Читать книгу Прислуга - Кетрін Стокетт - Страница 9

Розділ 8

Я їду маминим «кадилаком» уздовж Ґессум-авеню. Попереду на мене, міцно затиснувши в руках червоний м’яч, витріщається маленький темношкірий хлопчик у комбінезоні. Зазираю в дзеркало заднього огляду. Ейбілін у білій уніформі все ще на ґанку. Вона навіть не глянула на мене, коли сказала «ні, мем». Просто дивилася на жовту пляму на траві у своєму дворі.

Мабуть, я просто сподівалася, що цей візит скидатиметься на візит до Константін, де приязні темношкірі люди махали рукою й усміхались, і були раді бачити маленьку білу дівчинку, чий тато має велику ферму. Але тут примружені очі стежать, як я проїжджаю повз. Коли моя машина наближається, маленький чорношкірий хлопчик повертається й ховається за будинком неподалік, трохи нижче від дому Ейбілін. Півдюжини чорношкірих людей зібрались у дворі будинку, тримаючи в руках таці та сумки. Я потираю скроні. Намагаюся вигадати щось таке, що могло би переконати Ейбілін.

Тиждень тому Паскаґула постукала у двері моєї спальні.

– Міс Скітер, вам міжміський телефонний дзвінок. Це міс… Стерн, якось так?

– Стерн? – міркую я вголос. Потім устаю. – Ви маєте на увазі… Стайн?

– Я… думаю, може, і Стайн. Її погано було чути.

Я метнулася повз Паскаґулу сходами вниз. Невідомо чого пригладжую своє кучеряве волосся, наче це зустріч, а не телефонний дзвінок. На кухні схопила телефон, який висить на стіні.

Три тижні тому я надрукувала на білому стратморському папері листа. Три сторінки з описом ідеї, деталей і краплею брехні. А саме – що працьовита й поважна чорношкіра служниця погодилася дати мені інтерв’ю й у подробицях зобразити, що таке працювати на білих жінок у нашому місті. Зваживши все, що я планувала таки попросити про допомогу темношкіру жінку, написала, що вона вже погодилася – це видалося мені значно привабливішим.

Я потягнула провід до комірчини, накинула його на самотню голу лампочку. Уся комірчина від підлоги до стелі в полицях із соліннями та банками супу, патокою та консервованими овочами. Це мій давній шкільний трюк, який я використовувала, коли хотіла усамітнитись.

– Слухаю? Це Євгенія.

– Будь ласка, не кладіть слухавку, з’єдную. – Я почула якесь клацання, а потім далекий, низький, мов чоловічий, голос, «Елейн Стайн».

– Алло? Це Скіт… Євгенія Фелан із Міссісіпі.

– Знаю, міс Фелан. Я ж вам телефоную. – Я почула звук сірника, короткий, різкий вдих. – Минулого тижня я отримала вашого листа. У мене є певні зауваження.

– Так, мем. – Я опустилася на високу жерстяну банку з борошном «Кінґ Біскіт». Серце калатало, а я намагаюсь її почути. У телефонній слухавці тріщало… А як іще може бути, коли з Нью-Йорка сюди тисяча миль?

– Звідки у вас така ідея? Узяти інтерв’ю у служниць? Мені цікаво.

Секунду я сиділа нерухомо. Ані тобі привітання, ані короткого вступу. Вона навіть не відрекомендувалася. Я зрозуміла, що краще відповідати про те, що питають.

– Я… ну, мене виховала темношкіра жінка. Я бачила, якими простими та якими складними можуть бути стосунки між сім’єю та служницею. – Я прочистила горло. Я звучала твердо, мовби перед учителем.

– Продовжуйте.

– Ну, – я глибоко вдихнула, – я б хотіла описати це з точки зору служниць. Місцевих темношкірих жінок. – Я намагалась уявити обличчя Константін чи Ейбілін. – Вони виховують білу дитину, а потім через двадцять років ця дитина стає їхнім роботодавцем. Іронія в тому, що ми їх любимо й вони люблять нас, хоча… – Я проковтнула слину, мій голос затремтів. – Ми навіть не дозволяємо їм користуватися туалетом у будинку.

Знову тиша.

– І, – я відчувала, що зобов’язана продовжувати, – усі знають, як почуваємося ми, білі люди, – наприклад, ми знаємо про всім відому Мамку, що присвятила білій сім’ї все своє життя. Маргарет Мітчелл добре це описала. Але ніхто ніколи не питав Мамку, що відчуває вона. – Піт із грудей капав на бавовняну блузку.

– То ви хочете показати той аспект, якого ніколи ніхто не вивчав, – спитала місіс Стайн.

– Так. Тому що ніхто ніколи про це не говорить. Тут ніхто ніколи ні про що не говорить.

Елейн Стайн розсміялася так, наче загарчала. У неї був жорсткий північний акцент.

– Міс Фелан, я жила в Атланті. Шість років, зі своїм першим чоловіком.

Я вчепилася за цю тоненьку нитку.

– То… ви знаєте, як це та на що схоже.

– Достатньо, щоби виїхати звідти, – сказала вона, і я почула, як вона випускає дим. – Послухайте, я прочитала ваш план. Це, звичайно… оригінально, та це не спрацює. Яка служниця при здоровому глузді розповість вам правду?

Я бачила, як повз двері проходять мамині рожеві капці. Я намагалась їх ігнорувати. Не могла повірити, що місіс Стайн зрозуміла, що я блефую.

– Перша співрозмовниця… готова розповісти свою історію.

– Міс Фелан, – звернулась Елейн Стайн, і я знала, що це не питання, – ця негритянка справді погодилася відверто поспілкуватися з вами? Про роботу в білій родині? Тому що це видається до біса ризикованим у такому місці, як Джексон, Міссісіпі.

Я сиділа й кліпала. Відчувала доторки холодних пальців тривоги: можливо, Ейбілін буде не так просто переконати, як мені здавалось. Я навіть не здогадувалася, що саме вона відповість мені наступного тижня на своєму ґанку.

– У новинах я бачила, як у вас намагаються расово інтегруватися на автобусній зупинці, – продовжувала місіс Стайн. – І як п’ятдесят п’ять негрів посадили до в’язниці в камеру, розраховану на чотирьох.

Я стиснула губи.

– Вона погодилася. Так, погодилася.

– Добре. Це вражає. А після неї? Ви справді думаєте, що інші служниці теж говоритимуть із вами? А що, як дізнаються роботодавці?

– Інтерв’ю проводитимуться таємно. Оскільки, як ви знаєте, тут трохи небезпечно.

Насправді, я уявлення не мала, безпечно тут чи ні. Я провела останні чотири роки ізольованою в кімнаті коледжу, читаючи Кітса та Юдору Велті та переймаючись курсовими роботами.

– Трохи небезпечно? – Вона розсміялася. – Марші у Бірмінгемі, Мартін Лютер Кінг. Собак нацьковують на темношкірих дітей. Люба, це найгарячіша тема в державі. Але, вибачте, це ніколи не спрацює. Не у формі статті, бо жодна газета на Півдні цього не опублікує. І, звичайно, не у формі інтерв’ю. Книжка інтерв’ю ніколи не продасться.

– Ой, – я почула свій голос. Заплющила очі, відчуваючи, як хвилювання витікає з мене. Я почула, як повторила: – Ой.

– Якщо відверто, я зателефонувала, бо це хороша ідея. Але… немає жодної можливості це надрукувати.

– Але… що якщо… – Мої очі почали шмигати коморою в пошуках чого-небудь, щоб повернути її зацікавленість. Можливо, треба говорити про це, як про статтю, можливо, журнал, але ж вона сказала ні…

– Євгеніє, з ким ти там розмовляєш? – затріщав мамин голос. Вона тихенько відчинила двері, а я смикнула їх і знову зачинила. Я затулила трубку й прошипіла: – Мамо, я говорю з Гіллі…

– У комірчині? Ти знову як підліток…

– А взагалі, – місіс Стайн різко зашипіла, – гадаю, я могла би продивитися результати вашої праці. Бог його знає, потрібно трохи струснути книжковий бізнес.

– Ви це зробите? О, місіс Стайн…

– Я не кажу, що погоджуюся. Але… зробіть інтерв’ю і я повідомлю вам, чого воно варте.

Я промимрила кілька незрозумілих звуків, зрештою таки витиснувши:

– Дякую. Місіс Стайн, я не можу висловити вам, як ціную вашу допомогу.

– Ще не дякуйте. Зателефонуйте Рут, моїй секретарці, якщо вам буде потрібно зв’язатися зі мною.

І вона повісила слухавку.

У середу волочу стару сумку до бридж-клубу в Елізабет. Вона червона. Вона потворна. Але сьогодні без неї ніяк.

У маминому будинкові це єдина торба, в яку вмістилися листи міс Мирни. Шкіра потріскалася й осипається, і там, де стерлася шкіра, широкий ремінь через плече залишає на моїй блузці коричневі сліди. Це була садова сумка бабусі Клер для носіння по дворі садових інструментів. У ній ще й досі повно соняшникового насіння. Вона абсолютно ні до чого не пасує, та мені байдуже.

– Два тижні, – оголошує мені Гіллі, показуючи два пальці. – Він приїжджає. – Вона всміхається, і я теж усміхаюсь у відповідь.

– Я зараз повернуся, – кажу та прослизаю на кухню, прихопивши із собою сумку.

Ейбілін стоїть біля мийки.

– Після обіду, – тихо промовляє вона. Я була в неї тиждень тому.

Я стовбичу там якийсь час, спостерігаю, як вона помішує холодний чай, відчуваю дискомфорт у її поставі, страх, що я знову попрошу її допомогти з книжкою. Я дістаю кілька листів із питань домогосподарства, Ейбілін бачить це й трохи розслабляється. Доки я читаю запитання про плями від цвілі, вона наливає в склянку трохи чаю, куштує. Додає в глечик цукру.

– О, поки не забула, я отримала відповідь на запитання про плями від води. Мінні радить втерти в них трохи майонезу. – Ейбілін вичавлює в чай половину лимона. – А тоді взяти й кинути свого чоловіка-нездару. – Вона помішує, куштує. – Мінні не надто ласкава до чоловіків.