Читать книгу Історія філософії. Античність та Середньовіччя - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 43

Фракієць за походженням, колишній учень Горгія, Антисфен стане згодом особливо близьким до Сократа; цілком імовірно, певні гострі нотатки Платона спрямовані безпосередньо проти нього у світлі певного їхнього суперництва за сократівську спадщину. Одною з помилковим проблем, що найчастіше обговорюються у критиці, є те, чи насправді Антисфена можна розглядати як кініка, чи він був ще сократиком. Насправді, йому цілком непогано й на своєму місці, тобто між Сократом і Діогеном: він є, безперечно, сократиком, проте це не виключає й того, що він є також протокініком у тому розумінні, що кініцизм є передусім безкомпромісною та екстремальною інтерпретацією сократизму. Справді, він набуває менш апоретичного характеру, що закликає до турботи про душу та моральну чистоту. Загалом кініки не є маєвтиками: протягом століть їхня діяльність насправді позиціонувалась як проповідь (не випадково, що не існує маєвтики й у ксенофонтівського Сократа, котрий справив суттєвий вплив на Антисфена). Концептуальне забезпечення, втім, достатньо редуковане, майже все присутнє в Антисфена: відмова від установ, соціальних умовностей та, відтак, і від мудрості, змагання за щастя шляхом угамування бажань, ототожнення доблесті з життям згідно з природою, ідеалізація боротьби із собою та персональної аскези як стратегії enkráteia (самоконтролю, володіння собою; кінічним видається культ Геракла, мандрівного й страждаючого героя, чия славнозвісна сила спрямована передусім на самого себе).

До того ж Антисфен зберігає певний суворий та поважний вигляд, що зовсім не схожий, утім, на вигляд його учня Діогена, переважно Собаки (kýon, від якого походить назва школи, можливо, обіграє назву Кіносарг, палестри, де викладав Антисфен). Походячи із Синопи на Чорному морі (торговельного шляху між Грецією й Індією, факт, що дехто розглядає як вказівку на можливі східні впливи), можливо, перебуваючи у бігах після звинувачення у підробці грошей, Діоген зробив власним гаслом «переоцінку цінностей» (дослівно – перекарбування монет», nómisma, що вартує навіть «закону»). Якщо Антисфен проголошував соціальні умовності недійсними, то Діоген демонстрував таку недійсність власною поведінкою, власним мандрівним життям, систематично практикуючи безсоромність (anáideia) та встановлюючи перевернутий світ, який обезсмертив у численних анекдотах: замість голови пахнуть ноги, ходить задом наперед, їсть сире м’ясо, хоче бути похованим обличчям донизу, входить до театру, коли інші виходять; він виставляє напоказ власні функції тіла, роблячи на публіці те, що інші роблять таємно; коли його запросили на обід, він волів отримати за це подяку; будучи в рабстві, пропонував себе покупцям як господаря. Цю стратегію перегортання слід розуміти як тест: усе, що може бути перевернуто догори дном, не є «другою природою», отже, є людським винаходом, а відтак, помилковим та недостовірним. Навіть такі табу, як інцест, є нічим іншим, як договірними нормами: інші народи, як спостерігає Діоген, їх широко практикують. Це означає, що для кініків світ насправді є вже перевернутим: Діоген дивується, що такі марні речі, як статуї, є настільки дорогими, тоді як більш корисні, як борошно, продаються так дешево (Діоген Лаертський, VI, 35). Отже, переворот кініків є відновленням справжніх, природних, цінностей.

Послідовниками Діогена є Кратет та його дружина Гіппархія. Тут висвітлюється дещо інша інтерпретація основних положень кініків, оскільки Кратет є усміхненим обличчям кінізму, що надає йому більш філантропічного вигляду; не випадково, від нього розпочинається стоїцизм. Стобей посилається на одну його відповідь на запитання стосовно того, які переваги надає філософія: «Зможеш легше відкрити мішок і запустити туди руку, щоб роздати його вміст іншим». Згідно з повідомленням Діогена Лаертського (VI, 87), він походив із заможної родини, проте розпродав усе й роздав гроші народу (чи не єдина риса кініків, що залишилася у християнстві: йдеться про місіонерську проповідь, про жебрацтво, про самоідентифікацю як виконувачів певної служби для спільноти. У IV ст. матимемо навіть єпископа-кініка, Максима Александрійського).

Після цих двох великих постатей рух кініків хоча й не припинився, але затьмарився, утім, згодом Стоя перейняла багато їхніх тем та ставлень. Проте в добу імперії відбувається, так би мовити, другий сезон кінізму, що створює конкуренцію або принаймні відбувається паралельно з прогресивним поширенням християнства. Звісно, у цьому revival (відродженні) будуть акцентовані риси театральності, мізансцени, що спричинить реакцію інтелектуалів, котрі ностальгували за оригінальним кінізмом, чистим та безкорисливим (імператор Юліан пише промову «Проти вульгарних кініків», поет Лукіан нападає на них у своїх сатирах). Однак варто зауважити, що вульгарність була властива кінізму, який завжди потребував публіки: його навчання часто покладалося на кричущий образ, на провокацію, на нахабну браваду. Не випадково у Діогена не було privacy (недоторканності приватного життя): він жив у діжці, не мав місця, куди би міг втекти й де міг би, можливо, робити навпаки тому, що проповідував. Ототожнити себе з певним жестом, відмовитися від особистої ідентичності задля прийняття ідентичності повністю «філософської» – це також є певною формою аскези кініків. І відтворення їхньої біографії доходить до того, щоб включити також сцену їхньої смерті: можливою кульмінацією кінізму епохи імперії було самогубство Перегрина, колишнього християнина, що перейшов до кініків, котрий публічно спалив себе у 167 р. під час олімпійських урочистостей.