Читать книгу Прислуга - Кетрін Стокетт - Страница 4

Я стою на задньому ґанку білої леді й сама себе вмовляю: «Мовчи, Мінні». Проковтни все, що може вилетіти з твого рота й запхай це собі в зад. Май вигляд служниці, яка виконує все, що їй велять. Насправді, зараз я так хвилююся, що якщо отримаю цю роботу, то ніколи більше не скаржитимусь.

Я підтягую панчохи, бо вони трохи провисають – біда всіх повних невисоких жінок у всьому світі. Потім повторюю, що маю казати, а що тримати при собі. Роблю крок уперед і натискаю ґудзик дзвінка.

Він дзвонить довгим «дін-дон», вишукано та незвичайно для цього великого заміського будинку. Він немов замок, сіра цегла піднімається високо в небо, простягається і ліворуч, і праворуч теж. З усіх боків галявину оточують ліси. Якби це було місце з казки, то в лісі напевне жили би відьми. Оті, що їдять дітей.

Задні двері відчиняються, і в них постає Мерилін Монро. Або ж її близька родичка.

– Привіт, а ви якраз вчасно. Я Селія. Селія Рей Фут.

Біла леді подає мені руку, і я дивлюся на неї. Можливо, вона й схожа на Мерилін, але не готова до кінопроб. Її золотава зачіска в борошні. Борошно на накладних віях. І весь вузький брючний костюм обсипаний борошном. Стоїть у хмарі борошна та в костюмі, який облягає її так щільно, що дивуюся, як вона дихає.

– Так, мем. Я Мінні Джексон. – Замість потиснути їй руку, я розгладжую свою білу форму. Мені не потрібен такий безлад. – Ви щось готуєте?

– Один із тих перекинутих тортів за рецептом із журналу. – Вона зітхає. – І він не дуже вдається.

Я проходжу за нею досередини й бачу, що міс Селія Рей Фут іще не дуже постраждала від фіаско з борошном. Увесь удар припав на кухню. Стільниці, дводверний холодильник, кухонний комбайн – усе десь на чверть дюйма вкрите борошном. Від такого безладу я божеволію. Я ще навіть не отримала роботу, а вже шукаю в мийці губку.

Міс Селія каже:

– Гадаю, мені треба трохи повчитися.

– Звичайно, що треба, – відповідаю. І зразу ж прикушую язика. Ти не огризатимешся до цієї білої леді так, як до іншої. Огризалася до неї, поки ту не забрали до будинку для людей похилого віку.

Але міс Селія просто всміхається, миє руки в мийці, де повно посуду. Цікаво, можливо, я втрапила на ще одну глуху, як міс Волтер. Сподіватимемося, що так.

– Мені ніяк не вдається призвичаїтися до кухонної роботи, – промовляє вона тихим голлівудським голосом Мерилін, і я можу запевнити, що вона не від світу цього. Я зиркаю вниз і бачу, що дурепа не носить жодного взуття, ніби вона якийсь білий непотріб. Поважні білі дами не ходять босоніж.

Вона, мабуть, на десять чи п’ятнадцять років молодша за мене, їй приблизно двадцять два, чи можливо, двадцять три, і вона дуже красива, та навіщо їй так багато штукатурки на обличчі? Б’юсь об заклад, на ній вдвічі більше макіяжу, ніж на інших білих жінках. Також груди в неї набагато більші. Насправді, вони майже такі самі великі, як і в мене, проте в усіх інших місцях вона худорлява, а я ні. Сподіваюся, їсть вона багато. Бо я смачно готую, й саме тому люди наймають мене.

– Я можу запропонувати вам прохолодні напої? – запитує вона. – Присядьте, я щось вам принесу.

Я розумію: тут відбувається щось смішне.

– Лерою, напевно, вона божевільна, – сказала я, коли три дні тому міс Селія мені зателефонувала та попросила прийти на співбесіду, – тому що всі в місті думають, що я вкрала в міс Волтер срібло. І я впевнена, що вона теж так думає, бо телефонувала міс Волтер саме тоді, коли я була там.

– Білі люди дивні, – відповів Лерой. – Хто знає, може, стара добре про тебе відгукнулась.

Я пильно дивлюся на міс Селію Рей Фут. Ще ніколи в житті біла жінка не пропонувала мені присісти та пригостити прохолодним напоєм. Чорт, тепер навіть не знаю, чи ця дурепа взагалі планує наймати покоївку, чи вона просто так притягнула мене сюди.

– Мем, може, краще спершу піти й оглянути будинок.

Вона всміхається, ніби її лаковану голову ніколи навіть не відвідувала думка показати мені будинок, в якому я, можливо, прибиратиму.

– О, звичайно. Проходьте туди, Максі. Спершу я покажу вам дивовижну їдальню.

– Моє ім’я Мінні.

Може, вона не глуха, та не божевільна. Може, вона просто дурна. У мене знову зароджується надія.

Жінка водить мене своїм химерним будинком і розмовляє, а я йду слідом. На першому поверсі десять кімнат, і в одній опудало ведмедя грізлі, який, схоже, з’їв попередню покоївку й чекає на наступну. Обсмалений прапор Конфедерації висить у рамці на стіні, а на столі стоїть старовинний срібний пістолет із вигравіюваним іменем «Генерал Конфедерації Джон Фут». Мабуть, тією штукою прапрадід Фут лякав рабів.

Ми рухаємося далі, й усе інше там таке саме, як і в будь-якому хорошому білому будинкові. До того ж, це найбільший будинок, у якому я коли-небудь була, хоч там скрізь брудна підлога та запилені килими; незлі люди, які кращого не бачили, сказали б, що килими зачовгані, але я одразу впізнаю старовину. Я працювала в декількох поважних будинках. Просто сподіваюся, що вона вже не таке село, що навіть пилососа не має.

– Мама Джонні не дозволяє мені нічого прикрашати. Моя б воля, на стінах були би білі килими із золотим оздобленням, а не цей мотлох.

– Звідки ви? – запитую я.

– Я з… Шуґар-Дітча. – Її голос трохи падає. Шуґар-Дітч – найбільша діра у Міссісіпі, а то й у всіх Сполучених Штатах. Він знаходиться в окрузі Туніка, майже біля Мемфіса. Одного разу я бачила в газеті фотографії, на яких було зображено ті халупи. Навіть білі діти мали вигляд, наче вони тиждень нічого не їли.

Міс Селія намагається всміхнутися й говорить:

– Я вперше наймаю покоївку.

– Вона вам тут конче потрібна, – ну, Мінні…

– Я була дуже рада отримати рекомендації від місіс Волтер. Вона розповіла мені про вас усе. Сказала, що ви готуєте найкраще в місті.

Якась нісенітниця. Після того, що я зробила з міс Гіллі просто на очах у міс Волтер?

– А вона казала… ще щось про мене?

Але міс Селія вже піднімається великими гвинтовими сходами. Я йду за нею нагору, довгим коридором, залитим сонячним світлом, що проникає крізь вікна. Хоча тут знаходяться дві жовті спальні для дівчаток, і одна синя та одна зелена – для хлопчиків, зрозуміло, що дітей тут немає. Тільки пил.

– Тут, у головному будинку, в нас п’ять спалень і п’ять ванних кімнат. – Вона показує на вікно, і я бачу великий блакитний басейн, а за ним – іще один будинок. Моє серце гупає.

– А там, біля басейну, ще один будиночок, – зітхає вона.

Зараз я б згодилася на будь-яку роботу, проте в такому великому будинкові повинні платити багато. Я ж не проти, що буде багато роботи. Я не боюся роботи.

– А коли ви плануєте народити дітей, щоб у цих ліжечках хтось спав? – Я намагаюся всміхатися та бути привітною.

– О, в нас будуть діти. – Вона прочищає горло, метушиться. – Я маю на увазі, що діти – це єдине, заради чого варто жити. – Вона дивиться собі під ноги. Минає кілька секунд, допоки вона йде назад до сходів. Іду назирці, помічаю, як вона міцно тримається за перила, як боїться впасти.

Уже в їдальні міс Селія починає хитати головою.

– Роботи тут дуже багато, – говорить вона. – Усі ці спальні й підлога…

– Так, мем, багато, – погоджуюсь я і міркую, що якби вона побачила мій будинок із розкладачкою в холі й один туалет на шість осіб, то, напевно, втекла б. – Але я сповнена енергії.

– … а ще треба почистити срібло.

Вона відчиняє буфет із сріблом розміром із мою вітальню. Поправляє свічку, що смішно похилилася в канделябрі, і я розумію, чому вона сумнівається.

Після того, як усе місто почуло брехню міс Гіллі, три леді поспіль виставили мене, щойно я назвала своє ім’я. Я приготувалася до удару. Скажіть це, леді. Скажіть, що ви думаєте про мене та своє срібло. Мені хочеться плакати, коли я згадую, як мене влаштовувала б ця робота і як міс Гіллі вчинила, щоб я її не отримала. Я втупилась у вікно, сподіваючись і благаючи, щоби на цьому співбесіда не закінчилась.

– Знаю, ці вікна дуже високо. Я ніколи не намагалася їх помити.

Я знову дихаю. Для мене тема вікон набагато краща, ніж тема срібла.

– Я не боюся жодних вікон. У міс Волтер я раз на чотири тижні мила їх зверху й донизу.

– А в неї один поверх чи два?

– Ну, один… але їх там дуже багато. Знаєте, в старих будинках є багато різних закутків.

Нарешті ми повертаємося на кухню. Обидві розглядаємо стіл для сніданку, та ніхто не сідає. Мені страшенно цікаво, про що вона розмірковує, я аж пітнію.

– У вас великий гарний будинок, – озиваюсь. – Чудовий заміський будинок. І роботи тут багато.

Вона починає крутити свою обручку.

– Я гадаю, в місіс Волтер було набагато простіше, ніж тут. Я про те, що зараз іще так, але коли в нас з’являться діти…

– Ви розглядаєте інші кандидатури?

Вона зітхає.

– Сюди приїжджало кілька осіб. Я просто не знайшла… потрібної. – Вона гризе нігті, відводить погляд.

Я чекаю, коли ж вона видасть, що я не та, хто їй потрібен, але ми просто стоїмо та вдихаємо борошно. Нарешті, дістаю свою останню карту й шепочу, бо це все, що мені лишається.

– Знаєте, я пішла від міс Волтер, бо вона їде до будинку для людей похилого віку. Вона не звільняла мене.

Але вона просто дивиться вниз, на свої босі ноги, на аж чорні підошви, оскільки відколи вона переїхала до цього старого, брудного будинку, підлоги ніхто не мив. І, зрозуміло, ця леді мене не хоче.

– Добре, – озивається вона, – я ціную, що ви їхали так далеко. Чи можу я хоча б віддати вам гроші за бензин?

Я беру свою сумочку та запихаю її під пахву. Вона мило мені всміхається, я могла б умить стерти цю її усмішку. Клята Гіллі Голбрук.

– Ні, мем, не треба.

– Я припускала, що буде клопітно когось знайти, але…

Я стою та слухаю її вибачення, а сама просто думаю: «Леді, покінчимо з цим, і я скажу Лерою, що нам треба їхати на Північний полюс до Санта Клауса, де ще ніхто не чув брехні Гіллі про мене».

– … і на вашому місці я теж не захотіла би прибирати такий великий будинок.

Я втупилася в неї. Тепер вона просто виправдовується, роблячи вигляд, що Мінні не отримає роботи, бо Мінні сама не хоче цієї роботи.

– А коли ви чули, як я говорила, що не хочу прибирати в цьому будинку?

– Усе гаразд, уже п’ять служниць відмовились, бо тут надто багато роботи.

Я глянула на свої сто шістдесят п’ять фунтів ваги, а мої п’ять футів зросту ледь не вискочили з уніформи.

– Надто багато для мене?

Якусь секунду вона кліпає.

– Ви… ви це робитимете?

– А ви гадаєте, я проїхала весь цей шлях сюди, аж на кінець світу, просто щоб спалити бензин? – Замовкаю. Тільки не наламай дров, вона пропонує тобі ро-бо-ту. – Міс Селіє, я радо працюватиму у вас.

Вона сміється, ця божевільна жінка хоче мене обійняти, проте я трохи відступаю, даючи їй зрозуміти, що це не для мене.

– Стривайте, спочатку треба дещо обговорити. Ви маєте сказати, в які дні мені приходити… і всяке таке. А також скільки ви платите.

– Я думаю… приходьте, коли вам зручно, – відповідає вона.

– У міс Волтер я працювала з неділі до п’ятниці.

Міс Селія гризе свій рожевий ніготь.

– Ви не можете приїжджати сюди у вихідні.

– Добре. – Мені потрібні всі дні, та, можливо, пізніше вона дозволить мені готувати для якоїсь вечірки чи щось таке. – З понеділка до п’ятниці. Отже, вранці мені коли приходити?

– А коли вам зручно?

У мене ще ніколи не було такого вибору. Я відчуваю, як мої очі звужуються.

– Як щодо восьмої? У міс Волтер я приходила на восьму.

– Добре, о восьмій – це дуже добре. – Вона стоїть і чекає на мій наступний крок.

– Тепер ви мусите сказати, коли мені йти.

– А коли? – запитує Селія.

Я закочую очі.

– Міс Селіє, це ви повинні мені сказати. Так має бути.

Вона ковтає слину, їй справді дуже важко. Я просто намагаюся пошвидше закінчити, допоки вона не передумала мене брати.

– Як щодо четвертої години? – питаю. – Я працюватиму з восьмої до четвертої, матиму трохи часу на обід чи щось таке.

– Гаразд.

– Тепер… нам треба обговорити платню, – продовжую я, і пальці на моїх ногах починають рухатися. Мабуть, платня невелика, якщо п’ять служниць уже відмовились.

Жодна з нас не озивається.

– Ну ж бо, міс Селіє. Скільки ваш чоловік радить вам платити мені?

Вона дивиться на кухонний комбайн, яким, б’юсь об заклад, навіть не вміє користуватись, і видає:

– Джонні не знає.

– Ну гаразд. Увечері спитайте його, скільки він платитиме.

– Ні, Джонні не знає, що я наймаю служницю.

Моє підборіддя опускається до грудей.

– Тобто він не знає?

– Я не розповім про це Джонні. – Її блакитні очі стають такими великими, наче вона дико його боїться.

– А як містер Джоні вчинить, якщо прийде додому й заскочить на своїй кухні темношкіру жінку?

– Вибачте, я просто не можу…

– Я скажу вам, як він учинить: він дістане пістолет і пристрелить Мінні просто тут, на цій ненапуцованій підлозі.

Міс Селія хитає головою.

– Я не розповім йому.

– Тоді я змушена піти, – оголошую я. Лайно. Я це знала. Ще коли переступила цей поріг, то знала, що вона ненормальна…

– Не те, щоб я його обманювала. Мені просто потрібна служниця.

– Звичайно, вам потрібна служниця. Остання, мабуть, отримала кулю в голову.

– Він ніколи не з’являється вдома протягом дня. Ви лише прибиратимете й навчите мене готувати вечерю, на це піде всього кілька місяців…

Я занюхала щось згоріле. І побачила, як із духовки валить дим.

– А потім, за кілька місяців, ви мене звільните?

– А потім я… розповім йому, – сказала вона, та спохмурніла від самої думки про це. – Будь ласка, я хочу, щоб він думав, що сама можу впоратись. Хочу, щоб він думав, що я… чогось варта.

– Міс Селіє… – Я хитаю головою, не вірячи, що вже сперечаюся з цією леді, хоч іще й дві хвилини тут не пропрацювала. – Гадаю, ви спалили свій торт.

Вона хапає ганчірку, кидається до духовки й рвучко смикає за торт.

– Ой! Трясця!

Я ставлю сумочку й відсовую її вбік.

– Не можна чіпати гарячу бляшку мокрим рушником.

Я беру суху ганчірку, дістаю чорний корж і кладу його на бетонну сходинку.

Міс Селія дивиться на попечену руку.

– Місіс Волтер казала, що ви прекрасно готуєте.

– Ця стара з’їсть дві бобинки й говорить, що вже наїлася. Мені не вдавалося примусити її з’їдати хоча б щось.

– Скільки вона вам платила?

– Долар за годину, – зізнаюся, трохи соромлячись. П’ять років, а вона не платила мені навіть мінімальної зарплати.

– Тоді я платитиму вам два.

Відчуваю, як мені перехоплює подих.

– Коли містер Джоні виходить вранці з дому? – питаю, стираючи масло, що розтає просто на столі, без тарілки.

– О шостій. Він не може довго тут тинятися. А повертається з офісу близько п’ятої.

Я підрахувала, що навіть із меншою кількістю годин отримаю більше. Хоч можу й нічого не отримати, якщо мене пристрелять.

– Тоді йтиму о третій. Матиму по дві години, щоби прийти й піти, не перетнувшись із ним.

– Добре, – киває вона. – Краще перестрахуватись.

Дорогою до виходу міс Селія кидає торт у паперову торбинку.

– Доведеться закопати це у відрі для сміття, щоби він не дізнався, що я спалила ще один.

Я беру торбинку з її рук.

– Містер Джоні нічого не побачить. Я викину його біля себе.

– Ой, дякую. – Міс Селія хитає головою, наче це найкраще, що хтось колись для неї робив. Вона стискає кулаки й тримає їх під підборіддям. Я прямую до машини.

Сідаю у продавлене сидіння «форда», за який Лерой все ще сплачує щотижня своєму босові дванадцять доларів. Насамкінець відчуваю полегшення. Нарешті я знайшла роботу. Мені не потрібно їхати на Північний полюс. Санта ж не буде розчарований.

– Так Мінні, вмощуйся, я розповім тобі про правила роботи в будинку білої леді.

Того дня мені виповнилося чотирнадцять. Я сиділа за маленьким дерев’яним столиком на маминій кухні й розглядала карамельний торт, що застигав на стійці. День народження був єдиним днем у році, коли я могла їсти досхочу.

Я збиралася покинути школу та влаштуватися на свою першу справжню роботу. Мама хотіла, щоб я пішла до дев’ятого класу – вона мріяла стати вчителькою, а не працювати в домі міс Вудри. Та моя сестра мала проблеми із серцем, а мій нікчемний тато був п’яницею, тож залишалися тільки ми з мамою. Хатню роботу я знала. Після школи саме я готувала та прибирала. Але якщо я працюватиму в чужому домі, то хто наглядатиме за нашим?

Мама взяла мене за плечі та повернула до себе, щоб я дивилася на неї, а не на торт. Мама була суворою. Дуже. Вона була правильною. Вона ніколи нічого ні в кого не брала. Вона похитувала пальцем просто перед моїм носом, так, що в мене аж очі заболіли.

– Мінні, правило за номером один: під час роботи в білої леді: нікого нічого не стосується. Ти не пхаєш свого носа у клопоти білої леді та не плачешся їй про свої. Неспроможна оплатити рахунок за світло? Дуже болять ноги? Запам’ятай одну річ: білі люди – не твої друзі. Їх це не цікавить. І коли міс Біла леді заскочить свого чоловіка із сусідкою, то не лізь, чуєш мене?

– Правило за номером два: Біла леді не повинна заскочити тебе на своєму туалеті. І неважливо, що ти туди хочеш так, що аж не можеш втримати в собі. Якщо немає туалету для прислуги, дочекайся, допоки вона буде далеко від туалету, яким сама не користується.

– Правило за номером три, – мама сіпнула мене за підборіддя та повернула обличчям до себе, бо мене знову був зацікавив торт. – Правило за номером три: коли ти готуєш їжу для білих людей, куштуєш іншою ложкою. Коли ти візьмеш ложку до рота, гадаючи, що ніхто не бачить, а потім покладеш назад у каструлю, то далі краще все викинути.

– Правило за номером чотири: щодня бери одну й ту саму чашку, виделку й тарілку. Зберігай їх в окремій шафі та скажи білій жінці, що надалі ти братимеш саме їх.

– Правило за номером п’ять: ти їси на кухні.

– Правило за номером шість: ти не б’єш її дітей. Білим людям подобається давати їм льопанці самим.

– Правило за номером сім: це останнє, Мінні. Ти мене слухаєш? Не огризайся.

– Мамо, я знаю, як…

– Ой, та я чую тебе, коли ти думаєш, що не чую, щось бурмочеш, що я прошу тебе почистити димохід, що бідній Мінні залишається останній маленький шматочок курки. Якщо ж ти огризнешся до білої леді зранку, то вже пополудні бурмотатимеш щось собі під ніс на вулиці.

Я бачила, як поводилася мама з міс Вудрою, всі ті «так, мем», «ні, мем», «звичайно, мем», «я вам вдячна, мем». Чому я маю бути такою? Я знаю, як перечити людям.

– Тепер ходи сюди й обійми свою мамусю у твій день народження… Господи, яка ти важка, Мінні.

– Я весь день ніц не їла, коли я зможу з’їсти свій торт?

– Не кажи «ніц», тепер говори правильно. Я не вчила тебе висловлюватись, як мул.

Першого дня в домі білої леді я з’їла бутерброд із шинкою на кухні й поставила свою тарілку на місце в буфеті. Коли їхній малий негідник украв мій гаманець і заховав його в духовці, я не вліпила йому по задниці.

Та коли біла леді звеліла:

– А тепер, для певності, випери весь одяг руками, а потім поклади його до пральної електромашини, щоб закінчити прання.

Я відповіла:

– А навіщо прати його руками, якщо це зробить електропралка? Це найбільша витрата часу, про яку я коли-небудь чула.

Біла леді усміхнулася мені, й через п’ять хвилин я опинилася на вулиці.

Працюючи на міс Селію, я зможу вранці провести своїх дітей до початкової школи, а коли ввечері прийду додому, то ще знайду час на себе. Я не спала вдень від народження Кіндри 1957 року, а з таким графіком роботи – з восьмої до третьої – могла би, якби захотіла, щодня трішки подрімати. А що до міс Селії автобуси не ходять, доведеться брати машину Лероя.

– Жінко, ти не братимеш моєї машини щодня, а що, як я матиму денну зміну й треба буде…

– Лерою, щоп’ятниці вона платитиме мені сімдесят доларів готівкою.

– То я візьму велосипед Шуґар.

У вівторок, наступного після співбесіди дня, я припаркувала машину трохи нижче від будинку міс Селії, так, що з-за повороту її не було видно. Швидко пройшла дорогою та в’їздом. Жодні інші машини там не проїжджали.

– Я тут, міс Селіє. – Того першого ранку я заглянула до її спальні. Вона знаходилася там, сиділа на покривалі з досконалим макіяжем і в такій нічній сорочці, ніби у п’ятничний вечір, хоч був саме вівторок, і, наче Біблію, читала плітки в «Голлівуд Дайджест».

– Доброго ранку, Мінні! Рада тебе бачити, – говорить вона, а я наїжачуюся, коли біла леді така доброзичлива.

Роззираюсь у спальні, намагаюсь оцінити масштаби роботи. Там кремовий килим, величезне жовте ліжко з балдахіном, два грубі жовті стільці. Усе охайно, одяг на підлозі не валяється. Простирадло заправлено. Ковдру охайно складено на стільцеві. Але я дивлюсь, я роздивляюсь. Я відчуваю. Щось не так.

– Коли розпочнемо наш перший кулінарний урок? – запитує вона. – Можемо почати сьогодні?

– Думаю, за кілька днів, потому, як сходите до крамниці й купите все нам потрібне.

Якусь секунду вона розмірковує й каже:

– Мінні, можливо краще, якщо підете ви, бо ви знаєте, що та скільки купити.

Я дивлюся на неї. Більшість білих жінок любить самостійно ходити скуплятися.

– Добре, тоді я піду зранку.

Я бачу маленький рожевий килимок, покладений на килим біля дверей до ванної. Покладений навскоси. Я не декоратор, але розумію, що рожевий килимок не пасує до жовтої кімнати.

– Міс Селіє, перш ніж почну, я мушу знати. Коли саме ви плануєте розповісти про мене містеру Джоні?

Вона опустила очі на журнал на колінах.

– Думаю, за кілька місяців. До того часу я мушу навчитися готувати й не тільки готувати.

– Кілька – тобто два?

Вона прикушує нафарбовані губи.

– Думаю радше… чотири.

Що? Я не працюватиму чотири місяці, наче злочинець-утікач.

– Ви не зізнаєтесь йому до 1963 року? Ні, мем, до Різдва.

Вона зітхає.

– Добре. Але перед самим Різдвом.

Я рахую.

– Сто… шістнадцять днів. Ви йому скажете. Через сто шістнадцять днів.

Вона заклопотано насуплюється. Мабуть, не очікувала, що служниця так добре рахує. Нарешті погоджується:

– Гаразд.

Тоді пропоную їй перебратися до вітальні, щоб я змогла тут попрацювати. Коли вона йде, оглядаю кімнату, де все вельми охайно. Дуже повільно відчиняю її шафу для одягу – і все так, як я і гадала: на мою голову вивалюється сорок п’ять речей. Тоді зазираю під ліжко й бачу там досить брудний одяг, який, я переконана, не прали кілька місяців.

Кожна шухляда розвалюється, у кожному закутку повно брудного одягу та зібганих панчіх. Я знаходжу п’ятнадцять коробок із новими сорочками для містера Джоні (щоб той не здогадався, що вона не вміє прати й прасувати). Нарешті, піднімаю той дивний рожевий ворсистий килимок. Під ним – велика темна пляма кольору іржі. Я здригаюсь.

Того дня ми з міс Селією складаємо меню на цей тиждень, і наступного ранку я йду до крамниці. Це займає вдвічі більше часу, тому що я мушу заїхати до супермаркету для білих «Джитні Джанґл», а не до крамниці для темношкірих «Піґґлі Віґґлі», бо вирішую, що вона не захоче їсти харчі із продуктового магазинчика для темношкірих. Я її не звинувачую, бо картопля там із дюймовими вічками, а молоко майже скисло. Я приходжу на роботу, налаштувавшись довго пояснювати причини спізнення, та міс Селія, як і раніше, сидить на ліжку й усміхається, ніби це неважливо. Вона гарно одягнена, хоча нікуди не збирається. П’ять годин сидить і читає журнали. І встає тільки для того, щоби взяти склянку молока чи попісяти. Проте я ні про що не запитую. Я просто покоївка.

Прибравши кухню, йду до вітальні. Зупиняюсь у дверях і довго та прискіпливо розглядаю грізлі. Він має сім футів заввишки та вишкірені зуби. Його кігті довгі, закручені, відьмацькі. Біля лап лежить мисливський ніж із кістяною ручкою. Наближаюся й бачу запилюжене ворсисте хутро. А між щелепами – павутиння.

Спершу змітаю пил віником, але його так багато, що він аж у хутро набився. І літає повсюди. Тому беру ганчірку, пробую змахнути його й скрикую щоразу, коли колюча шерсть торкається моєї руки. Білі люди. Отже, я вже чистила все – від холодильників і до задів, чому ж ця леді думає, що знаю, як чистити клятого грізлі?

Беру пилосос. Він утягує весь пил за винятком декількох місць, де я пройшлася пилососом занадто сильно й грізлі трохи полисів. Але гадаю, я зробила це досить добре.

Упоравшись із ведмедем, витираю пил із модних книжок, яких ніхто не читає, протираю ґудзики на мундирі Конфедерації та срібному пістолеті. На столі в золотій рамці фото міс Селії та містера Джоні біля вівтаря, роздивившись яке ближче, розумію, що він за людина. Я сподівалася, що він товстий і коротконогий (якби дійшло до втечі), та він і близько не такий. Сильний, високий, дужий. І я його знаю. Господи. Це ж він зустрічався з міс Гіллі весь той час, коли я працювала в міс Волтер. Ніколи не бачилася з ним особисто, проте розгледіла достатньо, щоб упевнитись у цьому. Я тремчу, мої страхи потроюються. Бо це говорить про цього чоловіка більше, ніж будь-що інше.

О першій годині пополудні міс Селія приходить на кухню й каже, що готова до першого уроку кулінарії. Вона сідає на табуретку. На ній тісний червоний светр, червона спідниця й так багато макіяжу, що навіть повія злякалася б.

– Що ви вже вмієте готувати? – запитую я.

Вона розмірковує, наморщивши лоба.

– Можливо, просто почнімо від початку.

– Ну, має бути щось, що ви вмієте. Чого вас навчила мама?

Вона дивиться на свої ноги в панчохах і мовить:

– Я можу приготувати кукурудзяні перепічки.

Не можу втриматися від сміху.

– А що ще ви вмієте готувати, крім кукурудзяних перепічок?

– Я можу зварити картоплю. – Її голос стає ще тихішим. – І кашу. Там, де я жила, не було електрики. Але я готова вчитися. На справжній плиті.

Господи. Я ніколи не зустрічала білої людини, якій би було гірше, ніж мені, крім божевільного містера Воллі, що живе за кантонівською їдальнею та харчується котячим кормом.

– Ви щодня годували свого чоловіка мамалигою та кукурудзяними перепічками?

Міс Селія киває.

– Ви ж навчите мене добре готувати?

– Спробую, – відповідаю, хоча ніколи не вказувала білій жінці, що та мусить робити, тож вагаюся, із чого почати. Підтягую панчохи й думаю. Нарешті тицяю у слоїчок на столі.

– Ну, якщо є щось, що ви повинні знати про кулінарію, ось воно.

– Це просто смалець, чи не так?

– Ні, це не просто смалець, – пояснюю. – Це найважливіший винахід у кухні, крім хіба що майонезу.

– А що тут такого особливого – вона гидливо морщить ніс. – Свинячий жир?

– Це не свинячий жир, а рослинний. – І як можна не знати що таке «Кріско»? – Ви не маєте ні найменшого уявлення, що можливо зробити за допомогою цього слоїчка.

– Смажити? – Вона знизує плечима.

– Не лише смажити. У вас коли-небудь застрягало щось липке у волоссі, типу жуйки? – Я стукаю пальцем по бляшанці з «Кріско». – Правильно, «Кріско» допоможе. Помажте дитині попку – не знатимете попрілостей. – Кидаю три ложки на чорну пательню. – Я навіть бачила, як леді наносили його собі під очі, а чоловікам мастили потріскані п’яти.

– Погляньте, як красиво, – говорить вона. – Ніби біла глазур для торта.

– Очистити клей із цінника, змастити дверні петлі. Вимкнули світло – встромлюєте туди гніт і маєте свічку. – Я запалюю вогонь, і ми спостерігаємо, як смалець топиться на пательні. – І після всього цього я все-таки підсмажу на ньому курку.

– Гаразд, – погоджується вона, зосередившись. – Що далі?

– Вимочуємо курку в маслянці – починаю я. – Тепер змішуємо паніровку. – Я насипаю борошно, сіль, перець, паприку й дрібку кайєнського перцю у два паперові мішечки. – Так. Покладіть шматки курки в мішечок і потрусіть його.

Міс Селія кладе сирі курячі стегна в торбинку та струшує нею.

– Ось так? Як у рекламі «Шейк енд Бейк» по телику?

– Так, – кажу й беру рота на замок, бо якщо це не образа, то не знаю, на що це скидається. – Так само, як «Шейк енд Бейк».

А потім застигаю на місці. Чую звук автомобільного двигуна на дорозі. Завмираю та прислухаюся. Я бачу великі очі міс Селії: вона теж прислухається. Ми думаємо про одне й те саме: а коли це він, то де мені сховатися? Звук двигуна віддаляється. Ми обоє знову дихаємо.

– Міс Селіє, – я зціплюю зуби, – чому ви не розповісте чоловікові про мене? Гадаєте, він не здогадається, коли їжа стане смачнішою?

– Ой, я не подумала про це! Може, хай курка трохи підгорить?

Скоса зиркаю на неї. Я не палитиму курки. Вона не відповіла на запитання, та я незабаром витягну це з неї. Дуже обережно кладу темне м’ясо на пательню. Жир кипить, а ми стежимо, як темніють курячі стегна й ніжки. Бачу, як міс Селія мені всміхається.

– Що? Щось на моєму обличчі?

– Ні, – витискає вона, сльози навернулись їй на очі. Доторкається до моєї руки. – Я просто дуже вдячна, що ви тут.

Я витягую руку з-під її руки.

– Міс Селіє, ви маєте набагато більше приводів для вдячності, ніж я.

– Я знаю. – Вона оглядає кухню, наче щось жахливе. – Я ніколи не мріяла про таке.

– Ну й хіба ви не щасливі?

– Я ще ніколи не була такою щасливою.

На цьому закінчимо. Під усім цим щастям вона не здається щасливою.

* * *

Тієї ночі я телефоную Ейбілін.

– Учора міс Гіллі була в міс Ліфорт, – повідомляє Ейбілін. – Вона розпитувала, чи комусь відомо, де ти працюєш.

– Боже, якщо вона мене знайде, то все зруйнує. – Минуло два тижні після Страшного жаху, якого я заподіяла тій жінці. Як би її потішило моє миттєве звільнення.

– Як зреагував Лерой, що ти отримала роботу? – питає Ейбілін.

– Геть прибитий. Він ходить по кухні перед дітьми, як півень, – кажу. – Поводиться так, ніби він єдиний утримує сім’ю, а я просто розважаюсь. А потім у ліжку мій великий старий бик мало не розплакався.

Ейбілін сміється.

– Лерой дуже гордий.

– Так, я просто мушу бути впевнена, що містер Джонні не заскочить мене.

– І вона не зізналася тобі, чому не хоче, щоб він знав?

– Каже, що хоче, щоб він думав, ніби вона сама спроможна готувати й прибирати. Але причина не в цьому. Вона щось від нього приховує.

– Хіба ж не смішно, як усе склалося. Міс Селія не може нікому нічого сказати, тому що містер Джонні дізнається. Тож міс Гіллі тебе не знайде, бо міс Селія не може нікому нічого сказати. Ти навіть якби й хотіла, то не змогла б улаштуватися краще.

– Угу, – це все, що я можу відповісти. Не хочу здатися невдячною, бо це Ейбілін знайшла мені роботу. Але не вдається позбутися відчуття, що всього лише подвоїла свою проблему з міс Гіллі: тепер додався ще й містер Джонні.

– Мінні, мені треба тебе запитати, – Ейбілін прочищає горло. – Ти знаєш міс Скітер?

– Така висока, часто приходила до міс Волтер грати в бридж?

– Ага, як вона тобі?

– Хтозна, така сама біла, як і решта. А що? Що вона про мене говорила?

– Про тебе нічого, – запевнила Ейбілін. – Вона просто… кілька тижнів тому, не знаю, чому й досі про це думаю. Вона дещо мене запитала. Запитала, чи я хочу все змінити. Біла жінка ніколи не запитувала…

Але потім до спальні ввалюється Лерой і просить кави перед нічною зміною.

– Ну, він прокинувся, – кажу. – Давай пошвидше.

– Ні, не зважай. Нічого такого, – відступається Ейбілін.

– Що? Що відбувається? Що ця дівчина говорила тобі?

– Ми просто балакали. Якісь дурниці.