Читать книгу Прислуга - Кетрін Стокетт - Страница 7
Прислуга
Міс Скітер
Розділ 6
ОглавлениеСпекотного вересневого ранку прокидаюсь у своєму ще дитячому ліжку, взуваю плетені шкіряні сандалі, привезені мені моїм братом Карлтоном з Мексики. Чоловічі, бо, вочевидь, у мексиканських дівчат ступні не виростають до розміру дев’ять із половиною[6]. Мама ненавидить їх і повторює, що в них жахливий вигляд.
Поверх нічної сорочки натягую одну зі старих батькових сорочок і вислизаю через парадні двері. Мама на задньому ґанку з Паскаґулою та Джеймсо, поки вони чистять устриці.
– Ніколи не залишай негра з негритянкою на самоті, – прошепотіла мені мама якось давним-давно. – То не їхня вина, просто вони нічого не можуть із собою вдіяти.
Збігаю ґанком, щоб побачити, чи нема у поштовій скриньці замовленого поштою примірника «Ловець у житі». Я завжди замовляю заборонені книжки в нелегального продавця книжок у Каліфорнії, зміркувавши, що, коли штат Міссісіпі заборонив їх, книжки, певно, хороші. Поки я дійшла до під’їзної дороги, сандалі та щиколотки вкрилися дрібною жовтою пилюкою.
По обидва боки від мене – сліпучо-зелені бавовняні поля, вже вкриті коробочками. Минулого місяця батько втратив кілька полів через дощі, та більша частина цвіла, зберігшись неушкодженою. Листя почали поцятковувати коричневі плями від дефоліанту, і я все ще відчуваю кислуватий хімічний запах у повітрі. На місцевій дорозі жодної машини. Відкриваю поштову скриньку.
А там, під маминим «Жіночим домашнім журналом», лист, адресований міс Євгенії Фелан. Червоний рельєфний штамп у кутку: «Видавництво „Гарпер енд Роу“». Розкриваю конверт просто тут, стоячи у своїй довгій нічній сорочці та в старій батьковій із «Брукс Бразерс».
4 вересня 1962 року
Шановна міс Фелан,
Я особисто відповідаю на ваше резюме, оскільки вважаю чудовим, що юна леді без будь-якого досвіду роботи претендує на посаду редактора в такому престижному видавництві, як наше. Для такої посади необхідно відпрацювати за фахом як мінімум п’ять років. Ви б знали це, якби хоча б трохи ознайомилися з роботою видавництв.
Однак я й сама колись була такою самою амбітною юною леді, тому й вирішила дати вам пораду: зверніться до місцевої газети й спершу отримайте роботу там. Ви зазначили у своєму листі, що вам «надзвичайно подобається писати». Щоразу, коли ви не працюєте на мімеографі чи не готуєте босові каву, озирайтеся навколо, досліджуйте й пишіть. Не марнуйте часу на очевидні речі. Пишіть про те, що турбує вас, особливо якщо більше нікого це не хвилює.
Щиро ваша
Елейн Стайн,
головний редактор,
відділ книг для дорослих читачів.
Під машинописним текстом приписка від руки, переривчастими блакитними карлючками:
P. S. Якщо ви серйозно, я з радістю перегляну ваші найкращі ідеї та висловлю свою думку про них. Я пропоную це, міс Фелан, тому що колись одна людина зробила те саме для мене.
Вантажівка, повна бавовни, гуркоче дорогою. Негр на пасажирському сидінні виглядає з вікна, витріщаючись на мене. Я й забула, що я біла дівчина в тоненькій нічній сорочці. Я щойно отримала лист, навіть, так би мовити, заохочення, з Нью-Йорка й уголос повторюю ім’я: «Елейн Стайн». Ніколи в житті не зустрічала євреїв.
Біжу доріжкою додому, намагаючись, щоб лист не лопотів у руці. Не хочу, щоб він зім’явся. Злітаю сходами нагору під мамині вигуки, щоб я зняла ці недоладні мексиканські чоловічі сандалі, й хапаюся за роботу, записую всі ті чортові речі, якими переймаюся в цьому житті, особливо ті, що, здається, не хвилюють нікого. Слова Елейн Стайн течуть моїми венами розплавленим сріблом, і я друкую щонайшвидше. Виявляється, список досить довгий.
Наступного дня я надіслала свого першого листа Елейн Стайн. Я склала список ідей, які вважала гідним журналістським матеріалом: переважаюча неграмотність жителів штату Міссісіпі; значна кількість аварій з вини п’яних водіїв у нашому окрузі; обмежені можливості жінок у виборі роботи.
І лише відправивши лист, я зрозуміла, що, мабуть, вибрала такі ідеї, що могли б справити враження на неї, а не ті, які справді турбували мене.
Глибоко вдихаю й шарпаю на себе важкі скляні двері. Дзвіночок ніжно й привітно дзенькає. Секретарка не так ніжно дивиться на мене. Вона величезна, і, здається, їй незручно в маленькому дерев’яному кріслі.
– Ласкаво просимо до «Джексон джорнал». Чим можу допомогти?
Я домовилася про зустріч позавчора, не минуло й години після того, як одержала листа від Елейн Стайн. Я запитала щодо співбесіди на будь-яку вільну посаду. І здивувалася, що зі мною так швидко захотіли зустрітись.
– У мене зустріч із містером Ґолденом.
Секретарка в трапецієподібному платті шкандибає у віддалений кінець кімнати. Я намагаюся погамувати тремтіння рук. Заглядаю через прочинені двері до маленької кімнатки, обшитої дерев’яними панелями. Там четверо чоловіків у костюмах вистукують друкарськими машинками й шкрябають олівцями. Згорблені, заморені, у трьох із них лише по підківці волосся на голові. У кімнаті серпанок із цигаркового диму.
Знову з’являється секретарка й, тримаючи в руці цигарку, робить жест рухатись за нею:
– Ідіть за мною.
Попри свою нервозність, усе, про що зараз думаю, – старе правило з коледжу: «Дівчата з братства „Ксі Омега“ ніколи не ходять із цигаркою». Прямую за нею повз столи, чоловіки за якими розглядають мене, і через димову завісу до внутрішнього кабінету.
– Зачиняй їх! – гаркає містер Ґолден, щойно я відчинила двері та ступила до кімнати. – Не впускай сюди цей клятий дим.
Містер Ґолден устає з-за столу. Він дюймів на шість нижчий від мене, підтягнутий, молодший за моїх батьків. У нього довгі зуби, єхидна посмішка та напомаджене, як у піжонів, чорне волосся.
– Ти, що, не чула? – запитує він. – Минулого тижня повідомили, що цигарки вбивають.
– Нічого про це не чула.
Дуже сподіваюся, що про це не йшлося на першій сторінці його газети.
– Чорт, я знаю столітніх нігерів, які на вигляд молодші, ніж ті ідіоти за дверима. – Він знову сідає, та я продовжую стояти, бо інших стільців у кімнаті немає.
– Гаразд, подивимося, що ти принесла.
Даю йому своє резюме та кілька статей, написаних у школі. Я виросла із «Джорнал», що лежав на нашому кухонному столі, розгорнутий на сторінці про фермерське життя чи про місцеві спортивні новини. Я рідко читала газету сама.
Містер Ґолден не просто переглядає мої папери, він редагує їх червоним олівцем.
– Три роки редактор газети середньої школи «Мюррей Гай», два роки редактор університетської «Ребел Роузер», три роки редактор у сестринстві «Ксі Омега», спеціальність – англійська та журналістика, четверта у випуску… Чорт, дівчино, – бурмоче він, – ти хоч трохи розважалась?
Прокашлююсь:
– А це… важливо?
Він дивиться на мене.
– Ти надзвичайно висока, але, гадаю, така мила дівчина, як ти, могла б зустрічатися з усією баскетбольною командою.
Дивлюся на нього, не впевнена, чи то глузування, чи то комплімент.
– Гадаю, ти вмієш прибирати… – Він знову переводить погляд на мої статті та несамовито править їх червоним.
Кров ринула мені в обличчя.
– Прибирати? Я тут не для того, щоби прибирати. Я прийшла сюди, щоб писати.
Із щілини під дверима просочується цигарковий дим. Здається, наче всю будівлю охопила пожежа. Почуваюся повною дурепою, бо сподівалася, що зможу просто прийти й отримати роботу журналіста.
Він важко зітхає та простягає мені товсту течку з паперами.
– Я здогадався. У тієї старої міс Мирни дах поїхав, і вона напилася лаку для волосся чи чогось такого. Прочитай статті, напиши відповіді на листи, як це робила вона, й ніхто, до біса, не помітить різниці.
– Я… що? – І беру цю течку, тому що не знаю, що ще зробити. Поняття не маю, хто така міс Мирна. Ставлю єдине безпечне запитання, яке спало на гадку: – Скільки, ви говорили… заплатите?
На диво, він змірює мене захопленим поглядом: від туфель на пласкій підошві до пласкої зачіски. Якийсь прихований інстинкт підштовхує мене всміхнутися та провести рукою по волоссю. Почуваюся ніяково, але так і роблю.
– Вісім доларів, щопонеділка.
Я киваю, намагаючись зметикувати, як розпитати його про роботу, не виказавши себе.
Він нахиляється вперед.
– Ви ж знаєте, хто така міс Мирна, так?
– Звісно. Ми… дівчата постійно її читаємо, – кажу, й ми знову дивимось одне на одного так довго, що десь на віддалі вже втричі дзвонить телефон.
– Що тоді? Вісім недостатньо? Боже, жінко, тоді йди безкоштовно відмивай чоловічий туалет!
Прикусила губу. Але допоки встигаю щось промовити, він закочує очі:
– Добре, десять. Матеріали повинні бути готові на четвер. І якщо мені не сподобається твій стиль, я не друкуватиму це та не платитиму жодної копійки.
Беру течку, дякую йому, може, й занадто. Не звертаючи на мене уваги, він знімає слухавку та набирає номер, перш ніж я виходжу за двері. Діставшись своєї автівки, вгрузаю у м’яке шкіряне сидіння «кадилака». Сиджу й усміхаюся, перечитуючи сторінки з течки. Я щойно отримала роботу.
Я йду додому, виструнчившись більше, ніж у свої дванадцять, коли почала різко рости. Мене розпирає гордість. Хоча кожна клітина мозку кричить мені «ні», я не можу втриматися, щоб не викласти все своїй матері. Вбігаю до вітальні та розповідаю їй, як я одержала роботу: писатиму щотижневу колонку з порадами щодо прибирання замість міс Мирни.
– Яка іронія! – Мама зітхає, ніби натякаючи, що навряд чи заробиш на життя з такими умовами. Паскаґула охолоджує для неї чай.
– Принаймні, це початок, – кажу я.
– Початок чого? Порад, як доглядати за будинком, коли… – Вона знову зітхає, довго та повільно, наче спускає шину.
Я відводжу очі, гадаючи, чи й усе містечко так вважатиме. Радість поступово тане.
– Євгеніє, тобі невідомо навіть, як чистити срібло, що ж нарадиш про те, як підтримувати чистоту в будинку.
Пригортаю течку до грудей. Мама має рацію, я не зможу відповісти на жодне запитання. Принаймні, могла хоча б порадіти за мене.
– І ти ніколи ні з ким не познайомишся, сидячи за друкарською машинкою. Євгеніє, хоч трохи думай головою.
У жилах закипає гнів. Знову стою, виструнчившись.
– Гадаєш, я хочу жити тут? З тобою? – Регочу, сподіваючись, що завдам їй болю.
На мить я бачу біль в її очах. Вона стискає губи в ниточку. Але я не збираюся забирати свої слова назад, бо нарешті, нарешті, сказала те, що вона вислухала.
Не рухаюся з місця. Хочу почути, що вона на це відповість. Хочу почути її вибачення.
– Євгеніє, маю тебе дещо… запитати. – Мама мне в руках носовичок, кривиться. – Я якось читала, що… окремі дівчата втрачають душевну рівновагу, починають думати… гм, такі неприродні думки.
Поняття не маю, про що вона. Дивлюся на вентилятор на стелі. Хтось налаштував його, щоб той крутився надто швидко. Клац-клац-клац…
– Ти… тобі… подобаються чоловіки? У тебе бували неприродні думки щодо… – Вона міцно заплющує очі. – Дівчат або… жінок?
Я втупилася в неї, бажаючи, щоб той вентилятор зараз зірвався та впав на нас.
– Бо в тій статті писали, що від цього є ліки, особливий відвар із коріння…
– Мамо, – промовляю, не заплющуючи очей. – Я так само хочу бути з дівчиною, як ти з… Джеймсо. – І прямую до дверей. Але оглядаюся. – Тобто ти ж не думаєш про нього, чи не так?
Мама випростується, обурено пирхає. А я навмисне голосно гупаю сходами нагору.
Наступного дня складаю листи міс Мирни в акуратну купку. У моєму гаманці тридцять п’ять доларів – щомісячні кишенькові гроші, які мама й досі мені видає. Сходжу вниз із широкою християнською усмішкою на обличчі. Живучи вдома та щоразу вибираючись за межі ферми, я змушена просити маму дати мені машину. Тобто вона питатиме, куди я зібралася. Тобто постійно доводиться їй брехати, а це хоч і приємно, та водночас трохи принизливо.
– Я збираюся до церкви, щоб дізнатися, чи не потрібна допомога у підготовці до недільної школи.
– О, люба, це просто чудово. Бери машину на скільки потрібно.
Учора ввечері я вирішила, що мені знадобиться професійна допомога в роботі з колонкою. Спершу вирішила попросити Паскаґулу, та я майже не знаю її. Крім того, не можу навіть думати про те, що мама пхатиме свого носа та постійно критикуватиме мене. Служниця Гіллі, Юл Мей, така сором’язлива, сумніваюся, що вона згодиться допомогти. Єдина інша прислуга, яку я бачу доволі часто, – це Елізабетина служниця Ейбілін. Ейбілін чимось нагадує мені Константін. Крім того, вона набагато старша за мене та, здається, має багатий досвід.
Дорогою до Елізабет заїжджаю до крамниці «Бен Франклін», купую течку, коробку олівців НВ і записник із блакитною тканою обкладинкою. Мій перший матеріал повинен лежати на столі у містера Ґолдена завтра о другій годині пополудні.
– Скітер, заходь.
Елізабет відчиняє вхідні двері, і я хвилююся, що Ейбілін сьогодні, можливо, не працює. Елізабет у блакитному банному халаті та гігантських бігуді, від яких її голова здається величезною, а тіло ще кволішим, ніж насправді. Елізабет зазвичай носить бігуді весь день, ніяк не може надати рідкому волоссю об’єму.
– Пробач, що я в такому вигляді. Мей Моблі півночі не давала мені спати, а тепер ще й не знаю, де це Ейбілін.
Заходжу до крихітного передпокою. У будинку низькі стелі та маленькі кімнати. Все якесь затерте – вицвілі блакитні штори з квітковим малюнком, скручене покривало на дивані. Я чула, нова бухгалтерська фірма Ралі не надто успішна. Може, десь у Нью-Йорку чи деінде це й нормально, але в Джексоні, штат Міссісіпі, люди не хочуть працювати з хамуватим спадковим бовдуром.
Машина Гіллі перед будинком, та її самої ніде не видно. Елізабет сідає за швейну машинку, що стоїть просто на обідньому столі.
– Я майже закінчила, – запевняє вона. – Тільки закріплю останній шов.
Елізабет устає та показує мені вихідну зелену сукню з круглим білим комірцем.
– Тільки відверто, – шепоче вона, а очі благають сказати їй усе, крім правди. – Схоже, що вона пошита вдома?
Край сукні з одного боку довший, шов трохи морщить, а манжета перекручена.
– Стовідсотково куплене у крамниці. Просто з «Мезон Бланш».
Говорю так, бо для Елізабет це крамниця її мрій. П’ять поверхів дорогого одягу на Канал-стрит у Новому Орлеані, одягу, який у Джексоні не відшукаєш.
Елізабет із вдячністю всміхається:
– Мей Моблі спить? – питаю я.
– Нарешті заснула! – Елізабет накручує пасмо волосся, що вибилося з бігуді, та кривиться з його впертості. Іноді її голос звучить різко, коли вона говорить про дочку. Двері гостьової ванни відчиняються, і виходить Гіллі, примовляючи:
– … набагато краще. Тепер у кожного є своє місце.
Елізабет занадто стурбовано підкручує голку в машинці.
– Перекажеш Ралі, що я йому дякую, – додає Гіллі, й раптом я розумію, про що йдеться. Ейбілін уже має власний туалет у гаражі.
Гіллі всміхається, і я бачу, що вона збирається порушити питання про «Ініціативу».
– Як там твоя мама? – питаю я, хоча знаю, що вона взагалі не любить це обговорювати. – Вона вже звикла у будинку для людей похилого віку?
– Думаю, так. – Гіллі натягує червоний светр, щоби прикрити складки жиру на талії. На ній штани у червоно-зелену клітинку, що, здається, додають об’єму її сідницям, надаючи їм округлості й крутизни. – Звісно, вона зовсім не цінує все, що я роблю. Я мусила звільнити її служницю: зловила на гарячому, коли та намагалася поцупити срібло просто під моїм носом. – Гіллі трохи примружується. – Ви часом, до речі, не чули, чи та Мінні Джексон десь працює?
Ми хитаємо головами.
– Сумніваюся, що їй вдасться знову знайти роботу в цьому місті, – каже Елізабет.
Гіллі киває, замислившись над цим. Я глибоко вдихаю, прагнучи повідомити їм свої новини.
– Я отримала роботу в «Джексон Джорнал»! – кажу.
У кімнаті тиша. Раптом Елізабет вищить від радості. Гіллі всміхається мені з такою пихою, що я червонію та знизую плечима, немов це не така вже й подія.
– Вони були б дурнями, якби не взяли тебе, Скітер Фелан. – Гіллі піднімає склянку з холодним чаєм, ніби виголошує тост.
– А… гм, хтось із вас читав рубрику міс Мирни? – цікавлюсь я.
– Ні, – відповідає Гіллі. – Але, б’юсь об заклад, що бідні білі дівчата з Південного Джексона читають її, як Біблію короля Якова.
Елізабет киває.
– Усі ті бідаки не мають прислуги, то вочевидь читають.
– Ти не заперечуватимеш, якщо я порозмовляю з Ейбілін? – питаю Елізабет. – Щоб вона допомогла мені відповісти на окремі листи?
На мить Елізабет завмирає.
– З Ейбілін? З моєю Ейбілін?
– Я ж сама не можу відповісти на ці запитання.
– Ну… якщо це не заважатиме її роботі…
Замовкаю, здивована її реакцією. Але потім нагадую собі, що, зрештою, Елізабет платить їй.
– І не сьогодні, тому що незабаром прокинеться Мей Моблі, й тоді мені доведеться доглядати за нею.
– Гаразд. Може… може, тоді я зайду завтра вранці?
Підраховую, скільки матиму годин. Якщо ми з Ейбілін впораємося ще зранку, то у мене буде час, щоб помчати додому, набрати текст і повернутися в місто до другої години.
Елізабет насуплено розглядає котушку із зеленими нитками:
– І тільки на кілька хвилин. Завтра день чищення срібла.
– Це не займе багато часу, обіцяю.
Елізабет починає звучати, як моя мама.
Наступного ранку о десятій Елізабет відчиняє двері й киває мені, як шкільна вчителька:
– Добре. Заходь. Та недовго. Мей Моблі може прокинутись будь-якої миті.
Заходжу на кухню, затиснувши записник і листи під пахвою. Ейбілін усміхається мені біля мийки, її золотий зуб сяє. Вона трохи повнувата в талії, але це надає їй приємної м’якості. І вона набагато нижча за мене (а хто вищий?) У неї темно-коричнева блискуча шкіра, яку підкреслює накрохмалена біла уніформа. Її брови – сиві, хоча волосся чорне.
– Здрастуйте, міс Скітер. Міс Ліфолт усе ще за машинкою?
– Так. – Дивно чути, попри всі ті місяці, що минули з моменту мого повернення, що Елізабет називають міс Ліфолт – не міс Елізабет чи навіть не дівочим прізвищем, міс Фредерікс.
– Можна? – показую на холодильник. Але перш ніж підступаю до нього, Ейбілін уже відчинила його:
– Чого побажаєте? Кока-коли?
Киваю, й вона знімає кришечку відкривачкою, що висить над кухонним столом, і наливає в склянку.
– Ейбілін… – роблю глибокий вдих. – Хочу запитати, чи допоможете мені з дечим.
І я розповідаю про рубрику, втішена, що вона знає, хто така міс Мирна.
– Може, я прочитала б вам кілька листів, а ви б… допомогли мені з відповідями. За якийсь час я, можливо, наб’ю руку й… – Замовкаю. Немає жодного шансу, що я колись спроможусь відповідати на запитання про прибирання будинку. Насправді я і не збираюся вчитися такого. – Це нечесно, так? Я видаватиму ваші відповіді за свої. Тобто відповіді Мирни, – зітхаю я.
Ейбілін хитає головою:
– Я не проти. Просто не впевнена, чи погодиться міс Ліфолт.
– Вона вже дозволила.
– Під час робочого дня?
Киваю, пригадуючи тон Елізабет.
– Тоді добре, – Ейбілін знизує плечима. Вона дивиться на годинник над мийкою. – Напевно, закінчимо, доки Мей Моблі прокинеться.
– Сядемо? – показую на кухонний стіл.
Ейбілін поглядає на двері:
– Сідайте, а мені й стояти добре.
Я провела минулу ніч, перечитуючи всі статті міс Мирни за останні п’ять років, але посортувати всі листи, на які я мусила відповісти, часу не вистачило. Вирівняла течку-планшет, олівець у руці.
– Лист з округу Ренкін.
«Дорога міс Мирно, – читаю я. – Як позбутися плям на комірці сорочки цього жирного свинтуса, мого чоловіка, бо він і сам, як свиня, і… і потіє, як і вона…»
Чудово. Колонка про домогосподарство та стосунки. Дві речі, в яких я нічого не тямлю.
– Чого вона хоче позбутися? – перепитує Ейбілін. – Плям чи чоловіка?
Втуплююся в листа. Я не знаю, що порадити в жодному разі.
– Скажіть, нехай замочить у оцті й засобі «Пайн-Сол». А опісля хай залишить трохи на сонці.
Швидко записую.
– Залишити на сонці надовго?
– Десь на годину. Хай висохне.
Витягую наступного листа, й так само швидко вона відповідає й на нього. Після четвертого чи п’ятого я з полегшенням видихаю.
– Дякую, Ейбілін. Ви й не уявляєте, як допомогли мені.
– Без проблем. Допоки я не потрібна міс Ліфолт.
Збираю свої папери, роблю останній ковток коли й даю собі п’ять секунд перепочинку, перед тим як бігтиму писати статтю. Ейбілін перебирає в мішечку молоді пагони папороті. У кімнаті тихо, тільки приглушено працює радіо (знову проповідує Ґрін).
– Звідки ви знали Константін? Ви родичі?
– Ми… ходили до однієї церкви. – Ейбілін переступає з ноги на ногу біля мийки.
Я відчуваю вже знайомий біль.
– Вона навіть адреси не лишила. Я просто… не можу повірити, що вона так просто зникла.
Ейбілін не піднімає очей. Здається, вона уважно вивчає паростки папороті.
– Ні, я впевнена, що її змусили піти.
– Ні, мама запевняла, що вона просто все покинула. Тоді, у квітні. Переїхала до Чикаго, до родини.
Ейбілін бере ще один пагін, ретельно миє довге стебло, завиту зелену голівку.
– Ні, мем, – заперечує вона після паузи.
Мені потрібно кілька секунд, щоби зрозуміти, про що ми говоримо.
– Ейбілін, – кажу я, й намагаюся зустрітися з нею поглядом – Ви справді вважаєте, що Константін звільнили?
Та обличчя Ейбілін стало непроникним, як синє небо.
– Я, мабуть, погано пам’ятаю, – мовить вона й, певно, думає, що й так занадто багато розповіла білій жінці.
Ми чуємо голос Мей Моблі, Ейбілін перепрошує та виходить. Минає якась мить, і я розумію, що мушу йти додому.
Коли через десять хвилин я заходжу до будинку, мама читає за обіднім столом.
– Мамо, – звертаюсь я, міцно притискаючи до грудей блокнот, – ти звільнила Константін?
– Я що? – питає мама. Але я знаю, що вона почула мене, бо відклала інформаційний вісник ДАР[7]. Тільки дуже серйозне питання змусить її відвести погляд від такого захопливого читання.
– Євгеніє, я ж розповідала тобі, її сестра захворіла, тому вона й поїхала до Чикаго, до своїх, – відповідає вона. – А що? Хтось сказав тобі інше?
Навіть через мільйон років не зізнаюся їй про Ейбілін.
– Почула це пополудні. У місті.
– Хто б міг про таке теревенити? – Мамині очі за окулярами звужуються. – Певно, хтось із тих негрів.
– Мамо, що ти їй заподіяла?
Мама покусує губи, уважно й довго дивиться на мене крізь скельця своїх біфокальних окулярів.
– Ти не зрозумієш, Євгеніє. Поки не матимеш власної прислуги.
– Ти… звільнила її? За що?
– Немає значення. Все минуло, і я не хочу думати про це навіть зайву хвилину.
– Мамо, вона виховала мене. Ти поясниш мені, що сталося! – Мені самій огидно від вереску в голосі, мої вимоги звучать по-дитячому.
Здивована моїм тоном, мама піднімає брови, знімає окуляри.
– Це все через расові проблеми. І мені більше нічого додати. – Вона знову вдягає окуляри та підносить вісник ДАР до очей.
Я така люта, що мене аж трусить. Гупаю ногами по сходах. Сиджу перед друкарською машинкою, вражена, що моя мати змогла вигнати ту, що зробила їй найбільшу послугу в житті: виховала її дітей, навчила мене доброти та почуття власної гідності. Я дивлюся на шпалери з трояндами на протилежній стіні, на петельки штор, на пожовклі фотографії, такі знайомі, аж до відрази. Константін пропрацювала у нас двадцять дев’ять років.
Наступного тижня татко встає ще вдосвіта. Прокидаюся від двигунів вантажівок, від шуму збирачів бавовни, від вигуків поквапитися. Поля коричневі та хрусткі від сухих стебел бавовни, оброблених дефоліантом, щоб полегшити машинам знімання коробочок. Час збирання врожаю.
У цей час татко навіть до церкви не ходить, але недільного вечора, між вечерею та сном, мені вдалося перехопити його в темному коридорі.
– Тату? – прошу я. – Ти можеш розповісти мені, що трапилося з Константін?
Зморений роботою, він зітхає, перед тим як щось сказати.
– Татку, як мама могла звільнити її?
– Що? Люба, Константін пішла сама. Ти ж знаєш, твоя мама ніколи б не звільнила її. – Він здивований, що я про таке розпитую.
– Ти знаєш, куди вона поїхала? Маєш її адресу?
Він хитає головою.
– Запитай у мами, вона знає. – Він плескає мене по плечі. – Люди продовжують жити своїм життям, Скітер. Але я хотів би, щоб вона залишилася з нами.
Він бреде коридором до спальні. Занадто чесний, щоби приховувати щось, і я впевнена, що йому відомо не більше, ніж мені.
Упродовж наступних тижнів я іноді навіть по двічі відвідувала Елізабет, щоб поговорити з Ейбілін. Щоразу Елізабет усе пильніша. Чим довше я перебуваю на кухні, тим більше завдань спадає на гадку Елізабет, доки я не піду: дверні ручки треба відполірувати, витерти пил на холодильнику, підстригти нігті Мей Моблі. Ейбілін зі мною привітна, не більше, вона нервує, стоїть біля мийки та постійно щось робить. Незадовго до цього я здала містерові Ґолдену роботу, й, здається, він задоволений рубрикою, перші дві статті якої я написала за двадцять хвилин.
Щотижня я розпитую Ейбілін про Константін. Чи не змогла б вона дістати мені її адресу? Чи не змогла б розповісти, чому її звільнили? Чи була якась буча? Тому що не можу уявити, що Константін каже «так, мем» і виходить через задні двері. Мама якось посварилася з нею через потьмянілі ложки, то Константін потім увесь тиждень подавала їй пригорілі тости.
Я можу тільки здогадуватися, як відбувалося звільнення.
Та марно, бо на всі мої розпитування Ейбілін просто знизує плечима й відповідає, що їй про це нічого не відомо.
Якогось полудня, порозмовлявши з Ейбілін про те, як вивести стійкі плями у ванній (ніколи в житті не чистила ванну), я повертаюся додому. Минаю вітальню. Телевізор увімкнено, і я неуважно глипаю на нього. Паскаґула стовбичить якраз біля екрана. Чую слова «Оле Міс» і на екрані, що сніжить, розрізняю білих чоловіків у темних костюмах перед камерою (піт стікає по їхніх лисинах). Наближаюся й бачу посеред білих чоловіків молодого (приблизно мого віку) чорношкірого, а позад нього – військових. Камера від’їжджає, і погляду відкривається наша стара адміністративна будівля. Губернатор Росс Барнетт, стоячи зі схрещеними руками, вглядається в очі високому чорному чоловікові. Поруч із губернатором наш сенатор Вітворт, із сином якого Гіллі намагається влаштувати мені «сліпе побачення» вже декілька місяців.
Я не можу відвести очей від телевізора. Утім, не приголомшена та не розчарована новиною, що темношкірому дозволено вчитися в «Оле Міс», а просто здивована. Паскаґула, проте, дихає так голосно, що мені чутно. Вона завмерла, як стовп, не помітивши, що я стою за нею. Роджер Стікер, наш місцевий репортер, нервово всміхаючись, швидко торохтить: «Президент Кеннеді наказав губернаторові допустити Джеймса Мередіта, повторюю, президент Сполучених…»
– Євгеніє, Паскаґуло! Негайно вимкніть телевізор!
Паскаґула різко повертається, бачить мене та маму. Вибігає з кімнати, потупившись.
– Я не терпітиму цього, Євгеніє, – шепоче мама. – Ти не потуратимеш їм.
– Потуратиму? Мамо, це новина національного масштабу.
Мати пирхає.
– Неприпустимо, що ви обидві разом дивилися телевізор. – Вона перемикає канали, зупиняючись на денному повторі шоу Лоуренса Велка. – Глянь, хіба це не приємніше?
Спекотного суботнього дня наприкінці вересня, коли бавовну вже зібрали й поля стояли впорожні, тато приніс додому новий кольоровий телевізор. Чорно-білий він переніс на кухню. Усміхнений і задоволений собою, батько ввімкнув у вітальні новий телевізор. Футбольний матч між «Оле Міс» і університетом штату Луїзіана ревів на весь будинок аж до вечора.
Мама, звісно, прилипла до кольорового екрана, охаючи й ахаючи з приводу яскравих синіх і червоних кольорів команди. Вони з татом уболівають за команду «Ребел» з «Оле Міс». Попри нестерпну спеку, мама вбралася в червоні вовняні штани та застелила крісло старим татковим покривалом «Каппа Альфа». Ніхто не згадує про Джеймса Мередіта, чорношкірого студента, якому дозволили навчатися в університеті.
Беру «кадилак» і вирушаю до міста. Для мами незбагненно, що мені нецікаво, як спортсмени моєї «альма-матер» кидаються м’ячем. Але Елізабет із сім’єю зараз у Гіллі, переглядають матч, тому Ейбілін працює в будинку сама. Сподіваюсь, Ейбілін буде не такою скутою, поки Елізабет немає. Але правда в тому, що я сподіваюся, що вона розповість мені щось, будь-що про Константін.
Ейбілін впускає мене, і я прямую за нею на кухню. Здається, вона не надто розслаблена в порожньому будинкові Елізабет. Дивиться на кухонний стілець, наче сьогодні не проти присісти. Але на моє запрошення відповідає:
– Ні, все гаразд. Починайте. – Бере помідор із каструльки у мийці й починає чистити.
Спершись на стіл, оголошую чергову головоломку: як відучити собак порпатися у вашому смітникові? Тому що ваш ледащо-чоловік забуває спорожнити його того дня, коли приїжджає сміттєвоз. Тому що постійно заливається тим клятим пивом.
– Хай додасть до сміття трохи пневмонії. Собаки навіть не глянуть у той бік.
Я записую, змінивши на «амоній», витягую наступний лист. Коли піднімаю голову, то, здається, Ейбілін мені всміхається.
– За всієї поваги, міс Скітер, але… хіба не дивно, що ви стали новою міс Мирною, хоч нічого не тямите в домогосподарстві?
Вона говорить про це не так, як моя мати місяць тому. Це мене розсмішило, і я розповідаю їй про те, в чому нікому не зізнавалася: про телефонні дзвінки, резюме, надіслане в «Гарпер енд Роу». Про те, що хочу стати письменницею. Про пораду, отриману від Елейн Стайн. Добре з кимось поділитись.
Ейбілін киває, очищуючи від шкірки наступний ніжний червоний помідор:
– Мій хлопчик, Трілор, він любив писати.
– Я не знала, що у вас є син.
– Він помер. Два роки тому.
– О, мені прикро… – кажу я, й на якусь мить у кімнаті чути тільки голос проповідника Гріна та звук падіння шкірок помідорів у мийку.
– Усі тести з англійської складав на «відмінно». А потім, коли виріс, купив собі друкарську машинку й почав працювати над ідеєю. – Підколені шпильками плечики її уніформи опустилися. – Говорив, що напише книжку.
– А про що? – питаю я. – Тобто, якщо ви не проти розповісти мені…
Якийсь час Ейбілін мовчить. Просто чистить помідори.
– Він читав книжку «Людина-невидимка». А як прочитав, то сказав, що напише, як це – бути чорним і працювати на білих у штаті Міссісіпі.
Я озираюся, знаючи, що в цьому місці моя мама перервала б розмову. Вона б усміхнулась і перевела б мову на вартість засобів для чищення срібла чи на білий рис.
– Я теж прочитала «Людини-невидимку» після нього, – додає Ейбілін. – Мені сподобалось.
Я киваю, хоча й не читала цю книжку. Я ніколи й не думала, що Ейбілін любить читати.
– Він написав майже п’ятдесят сторінок, – продовжує вона. – Я дозволила його дівчині Франсіс забрати їх.
Ейбілін перестає чистити помідори. Я бачу, як рухається її горло, коли вона ковтає клубок.
– Будь ласка, не розповідайте цього нікому, – просить вона ніжніше. – Бо він хотів написати про свого білого боса.
Ейбілін закушує губу, і я раптом розумію, що вона й досі боїться за нього. Син помер, а материнський інстинкт усе ще діє.
– Це чудово, що ви розповіли мені, Ейбілін. Вважаю, це була… смілива ідея.
Якусь мить Ейбілін дивиться мені в очі. Потім бере черговий помідор, торкається ножем. Я чекаю, що потече червоний сік. Але Ейбілін зупиняється, перш ніж зробити надріз, і кидає погляд на двері до кухні.
– Гадаю, це несправедливо, що ви не знаєте, що сталося з Константін. Тільки я… пробачте, це якось неправильно: розмовляти з вами про це.
Я мовчу, не впевнена, що спонукало її говорити, боюся зіпсувати момент.
– Скажу вам, що це стосується її доньки. Вона приїхала побачитися з мамою.
– Доньки? Константін ніколи не згадувала, що має доньку. – Я знала Константін двадцять три роки. Чому вона приховувала це від мене?
– Їй було важко. Дитина народилася зовсім… бліда.
Я не ворушусь, пригадую, про що розповідала мені Константін багато років тому.
– Ви маєте на увазі світла? Тобто… вона біла?
Ейбілін киває та повертається до роботи над мийкою.
– Мусила відіслати її подалі, здається, кудись на північ.
– Батько Константін був білим, – кажу я. – О… Ейбілін… ви ж не думаєте… – Гидка здогадка проскакує в голові. Я надто шокована, щоб закінчити речення.
Ейбілін хитає головою.
– Ні, ні, мем. Це не… те. Чоловік Константін, Коннор, був темношкірим. Але оскільки в Константін текла кров її батька, дитина вийшла світлошкіра. Так… трапляється.
Мені соромно, що запідозрила найгірше. Але й досі не розумію.
– Чому ж Константін не розповіла мені? – питаю, не сподіваючись на відповідь. – Чому відіслала її геть?
Ейбілін киває собі, ніби вона розуміє. Але я – ні.
– То було найважчим для неї, як я її знала. Константін тисячу разів говорила, що не може дочекатися того дня, коли дочка повернеться.
– Гадаєте, дочка має якийсь стосунок до звільнення Константін? Що сталося?
І тут обличчя Ейбілін стає відстороненим. Завіса падає. Вона киває в бік листів міс Мирні, однозначно показуючи, що більше нічого зайвого не скаже. Принаймні зараз.
Пополудні зупиняюсь у Гіллі, на футбольній вечірці. По обидва боки вулиці стоять «універсали» та довгі «бьюїки». Змушую себе переступити поріг будинку, розуміючи, що буду там єдиною незаміжньою. У вітальні дивани, стільці, навіть бильця крісел заповнені парочками. Дружини сидять прямо, схрестивши ноги, чоловіки витягнулися вперед. Усі погляди прикуті до дерев’яного телевізора. Зупиняюся у віддаленому кутку кімнати, обмінююся усмішками та безмовними вітаннями. У кімнаті тихо, за винятком голосу коментатора.
– Ваааааууу! – ревуть усі разом, руки злітають у повітря, а жінки встають і аплодують. Я відкушую шкірку біля нігтя.
– Отак, «Ребелс»! Покажіть тим «Тиграм»!
– Уперед, «Ребелс»! – вигукує Мері Френсіс Трулі, підстрибуючи від щастя у светрі й кардигані кольорів команди.
Я розглядаю свій ніготь, де кутикула запалилася й почервоніла. У вітальні – насичений аромат бурбона, повно червоної шерсті та перснів із діамантами. Мені цікаво, чи дівчата й справді цікавляться американським футболом, чи просто прикидаються, щоб справити враження на своїх чоловіків? За чотири місяці мого перебування в Лізі мене так і не запитали: «Як там „Ребелс“?»
Перекидаюся кількома словами з окремими парами, прокрадаючись на кухню. Висока й худорлява служниця Гіллі, Юл Мей, обгортає тістом крихітні сосиски. Ще одна темношкіра дівчина, молодша, миє посуд у мийці. Гіллі махає мені рукою, розмовляючи з Діною Доран.
– …в житті не куштувала смачнішого птіфуру! Діно, ти найталановитіший кухар у Лізі! – Гіллі заштовхує решту тістечка до рота, киваючи головою та прицмакуючи.
– Та що ти, спасибі, Гіллі, їх важко зробити, але, гадаю, вони того варті. – Діна сяє, здається, вона розплачеться від такої хвальби Гіллі.
– То ти їх зробиш? О, я така рада. Нашому Комітету з розпродажу випічки дуже потрібна така людина, як ти.
– А скільки треба?
– П’ятсот, до завтрашнього полудня.
Усмішка застигає на Діниному обличчі.
– Гаразд. Гадаю, я… попрацюю вночі.
– Скітер, ти таки знайшла час! – вигукує Гіллі, й Діна повільно виходить із кухні.
– Я ненадовго, – попереджую, може, й надто швидко.
– Ну, я дізналася, – розтягує губи в усмішці Гіллі. – Цього разу він напевне приїде. Через три тижні.
Я спостерігаю, як довгі пальці Юл Мей спритно знімають тісто з ножа, й зітхаю, бо відразу розумію, про що йдеться.
– Не знаю, Гіллі. Ти вже стільки разів намагалася. Можливо, це знак. – Минулого місяця, коли він скасував зустріч напередодні, я вже дозволила собі розхвилюватися. Не хочу знову через це проходити.
– Що? Не смій таке казати.
– Гіллі… – стискаю зуби, бо час уже нарешті це вимовити. – Тобі ж відомо, я не його типаж.
– Глянь на мене, – наказує вона, і я слухаюся. Тому що ми всі робимо те, що наказує Гіллі.
– Гіллі, ти не змусиш мене…
– Скітер, це твій час. – Вона бере мене за руку, міцно стискає її своєю рукою, як колись Константін. – Це твоя гра. І, трясця, я не дозволю тобі вийти з гри, бо твоя матінка переконала тебе, що ти недостатньо хороша для таких, як він.
Гіркі, але правдиві слова Гіллі боляче шмагають мене. І все ж я захоплена своєю подругою, її наполегливістю щодо мене. Ми з Гіллі завжди були безкомпромісно чесними одна з одною, навіть у дрібницях.
Іншим Гіллі видає брехню з тією самою легкістю, як пресвітеріанець – почуття провини, та між нами існує мовчазна домовленість, виняткова чесність – єдина річ, що дає нам змогу залишатися друзями.
На кухню заходить Елізабет із порожньою тарілкою в руках. Вона всміхається, тоді зупиняється, і ми втрьох дивимось одна на одну.
– Що? – запитує Елізабет. Гадаю, вона вважає, що ми говорили про неї.
– То через три тижні? – допитується Гіллі. – Прийдеш?
– О так! Звичайно ж, ти прийдеш! – переконує Елізабет.
Бачу їхні всміхнені обличчя, їхні надії щодо мене. Це не схоже на мамину нав’язливість, це щирі сподівання, без зобов’язань та образ. Нестерпно, що подруги обговорили долю одного мого побачення за моєю спиною. Нестерпно, та водночас приємно.
Повертаюся на ферму ще до закінчення гри. За вікном «кадилака» випатрошені та випалені поля. Татко закінчив збирання врожаю ще кілька тижнів тому, проте узбіччя дороги все ще біліють клаптиками бавовни, застряглої в траві, а в повітрі й досі витає слабкий запах диму.
Не встаючи із сидіння, перевіряю поштову скриньку. Усередині «Фермерський альманах» і лист. Із «Гарпер енд Роу». Заїжджаю на подвір’я, перемикаю передачу на «паркування». Лист написано від руки, на маленькому квадратному аркуші.
Міс Фелан,
Ви, звичайно, можете відточувати свої письменницькі навички на таких пласких і буденних темах, як п’яні водії та неграмотність. Проте я сподівалася, що ви виберете більш цікаві теми. Продовжуйте шукати. Коли знайдете щось непересічне, тоді й напишете мені знову.
Прослизаю повз маму в їдальні та невидиму Паскаґулу, що витирає пил із картин у коридорі, й піднімаюся крутими зловісним сходами. Моє обличчя горить. Стримую сльози, перечитуючи лист місіс Стайн. Намагаюсь опанувати себе. Найгірше те, що кращих ідей у мене немає.
Обкладаюся роботою: чергова стаття з домашнього господарства, вісник Ліги. Уже другий тиждень поспіль пропускаю «санітарну ініціативу» Гіллі. Годиною пізніше ловлю себе на тому, що просто дивлюсь у вікно. Мій примірник «Прославмо ж видатних мужів» лежить на підвіконні. Підходжу забрати його, стурбована, що паперова обкладинка, чорно-біле зображення скромної, нужденної сім’ї, вигорить на сонці. Книжка тепла, важка від сонця. Цікаво, чи я взагалі напишу щось вартісне. Обертаюся на стукіт у двері Паскаґули. І тут мене осяює думка.
Ні. Я не зможу. Це ж… переходить усі межі.
Але думка не дає мені спокою.
6
Європейський розмір 40.
7
Дочки Американської Революції – жіноча патріотична організація, членами якої можуть бути тільки прямі нащадки учасників війни за незалежність США.