Читать книгу Історія філософії. Античність та Середньовіччя - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 33

Сократ дотримувався традиції античних філософів не записувати нічого, що простягається від Піфагора аж до Епіктета, Аммонія Саккаса та Плотіна (який не записував, поки не досяг п’ятдесяти років). Існують два різновиди філософської аграфії (буквально – «відсутності писаних текстів»): езотерична, або догматична, аграфія того, хто не бажає популяризувати власні думки, як у Піфагора, та діалектична, чиї прихильники вважають записаний текст таким, що не здатен замінити усний діалог. Цей другий різновид аграфії бере свій початок від Сократа, його поділяли такі філософи-скептики, як Піррон, Аркесілай з Пітани та Карнеад.

Як Сократ, так і Піфагор не залишили після себе текстів, проте мали «учнів, що самі були як живі тексти» (13. 12–14). Сократ не вважав себе вчителем, проте, мав «учнів», що багато писали, й більше писали за нього. Всупереч своєму вибору не писати або, можливо, саме завдяки йому, Сократ, за традицією насправді вважається натхненником філософського діалогу як інноваційного літературного жанру: «сократівських дискурсів» або lógoi sokratikói, що за характером відрізнялися від трактатів досократиків та епідиктичних ораторій софістів. Це є першим і найвідомішим парадоксом із тих багатьох, що оточують його постать.

В «Апології» Платона стверджується, що Сократові було сімдесят років, коли в 399 р. до н. е. він постав перед судом; це дає змогу локалізувати дату його народження між 470 та 469 рр. до н. е. під час 77-ї Олімпіади в Афінах. Його батько, Софроніск, був скульптором у демі Алопеке, периферичному районі на південному сході міста, відведеному для ремісницької діяльності. Відомості про те, що Сократ і сам був скульптором у певний період життя, є сумнівними, й, безперечно, легендою є те, що він створив одягнених грацій, яких можна було побачити на виїзді з Афін поблизу Акрополя. Його мати, Фенарета, теж самостійно займається ремеслом, підробляючи повитухою, певно, аби збільшити сімейні доходи, які від самого початку завдяки роботі батька не мали би бути мізерними. Насправді Сократ здобув традиційну освіту для розуму і тіла, навчився читати, писати й рахувати, а також робити гімнастичні вправи. Перш ніж стати акушеркою після смерті Софроніска, Фенарета одружується з Хередемом та народжує Патрокла, зведеного брата Сократа.

В атмосфері культурної відкритості Афін часів Перикла молодий Сократ наближається до філософії природи, читаючи тексти Анаксагора та відвідуючи його афінську школу, Архелай. Як ми знаємо з діалогів Платона «Протагор» та «Горгій», із цим періодом пов’язуються його зустрічі із софістами Протагором з Абдер, Продіком із Кеосу та Гіппієм Елідським, а також із ритором Горгієм з Леонтини. Втім, не є надійними відомості про зустріч із елеатами Парменідом та Зеноном, яка, згідно з діалогом Платона «Парменід», могла би відбутися з нагоди Великих Панафіней у 450 р. до н. е., коли Парменідові було вже близько шістдесяти п’яти років, а Сократові – менше двадцяти. Ці дати не узгоджуються, проте, зі свідченнями доксографа[20] Діогена Лаертського (ІІІ ст. н. е.), котрий визначає, що Парменід під час можливої – і тому малоймовірної – зустрічі із Сократом має поважний вік близько дев’яноста років.

Пізніше Сократ відійшов від філософії природи, оскільки її пошуки не передбачали кінцевого результату, тобто дослідження блага, що для людини є найважливішим. У діалозі Платона «Федон» стверджується: «Мені подобалося те, що я мусив сховатися в розмірковуваннях (lógoi) та шукати в них істину речей» (99 е). Наприкінці 420-х років до н. е. звичка в цих пошуках розпитувати в Афінах когось, хто мав славу мудреця, зробила його публічним персонажем та представила як komodoúmenos, тобто як «людину, що висміювалася у комедіях». У 423 р. до н. е. Сократ виступив дійовою особою аж у двох із трьох комедій, що перемогли на Великих Діонісійських іграх: друге місце (після «Пляшки» Кратіна) посіла комедія «Вульва» Аміпсія, яка виводить на сцену Сократа та його вчителя музики, Дамона, а третє – комедія «Хмари» Арістофана. Клавдій Еліан у «Строкатих оповіданнях» переказує, що під час показу «Хмар» Сократ, котрий був присутній на події, підвівся на ноги та залишився стояти серед публіки протягом усієї вистави, щоб його можна було добре бачити.

Участь Сократа у політичному житті в Афінах не виходила за межі військових та громадських обов’язків доброго громадянина. Лише ці обов’язки віддаляли його від міста, де вирувало все життя. Під час Пелопоннеської війни він відзначився як гопліт у трьох воєнних кампаніях. У 432 р. до н. е., на порозі війни, він рятує життя та озброєння Алківіада, якого було поранено під час битви біля Потідеї на півострові Халкідіки. Повернувшись до Афін, він на користь друга відмовився від усіх почестей, що мали його надати. У цих обставинах, будучи вже майже сорокалітнім, він випробовує свої фізичні здатності опиратися голоду та холоду, босоніж ходячи по льоду та піддаючись морозу в «тому ж плащі, в якому він ходив і раніше» (Платон, Бенкет, 220 b). У 424 р. до н. е. він бере участь у сутичці з тебіанцями під Деліоном, з якої після поразки відступає разом із воєначальником Лакетом, покровительство якого принесло йому повагу противників, і Алківіад дивися на нього із захопленням; нарешті, востаннє він брав участь у битві поблизу Амфіполіса в 422 р. до н. е.

Після того як Сократ продемонстрував свою значущість на полі битві, він отримав можливість показати свою хоробрість й у внутрішніх подіях у полісі. У 406 р. до н. е., обраний за жеребкуванням, він входить до колегії пританів, тобто посадових осіб, уповноважених керувати Радою п’ятисот. Ці народні збори було скликано, аби засудити стратегів, що перемогли в морській битві поблизу Аргінусських островів у 406 р. до н. е., за те, що після перемоги вони покинули потерпілих у корабельній аварії. Сократ марно виступав проти нелегітимного рішення більшості засудити їх на смерть колективно під час одного спільного процесу, з ризиком для життя захищаючи недоторканність афінських законів стосовно народу. Політик Каллісен, щоб отримати голоси, загрожує пританам, котрі виступали проти засудження стратегів, що ті поділять їхню долю. Два роки по тому, у 404 р. до н. е., флот востаннє зазнав поразки у битві біля річки Егоспотами неподалік Дарданелльської протоки, й Афіни програли останню битву дуже тривалої Пелопоннеської війни. Політична влада переходить до рук Тридцяти олігархів (404–403 рр. до н. е.), які пізніше будуть названі «тиранами». У тому ж році Сократ знов ризикує життям, відмовляючись виконати наказу Критія, очільника Тридцяти, арештувати разом із чотирма громадянами демократа Леонта із Саламіни, котрий, безперечно, є приреченим на смерть; Сократа рятує падіння тиранії та повернення демократії.

Про його родину ми маємо небагато надійних відомостей, пов’язаних із подіями останніх років життя. Схоже, Сократ одружився на Ксантіппі вже у зрілому віці, оскільки його сини – Лампрокл, Софроніск та Менексен – були ще дуже молодими на момент його смерті. З діалогу «Федон» ми дізнаємося, що Ксантіппа та Менексен, молодший син, в останній день були у в’язниці, проте Сократ їх відіслав перед тим, як почати звичайну дискусію з друзями в очікуванні ухвалення вироку; уся родина повернеться, аби привітатися з ним незадовго до смерті. Залишається достатньо сумнівним той факт, що в нього була ще одна дружина, Мірта, з якою він підтримував стосунки перед та під час шлюбу із Ксантіппою.

Культурне середовище

Афіни: демократичний поліс

Винахід демократії. Питання про те, чи народилася демократія за Клісфена, майже позбавлене сенсу. Організатори конференцій, на яких у 1992 р. відзначалося 2500 років демократії, вважають, що так. В античності, за поодинокими винятками, гадали, що ні, адже вони дуже швидко забули про Клісфена (після 508 р. до н. е. він зникає з джерел, як ніби його зовсім не було), а батьками-засновниками демократії визнають тих, хто жив або раніше (Солон), або пізніше (Ефіальт та Перикл).

Зрештою, існує історична ймовірність того, що Клісфен підтримує провідну роль Ареопагу, тобто ради старійшин, до складу котрої входили колишні архонти, як основного інструменту аристократії для здійснення нею контролю над політичним життям. Загалом шлях формування цієї «аномальної моделі» був складним процесом, який у розвитку в часі пройшов кілька фаз. Відтак, важко визначити певний точний момент, від якого можна говорити про demokratia («влада», krátos, «народу», démos: як наголошував Лучано Канфора, спочатку цей термін розкривав жорсткий та вбивчий для свободи характер народного правління). Найімовірніше, цією датою є 461 р. до н. е., коли реформи Ефіальта та Перикла позбавили Ареопаг великої частини його влади, формально зменшивши можливості аристократії контролювати публічні справи. Проте для завершення процесу ще залишалося зробити інші кроки: назвемо лише один з них – винагороду за виконання посадових обов’язків було запроваджено лише через пару поколінь.

В Афінах було сприйнято модель, що складалася у 461–322 рр. до н. е. лише з двома короткими інтервалами. Тут не йдеться про модель, яка вже у готовому вигляді вийшла з голови Зевса, як це було з його дочкою Афіною, покровителькою міста. Насправді протягом цих близько 150 років відбувалися різноманітні трансформації та нововведення, зокрема, в той історичний період, що розпочався після завершення Пелопоннеської війни (431–404 рр. до н. е.).

Місто – головна дійова особа. «Афіни, які й до того були великим містом, стають ще більшими після того, як звільнилися від тиранів», – стверджує Геродот, котрий свого часу був вражений надзвичайним зростанням як розмірів, так й потужності міста. Воно й насправді стає найбільшим у всьому Середземномор’ї: чисельність його громадян – чоловіків віком старше 18 років, що становила від близько 20 тисяч за Пісістрата й до 30 тисяч під час Перських воєн, напередодні Пелопоннеської війни збільшилася до 60 тисяч.

Греки рахували лише дорослих чоловіків; якщо ми хочемо порівняти ці цифри з параметрами сучасного міста, маємо додати ще жінок та значну кількість дітей та підлітків. Утім, цього недостатньо: в Афінах у момент найвищого розквіту міста гостювали, ймовірно, близько 15–20 тисяч дорослих чоловіків та певна кількість рабів, котрих, цілком можливо, було не менше 100–150 тисяч.

Загалом з населення чисельністю від мінімум 300 тисяч до максимум 500 тисяч осіб третина, а ймовірніше, близько половини з них жили безпосередньо в самому місті, що утворювалося двома полюсами: власне, Афінами та їхнім портом Піреєм, а решта були розсіяні по сотнях малих поселень Аттики.

Перше, над чим варто подумати, це факт, який протягом століть – і загалом цілком несправедливо – використовувався для того, щоб принизити важливість афінського демократичного експерименту: за детальнішого розгляду населення було не так уже й багато. На додаток до мешканців-іноземців, у місті було багато рабів. Але не лише це: законом від 451 р. до н. е. Перикл обмежив право громадянства лише тими, у кого не тільки батько, а й мати були афінянами: попри об’єктивні недоліки, таке обмеження давало змогу чітко висунути необхідні вимоги. Проте слушно наголошується, що афінська демократія у своєму підґрунті також мала принцип виключення. Мати громадянство за будь-якого режиму означає мати привілеї. І у будь-якому світі ті, хто мають привілеї, прагнуть максимально обмежити доступ до клубу привілейованих.

Афінська модель демократії базується на чотирьох фундаментальних принципах: 1) рівність; 2) жеребкування; 3) винагорода; 4) участь.

Кожен із них заслуговує на стисле обговорення.

1. У принципі, усі громадяни Афін мали рівні права та рівні обов’язки перед громадою незалежно від свого походження та наявного доходу. У «маніфесті» демократії, котрий Фукідід декламував Периклові під час обговорення увічнення пам’яті загиблих у перший рік Пелопоннеської війни, цей великий державний діяч, так пояснив цю фундаментальну позицію: «якщо на підставі законів у приватних суперечках усі перебувають в однаковому стані, то індивідуальна репутація має переважне значення для піклування про громадські справи на підставі того кредиту довіри, котрий кожен отримує у певній царині, й не через право брати ширшу участь, а через власні чесноти; й навіть бідним, якщо вони здатні добре прислужитися місту, їх низький ранг не має затьмарити шлях» (ІІ 37.1, переклад італійською мовою здійснив Уго Фантазія). Існують винятки, пов’язані зі збереженням – протягом тривалого часу, але з менш істотним впливом на життя суспільства – цензових верств Солона, які не перешкоджали бідним отримати доступ до небагатьох громадських посад. Вочевидь, на практиці не бракувало винятків, коли найбагатші та найшляхетніші представники суспільства зберігали контроль над ключовими посадами. Однак варто зауважити, що в основних осередках демократії – на зборах, у раді та у судах – цілковита рівність між усіма громадянами не була формальним явищем.

2. Принципом призначення на всі громадські посади було жеребкування, оскільки подібна форма вибору стала справжньою ознакою демократії, хоча й зазнавала критики («хто хотів би обирати собі лікаря жеребкуванням?»). Існували два обмеження: по-перше, жеребкування відбувалося завжди серед volontari (бажаючих, добровольців), й інколи могло траплятися так, що через брак претендентів (що виникав насамперед стосовно представників віддалених демів, які не входили до Ради п’ятисот, що передбачало виконання важких обов’язків протягом цілого року). По-друге, афіняни розуміли, що є посади, для котрих неможливо ігнорувати судження про здатності кандидатів та довіру до них: стосовно окремих посад, передусім для 10 стратегів, що обиралися на рік, а також щодо певних посад фінансового характеру, на зборах проводилося голосування шляхом підняття рук.

3. Те, що стосується винагороди за виконання посадових обов’язків, є одним із найбільш делікатних моментів, і саме він викликає найбільше несхвалення серед противників демократії. Справді, підґрунтям традиційного грецького суспільства є поняття про публічні справи, політику. Вона вважається найвищою формою діяльності, котрій можуть присвячувати себе ті, хто має достатньо вільного часу, тобто, інакше кажучи, ті, хто не мусить працювати для того, щоб жити. Проте, як і в кожному суспільстві будь-якої доби, більшість людей, котрі жили в Афінах, мусили працювати, аби заробити собі на хліб, і часто трудова діяльність, чи то сільське господарство, ремісництво або торгівля, займала значну частину дня.

Будь-яке право участі у процесах прийняття рішень стосовно громади залишалося мертвою буквою закону, якщо більшість зацікавлених осіб не мали можливості брати таку участь. Перикл знайшов рішення, що впровадив спочатку для присяжних у судах і поступово поширив на громадські посади та членів Ради п’ятисот: винагороджувати виконання громадських обов’язків жетонами присутності, які загалом відповідали помірній винагороді працівника без спеціальної кваліфікації. Наприкінці V ст. до н. е. було запроваджено misthós ekklésiastikós, винагороду лише за участь у загальних зборах усіх громадян.

4. Останній пункт пов’язаний із попереднім. Кожна політична система, прийнята у полісах, передбачає безпосередню участь у polítai, але в Афінах вона залучає надзвичайно велику кількість людей. Багато дослідників також підкреслюють особливу пристрасть, з якою значна кількість афінян присвячують себе політиці. Утім, маємо пам’ятати, що існує ще багато «тихих афінян» (Л. Б. Картер), котрі не мають жодного бажання брати участь у великій публічній грі та культивують свого роду відразу до політичних справ, користуючись привілеєм apragmosýne, тобто зняття із себе відповідальності, що вважається чеснотою. Навести статистику складно, навіть неможливо, але можна впевнено стверджувати, що ці спокійні афіняни становили більшість.

Органи та інструменти демократії. Верховним органом демократичної влади є збори всіх дорослих громадян чоловічої статі (ekklésia), які у класичну добу відбувалися на пагорбі Пнікс за кілька кроків від Акрополя приблизно 40 разів на рік. Ці збори тривали цілий ранок, приблизно від світанку до опівдня. Розглядалися різноманітні питання: зовнішня політика була улюбленою цариною, але не бракувало й тем, пов’язаних із життям громадян, від виборів стратегів та інших посадових осіб до впровадження законів. Оратори змінювали один одного, починаючи з тих, що були більш похилого віку: у тих, хто ніколи не брав участі у публічних зборах, могло скластися враження, що виступає багато різних промовців, котрі вишиковуються у чергу, аби висловити свою думку. Насправді, публічний виступ (без мікрофона!) перед тисячами людей, без підготовки, потребує значної невимушеності та не менших здібностей. Відтак, більшість учасників обмежувалася тим, що пасивно слухала, а за необхідності голосувала простим підняттям руки.

Наступним, після зборів, за вагою органом влади є Рада п’ятисот. Основна її функція полягає у підготовці порядку денного зборів та відтак, ухваленні рішення щодо часу й способу обговорення кожного винесеного на розгляд питання. Крім того, вони мали юрисдикцію з усіх адміністративних питань, важливих для повсякденного життя спільноти. У них брали участь 50 громадян з кожної триби, обрані за принципом представництва від кожного дему. Кожна триба по черзі протягом 36 днів на рік виконувала обов’язки pritanía, або постійного органу, чиї члени розташовувалися у спеціальному приміщенні (bouleutérion).

На завершення картини маємо згадати посадових осіб. Їх було дуже багато (принаймні в IV ст. до н. е. їх налічувалося близько 700!), і свої обов’язки вони виконували протягом одного року, об’єднуючись у колегії з десяти осіб, по одному з кожної триби. За винятком кількох посад, які ми вже згадували, посадовців обирали шляхом жеребкування серед тих, хто мав бажання випробувати себе та зайнятися різними секторами управління містом.

Подібне подрібнення, постійне оновлення складу посадових осіб «звісно, не сприяло їхній ефективності, але ефективність й не була їхньою основною метою» (Пітер Джон Родс). Розуміння цього означає розуміння одного з центральних аспектів грецької ментальності, котра відкидає будь-яку форму професіоналізму. Ця система, однак, зазнавала багатьох коректив, що гарантували певний ступінь тяглості: відносна простота багатьох обов’язків, нагляд із боку Ради п’ятисот, обрання, а не призначення за жеребкуванням, найважливіших посадовців, та last but not least (англ. останній у переліку, але не за значущістю), існування безвісних, рідко згадуваних grammatéis, секретарів, які часто належали до стану рабів; вони були носіями досвіду, акумульованого в царині їхньої компетенції.

Суди. Щороку, як завжди в результаті виборів зі списку бажаючих, жеребкуванням визначалися 6000 громадян, єдиною вимогою до котрих було досягнення тридцятирічного віку: ці чоловіки складали присягу та протягом наступних 12 місяців ставали міськими суддями. За майже неймовірну кількість днів, приблизно від 150 до 200 на рік, від світанку до заходу сонця, вони розглядали велику кількість справ відповідно до потреб. Ті, хто виконував ці обов’язки, щоранку на світанку прямували до певного місця на агорі, головній площі міста, й за надзвичайно складною процедурою жеребкування – вона сама по собі тривала понад годину! – отримували призначення до судів, що працювали в цей день. Ця служба була оплачуваною і, ймовірно, стала такою першою серед усіх.

Посадові обов’язки судді або присяжного полягають у тому, щоб у ролі члена журі зі змінним числом учасників – зазвичай, від 201 до 1000 громадян – допомагати процесу, котрий полягає в заслуховуванні промови того, хто висуває обвинувачення, та промови захисника у відповідь, що мають вкластися у заздалегідь відведений час, який контролюють за допомогою клепсидри (здебільшого близько години). Під час промов без жодного обговорення відбувається таємне голосування через спеціальні жетони, котрі кидаються до урни. Якщо обвинувачений буде визнаний винним, на наступній, коротшій, сесії буде вислухано пропозиції обох сторін щодо призначення покарання. Шляхом фінального голосування обирається найбільш придатне для обох зацікавлених сторін покарання. Якщо тому, хто виступав з обвинуваченням, під часу процесу не вдавалося зібрати 20 % голосів, він підлягав суворому покаранню – аж до заслання або втрати громадянських прав. Це мало на меті запобігти такому явищу, як sicofanti, «професійні» обвинувачі, котрі жили за рахунок наклепів або часто шантажували багатих громадян, загрожуючи їм притягненням до суду.

Багато судових розглядів насправді були політичними за природою. Часто влаштовувалися процеси проти стратегів та інших посадовців, під час котрих не встановлювалося жодної відмінності між скоєними злочинами (корупція, шахрайство, неефективність) та простим невдоволенням частини афінян поведінкою певного посадовця або результатами якоїсь його ініціативи (наприклад, воєнного походу). Крім того, будь-який акт, рішення стосовно котрого було ухвалено на загальних зборах – у тому числі закон, указ або вшанування – міг бути оскаржений у суді, тобто обвинувачення могло бути висунуте проти людини, яка просувала цей акт на загальних зборах. У такий спосіб суди здійснювали суворий контроль над загальними зборами, тоді як їхні рішення перебували поза критикою, оскільки жодної форми апеляції не існувало.

Афінська імперія: демократія як свавілля. Феномен афінської демократії є невідокремлюваним від розвитку міста як імперії протягом V ст. до н. е. Передусім спостерігається безперечний хронологічний паралелізм. Між завершенням війни з персами (478 р. до н. е.) та початком Пелопоннеської війни (431 р. до н. е.) протягом періоду, котрий в античності отримав назву pentecontetia (тобто, простіше кажучи, «період п’ятдесяти років»), Афіни мали тридцять років абсолютного розквіту (461–431 рр. до н. е.), які увійшли в історію як доба Перикла, епоха, на яку припало радикальне впровадження демократичних механізмів. У ті самі роки Афіни перетворюються на місто-гегемон у грецькому світі та стають на чолі свого роду імперії, до складу котрої входять близько сотні полісів Греції, Малої Азії та частини Єгипту.

На хвилі великої перемоги над персами та з офіційною метою продовження війни в 477 р. до н. е. було засновано лігу, котра своїм центром, місцем проведення зустрічей та зберігання спільної казни обрала священний острів Делос. Із вражаючою швидкістю під проводом сина Мільтіада (бл. 550 – бл. 489 рр. до н. е.) Кімона ця ліга перетворюється на інструмент афінського домінування.

Поступово міста, що входили до Ліги, мали приймати її систему мір та ваги, монети, контролю підлягала їхня судова діяльність (судові процеси їх столиць відбувалися безпосередньо в Афінах). Окрім сплати данини, вони зазнавали й інших утисків, серед яких, у поодиноких випадках, було й заснування афінських колоній на їхніх землях.

До цього додаються й політичні «вказівки» з боку міста-гегемона, котре віддає перевагу – й інакше ніяк не може бути – встановленню демократичних режимів (навіть якщо це не є нагальною необхідністю). Нарешті, найтривожніший момент: абсолютна неможливість вийти з Ліги під загрозою негайного збройного втручання Афін. Саме в результаті подібних більш або менш тривалих облог впали острови Наксос (465 р. до н. е.), Тасос (463 р. до н. е.) та Самос (439 р. до н. е.).

У цьому контексті триває також, до того ж успішно, війна проти персів. Противагою процвітанню епохи Перикла виступає жорстокий, агресивний та цинічний імперіалізм. Імперія, чиї ресурси спрямовувалися до Афін, була абсолютно унікальним рішенням, як показує надзвичайно складне IV століття.

Лідер та маси: Перикл. Перикл походив із надзвичайно шляхетної родини: його батько Ксантіпп належав до стародавньої родини Бузигів, а мати, Агаріста, була з Алкмеонідів. Він був відмінним оратором, вишуканим і чарівним нонконформістом та домінував у політичному житті Афін протягом тридцяти років, аж до смерті у віці понад шістдесят років у 429 р. до н. е. Його лідерство було настільки безперечним та обтяжливим, що надихнуло Фукідіда (ІІ 65.9), котрий був його великим шанувальником, на знамените твердження: «За назвою це була демократія, але фактично влада перебувала в руках першого громадянина».

Перикл насправді є лише найяскравішим – і найщасливішим – прикладом добре знаної та, звісно, не обмеженої лише Стародавньою Грецією схеми, за якою народом у його завоюваннях керують особистості, які вийшли не з народу та набули відповідних знань та навичок, аби бути здатними практикувати необхідне лідерство. Справді, prostatai tou démou, «народні вожді», у грецькій історії зазвичай є відданими справі аристократами. Проте здобутки афінської демократії через це не мають бути спростовані. Тисячі людей низького походження без жодних спеціальних знань уперше в історії присвячували значну частину свого часу громаді, вони її почули, вони її любили, вони допомогли їй зростати. У певних випадках їм вдалося досягти позитивних результатів та фактично подолати величезні розбіжності, які існували протягом багатьох століть, між ними та нобілітетом, який виводив своє походження від богів. Звісно, аби досягти цього, довелося припуститися багатьох помилок та вчинити багато несправедливостей, вони зловживали становищем стосовно інших народів. Однак магістральний шлях, яким вони прямували, був надзвичайно важливим в історії людства, і його не можна пов’язати лише з однією особистістю, оскільки йдеться про досвід, що набув продовження понад століття після смерті цієї особистості.

Аристократи і демократія. Афінська демократія виявилася тривалою, й аристократи отримали від імперії всі свої переваги.

За винятком тих, хто був обмежений у правах, тобто зазнав остракізму або інших заходів за рішенням народу, небагато афінських аристократів зробили вибір на користь віддалення від міста під час тривалого періоду радикальної демократії.

Причина, через яку мало хто вирішив залишити батьківщину, полягає в тому, що успіхи демократичного врядування та імперського домінування в Афінах гарантували чималі переваги, у тому числі й багатіям: вони могли й надалі отримувати прибуток від своєї власності без загрози утримувати військові сили поліса (доходів імперії для цього було більше ніж досить), не говорячи вже про інші численні переваги життя в такому потужному місті, що гарантує зростання власних статків. Відтак, втілюється свого роду concordia ordinum, завдяки чому в Афінах протягом першого століття демократії, наскільки ми знаємо, не відбулося жодної спроби олігархічного заколоту.

Звісно, не всі заможні аристократи поводилися подібним чином: були ті, хто не залишав Афін, але жив у місті у свого роду екзилі, проте інші, і їх, здається, було набагато більше (хоча ми не ризикуємо наводити статистику, але вони були значно помітнішими), навпаки, обирали відкрите співробітництво з démos, шукаючи можливості впливати на його рішення. Перикл та Алківіад є найвідомішими їх прикладами. Оцінка їх «доброчесності» є вправою, яка приведе нас недалеко: ставки на кону надзвичайно високі, оскільки бути впливовим політиком в Афінах означає виконувати роль, рівних котрій на той час у світі було дуже мало або зовсім не було.

Порушення угоди: революція 411 р. до н. е. Мовчазну угоду між панівними класами та народом було порушено в момент, коли імперії починає загрожувати війна, й позиції багатих погіршуються. Катастрофа на Сицилії (415–413 рр. до н. е.) внаслідок захоплення фортеці Декелея позначила момент розриву. У місті, яке було налякане, розчароване та не знало, що робити далі, поки зграя аристократів швидко заробляла гроші, несподівано став відчутним брак того, що раніше скріпляло демократію: взаємної довіри громадян. Усі заговорили про змову проти демократії, окремі «незручні» особистості зникли, і в народних мас сформувалося уявлення про те, що заколотників було набагато більше, ніж насправді: те, що описує Фукідід, було фактично м’яким запровадженням атмосфери терору. Відтак, одного дня у травні 411 р. до н. е. відбулося те, що може пояснюватися лише такою атмосферою: народні збори «вчинили самогубства», зібравшись та одностайно проголосувавши за власний розпуск! Влада перейшла до Ради лише чотирьохсот чоловіків, обраних шляхом кооптації, котрі вигнали Раду п’ятисот з їх приміщення та взяли управління у свої руки, дуже швидко звільнившись від супротивників (як видається, небагатьох).

Не зрозуміло, який режим хотіли нав’язати Афінам після цих надзвичайних подій: у ті місяці часто говорили про конституцію, яка мала б закріпити повні права п’яти тисяч афінян, але їх перелік так ніколи й не був складений. Крім того, не зрозуміло, наскільки твердою була влада заколотників, передусім у зв’язку з обставинами, коли певна частина афінських громадян перебувала в той момент на Самосі, де був розміщений найбільший флот міста разом із численними його стратегами, зокрема такими, як Фрасибул та Фрасил: саме тут збиралася опозиція, рішуче налаштована на державний переворот. Зрештою, не зрозумілий також зв’язок між заколотниками та «кам’яним гостем» усієї цієї історії, Алківіадом: він присвятив себе надзвичайно складній грі із сатрапом Тіссаферном, з одного боку, шукаючи можливості залучити заколотників до Афін та, ймовірно, від самого початку підбурюючи їх до дій, а з іншого боку, прагнучи залучити афінський флот до Самоса, куди постійно надсилає сигнали, щоб згодом скористатися ним як deux ex machina для відновлення демократії.

Ситуація стає недостатньо зрозумілою, насправді, через той факт, що ті, кого ми для зручності називаємо «заколотниками», насправді не були об’єднаною силою. Серед них була представники «екстремістів», прихильників вузькоолігархічного правління та миру зі Спартою, котрий фактично означав би входження Афін до політичної орбіти суперника. Проте серед них були й прихильники поміркованої демократії – власне, тієї п’ятитисячної – котрі виступали проти будь-якої нерівної угоди зі Спартою та схилялися до уникнення надто різкого протистояння з démos.

Проте, вже за кілька місяців стає очевидною слабкість заколотників. Тимчасом як Фрасибул кличе Алківіада до себе на Самос, призначивши його стратегом та сигналізуючи таким чином про його «офіційне» повернення до демократів, в Афінах Рада чотирьохсот через внутрішні непорозуміння розпалася вже у вересні, тобто лише за чотири місяці. За цим настає правління, котре можна назвати «перехідним»; ним керує переважно Ферамен: у зв’язку з перемогою в морській битві біля Кізика у березні 410 р. до н. е. афіняни, вже позбувшись страху, що їх охоплював, відновлюють повну демократію, залишивши позаду цей темний період, що тривав не більше 10 місяців.

Поразка Тридцяти тиранів у Афінах. Минуло ще шість років, коли місто користувалося розкішшю відкидати пропозицію миру з боку Спарти та страчувати на смерть блискучих і непереможних стратегів. Навесні 404 р. до н. е. зголоднілі та зневірені Афіни були оточені Лісандром. Мирна угода чітко не визначала, яка конституція мала бути дарована місту, однак, за логікою речей, демократичний режим було відкинуто. Призначено 30 громадян, котрі отримали завдання розробити нову конституцію. Серед них ми знову бачимо Ферамена та, крім того, видатного інтелектуала Критія, учня Сократа та дядька Платона. Ці тридцятеро (яких у подальшому назвуть Тридцятьма тиранами) набувають влади наприкінці весни 404 р. до н. е.; їх завданням було укласти список із 3000 містян, котрим мали бути надані повні громадянські права. Решта мали перебувати під владою жорстокого уряду з необмеженими правами, котрий лише за кілька місяців відправив на смерть, вірогідно, близько 1500 осіб, прагнучи захопити їхні статки. Реакція демократів не забарилася. Фрасибул, що походив із Фів, де й знайшов собі притулок, разом із 70 супутниками захопив фортецю Філе. Звідти він спустився до Пірею, дорогою поступово збільшуючи своє імпровізоване військо. В одній з битв, що відбулися, певно, у грудні того ж 404 р. до н. е. (або пізніше, у лютому наступного року), смерть спіткала й самого Критія. Це фактично означало крах цього режиму. Призначена поспіхом нова комісія з 10 громадян, що складалася з найбільш поміркованих олігархів, керувала містом на новому етапі його історії, коли головна роль перейшла, як це й було неминуче, до Спарти. Тоді як Лісандр мав намір до кінця підтримувати представників найбільш радикальних олігархів, лідером котрих був Критій, цар Павсаній прибуває зі Спарти зі своїм військом та нав’язує компроміс, сприятливий для демократів, котрим знову довіряють місто (вересень 403 р. до н. е.). В обмін вони зобов’язуються дотримуватися широкої амністії стосовно тих, хто був визнаний винним протягом тих жахливих місяців (амністія не поширювалася лише членів ради з Тридцяти та Десяти). Крім того, олігархам, які виявлять бажання, дозволялося отримати притулок поблизу Елефсіна, де протягом двох років чинитиме опір маленька незалежна республіка.

Це був важливий момент у західній історії: вперше конституційний уряд, що отримав владу після диктатури, поставив собі питання, як поводитися зі скоєними у попередній період злочинами. Ця ситуація, на превеликий жаль, у подальшому повторюватиметься безліч разів.

Отже, у вересні 403 р. до н. е., трохи менше ніж за рік після завершення війни, Афіни відновлюють радикально демократичний режим. Дві спроби повалити його не дали жодного результату й загалом тривали лише протягом двох років. Завдяки цьому досвіду (й передусім останньому випадку) в IV ст. ніхто під час політичних дебатів навіть не насмілювався виступати проти демократії. Незважаючи на поразку у війні та потужну підтримку Спарти, ploúsioi та kaloikagathói, заможні та шляхетні, не змогли зробити Афіни «нормальним» містом, підпорядкувати його поміркованому правлінню, не говорячи вже про те, щоб перетворити його на «іншу Спарту», як гадали ті, хто мріяв про владу Критія та його соратників.

Можна шукати причини цього результату в слабкості тих аристократів, які очолювали антидемократичний рух: від неоднозначної постаті Ферамена до Критія, надто сповненого образи та ненависті, щоб стати гарним політиком. Або, ще ґрунтовніше, шукати ці причини у слабкості та внутрішній роз’єднаності очільників Спарти, які зовсім не були готові здійснювати тривалу гегемонію у світі, що став для них завеликим. Факт залишається фактом: афіняни продемонстрували таку надзвичайну прихильність до «їхньої» демократії, що змогли зберегти її на наступні 80 років.

Марко Бетталл