоб підготуватися до наступу. Проте Канаріс не надто старається. Ми заарештували їхнього найкращого шпигуна в перший же день після оголошення війни – він зараз у в’язниці Вандсворт. Шпигуни Канаріса – нетямущий народ: старі бабусі в пансіонах, навіжені нацисти, дрібні злодії…

– Годі вже, старий, це занадто, – урвав Ґодліман. Від люті та нетями його аж трусило. – Це ж усе таємна інформація! Я не хочу цього знати!

Террі залишався цілковито спокійним.

– Ще щось замовлятимеш? Я хочу шоколадного морозива.

Ґодліман підвівся.

– Я наївся. Повернуся до роботи, якщо ти не проти.

Террі кинув на нього прохолодний погляд.

– Світ міг би й зачекати на твою працю про Плантагенетів. Хлопче, війна йде. Я хочу, щоб ти працював на мене.

Ґодліман довго дивився на нього згори вниз.

– Та що ж, у біса, я робитиму?

– Ловитимеш шпигунів, – губи Террі розтяглися в хижій посмішці.

Незважаючи на чудову погоду, Ґодліман повертався в інститут у паскудному настрої. Ніяких сумнівів: він погодиться на пропозицію полковника Террі. Його країна воює – і робить це за праве діло. Тому якщо професор застарий, щоб іти в бій, то принаймні так він зможе допомогти своїй країні. Вагався Ґодліман лише через свою роботу. Її треба полишити – і хтозна на скільки років. Ця думка пригнічувала чоловіка. Десять років тому померла його дружина, і з тих пір його цілковито захопила середньовічна історія. Ґодліман отримував задоволення від того, що розгадував таємниці, шукав дрібні підказки, працював із протиріччями, брехнею, пропагандою та вигадками. Його нова книжка стане кращою у своїй галузі за останнє століття – і ще століття ніхто точно навіть близько не зрівняється з її автором. Професор так давно присвятив своє життя цій роботі, що навіть думка про те, щоб її полишити, здавалася йому безглуздою. Змиритися з нею було приблизно так само складно, як, наприклад, сприйняти новину про те, що люди, яких ти називав татом і мамою, насправді тобі не рідні.

Раптом у думки Ґодлімана вірвався лемент сирени повітряної тривоги. Спершу з’явилося бажання її проігнорувати – багато хто так робив, та й до інституту залишилося іти лише десять хвилин. А втім, до роботи професор уже точно сьогодні не повернеться, тож він поспіхом попрямував до станції метро, де щільний натовп лондонців спускався сходами на тьмяну платформу. На стіні висів плакат із рекламою супів «Bovril», біля якого Ґодліман і зупинився. Насправді проблема криється не тільки в роботі.

Сама ідея повернутися у гру пригнічувала професора. Звісно, в цій роботі були й переваги: увага до кожної дрібниці, цінність розуму та прискіпливості, ризик зі здогадками. Але увесь той шантаж, зрадництво, обман… повсякчасні удари в спину. Ґодліман ненавидів це. Людей на платформі ставало все більше, тому професор сів на підлогу, поки ще було місце. Біля нього стояв чоловік у формі водія автобуса.

– Бути сьогодні в Англії, в цей літній день! Знаєте, хто це сказав? – усміхнувся водій.

– У цей квітневий день, – виправив його Ґодліман. – Це сказав Браунінг[16].

– А мені казали, що Гітлер.

Жінка, яка стояла біля нього, розсміялася, і водій повернувся до неї:

– А ви чули, що біженець із Лондона сказав дружині одного фермера?

Ґодліман перестав слухати і згадав, як сам мріяв опинитися в Англії, коли сидів на гілці платана в туманній французькій долині в тилу німців. Через туман навіть у трубу складно було розгледіти щось, окрім нечітких силуетів, тому чоловік збирався злізти з дерева та повернутися пішки десь на милю. Раптом просто нізвідки з’явилися троє німецьких солдатів, які всілися під деревом і закурили. Трохи згодом вони навіть витягли карти – у той момент молодий Ґодліман зрозумів, що вони тут надовго, – вочевидь, примудрилися втекти від завдань. Англійцю довелося залишитися на своїй гілці. Скоро через брак руху Персіваля почали бити дрижаки, а м’язи зводило судомами. Коли сечовий міхур досяг чи не максимальної напруги, чоловік витяг револьвер і застрелив усіх німців просто в маківки коротко підстрижених голів. Ось троє людей сміються, лаються та програють у карти свою платню – і за мить їх вже немає. Ґодліман уперше вбив людину, але все, про що він міг думати, було: «Я вбив через те, що хотів справити нужду».

Професор поворушився, і холод гранітної підлоги відігнав спогади. З тунелю війнуло гарячим повітрям – приїхав поїзд. З нього вийшли пасажири й почали шукати собі місця на платформі. Ґодліман дослухався розмов навколо.

– Ви слухали Черчилля по радіо? Ми в той час були в «Герцог Веллінґтон». Джек Торнтон навіть плакав, старий недоумок…

– Як я зрозумів, хлопця Кейті взяли до старовинного маєтку, і в нього навіть є власний слуга! А мій Алфі доїть корову…

– Уже так давно не подають яловичих стейків, що я навіть забув, які вони на смак!.. Дякувати Богові, хоч комітет закупівлі вина передбачив кризу та заздалегідь замовив двісті сорок тисяч пляшок…

– Так, весілля було маленьке. Усе правильно: чого зволікати, коли не знаєш, як воно буде завтра?

– І це вони називають весною! Кажуть, щорік стає тільки гірше…

– Вона знову вагітна… Саме так, від попередніх пологів минуло тринадцять років. Звідки тільки береться!..

– Ні, Пітер так і не повернувся з Дюнкерка…

Водій автобуса запропонував цигарку, але Ґодліман відмовився і витяг люльку. Хтось почав пісню:

Натовп швидко підхопив, і скоро співали вже всі присутні. Ґодліман теж. Уся нація ховала свій страх перед програшем у війні за непристойними пісеньками, наче хлопчаки, що насвистують, коли проходять уночі повз кладовище. Професора раптом охопило почуття єдності з Лондоном та його мешканцями. Почуття це швидкоплинне, звичайно, як будь-яка масова істерія, але голос у голові вже шепотів: «Ось, ось воно. Ось за що варто боротися». Звісно, Ґодліман знав, наскільки фальшиве це почуття, але йому було байдуже. Він уперше за багато років відчув фізичне задоволення від людського товариства, і йому це подобалося.

Скоро почувся сигнал кінця повітряної тривоги, й усі, продовжуючи співати, вийшли сходами на вулицю. Там професор знайшов телефон-автомат і набрав номер полковника Террі: «Коли починаємо?»