Читать книгу Історія філософії. Античність та Середньовіччя - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 31

Гіппій, який був народжений в Еліді та виконував численні дипломатичні місії в різноманітних містах Еллади, у Платона фігурує як Гіппій Більший (= 86 А 7 DK), котрий познайомився з Протагором, коли той уже був похилого віку, та був «значно молодшим» за нього. Оскільки Протагор народився бл. 490 р. до н. е, дата народження Гіппія може бути локалізована бл. 450 р. до н. е. Прославився він у 399 р. до н. е., коли Платон його згадав його в «Апології Сократу».

У філософії Гіппія переважала теорія «природи» (phýsis) та, як характерна для софістичного політико-морального мислення антитеза, теорія відносин між природою і законом. Підґрунтям цих теорій є онтологія, яка вбирає концепції, властиві елеатській традиції, що за посередництва мілетців були перероблені у плюралістичному напрямі, та яка була особливо близькою до Анаксагора. Згадаймо, що Мелісс, не відкидав, як Парменід, реальності множинності, що сама по собі є внутрішньо суперечливою, проте лише в ній не проявляються ті характерні риси довічності й незмінності, які є властивими Буттю. Для Гіппія реальність утворена множинністю «великих тіл сутностей, які існують для природи» (8 С 2 Untersteiner); вони представлені як hóla (цілісні), жорстка сукупність невідокремлюваного, що є «протяжною», та, відтак, утворюють між собою внутрішній зв’язок: зв’язок, який має висвітлювати, як цього не робить, зокрема, dialégesthai (діалектика) Сократа, що, безпідставно порушуючи реальність, у сполученнях, які не мають підґрунтя у природі (розбіжність між почуттям і субстанцією), втрачає свій об’єкт. Природа, втім, переходить до асиміляції жанрів, поєднуючи та приєднуючи органічні цілісності поступовою протяжною лінією, без стрибків. Аналітичному методу Сократа Гіппій у такий спосіб протиставляє на формальному рівні lógos, що розуміється як поступовий та структурований дискурс, а на рівні методу пізнання – енциклопедизм: функція останнього – реконструювати органічну цілісність знання, переходячи до поєднання справжніх сфер знання, які в комплексі охоплюють усе, що може бути пізнаним.

Гіппій насправді є строго послідовним дослідником багатьох дисциплін, які давала поєднувати його онтологія. З одного боку, він є першим мислителем, котрий зібрав разом чотири дисципліни, які багато століть по тому будуть названі quadrivium (арифметика, геометрія, астрономія та теорія музики) та які Платон у праці «Держава» поєднував подібним зв’язком як підготовчі до діалектики. З іншого боку, він був першим та, мабуть, єдиним софістом, хто розвивав історичні дослідження, як в історико-хронологічному, так і в історико-філософському плані. Як зрозуміло зі вступу до діалогу «Гіппій Більший», він присвячує свої дослідження першим мислителям, починаючи з Фалеса й з ще більш ранніх, Біанта та Семи Мудреців, і до Анаксагора; він є автором тексту під назвою «Зібрання» (Synagoge), з якого зберігся фрагмент, де демонструються подібні дослідження: від Гіппія, найімовірніше, саме з цього тексту, Арістотель отримує інформацію про Фалеса та його книгу «Alpha» для своєї «Метафізики». Крім того, Гіппій першим визначив царину досліджень науки archaiologia (археологія), яка має вивчати походження народу та його «давню історію», що розуміються в широкому контексті, який висвітлює також зв’язок із сучасною історіографією (згадаймо Фукідіда, VII 69).

Цей софіст з Еліди є також автором тексту під назвою «Імена народів», що робить його продовжувачем робіт логографів[18], а також важливої роботи історичного змісту, знаменитого «Переліку переможців Олімпіад». Завдяки йому Гіппій, будучи в цій царині наступником Гелланіка з Мітілени та попередником Арістотеля, зробив фундаментальний внесок в утвердження єдиної хронології для всіх народів Греції, поклавши її у підґрунтя їх спільної історії. До цього широкого поля досліджень долучаються, з одного боку, його гомерівські студії, спрямовані на те, аби виявити у головних героях зразкові типи, а з іншого – його специфічні дослідження музики та геометрії (у царині якої він виявився першим, хто провів дослідження квадратури кола, винайшовши так звану квадратису).

Можна бачити, що для Гіппія кожна реальність у цілому кваліфікується та природним чином пов’язується й співвідноситься з іншою реальністю такого самого роду. Підґрунтям для такого ставлення виступило поняття syngenéia (ознайомленість), яке Гіппій увів у свій дискурс-самопрезентацію в діалозі Платона «Протагор», де вона підтримує третю, важливішу вісь мислення софістів: політику. Він стверджує, що всі люди поміж собою є «близько пов’язаними, вони є знайомими та співгромадянами» – для природи, проте, не для закону. При цьому Гіппій не має наміру пропонувати ідеал єдності роду людського, проте на підставі концепції, яка вже повністю розвінчує природу, наголошує, що існує природна спорідненість, яка надихає на злагоду істинних мудреців. Саме вони пов’язані справжньою фундаментальною схожістю, яка виходить за межі штучних розмежувань, створених стінами, режимами та законами міста (які Гіппій визначає як «тиранію людей»). У такий спосіб народжується той самий, підкріплений потужним інтелектуальним зарядом ідеал дружби між схожими. У Гіппієвій sophói цей ідеал представляв той сорт аристократичного інтелекту, який у грецькому політичному мисленні набував дедалі більшої важливості.