Читать книгу Прислуга - Кетрін Стокетт - Страница 6

Я лечу в маминому «кадилакові» дорогою з гравію, прямую додому. Каміння тарабанить по автомобілю так, що по радіо не чути навіть Петсі Клайн. Мама лютуватиме, але я просто їду швидше. Не можу перестати думати про те, що мені сьогодні в бридж-клубі сказала Гіллі.

Іще з початкової школи ми з Гіллі й Елізабет були найкращими подругами. Моя улюблена фотографія: в середній школі ми втрьох сидимо на футбольних лавках, усі разом, пліч-о-пліч. Суть фотографії полягає в тому, що навколо нас абсолютно порожньо. Ми сидимо близько, бо ми справді близькі.

В «Оле Міс»[4] ми з Гіллі два роки жили разом, аж поки вона не вийшла заміж, а я залишилася в університеті. Щоночі в гуртожитку Ксі Омега я накручувала її волосся на тринадцять бігуді. А сьогодні вона пригрозила вигнати мене з Ліги. Не те, щоб я аж так прагнула бути в Лізі, та мені заболіло те, як легко моя подруга погодилася б викинути мене.

Під’їжджаю до дороги, що веде до Лонґліфа, бавовняної плантації моєї сім’ї. Гравій змінює гладенький жовтий пил, і я сповільнююся, щоб мама не побачила, як швидко я їду. Наближаюся до будинку й виходжу. Мама сидить на ґанку в кріслі-гойдалці.

– Сідай, люба, – каже вона, махнувши рукою на крісло-гойдалку поруч із нею. – Паскаґула щойно натерла підлогу воском. Хай трохи висохне.

– Добре, мамо. – Я цілую її в напудрену щоку. Але не сідаю. Я спираюся на поручні ґанку, дивлюся на три вкриті мохом дуби у дворі. Хоча це тільки п’ять хвилин їзди від міста, більшість людей вважає це місце селом. Навколо двору розкинулися татусеві десять тисяч акрів бавовняного поля – рослини зелені та міцні, високі, сягають мені до талії. Кілька чорношкірих чоловіків сидять під дальнім навісом і вглядаються в спеку. Усі чекають однакового: щоб відкрилися коробочки.

Розмірковую, як після закінчення школи все змінилося між мною та Гіллі. Але хто змінився – я чи вона?

– Я тобі говорила? – питає мама. – Фанні Петров заручилась.

– Пощастило Фанні.

– Навіть місяця не минуло, як вона отримала роботу касира у «Фармерз банку».

– Чудово, мамо.

– Я знаю, – відповідає вона. Я повертаюся й бачу, що вона світиться, мов лампочка. – Чому не підеш до банку й не подаси заявку на роботу касира?

– Мамо, я не хочу бути касиром у банку.

Мама зітхає, мружить очі до спаніеля Шелбі, який облизує свої лапи. Зиркаю на вхідні двері, бо в мене виникає спокуса зіпсувати чисту підлогу. Ми вже так багато разів розмовляли про це.

– Чотири роки тому моя дочка поїхала до коледжу, та з чим вона повернулася додому? – запитує вона.

– З дипломом!

– Красивий папірець, – мовить мама.

– Я розповідала тобі. Я не зустріла нікого, за кого хотіла б вийти заміж, – відповідаю я.

Мама встає зі стільця, підходить до мене, і я дивлюся просто в її гладеньке красиве обличчя. Вона носить темно-синє плаття, що обтягує її тонку постать. Помада, як завжди, безбарвна, але, коли вона робить крок у світле полуденне сонце, я бачу на її одязі темні плями, старі й засохлі. Примружую очі, намагаючись розгледіти, чи ті плями справді є.

– Мамо? Ти погано почуваєшся?

– Якби ти виявила хоч трохи кмітливості, Євгеніє…

– У тебе плаття спереду брудне.

Мама схрестила руки.

– Я розмовляла з мамою Фанні, й вона сказала, що Фанні практично купалася в різноманітних можливостях, коли отримала цю роботу.

Я закриваю питання плаття. Ніколи не зможу зізнатися мамі, що мрію бути письменницею. Вона тільки перетворить це на ще одну перешкоду між мною та заміжніми дівчатами. Також я не зможу розповісти їй про Чарльза Ґрея, мого партнера з вивчення математики минулої весни в «Оле Міс». На останньому курсі він напився та поцілував мене, а потім стиснув мою руку так, що мені мало б аж заболіти, але не заболіло; як чудово було, коли він тримав мене й дивився мені в очі. А потім він одружився з Дженні Спріґ, п’яти футів на зріст.

Мені треба було знайти квартиру в місті, таку, де жили незаміжні, прості дівчата, старі діви, секретарки, вчительки. Але коли я заїкнулася про використання грошей з мого трастового фонду, мама заплакала справжніми слізьми.

– Євгеніє, ці гроші не для того, щоби жити на квартирі. З дивними кухонними запахами та панчохами, що звисають з вікна. А коли гроші скінчаться, тоді що? На що ти житимеш? – Потім вона поклала на голову холодну тканину й увесь день пролежала.

І тепер тримається за поручні й чекає, чи я вчиню так, як учила гладка Фанні Петров, щоб урятувати себе. Моя мама дивиться на мене так, ніби я остаточно засмучую її своїм виглядом, зростом, волоссям. Сказати, що у мене кучеряве волосся – це, м’яко кажучи, не сказати нічого. Воно дивне, більше схоже на волосся на лобку, аніж на голові, світле й ламке, як сіно. Моя шкіра світла, і, хоч дехто називає її молочною, коли я буваю серйозна, вона має вигляд, наче в мерця, а серйозна я завжди. Крім того, на верхній частині носа в мене невеликий хрящик. Але очі волошкові, як у матері. Мені говорили, що це найкраще в мені.

– Просто тобі треба потрапити в середовище чоловіків, де ти…

– Мамо, – перебиваю, просто бажаючи закінчити цю розмову, – це дуже жахливо, якщо я ніколи не вийду заміж?

Мати схрещує свої голі руки, ніби від цієї думки їй холодно.

– Ні, Євгеніє. Не говори так. Щотижня я бачу в місті якогось чоловіка, вищого за шість футів, думаю, якби Євгенія просто спробувала… – Вона притискає руку до живота, сама думка провокує її виразку.

Я вислизаю з капців і спускаюся сходами ґанку, а мама просить мене взутися, погрожуючи лишаєм і кліщовим енцефалітом. Неминучістю смерті через відсутність взуття. Смертю через відсутність чоловіка. Я здригаюся від того забутого відчуття, якого в мене не було вже три місяці, від часу закінчення коледжу. Мене вкинули в місце, до якого я більше не належу. Я однозначно повинна перебувати не тут із мамою й татом, можливо, навіть не з Гіллі й Елізабет.

– …ось тобі двадцять три роки, а я у твоєму віці вже мала Карлтона… – торочить своє мама.

Я стою під рожевим миртом, спостерігаю за матір’ю на ґанку. Лілії вже скинули свій цвіт. Уже майже вересень.

Я не була милою дитиною. Коли народилася, мій старший брат, Карлтон, глянув на мене та заявив на всю лікарняну палату: «Це не дитина, це Скітер!»[5], і прізвисько прижилося. Я була довгою (довгоногою), по-комариному тонкою й мала двадцять п’ять дюймів – рекорд у Баптистській лікарні. Коли підросла, прізвисько стало ще точнішим: у дитинстві в мене був гострий, дзьобоподібний ніс. Мама все життя намагалася переконати людей звертатися до мене на ім’я – Євгенія.

Місіс Шарлотта Будро Кантрель Фелан не любить прізвиськ.

До шістнадцяти років я була не просто дуже високою, а ненормально високою. Такою високою, що на шкільних фотографіях мене, єдину з дівчат, ставили в задньому ряду разом із хлопчиками. Такою високою, що мама всю ніч відгинала відлоги на одязі, розтягувала рукави на светрі, вирівнювала волосся перед танцями, хоча її про це не просили, нарешті, натискала на мою голову, ніби вона могла б утиснути мене назад у ті роки, коли їй доводилося нагадувати, що треба стояти рівно. А коли мені виповнилося сімнадцять, мама вважала, що краще би в мене був апоплексичний пронос, тільки б я не стояла струнко. Її зріст був п’ять футів чотири дюйми, й вона була першою віце-міс Південної Кароліни. Вона вирішила, що з моєї ситуації є єдиний вихід.

Інструкція з полювання на чоловіка міс Шарлотти Фелан, правило за номером один: симпатична, мініатюрна дівчина повинна підкреслювати свою красу за допомогою макіяжу та гарної постави. Висока й простакувата – трастовим фондом.

Я мала зріст п’ять футів одинадцять дюймів і двадцять п’ять тисяч бавовняних доларів на рахунку, і якщо в цьому не видно краси, їй Богу, це означає, що претендент не достатньо розумний, щоби стати частиною сім’ї.

* * *

Моя дитяча спальня знаходилася на верхньому поверсі батьківського будинку. Там білосніжні бильця крісел і на ліпнині рожеві херувимчики. А на шпалерах – м’ятно-зелені пуп’янки. Фактично – це горище з довгими похилими стінами, тож у багатьох місцях я не можу випрямитися. Завдяки еркеру кімната здається круглою. І після щоденного материного пиляння щодо пошуку чоловіка я сплю, немов у весільному торті.

А проте це мій прихисток. Тепло розширюється, і тут збирається гаряча повітряна куля, тож сюди ніхто не заходить. Сходи вузькі, батькам важко підніматися. Наша попередня покоївка, Константін, щодня дивилася на ті сходи, як на ворога. Це було єдине, за що я не любила верхнього поверху будинку: він відділяв мене від моєї Константін.

Через три дні після моєї розмови з матір’ю на ґанку я розклала на своєму столі оголошення з «Джексон Джорнал». Увесь ранок мама ходила за мною назирці з новим засобом для випрямлення волосся, а тато на ґанку кричав і кляв бавовняні поля, бо вони тануть, як сніг улітку. Після бавовняних довгоносиків дощ – це найгірше, що може статися під час збирання врожаю. Ще не вересень, але осінні зливи вже почались.

У моїй руці червона ручка, розглядаю непоказний, єдиний стовпчик під рубрикою Робота: жінки.

Кеннінґтон: потрібна продавчиня – врівноваженість, хороші манери, усмішка!

Трим, потрібна молода секретарка. Вміння набирати текст необов’язкове. Питати містера Сандерса.

Ісусе, якщо їй не потрібно вміти набирати текст, то що ж вона тоді робитиме?

Потрібна молодша стенографістка, Персі енд Ґрей, з/п 1.25 дол./год.

Це нове. Обводжу його.

Не заперечиш, в університеті я важко працювала. Доки мої друзі пили ром з колою на вечірках «Фі Дельта Тета» та приміряли мамині корсети, я сиділа в читальні й годинами писала – здебільшого курсові роботи, а ще оповідання, погані вірші, епізоди Доктора Кілдера, рекламні пісеньки «Пелл-Мелл», листи-скарги, листи з вимогою викупу, любовні листи хлопчакам, яких я зустрічала в класі, але з якими мені не вистачило нахабства заговорити, і які я так і не надіслала. Звичайно, я мріяла про побачення з футболістами, але моєю справжньою мрією було одного прекрасного дня написати щось таке, що люди справді читали б.

У четвертому семестрі на останньому курсі я подала заяву тільки на одну роботу, але це була хороша робота, за шістсот миль від Міссісіпі. Я кинула двадцять центів у телефонний апарат у супермаркеті й розпитала про посаду редактора у видавництві «Гарпер енд Роу», що знаходиться на 33-й вулиці в Мангеттені.

Я побачила оголошення в «Нью-Йорк Таймс» в університетській бібліотеці й того самого дня надіслала їм своє резюме. Сповнена надії, я навіть зателефонувала щодо квартири на 85-й Іст-стрит, квартири з однією спальнею та плитою за сорок п’ять доларів на місяць. Авіакомпанія «Дельта» повідомила мені, що квиток в один бік до аеропорту Айдлвайлд коштує сімдесят три долари. Я не бачила сенсу подаватися більше, ніж на одну роботу, але вони зі мною так і не зв’язались.

Мій погляд ковзає вниз – Робота: чоловіки. Там мінімум чотири колонки, заповнені оголошеннями – банківські менеджери, бухгалтери, фахівці з кредитів, збирачі бавовни. На цій сторінці оголошень «Персі енд Ґрей» пропонує посаду молодшого стенографіста й платить чоловікам на п’ятдесят центів на годину більше.

– Міс Скітер, вам телефонують, – гукає Паскаґула знизу сходів.

Я спускаюся до єдиного телефона в домі. Паскаґула тримає слухавку. Вона маленька, як дитина, на зріст навіть не п’ять футів, і чорна, як ніч. Її волосся закручене навколо голови, а білу робочу сукню спеціально підшито, щоби пасувала до її коротких рук і ніг.

– Вам телефонує міс Гіллі, – каже вона й мокрою рукою подає мені слухавку.

Я сиджу за білим металевим столом. Кухня велика й квадратна, там жарко. В окремих місцях чорно-біла лінолеумна плитка потріскалася, а перед мийкою зносилася й стала тонкою. Нова срібляста посудомийна машина стоїть посеред кімнати, до неї прикріплений шланг, який тягнеться від крана.

– Він приїжджає в наступні вихідні, – говорить Гіллі. – В суботу ввечері. Ти вільна?

– А-а-а, треба перевірити календар, – відповідаю. В голосі Гіллі немає й сліду нашої сварки в бридж-клубі. Я не надто цьому довіряю, та відчуваю полегшення.

– Не можу повірити, що це нарешті станеться, – продовжує Гіллі, бо вона вже місяць намагається звести мене з кузеном свого чоловіка. Вона таки не відступається, хоча той надто гарний для мене, не згадуючи вже, що син сенатора.

– А ти не думаєш, що ми повинні… спочатку познайомитися? – запитую. – Я маю на увазі, перш ніж підемо на побачення?

– Не нервуй. Ми з Вільямом постійно будемо поруч.

Зітхаю. Це побачення вже двічі скасовували. Можна тільки сподіватися, що його не відкладуть знову. І ще – мені лестить віра Гіллі, що такого, як він, міг би зацікавити хтось, схожий на мене.

– О, і треба, щоб ти прийшла й забрала ці записи, – говорить Гіллі. – Я хочу, щоби моя ініціатива була в наступному випуску, ціла сторінка та фото.

Я мовчу.

– Йдеться про туалети? – Хоча лише кілька днів тому вона порушувала цю тему в бридж-клубі, я мала надію, що про це вже забули.

– Це називається «Санітарна ініціативна норма для прислуги» – Вільяме-молодший, вгамуйся, бо отримаєш у мене, Юл Мей, ходи сюди – й це мені потрібно вже цього тижня.

Я редактор інформаційного вісника Ліги. Але Гіллі її президент. І вона намагається вказати мені, що друкувати.

– Гляну. Не знаю, чи є місце, – брешу.

Паскаґула стоїть біля мийки та крадькома зиркає на мене, ніби чує слова Гіллі. Я дивлюся на туалет Константін, тепер він Паскаґулин. Це поруч із кухнею. Крізь прочинені двері я бачу крихітну кімнату з туалетом, шворку для зливу, лампочку з пожовклим пластиковим плафоном. У маленьку кутову раковину насилу влізе склянка води. Я ніколи не була всередині. Коли ми були дітьми, мама попередила, що відшмагає нас, якщо зайдемо до туалету Константін. Я сумую за Константін більше, ніж за будь-ким у своєму житті.

– Тоді зроби так, щоб місце було, – каже Гіллі. – Тому що це дуже важливо.

Константін жила приблизно за милю від нашого дому, в невеликому негритянському кварталі Готстек, названому так через смоляний завод, який там працював. Дорога до Готстеку пролягає повз нашу ферму з північного боку. Скільки пам’ятаю, всю дорогу вздовж тієї милі вкривали темношкірі діти, що гуляли, гралися та підбивали ногами червоний пил, простуючи на велику трасу 49 ловити попутку.

Дитиною я й сама долала ту гарячу милю. Якщо просила та справно молилася, мама іноді дозволяла мені п’ятничного вечора піти до Константін додому. Через двадцять хвилин повільної ходьби ми проминали магазинчики для чорношкірих, де все коштувало п’ять чи десять центів, потім бакалійну крамницю, наприкінці якої неслися кури, а далі всю дорогу простували повз десятки хитких придорожніх будиночків із бляшаними дахами та перехнябленими ґанками (а ще там був жовтий будиночок, і подейкували, що з його заднього входу продають віскі). Я дуже хвилювалася, що потрапила в такий інший світ, і надто добре усвідомлювала, які добрі в мене туфлі та який чистий мій білий сарафан, випрасуваний для мене Константін. Чим ближчим ставав будинок Константін, тим частіше вона всміхалась.

– Привіт, Птахо Карле, – гукала Константін до чоловіка, що сидить у кріслі-гойдалці в пікапі, продаючи коріння. Торби з корінням сасафраса й локриці, й тайського перцю – все можна купити. Доки ми перебирали коріння, все тіло Константін як ніби хиталося, немов розслабляючи всі суглоби. Константін була не просто високою, вона була товстою. Вона також була широкою в стегнах і мала проблеми з коліньми. Біля пенька на розі її вулиці вона брала до рота трохи тютюну «Геппі Дейз», а потім спльовула так прямо, мовби стрілу посилала. Вона дозволяла мені дивитися на чорний порошок у круглій жестянці та просила: «Тільки мамі не кажи».

Там завжди були собаки, облізлі, з прилиплими до ребер животами, вони лежали просто на дорозі. З ґанку молода темношкіра жінка на прізвисько Кет-Байт кричала: «Міс Скітер! Переказуйте татові від мене вітання. Скажіть, що в мене все гаразд». Мій батько назвав її так багато років тому. Він проїжджав повз і побачив, як скажений кіт нападає на маленьку темношкіру дівчинку. «Той кіт майже з’їв її», – розповідав потім татко. Він убив кота, відніс дівчинку до лікаря й домовився про курс із двадцяти одного уколу від сказу.

Пройшовши ще трохи, підступаємо до будинку Константін. Там три кімнати й жодного килимка, й та єдина в неї фотографія із зображенням білої дівчинки, яку, за словами Константін, вона виховувала більше ніж двадцять років у Порт-Гібсоні. Я була впевнена, що знаю про Константін усе: вона мала одну сестру й виросла на орендованій фермі в Коринті, Міссісіпі. Обоє її батьків померли. Зазвичай вона не вживала свинини, носила 16-й розмір одягу та 10-й розмір жіночого взуття. А я розглядала широку усмішку дитини на фотографії та трохи заздрила, дивуючись, чому в неї нема ще й моєї фотографії.

Іноді до мене приходили гратися дві сусідські дівчинки, Мері Нелл і Мері Рон. Вони були такими чорними, що я не розрізняла їх і називала просто Мері.

– Коли йдеш туди, то стався до темношкірих дівчаток добре, – якось сказала мені мама, і я пам’ятаю, як ошелешено на неї глянула, питаючи:

– А чому ні?

Але мама не пояснила.

Десь через годину приїжджав тато, виходив із машини, давав Константін долар. Жодного разу Константін не запросила його досередини. Навіть тоді я розуміла: ми перебували на території Константін, а у власному будинкові вона не повинна бути до всіх люб’язною. Після цього тато відпускав мене до магазину для темношкірих купити прохолодні напої та льодяники.

– Не говори мамі, що я дав Константін ще трохи грошей.

– Добре, татусю, – відповідала я. Це був наш єдиний секрет.

У тринадцять мене вперше обізвали потворою. Це зробив багатий друг мого брата Карлтона, коли вони вибралися постріляти у польових умовах.

– Дитинко, чому плачеш? – запитала мене Константін на кухні.

Я їй зізналася, що той хлопець мене обізвав. По обличчі текли сльози.

– Ну? А ти така?

Я кліпнула, припиняючи плакати.

– Що я?

– Євгеніє, тепер слухай сюди, – Константін єдина, хто хоча б іноді дотримувався маминого правила. – Потворність живе всередині. Потворно бути жорстокою людиною, що завдає людям болю. Ти така?

– Не знаю. Я так не думаю, – плакала я.

Константін сіла поруч мене за кухонний стіл. Я чула хрускіт її спухлих суглобів. Вона міцно притиснула свій великий палець до моєї долоні. Ми обоє знали, що це означає Послухай. Послухай мене.

– Щоранку, до того часу, поки не вмреш, ти муситимеш вирішувати. – Константін була так близько, що я бачила її темні ясна. – Ти маєш питати себе: А чи повинна я вірити всьому, що ті дурні скажуть про мене сьогодні?

Її великий палець був притиснутий до моєї долоні. Я кивнула, що зрозуміла. Я була досить розумною, щоб утямити, що вона мала на увазі білих людей. І хоч я, як і раніше, почувалася нещасною й знала, що, найбільш імовірно, негарна, це було вперше, коли вона розмовляла зі мною, ніби я є чимось більшим, аніж дитиною білої матері. Усе життя мені вказували, як думати про політику, темношкірих, дівчаток. Але через великий палець Константін, притиснутий до моєї руки, я зрозуміла, що насправді маю вибір, у що мені вірити.

Константін з’являлася на роботу на шосту, а під час збирання врожаю на п’яту. Вона готувала татові булочку із соусом, і він ішов у поле. Коли я прокидалася, вона майже завжди стояла на кухні, а з радіо на кухонному столі лунали повчання проповідника Ґріна. Коли вона мене зауважувала, то всміхалась.

– Доброго ранку, красуне!

Я сиділа за кухонним столом і розповідала свої сни. Вона стверджувала, що сни віщують майбутнє.

– Я була на горищі, дивилася вниз, на ферму, – описувала я. – Бачила верхівки дерев.

– Ти станеш хірургом по мозку! Верхівка будинку означає голову.

Мама снідала зранку в їдальні, потім переходила до кімнати відпочинку трохи повишивати чи написати листи місіонерам в Африці. Зі свого зеленого крісла їй було видно практично все, що відбувалося в будинку. І це здавалося дивовижним, що за ту частку секунди, коли я минала двері, вона помічала все. Я прожогом проскакувала, почуваючись мішенню для гри в дартс, самим яблучком.

– Євгеніє, ти ж знаєш, у цьому будинку не жують жуйку.

– Євгеніє, оброби рану спиртом.

– Євгеніє, марш нагору й причешися, а раптом хтось наскочить у гості.

Я дізналася, що зручніше ходити потай у шкарпетках, аніж у взутті. Навчилася використовувати задні двері. Навчилася носити шапки, затуляючи обличчя руками, коли проходила повз кімнату. Але здебільшого навчилася просто залишатися на кухні.

У Лонґліфі літні місяці тягнулися, як роки. Я не мала друзів, з якими зустрічалася би щодня: ми жили занадто далеко, тож у нас не було білих сусідів. У місті Гіллі з Елізабет усі вихідні проводили одна в одної, а мені дозволяли ночувати в них лише раз на два тижні. Через це я багато бурчала. Я сприймала Константін як належне, та, думаю, усвідомлювала, як мені з нею пощастило.

У чотирнадцять я почала курити. Потихеньку тягала цигарки з Карлтонових пачок «Мальборо», які він тримав у своїй тумбочці. Йому було майже вісімнадцять, і ніхто не зважав, що він уже багато років курив крізь, де тільки хотів, – у будинку чи в полі з татом. Іноді тато курив люльку (він не курив цигарок), а мама, на відміну від більшості своїх друзів, не курила взагалі. Мама заборонила курити, поки мені не виповниться сімнадцять.

Тож я прокрадалася у двір і сиділа на гойдалці під величезним старим дубом, що ховав мене. Або ж пізно вночі я зачиняла вікно моєї спальні й курила. У мами був гострий зір, але вона майже не чула запаху. А Константін зрозуміла відразу. Вона примружилась, ледь усміхнулась, але не сказала нічого. Якщо мати прямувала до заднього ґанку, коли я ховалася за деревом, Константін бігла й вдаряла мітлою по залізних сходових поручнях.

– Константін, що ти робиш? – питала її мама, та я до того часу вже зминала недопалок і кидала його в дупло дерева.

– Просто чищу тут старий віник, міс Шарлотто.

– Ну, роби це тихіше, будь ласка. Ой, Євгеніє, ти за ніч виросла ще на дюйм? Що мені робити? Йди… одягни сукню, що тобі пасує.

– Так, мем, – водночас відповідали ми з Константін і усміхались одна одній.

О, це чудово, мати когось, із ким можна разом тримати секрети. Якби у мене була сестра або брат із меншою різницею у віці, я би знала, як це. Це ж не лише куріння чи уникання мами. Це хтось, хто був би з тобою після того, як твоя мати майже замордує тебе до смерті, бо ти жахливо висока, і кучерява, і дивна. Хтось, чиї очі сказали б просто, без слів, «Зі мною у тебе все гаразд».

Утім, говорити з нею не завжди було солодко. У п’ятнадцять новенька дівчинка вказала на мене й запитала:

– А що це за бузько?

Навіть Гіллі сховала усмішку перед тим, як відвести мене вбік, удаючи, наче ми її не почули.

– Константін, який у тебе зріст? – запитала я, не зумівши приховати сльози.

Константін примружилась:

– А в тебе який зріст?

– П’ять футів одинадцять дюймів, – плакала я. – Я вже вища за баскетбольного тренера в команді хлопців.

– Ну, а в мене п’ять футів тринадцять дюймів, тож покинь себе жаліти.

Константін була єдиною жінкою, на яку мені доводилося дивитися вгору, щоб поглянути в її очі.

Перше, що помітно в Константін, окрім її зросту, – це очі. На тлі темної шкіри вони здавалися світло-коричневими, яскраво-медовими. Я ніколи не бачила в темношкірої людини світло-карих очей. Насправді, на Константін було безліч відтінків коричневого. Її абсолютно чорні лікті взимку вкривав сухий білий пил. Шкіра на її руках, шиї та обличчі мала колір чорного дерева. Долоні її рук помаранчеві, й мене завжди цікавило, чи стопи такі самі. Втім, я ніколи не бачила її босоніж.

– У ці вихідні тільки ти і я, – сказала вона, усміхаючись.

У ті вихідні мама й тато їхали з Карлтоном оглядати університет Луїзіани й Тулейн. Наступного року мій брат вступав до коледжу. Того ранку тато заніс розкладачку на кухню та поставив поруч із туалетом Константін. Вона завжди спала там, коли ночувала в нас.

– Ходи побачиш, що я маю, – покликала вона, показуючи на комірчину. Я відчинила двері й угледіла в її сумці складанку на п’ятсот деталей із зображенням гори Рашмор. Це наше улюблене заняття під час її ночівлі в нас.

Тієї ночі ми сиділи кілька годин, жували арахіс і перебирали на кухонному столі деталі головоломки. Надворі розгулялася негода, а ми в затишку вибирали частинки складанки. Лампочка на кухні згасла, а потім знову засяяла.

– Хто це? – спитала Константін, дивлячись крізь окуляри в чорній оправі на коробку з-під головоломки.

– Це Джеферсон.

– О, справді. А це хто?

– Це… – я нахилилась. – Я думаю, це… Рузвельт.

– Я впізнаю тільки Лінкольна. Він схожий на мого тата.

Я завмерла, тримаючи в руці деталь головоломки. Мені було чотирнадцять, і я ніколи не отримувала балу, нижчого ніж «А». Я була розумна, проте дуже наївна. Константін поклала коробку й знову зосередилася на деталях.

– Тому що твій тато був таким… високим? – запитала я.

Вона всміхнулась.

– Тому що мій тато був білим. Моя мама була високою.

Я відклала деталь.

– Твій… батько був білим, твоя мама… темношкірою?

– Ага, – мовила вона й усміхнулася, складаючи два шматки докупи. – Ану, глянь там. Підходить.

Я мала так багато запитань. Хто він? Де він? Я знала, що він не був одружений із мамою Константін, бо це протизаконно. Я взяла із заначки, що принесла до столу, цигарку. Мені було чотирнадцять, я почувалася дуже дорослою, тож закурила. Коли я це зробила, верхнє світло стало приглушеним, брудно-бурим, і лампочка тихо задзижчала.

– О, мій тато люби-и-ив мене. Завжди говорив, що я його улюблениця. – Вона відкинулася на спинку стільця. – Він приходив додому щосуботи після обіду та якось приніс мені десять стрічок для волосся, десяти різних кольорів. Він привіз їх із Парижа, вони були з японського шовку. Я сиділа в нього на колінах увесь час, відколи він приходив і аж допоки мусив уже йти, а мама ставила на патефоні, що він їй подарував, Бессі Сміт, і ми співали:

Я слухала з широко розплющеними очима, нічого не розуміючи. У тьмяному освітленні її голос майже світився. Якби шоколад був звуком, це був би голос Константін. Якби спів був кольором, це був би колір цього шоколаду.

– Якось я голосно ридала. Гадаю, мала причину для смутку – бідність, холодна ванна, хворий зуб, щось таке. А він так довго тримав мою голову, притиснувши до себе. Коли ж я підняла голову, то побачила, що він теж плаче, і він… зробив те саме, що я роблю тобі. Ти знаєш, про що я. Притиснув великий палець до моєї руки й сказав… Він попросив пробачення.

Ми сиділи там і дивились на деталі головоломки. Мама не хотіла, аби я дізналася, що батько Константін білий, що він вибачився перед нею за таке життя. Це було те, чого я не мала знати. Я відчувала, що це подарунок Константін для мене.

Я докурила свою цигарку, погасила її до срібної гостьової попільнички. Світло знову стало яскравішим. Константін усміхнулася мені, я всміхнулась у відповідь.

– Чому ти ніколи не розповідала мені цього раніше? – спитала я, вглядаючись у її світло-карі очі.

– Скітер, я не можу тобі нічого розповідати.

– Але чому? – Їй відомо все про мене, все про мою сім’ю. Хіба я від неї щось приховувала?

Вона дивилася на мене, й у глибині її душі я розгледіла глибокий темний смуток. Через якийсь час вона відповіла:

– Дещо я просто хочу залишити при собі.

Коли надійшла моя черга йти до коледжу, мама всі очі виплакала, як ми з татом сідали в машину. А я почувалася вільною. Вільною від ферми, від критики. Мені кортіло запитати у мами: «Хіба ти не радієш? Хіба не радієш, що тепер не мучитимешся через мене щодня?» Але мама здавалася нещасною.

Я була найщасливішою людиною в гуртожиткові. Я писала Константін по листу на тиждень, змальовувала їй свою кімнату, заняття, сестринство. Я адресувала їй листи на ферму, бо в Готстек пошту не носили, тож я просто мусила сподіватися, що мама їх не відкриє. Двічі на місяць Константін писала мені листи на пергаментному папері, який вкладала в конверт. Вона мала крупний і красивий почерк, хоча до кінця сторінки рядки сповзали вниз. Вона описувала мені кожну хвилину життя в Лонґліфі: «У мене болить спина, та ноги болять іще більше» або «Міксер відірвався від миски й літав по всій кухні, а кіт знявчався й утік. Відтоді я його не бачила». Вона повідомляла мене, що в тата застуда, або що Роза Паркс виступала в церкві. Часто вона допитувалася, чи я щаслива, і хотіла знати деталі. Наші листи скидалися на бесіду тривалістю в рік, ми ставили запитання та відповідали на них, а на Різдво чи під час літніх канікул продовжували розмову особисто.

У своїх листах мама наказувала: «Молися» та «Не носи підборів, бо будеш надто високою» й додавала чек на тридцять п’ять доларів.

Коли я була на останньому курсі, у квітні надійшов лист від Константін, в якому писалося: «Скітер, я маю для тебе сюрприз. Я така схвильована, що майже не можу стояти. І не смій мене про це питати. Побачиш сама, коли приїдеш додому». Наближались останні іспити, і через місяць випускний. То був останній лист від Константін.

Я пропустила свій випускний вечір в «Оле Міс». Усі мої близькі подруги покинули навчання та повиходили заміж, тож я не бачила сенсу три години тягти маму з татом, щоб вони просто подивились, як я йду по сцені, тим паче, що мама хотіла подивитись, як я йду до вівтаря. Я ще не отримала відповіді від «Гарпер енд Роу», тож замість купити квиток на літак до Нью-Йорка, поїхала додому до Джексона у б’юїку другокурсниці Кей Тернер, скоцюрбившись між своєю друкарською машинкою під ногами та її весільною сукнею між нами. Наступного місяця Кей Тернер виходила заміж за Персі Стенгоупа. Протягом трьох годин я вислуховувала її гризоти про ароматизатори для торта.

Удома мама відступила на крок назад, щоби краще мене розглянути.

– Ну, в тебе гарна шкіра, – підсумувала вона, – але твоє волосся…

Вона зітхнула й похитала головою.

– А де Константін? – спитала я. – На кухні?

І тоном ведучої прогнозу погоди мама повідомила:

– Константін тут більше не працює. Тепер іди розпаковуй валізи, бо зіпсуєш одяг.

Я повернулася та примружилась. Гадала, що недобре розчула її:

– Що ти сказала?

Мама стояла виструнчившись і розправляючи плаття.

– Скітер, Константін пішла. Вона живе в Чикаго зі своєю сім’єю.

– Але… що? У листах вона нічого не згадувала про Чикаго.

Я знала, що не це було її сюрпризом. Вона б одразу повідомила мені таку жахливу новину.

Мама глибоко вдихнула, випросталась.

– Я наказала Константін не писати тобі про звільнення. Не під час випускних іспитів. А якби ти завалила, й тобі б довелося повторно пройти останній рік навчання? Бог свідок, чотири роки в коледжі – це більше ніж достатньо.

– І вона… погодилася? Не писати мені, не повідомляти, що йде?

Мама відвела погляд, зітхнула.

– Євгеніє, обговорімо це пізніше. Ходи на кухню, я познайомлю тебе з новою покоївкою, Паскаґулою.

Але я не пішла на кухню за мамою. Я втупилась у валізи, привезені з коледжу, жахаючись думки, що доведеться тут розпаковуватись. Будинок здавався величезним, порожнім. А надворі, на бавовняному полі, гудів комбайн.

До вересня я втратила надію не тільки щось почути від «Гарпер енд Роу», я втратила надію знайти Константін. Ніхто, здавалося, не знав, як її знайти. Зрештою, я перестала розпитувати людей, чому Константін пішла. Складалося враження, ніби вона просто зникла. Мені довелося змиритися, що Константін, мій єдиний справжній союзник, покинула мене напризволяще з цими людьми.