Читать книгу Прислуга - Кетрін Стокетт - Страница 5

Прислуга
Мінні
Розділ 4

Оглавление

Протягом першого тижня в міс Селії я все драїла, аж поки не залишилося жодної ганчірки чи шматка простирадла, яким можна було би драїти далі. Другого тижня я продовжувала драїти, бо той бруд немовби виростав знову. Третього тижня я нарешті вдовольнилася й заходилася коло іншого.

А міс Селія, схоже, досі не йме віри, що я працюю. Я єдина порушую тишу навколо неї. У моєму домі завжди повно дітей і сусідів, та ще й чоловік. Тому здебільшого, коли приходжу до міс Селії, вдячна за спокій.

Мої хатні завдання, зазвичай, повторюються в ті самі дні. У понеділок я натираю меблі. У вівторок я перу та прасую кляті простирадла (ненавиджу цей день). У середу я вичищаю ванну, попри те, що щоранку її протираю. Четвер – для полірування підлоги та чищення килимків, окрім антикварного, який треба почистити вручну, щоби не розпоровся. П’ятниця – велике приготування їжі на вихідні й усяке таке. І щодня миття підлоги, прання одягу, прасування сорочок (щоби завжди під рукою були свіжі) та підтримання чистоти в будинку. Миття вікон і срібла – за потреби. Оскільки дітей немає та приглядати нема за ким, є достатньо часу на кулінарні уроки для міс Селії.

Міс Селія ніколи нічого не вигадує, тому ми просто готуємо те, чим вони з містером Джонні вечерятимуть: свинячі відбивні, смажену курку, ростбіф, пиріг із куркою, ягнячу вирізку, запечену шинку, смажені помідори, картопляне пюре й іще овочі. Точніше так: я готую, а міс Селія дивиться, вона радше схожа на п’ятирічну дитину, ніж на багату леді, що фактично сплачує мою ренту. Після закінчення уроку вона відразу ж лягає. Насправді міс Селія проходить відстань на десять футів лише дорогою до кухні на урок, і ще – що два чи три дні вона йде нагору до однієї зі своїх моторошних кімнат.

Я не знаю, що вона робить на другому поверсі протягом п’яти хвилин. Мені там не подобається. У цих спальнях повинно бути повно дітей, які би сміялися, галасували та какали в ліжко. Але це не мій клопіт, як міс Селія проводить свій день, і, якщо запитаєте, то відповім: я рада, що вона не плутається в мене під ногами. Я вже ходила за леді з мітлою в одній руці та кошиком для сміття в іншій, намагаючись прибрати весь їхній безлад. Поки вона лишається в ліжку, я маю роботу. Навіть попри те, що в неї нема дітей і вона весь день нічого не робить, вона найледачіша жінка, яку бачила. Лінивіша навіть за мою сестру Доріну, яка в житті й пальцем не поворухнула, бо в неї був порок серця (пізніше ми дізналися, що насправді це просто муха залетіла в рентгенівський апарат).

І річ не лише в ліжку. Міс Селія виходить з будинку лише для того, щоби пофарбувати волосся і підрівняти кінчики. За три тижні, що я тут працюю, це сталося тільки одного разу. Мені тридцять шість років і я все ще чую мамин голос: «Це не твоя справа», та хочу знати, чого за межами цього будинку так боїться ця леді.


Щоразу, коли міс Селія дає мені зарплатню, я відраховую:

– Ви розповісте про мене містеру Джонні через дев’яносто дев’ять днів.

– Чорт, час летить швидко, – каже вона з хворобливим виглядом.

– Сьогодні на ґанок скочила якась кицька, а я ледь інфаркт не дістала, бо злякалася, що прийшов містер Джонні.

Чим ближче до терміну, тим більше й більше нервує міс Селія, зрештою, як і я. Невідомо, що вчинить цей чоловік, коли вона йому розповість. Може, він звелить їй звільнити мене.

– Мінні, сподіваюся, у нас іще досить часу. Гадаєте, я вже краще готую? – питає вона, і я дивлюся на неї. У неї гарна усмішка, білі рівні зуби, але вона найгірший кухар з усіх, яких я бачила.

Тому повертаюся назад і навчаю її найпростішого, бо хочу, щоб вона навчилася й навчилася швидко. Розумієте, мені треба, щоб вона пояснила своєму чоловікові, чому стошістдесятип’ятифунтова негритянка має ключі від його будинку. Хочу, щоб він знав, чому я щодня тримаю у своїх руках його срібло та мільйонкаратні рубінові сережки міс Селії. Мені конче потрібно, щоби він дізнався про це до того, як одного прекрасного дня повернеться додому та викличе поліцію. Або зекономить десять центів і сам усе владнає.

– Дістаньте свинячий окіст, перевірте, чи там достатньо води, добре. Тепер збільшіть вогонь. Бачите маленькі бульки – означає вода така, як треба.

Міс Селія тупиться на горщик так, ніби заглядає у своє майбутнє.

– Мінні, ви щасливі?

– Чому ви ставите такі смішні запитання?

– Але ви щасливі?

– Звичайно, я щаслива. Ви теж щасливі. Великий будинок, велике подвір’я, турботливий чоловік. – Похмуро глипаю на міс Селію, щоби переконатися, що вона це помітила. Бо я не біла людина, щоби питати, чи достатньо вона щаслива.

І коли в міс Селії згоріли боби, намагаюся застосувати весь свій самоконтроль, хоча моя мама божилася, що я народилася без нього.

– Гаразд, – ціджу крізь зуби, – зготуємо ще одну порцію перед тим, як містер Джонні прийде додому.

Якби це була якась інша жінка-роботодавець, то я би раділа, що можу ще годину покомандувати нею. Але міс Селія, вона дивиться на мене такими великими очима, ніби я – найкраще у світі після лаку-аерозолю для волосся, ліпше б вона вчинила так, як повинна, – наказала мені щось робити. Цікаво, чи пов’язане якось те, що вона цілими днями лежить, з тим, що вона нічого не розповідає про мене містеру Джонні. Думаю, що в моїх очах вона зауважила якусь підозру, бо якось ні сіло ні впало каже:

– Мені часто сняться якісь жахіття, що мушу повернутися до Шуґар-Дітча й жити там. Тому я так багато лежу. – Потім швидко киває, так, наче репетирувала це. – Бо не сплю ночами.

Я всміхаюся, немов справді вірю в це, й знову беруся за протирання дзеркал.

– Не робіть цього занадто добре. Залиште декілька плям. – Завжди щось є – дзеркала, підлога, брудна склянка в мийці або повне відро для сміття. – Ми повинні робити все правдоподібно, – додає вона, а моя рука всоте тягнеться до тієї брудної склянки. Я люблю, коли все чисте, коли прибрано.


– Я хотіла би щось зробити з отією азалією, – одного дня сказала міс Селія. Вона мала звичку лежати на дивані під час транслювання моїх оповідей і постійно перебивати. Я вже двадцять шість років слухаю «Провідне світло», відколи мені було десять і я слухала передачу по маминому радіо.

Іде реклама «Дрефт», і міс Селія дивиться через заднє вікно на чорного чоловіка, який згрібає листя. У неї стільки кущів азалії, що незабаром її дворик нагадуватиме той, що навесні у «Звіяних вітром». Я не люблю азалії, й уже, напевно, мені не подобається той фільм, бо в ньому зобразили рабство, наче велике щасливе чаювання. Якби я грала Мамку, то порадила би Скарлетт підтерти тими зеленими шторами свій маленький білий зад. І пошила би собі звабливу сукню.

– І знаю, що якби обрізати той кущ, він би зацвів, – править далі міс Селія. – Але спочатку я би зрізала ту мімозу.

– А що не так із тим деревом? – я притискаю носик праски до коміра сорочки містера Джонні. У моєму дворі нема навіть чагарника, не те що дерева.

– Мені не подобаються ці пухнасті квіти. – Вона дивиться так, мов їй чогось бракує. – Вони ніби волоссячко маленьких діток.

Мене бісить, коли вона так говорить.

– Ви знаєтесь на квітах?

Вона зітхає.

– Я в Шуґар-Дітчі займалася квітами. Навчилася їх вирощувати, сподіваючись, що хоч якось вдасться прикрасити те жахіття.

– Тоді вийдіть надвір, – починаю я, намагаючись не здаватися занадто збудженою. – Трохи порухайтеся. Подихайте свіжим повітрям. – Вийдіть звідси.

– Ні, – зітхає міс Селія. – Я не можу бігати туди-сюди. Мені потрібен спокій.

Мене справді починає дратувати все: що вона ніколи не виходить з дому, як вона всміхається, немовби щоденний прихід покоївки – найкраща частина її дня. Це як свербіж. Щодень я туди тягнуся, а почухати неспроможна. І щодня свербить усе дужче. Щодня вона там.

– Може, вам варто знайти друзів, – пропоную. – У місті є багато жінок вашого віку.

Вона супиться.

– Я намагалася. Навіть не пригадую, скільки разів я телефонувала тим леді, питала, чи можу допомогти з організацією дитячого свята або щось зробити вдома. Але вони не телефонували. Жодна з них.

Я нічого не кажу, бо це не дивно. З такими грудьми, як у неї, й волоссям кольору «Золотого самородка».

– Тоді пройдіться крамницями. Купіть собі обновки. Поводьтеся так, як поводяться білі жінки, коли в будинку покоївка.

– Ні, думаю, краще трохи відпочину, – мовить вона, й дві хвилини потому чую, як вона повзе сходами до порожньої спальні.

Гілка мімози стукає у вікно, я підстрибую, обпікаю палець. Замружуюся, щоб заспокоїти серце. Залишилося ще дев’яносто чотири дні цього хаосу, та я не впевнена, чи витримаю хоч на хвилину більше.


– Мамо, дай мені чогось поїсти. Я голодна. – Ось що минулої ночі заявила мені моя наймолодша дівчинка, Кіндра, їй п’ять. Уперлася руками в боки й виставила ногу вперед. У мене п’ятеро дітей, і я пишаюся, що спочатку навчила їх говорити «так, мем» і «прошу», а вже потім «печиво». Усіх, крім однієї.

– До вечері нічого не отримаєш, – відповіла їй.

– Чому ти така зла до мене? Я ненавиджу тебе, – заволала вона й вибігла за двері.

Піднімаю очі до стелі, бо це шок: я ніколи до цього не звикну, навіть маючи чотирьох старших дітей. Того дня, як дитина крикне, що ненавидить тебе (а кожна дитина проходить цей етап), почуваєшся, ніби отримав ногою в живіт. Але Кіндра… О Боже. Бачу, це не просто етап. Ця дівчинка геть така, як я.

Стою на кухні міс Селії та міркую про події минулої ночі, про Кіндру та її язик, про Бенні та його астму, про свого чоловіка Лероя, який минулого тижня двічі приходив додому п’яний. Він знає, що це єдине, чого мені не сила терпіти: я десять років панькалася зі своїм татом-пияком, ми з мамою працювали до скону, щоби він мав на пляшку. Гадаю, я мусила би більше засмутитися через це, та минулої ночі Лерой на знак вибачення приніс торбинку ранньої бамії. Він знає, що це моя улюблена їжа. Сьогодні ввечері я підсмажу цю бамію в кукурудзяному борошні та їстиму так, як мама ніколи мені не дозволяла.

Це не єдина втіха цього дня. Сьогодні перше жовтня, і я чищу персики. Мама містера Джонні привезла з Мексики аж два ящики персиків, важких, як бейсбольні м’ячі. Вони стиглі та солодкі, ріжуться як масло. Я не приймаю подачок від білих леді, бо знаю, вони хочуть, щоб я була їм зобов’язана. Але коли міс Селія запропонувала мені взяти додому дюжину персиків, я витягнула торбинку й кинула туди рівно дванадцять штук. Коли повернуся додому, вечерятиму смаженою бамією та їстиму на десерт персиковий пиріг.

Я дивлюся на довгу пухнасту шкірку, що опускається в миску міс Селії й не звертаю жодної уваги на дорогу. Зазвичай, коли стою біля кухонної раковини, подумки складаю план утечі від містера Джонні. Кухня – це найкраще місце для цього, бо вікно виходить на вулицю. Високі кущі азалії приховують моє обличчя, та мені добре видно, якби хтось наближався. Якби він увійшов через передні двері, я б утекла через задні до гаража. Якби ж він прийшов із заднього входу, я би могла вислизнути через передні двері. Ще одні двері з кухні ведуть на задній двір, це про всяк випадок. Але зараз по моїх руках стікає персиковий сік, і я майже сп’яніла від цього масляного запаху, я розчиняюсь у персиковому екстазі. Я навіть не помічаю, як паркується синій пікап.

Коли я піднімаю очі, чоловік уже на півдорозі до будинку. Я бачу рукав білої сорочки, однієї з тих, що я щодня прасую, й ногу в штанах хакі, таких, як я вішаю до шафи містера Джонні. Я захлинаюся криком. Мій ніж стукається об раковину.

– Міс Селіє! – я кидаюся до її спальні. – Містер Джонні вдома!

Міс Селія схоплюється з ліжка швидше, ніж я будь-коли бачила. Я по-ідіотськи метаюся з боку в бік. Куди я йду? Куди ж мені йти? Що сталося з моїм планом утечі? І потім раптово мене осяяло – гостьовий туалет!

Я прослизаю туди й зачиняю двері на защіпку. Скоцюрблююся на сидінні унітаза, щоб під дверима він не побачив моїх ніг. Тут темно та душно. Я відчуваю, що моя голова горить. Піт скапує з мого підборіддя та лишає сліди на підлозі. Мене нудить від густого запаху мила з ароматом гарденії, що лежить біля мийки.

Чую кроки. Затримую дихання.

Кроки зупиняються. Моє серце калатає, як кішка в сушильній машині. А якщо міс Селія зробить вигляд, що не знає мене, щоби не мати проблем? Зробить вигляд, що я грабіжник? О, я її ненавиджу! Я ненавиджу дурних жінок!

Прислухаюся, та все, що чую, це моє власне важке дихання. Гуп-гуп у моїх грудях. Щиколотки болять і хрускають від такого положення.

У темряві мій зір стає гострішим. Через хвилину я бачу себе в дзеркалі над раковиною. Причаїлася, як дурепа, на білому жіночому туалеті. Гляньте на мене. Гляньте, на що стала схожа Мінні Джексон, щоб заробити на кляте життя.

Прислуга

Подняться наверх