Читать книгу Історія філософії. Античність та Середньовіччя - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 44

Жіноча ідентичність у Стародавній Греції

У Греції вперше на Заході було вироблено найдавніші конструкти жіночої ідентичності, що відрізнялася від чоловічої, які поступово викристалізувалися та набули ролі підвалин для визначення гендерної дискримінації.

Наведемо лише кілька, але показових прикладів. Так, подумати лише, стаття 559 Кримінального кодексу, котра карала за подружню зраду тільки тоді, коли її вчинила дружина, була скасована в 1969 р. (на чоловіка насправді поширювалася дія наступної статті 560, він заслуговував на покарання, лише якщо тримав коханку у будинку, де жило подружжя, або в іншому відомому місці). Тільки в 1975 р. під час реформи сімейного права батьківські права на дітей, які до того вважалися такими, що належать виключно чоловіку, стали поширюватися й на матір. І лише від того року жінка не мусила більше прямувати за чоловіком, якщо він раптово вирішив змінити місце проживання, й більше не мала обов’язково брати прізвище чоловіка, а могла його просто додавати до власного. Ці норми разом із багатьма іншими дожили до початку ІІІ тисячоліття завдяки їх тисячолітній історії. Саме тому звернення до античної історії допоможе зрозуміти сьогодення.

У греків не було жодних сумнівів у тому, що жінки за природою глибоко «відрізняються» від чоловіків. Вони гадали, що жінки інакші з багатьох причин. Передусім вони відрізняються біологічно, оскільки зроблені з іншої матерії й тому що їхнє тіло дає життя дітям. Ця обставина, як ми далі побачимо, становила предмет чималого занепокоєння греків. Крім того, вони інші, оскільки мають характер та природні схильності, які надають їм інші здатності, ніж чоловікам. На додаток, у них не такий гомогенний, як у чоловіків, розум, і внаслідок того (як це буде детальніше продемонстровано далі) їхня сексуальність є надмірною та природно нестриманою.

Конструкція жіночої ідентичності крізь міф

Звісно, логічним поясненням теорії інакшості жінок займалися філософи. Проте ще до них про неї оповідали поети, починаючи від Гесіода, поета-селянина, котрий жив у Беотії у VII ст. до н. е. та який переказав міф про народження Пандори, першої жінки.

Гесіод розповідає, що Зевс відправив Пандору на Землю – де до того часу люди жили щасливо, – аби покарати їх за вчинений Прометеєм злочин: він викрав вогонь у богів та дарував його людям, допомігши їм стати на шлях прогресу та зменшити відстань, що відокремлювала їх від безсмертних. Його покарання було жахливим: Прометей був прикутий до скелі, куди щодня прилітав грифон їсти його печінку, яка щоночі відростала. Утім, попри всю жорстокість, покарання здавалося недостатнім. Окрім Прометея, Зевс вирішив покарати також усіх смертних, і для цього створив Пандору (Роботи і дні, 42–104; Теогонія, 561–617).

Як вказує, власне, вже її ім’я (від pan – усі та dóron – дарунок), Пандора отримала дар від кожної сторони; «Теогонія» розповідає, що Гефест подарував красиву зовнішність, схожу на цнотливу дівчинку, Афродіта – здатність спокушати, викликати «болісне бажання» та «збудження, що виснажувало тіло», Гермес подарував «безсоромний розум», «підступний характер», «брехню» та «оманливі промови».

Тому не дивно, що коли Пандора потрапляє на землю, люди починають зазнавати нещасть. За переказом Гесіода, наведеному в його праці «Роботи і дні», відправлена Зевсом Пандора потрапляє до будинку Епіметея, що був братом Прометея. На відміну від останнього (котрий передбачив та збагнув небезпеку раніше, як на це вказує саме його ім’я), Епіметей усе побачив та зрозумів запізно. Незважаючи на застереження брата, він одружився з Пандорою, і це мало катастрофічні наслідки не лише для нього, а й для всього людства. У будинку Епіметея було сховано щільно зачинену скриньку, котру в жодному випадку не можна було відкривати. З цікавості, властивої всім жінкам, Пандора відчиняє її, і звідти вилітають усі біди світу. Коли, налякана, вона знову зачинила скриньку, усі лиха вже вилетіли, поширюючись серед смертних, а на дні залишився тільки Ельпіс, надія. Після прибуття Пандори людству нічого іншого не залишилося. Проте найцікавішим аспектом міфу про Пандору є опис того способу, яким її було зроблено. На відміну від Єви, Пандора не народжується з тіла чоловіка, а штучно зроблена Гефестом із води і землі. Слово «різниця» недостатньо повно описує жіночу ідентичність, адже Пандора – це «інакшість». Не випадково Гесіод, переказуючи цю історію, говорить, що від неї «походить жіночий рід (génos) чи плем’я (phýlai)»: жіночий génos є свого роду окремим, «інакшим» порівняно з чоловічим, оскільки, за Гесіодом, жінки ведуть походження лише від Пандори. Вони народжуються самостійно, загалом без участі з боку чоловіків. Утім, яке саме було жіноче «плем’я», Гесіод не розповідає.

Проте ідею про те, як його собі уявляли давні греки, надає інший поет, Семонід з Аморгоса, котрий описує різні типи жінок (певно, представниць – принаймні для нього – різних «племен»). Окремі жінки, як пояснює Семонід, що зроблені із землі, є неповноцінними, не здатними відрізнити добро і зло, думають лише про їжу. Інші утворилися з води та, як море, мають двоїстий характер: одного дня випромінюють щастя, а іншого – до них краще не підходити, адже вони злі, як собаки, що захищають своїх цуценят.

І це ще на кажучи про жінок, які походять від тварин і мають типові для цих тварин характерні риси. Так, жінка, що походить від свині, товстішає, копирсаючись у гної; тій, що походить від лисиці, не можна довіряти, адже вона все знає та все контролює, але пристосовується до подій; та, що походить від собаки – постійно скиглячи, блукає по хаті; та що походить від віслюка, працьовита та терпляча, не протестує проти ударів палицею, але готова займатися коханням з будь-ким. Жінка-кішка – ледача, злодійка та німфоманка. Кобила – витончена, доглянута, завжди з гарною зачіскою – справжня проблема для того, хто на ній одружився, принаймні якщо тільки він не цар.

Мавпа – смішна, незграбна, не має шиї та сідниць, думає лише про те, як нашкодити. Майже дивно, що наприкінці такого переліку з’являється жінка з позитивними рисами: вона походить від бджоли, є вірною дружиною своєму чоловікові та відданою матір’ю; хто з нею одружиться, буде щасливим. Проте завершальні рядки поеми змушують гадати, що такої жінки не існує: Семонід підсумовує, що той, хто лишається з жінкою, не має жодного дня спокою; можна припустити, відтак, що жінка-бджола зникла.

Біологічні та ментальні відмінності між статями

Отже, до того поети виявляють глибоке занепокоєння, можна сказати, характером та вдачею жінок. Утім, проблеми, які висуває жіноча стать, цим не обмежуються. Понад усе греків турбувало те, що вже згадувалося, – той факт, що жінки народжують дітей. Ця їх відмінність була настільки нестерпною, що змушувала мислителів із покоління у покоління шукати, як заперечити або принаймні применшити цей незаперечний та очевидний факт. Так, дехто – зокрема, Гіппон і загалом стоїки – стверджує, що дитину створює лише батько. Інші висловлюються менш радикально: Анаксагор, Парменід, Емпедокл, Демокріт, Епікур та Гіппократ, наприклад, уважають, що мати робить свій внесок у зародження. Але в чому конкретно полягає цей внесок?

У знаменитому уривку з «Орестеї», трилогії, створеної в 458 р. до н. е. з нагоди відзначення завершення епохи помсти та зародження права, Есхіл наводить гіпотезу, цілком певно, не свою, яка суттєво обмежує цей внесок. Історія надто відома, аби нагадувати її у деталях. Троянська війна скінчилася. Агамемнон повертається до Аргосу, де знайшов смерть від рук своєї дружини Клітімнестри. За етичними правилами героїчного епосу, Орест, син Клітімнестри, має помститися за смерть батька, вбивши мати. Еринії, богині захисту кровних зв’язків, починають мучити його, вимагаючи покарати Клітімнестру. Аби покласти край переслідуванням, богиня Афіна створює перший в афінській історії суд, Ареопаг, де її мають судити. Епоха помсти завершилася. Проте, вже перший вирок у новій системі судочинства звільняє Ореста від необхідності покарання на підставі принципу, що покликаний довічно узаконити неповноцінність і підпорядкованість жінок: «Того, хто називається її сином, створила не мати: вона є лише годувальницею того зернятка, що було в ній закладено. Створив його той, хто запліднив…».

Так на захист Ореста говорить Аполлон. У момент здійснення правосуддя протиставлення «помста – право» поступається місцем опозиції батьківського і материнського. Батьківське перемогло: Ореста було виправдано.

Нарешті, теорія Арістотеля (Про виникнення тварин, 728 а, 17 ss) є менш радикальною, ніж ідея Есхіла, але все одно перебуває в тій самій площині чоловічого домінування. Жінки, пояснює він, також відіграють певну роль у репродуктивному процесі. Окрім сперми, формуванню ембріона сприяє менструальна кров, але роль її відрізняється.

Сперма – це теж кров, як і місячне, але досконаліша. Кров є не чим іншим, як їжею, що не викидається з організму, перетворюючись під впливом тепла: проте жінка, будучи не такою теплою, як чоловік, не може здійснити останнє перетворення, коли утворюється сперма. Відтак, у репродуктивному процесі саме чоловіча сперма «заварює» жіночий залишок, трансформуючи його в нове життя (Про виникнення тварин, 728 а, 17 ss). Інакше кажучи, чоловіча сім’я відіграє активну роль, а жіноча кров – пасивну. Відтак, навіть якщо внеску жінки не можна уникнути, він проявляється в матерії своїм пасивним характером, з яким ідентифікується сама жінка; внесок чоловіка, навпаки, є активним, творчим, пов’язаним із духом.

І ось, нарешті, остання, але не менш основоположна відмінність між статями: ментальна. У жінок інший, на думку греків, розум, і здатності мислити є нижчими, ніж у чоловіків. Насправді, у них немає lógos, тобто високого та світлого інтелекту, який був привілеєм та прерогативою чоловіків. Єдиний доступний для них розум – métis, «низький» інтелект, що на відміну від lógos є абстрактним, не здатним до класифікацій та виокремлення категорій. Métis є цілком конкретним та спрямованим на окремий випадок, на специфічну проблему. Це результат досвіду та роздумів, знань, набутих на практиці. Він ніколи не досягає мети безпосередньо: по суті, він складається зі здібностей застосовувати обман, вдаватися до хитрощів, винаходити пастки, шукати обхідні шляхи, досягаючи кінцевої мети звивистими стежинами. Нічого дивного, що володіють ним навіть жінки.

Тут варто зауважити в дужках: у жінок немає lógos, але metis наявний також і в чоловіків. Як так трапилося? Про це знову розповідає нам міф. Перед тим, як одружитися з Герою, Зевс мав за дружину іншу: Метіс. Утім, ми знаємо лише про хвилююче завершення цього шлюбу Метіс із батьком богів. Так, Гесіод розповідає (у «Теогонії»), що одного дня Зевс, дізнавшись про вагітність Метіс, пригадав пророцтво, за яким син, котрого вона народить, його скине, й щоб уникнути проблем, з’їв Метіс. Саме тому metis відтоді є в чоловіків. Як демонструють походи Одіссея, ця обставина, polymétis, робить чоловіків практично непереможними. Однак зараз давайте повернемося до жіночої ментальності. Як пише Арістотель, великий теоретик матерії, жінки практично не здатні контролювати свою хіть. Звідси випливає необхідність жорстко контролювати їхню сексуальність, як зрештою – й знову – повчає нас міф, зокрема, міф про Тіресія, віщуна з Фів, який протягом свого життя був чи то чоловіком, чи то жінкою. За переказом Аполлодора та Гігіна, одного дня Зевс та його дружина Гера, обговорюючи, хто – чоловіки або жінки – отримує більше задоволення під час статевого акту, звернулися до нього, адже вочевидь лише він здатен відповісти зі знанням справи. І Тіресій відповів: якщо поділити це задоволення на десять частин, чоловік отримає одну частину, а жінка – дев’ять.

Ставлення греків до сексуальності

Отже, причин для застосування суворого контролю над жіночою сексуальністю не бракувало, й логічне обґрунтування необхідності доручити цей контроль членам родини чоловічої статі знову дістаємо з роздумів Арістотеля.

Він пише, що жінки насправді не повністю позбавлені здатності приймати рішення, але «не мають на це повноважень» (Політика, І, 13, 1260 а).

Як наслідок, чоловік має над жінкою «владу державного діяча». Але хоча така державна влада передбачала перехід повноважень від одного громадянина до іншого, у стосунках між чоловіками і жінками подібного переходу не відбувалося: «у ставленні чоловіка до жінки він є вищим із природою, а вона перебуває під його началом, і необхідно, щоб серед усіх людей відбувалося все саме таким чином».

Контролювати найдрібніші деталі статевого життя жінок, відтак, цілком доречно: афінське право відповіло на цей імператив, встановивши, що протягом їхнього життя – вочевидь, якщо вони не були повіями – жінки повинні мати статеві стосунки лише зі своїм чоловіком. Будь-який статевий акт поза шлюбом (або не з офіційним коханцем, стосунки з яким у Греції також схвалювалися) вважався злочином, moichéiа. Покарати за нього могли за ініціативою будь-якого громадянина, й це могло призвести аж до смертного вироку стосовно не лише одруженої жінки, а й навіть незаміжньої або удови. Зайве говорити, що, вочевидь, чоловікам надавалася максимальна статева свобода.

Як можна прочитати у промові «Проти Неєра», яку приписують Псевдо-Демосфену, чоловік-афінянин може мати трьох жінок: одну дружину (dámar), аби мати законних дітей, одну коханку (pallaké) для повсякденного піклування про тіло (іншими словами, щоб мати стабільні статеві стосунки) та одну hetáira (дослівно – подружку), тобто одну повію високого ранку зі спеціальною освіту, яка б його супроводжувала на публічних заходах, куди жінки та коханки не допускаються. Нарешті – але не в останню чергу – варто пригадати, що афінське право за наявності дітей чоловічої статі виключає дочок з успадкування батьківських статків; усе, що їм належало, – це посаг (próix), що надавався їм у момент одруження.

Для повноти цієї картини варто запам’ятати: якщо батько помре, не залишивши після себе дітей чоловічої статі, його дочка (у цьому випадку її називають epíkléros, що буквально означає «та, котра стоїть на клеросі (kléros)», тобто на родинній спадщині) сама особисто не може стати його спадкоємицею, але через неї спадщина потрапить до її дітей; аби запобігти переходу майна в чужі руки, вона має одружитися з найближчим родичем за чоловічою лінією (зазвичай, з дядьком по батькові).

Проте наслідки теоретичного обґрунтування статевої ідентичності на підставі статусу жінки не обмежувалися юридичними правилами. Не менш важливими були його прояви в царині почуттів та сексуального життя. Й знову найцікавішу інформацію надає Арістотель у своїх трактатах з етики та у «Політиці». Він говорить про philía; це слово здебільшого перекладають як «кохання», але воно позначає також емоційне ставлення, яке втілюється в дуже різних за характером стосунках – у дружбі, материнській любові, зв’язках між чоловіком і дружиною. Щодо останнього типу любові, то Арістотель висловлює певні міркування, котрі, як у випадку з іншими його ідеями, протягом багатьох століть впливатимуть на західну думку. Він спостерігає, що людські істоти за природою тяжіють до парування не лише для того, щоб створити потомство, як у тварин, а й для того, щоб забезпечити собі гарне життя, організувавши роботу та забезпечивши розподіл благ. Подружнє кохання є розумним та спокійним почуттям, яке може ґрунтуватися на чеснотах шлюбного партнера: чесноти мають як чоловіки, так і дружини, хоча вони й відрізняються між собою. Зрештою, зміцненню зв’язку між чоловіком і дружиною сприяють діти: не випадково подружжя без дітей легше розлучаються. Відтак, між чоловіком і дружиною існують (або принаймні мають існувати, й добре, якщо існують) любовні стосунки, які для Арістотеля, як він чітко стверджує, є й корисними, і приємними, що поєднують двох людей, чиї відносини неминуче позначені статевими відмінностями.

Проте, крім philía, існує інше кохання, éros, яке викликають стріли бога, що має те саме ім’я, тобто існує пристрасть, пов’язана із почуттями кохання.

Як і коли жило це кохання? У світлі того, що ми же побачили, можна з упевненістю стверджувати, що, як правило, воно не живе у шлюбі; більше того, його немає й у позашлюбних стосунках з усіма їхніми подальшими ризиками, про які вже згадувалося.

Утім, у чоловіків були більш інтимні стосунки, у яких міг практикуватися цей вид кохання: стосунки з páis, тобто буквально – з юнаком, що дало назву цим стосунками: педерастія (від слова páis). Варто пояснити, що визначати ці стосунки як «гомосексуальні» буде помилкою, якої часто припускалися в минулому. Насправді греки не знали ні цього слова, ні цього поняття. Вони не могли їх знати, оскільки їхнє розуміння мужності відрізнялося від нашого, яке проявляється лише у стосунках із жінками, а не з чоловіками. До того ж у цьому випадку обов’язковою умовою є те, що пасивним партнером був би páis, тобто той, хто лише стане чоловіком – але через вік їм ще повністю не став. Пара, що складалася з двох індивідів чоловічої статі, загалом цілком сприймалася в суспільстві та культурі, якщо була анаграфічно «асиметричною», тобто якщо існувала різниця у віці між дорослим «коханцем», так званим erastés, і юним «коханим», так званим erómenos.

З цієї анаграфічної асиметрії впливає різниця в досвіді, яку відчуває дорослий і починає відігравати роль вихователя стосовно юнака в той момент, коли він готується з потенційного громадянина перетворитися на справжнього громадянина, здатного виконувати свої громадянські та політичні права. Коханець, таким чином, виконує громадянський обов’язок, сприяючи вихованню нового члена поліса. Саме тому за цих умов для греків стосунки між двома особами одної статі (завжди чоловічої, звісно ж: у жінок, як побачимо, все зовсім по-іншому) сприймаються в суспільстві. Ці стосунки практикуються цілком відкрито, й про це свідчать сліди такого кохання, які ми бачимо в композиціях стародавніх ліриків, котрі зазвичай писали для юнаків, що їх у Греції вшановували як богів.

Переказують: коли поета Анакреонта запитали, чому він складає поеми для хлопчиків, а не для богів, він відповів: «тому що вони і є моїми богами».

Зовсім іншим, як зазначалось, був дискурс про любовні стосунки між двома жінками. Найкраще уявлення про нього дає уривок із «Бенкета» Платона, де Арістофан розповідає свою теорію походження статей: у далекому минулому людські істоти не були схожими на нас: вони мали сферичну форму та рухалися, обертаючись на чотирьох руках та чотирьох ногах.

Кожна з них мала два обличчя, розташовані на протилежних боках сфери, а по боках сфери були їхні статеві органи. Деякі з цих істот мали пару чоловічих статевих органів, інші – пару жіночих, а деякі (гермафродити) – один чоловічий та один жіночий орган.

Раптом, одного дня вони надто розшумілися й були покарані Зевсом, котрий розрубав кожного з них навпіл.

Відтоді кожна половина почала шукати свою втрачену половину: той, хто був цілковитим чоловіком, шукає чоловіка, хто був цілковитою жінкою –іншу жінку, а хто був гермафродитом – представника іншої статі. Арістофан прокоментував і закінчення цієї історії: чоловіки, які шукають чоловіків, є найкращими серед представників чоловічої статі, вони краще виражають свою мужність, а коли стають дорослими – ліпше пристосовані до того, щоб стати гарними політиками. Через соціальні умовності вони укладають шлюби, але були би щасливі жити у своєму колі, без жінок. Ті, хто походить від гермафродитів, дуже полюбляють жінок, і серед них багато тих, хто вдається до подружньої зради. Жінки, котрі шукають інших жінок, є лесбійками (tribadi): це образлива й надзвичайно ганебна назва.