Читать книгу Історія філософії. Античність та Середньовіччя - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 50

Філософ Горгій переконував, що жодної об’єктивної дійсності не існує, а якби й існувала, то наше мислення не здатне було б її осягнути; а якби й осягнуло, то її неможливо було б висловити словами через різний характер слова і речі. Протагор зі свого боку обґрунтував гіпотезу, що суб’єкт (індивідуальний чи колективний) є єдиним «критерієм» характеристики та оцінки стану і якості речей (щось «солодке» чи «правильне» тією мірою, якою воно таким видається людині й поки воно їй таким видається). На думку Платона, аргументи Горгія та Протагора були би беззаперечними, якби єдиною дійсністю, що є, була б утілена в чуттєвому досвіді.

Насправді, якщо не можна впевнено сказати, що емпіричного світу не існує, однак його особливий спосіб існування – це різноманітність, нестабільність. Предмети в цьому світі ніколи не є тотожними самі собі, адже з плином часу змінюються, а їхні властивості неодмінно є відносними; отже, знання, які можна здобути, є так само непостійними, тьмяними, зумовлені суб’єктивним сприйняттям та оцінками. Зараз ми можемо назвати дівчину гарною, але за рік вона може втратити свою вроду або навіть зараз видатися незугарною порівняно з богинею. Можемо сказати, що правильно повертати те, що вам дали на зберігання, але така поведінка стає цілком неприйнятною, якщо певний друг, віддавши нам на зберігання меч, здурів і просить повернути його, аби вчинити різанину (цей приклад наведено у І книзі «Держави»).

Лишень якби можна було відокремити площину дійсності, що не є емпіричною, можна було б спростувати гіпотези Горгія та Протагора, знову відновлюючи перехід між розмовою, думкою та істиною, звільнивши свій опис і свою оцінку світу від кайданів суб’єктивного релятивізму, правил переконання засобами риторики, які їх обмежують. На думку Платона, шлях до цього геть іншого рівня реальності є внутрішньою складовою нашого мовлення й, поза тим, на нього явно вказує відповідна епістемічна модель, запропонована математичними науками, передусім геометрією. (Варто нагадати, що роздуми Платона стосуються періоду, коли саме складали в одне ціле той великий комплекс теоретичних знань, який набуде згодом остаточного вигляду в «Началах» Евкліда.)

Геометричні теореми створюють універсальні даності (тобто такі, що не залежать від суб’єктивних переконань) і даності, потрібні (тобто неоскаржувані) незалежно від обставин, у яких їх доводять, та незважаючи на те, на прикладі яких матеріальних предметів здійснюють доведення. Теорема Піфагора годиться не лише для трикутника, накресленого математиком (який може бути великим чи малим, чорним або червоним) та, власне, не годиться для будь-якого накресленого трикутника (адже в кожному кресленні неодмінно існують недоліки, що спростовують теорему), окрім як лишень для досконалого трикутника загалом. Досконалий трикутник завжди однаковий і не змінюється ні в часі, ні в просторі, а даності, які його стосуються, не залежать від суб’єктивних поглядів того, хто їх формулює, і тому їх цілком можна об’єктивно оцінювати як правильні чи хибні.

На думку Платона, геометричну модель можна застосовувати, аби створити структуру, яка керує формами мовлення. Ми стосовно будь-яких предметів чи дій повсякчас формулюємо визначення чи оцінки, які є даностями, на взірець: Сократ має рацію; віддавати борги – правильно; дотримуватися законів – правильно. Зазвичай у таких твердженнях ми не ототожнюємо з кількома суб’єктами одну й ту саму властивість: (x) є В, (y) є В, (n) є В. Отже, жоден із цих суб’єктів не є тотожним властивості, яку йому приписано (Сократ не є «правосуддям»), кожен здатний мати таку властивість чи не мати її (часом повертати борги чи дотримуватись законів – неправильно), а натомість мати геть інші якості (Сократ може бути молодим, старим, живим чи мертвим тощо). І навпаки, у цих даностях предикат, тобто властивість, якою позначають суб’єкт, має незмінне й стандартне значення. Отже, звідси випливає, що універсальні предикати, як-от «гарний» чи «правильний», наділені незмінним та однозначним значенням, можна застосовувати щодо мінливих суб’єктів та обставин.

А ось якби зміст предикатів змінювався залежно від суб’єктивних переконань, на думку Платона, досі б так і не позбулись загрози, яку приховує в собі релятивізм софістів. Отже, до цих предикатів слід ставитись як до головної відправної точки, що об’єктивно, у повному обсязі й постійно, наділена властивістю, яку позначає. Кожна В (тобто властивість), отже, є істиною передовсім для предмета, який позначає: посилання на те, що «правильно» – це об’єкт, який Платон називав «правильним сам по собі», «самою справедливістю», ідеєю (чи формою) справедливості, яка має разом з усім тим, що можна позначити такою властивістю, як справедливість, такий самий зв’язок, як і ідеальні математичні трикутники зі звичайними трикутниками, що їх зазвичай креслять. Ідею справедливості можна уявити як світловий конус, освітлений з однієї вершини, крізь який можуть проходити безліч осіб – котрі, освітлені цими променями, набувають здатності бути справедливими і втрачають цю здатність, вийшовши з-під цих променів. Лише цей об’єкт В уповні й винятково наділений властивістю, яку описує предикат в (лише ідея про справедливість є цілком правильною, і єдиною її властивістю є її правильність), а отже, є взаємозамінним із цією властивістю (якщо «справедливість» означає за визначенням, яке Платон запропонував у IV книзі «Держави», «чинити так, як кожному належить», то «ідея справедливості» вичерпно й без варіантів, описується цим визначенням, так само як «ідея трикутника» є цілком взаємозамінною з визначенням «геометрична фігура з трьома сторонами, сума кутів якої дорівнює 180 градусів»).

Для Платона існування ідеальних сутностей як головних характеристик предикатів, що використовуються в мовленні під час опису та оцінювання – це необхідна умова для того, аби надати сталості змісту цього мовлення, який позбавлений релятивізму, а відтак, і, власне, пізнанню світу, котрого стосується. У цьому втілюється одна з провідних ідей платонізму: сталість дискурсу та пізнання залежать від предмета, про який ідеться. Платон заперечує, на відміну від сучасних поглядів, що ідеї, які позначаються предикатами, як-от «гарний», «великий» тощо, можна вважати концептами чи категоріями, невід’ємними від «думки» (noémata): кожне переконання, якщо воно справді є таким, а не сном чи маренням, завжди є думкою про дещо і має об’єктивний відповідник у зовнішньому світі. Отже, такі предикати, як «гарний» чи «великий» тощо, мають передовсім стосуватись ідеального сущого, яке об’єктивно існує і є реальнішим, ніж окремі суб’єкти («Сократ», «дерево»), що вони позначають у описових та оціночних твердженнях. Саме в цьому Арістотель убачатиме те, що назве головною помилкою Платона: котрий вважав більш «реальним» предикат, а не предмет, властивість, а не субстанцію. Арістотель натомість переконаний, що такі властивості, як «гарний» чи «великий», можуть існувати лише як означення реальності того, що описують, яка відіграє провідну роль (тобто «Сократ» чи «ось це дерево»).

Отже, для Платона ідеї мають бути ідеальним сущим, незалежним об’єктом, навіть якщо предикати, які виражають їхній зміст, насправді втілюють стандарти, норми чи критерії означення чи оцінки світу, які ми застосовуємо, говорячи: «це дерево – велике», «Сократ – добрий», «так чинити – справедливо».

Певна річ, ідеї існують геть по-іншому, ніж речі (іншими словами, про такі собі «суперречі» не йдеться). Ідея про трикутник не є ідеальним трикутником, а ідея про яблуко – це не вічне яблуко: ідеться про сукупність головних рис, завдяки яким їх визначають такими, відмінними від інакших речей, кожен трикутник і кожне яблуко.

Платон вважає, що кожен даний предикат є істинним, коли описує реальний зв’язок між предметами. Слова про те, що «Сократ – добрий», «ця фігура – трикутник» будуть правдою, лише коли існує зв’язок між сутностями (емпіричними) «Сократ», «ця фігура» і сутностями (ідеальними) «добрий», «трикутник», а неправдою – коли такого зв’язку не існує. Але що означає такий зв’язок між одним та іншим сущим, які належать до різних онтологічних рівнів? Аби розв’язати це завдання, Платон створює одну зі своїх найбільш суперечливих теорем про «взаємозв’язок» (méthexis) між речами та ідеями.

Аби обґрунтувати зв’язок «участі» та роль ідей як причини в цьому середовищі – ідея про справедливість має якимось чином бути причиною того факту, що «Сократ – добрий», бо лише за умови співучасті вона стає такою: Платон впроваджує поняття зв’язку між «прообразом», чи то пак «парадигмою» і «копією».

Отже, ідеї слід сприймати як прообрази, окремі емпіричні приклади яких (чи то втілення) є відтворенням чи саме «копіями», що неодмінно будуть недосконалими та нестійкими. Наприклад, у геометрії, коли креслимо трикутник, видимою є лише уявна модель ідеального трикутника, створюючи його копію. Або, скажімо, коли складаємо дерев’яне ліжко, теслю надихає ідеальний прообраз ліжка, якому він надає матеріальної форми. Крім того, скажімо, добрий політик, пишучи конституцію міста, має на меті свою ідею про справедливість, що її намагається втілити в життя за історичних обставин, у яких працює.

Утім, який би сенс був у тому, щоб сказати, приміром, що пес Плуто є копією ідеї про собаку чи ідея про пса є «причиною» створення Плуто? Поширення зв’язку ідеї-речі у світ натуральних об’єктів стало важкою проблемою в теорії ідей Платона, що сформувалась, як бачимо, у середовищі, з одного боку, моральної оцінки, а з іншого – математичного пізнання.

Однак у межах саме теорії ідей – у якій «взаємний» зв’язок між прообразом та копією залишається певною мірою дієвим, бо пояснює «присутність» ідей у окремих речах чи діях, ідей, які таким чином дають змогу описати чи оцінити ці речі чи ці дії – виникають певні проблеми, що більш безпосередньо стосуються питання, про яке йдеться. Головне – якими є ці ідеї? По-друге, як можна ці ідеї пізнати?

У «класичній» версії теорії ідей, яку наведено у «Федоні», у «Державі» та пов’язаних із ними діалогами, існує, хоч і без чіткої класифікації, три головних групи ідей, обсяг яких потенційно можна розширити.

Найперша і найбільша група – це ідеї-цінності, етико-політичне середовище, як-от «гарний», «добрий», «справедливий». Видається, Платонові не спадало, втім, на думку, що існують відповідні негативні ідеї штибу «негарний» чи «поганий»: оскільки ці ідеї правлять за критерії оцінювання самої ідеї, чи то пак уявлення про «добро», приміром, достатньо, аби відокремити сферу добрих речей від сфери речей недобрих, ґрунтуючись на відповідному «зв’язку» чи на «відсутності зв’язку» з цією ідеєю (тобто присутнє чи відсутнє в цих сферах «добро»).

Друга група – це ідеї про математичне суще, як-от «одиниця», «квадрат», «кут», «тверде тіло», тощо.

До третьої групи належать ідеї, які Арістотель згодом назве ідеями відносності: до них належать такі площини, як «однакове/різне», «великий/малий», «повільно/стрімко», тощо. Певно, їх запекло обговорювали в Академії з приводу змісту та меж первісної версії теорії ідей. Утім, цілком беззаперечним є те, що заперечення, яке висловив персонаж Парменіда в однойменному діалозі щодо обмеження ідей сферою етичних цінностей («гарний», «справедливий», «хороший») та епістемологічною, пов’язаною з математикою («однаковий»), стосується розширення зв’язку прообраз/копія на весь світ природи, тобто космологічного плану, який згодом буде наведено в «Тімеї». Однак у такому разі неминучою є неконтрольована експансія ідей, «відмежованих» від осяжних речей, про яку знову-таки заговорить у своїй критиці Арістотель.