Читать книгу Історія філософії. Античність та Середньовіччя - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 36

Сократівський метод вести розмову полягав у постановці коротких й доречних питань та, за визначенням Платона, є апоретичним, тобто виводить із правдоподібних передумов неправдиві висновки.

Для позначення цього методу загальновживаним є термін élenchos, який у сучасній грецькій мові означає «контроль», «випробовування» або «перевірка».

Сократівський élenchos є певною «перевіркою» переконань співрозмовника, нормою для того, кого вважають мудрим. Сократівське опитування стосовно того, у чому він називав себе експертом, наприклад, із мужності, полягало у висуненні певної вихідної тези p, з якої випливала певна послідовність передумов q, r…, що відповідали переконанням, невід’ємним від здорового глузду, проте з яких обов’язково походили наслідки, не сумісні з р. Отже, співрозмовник змушений зробити вибір та, не в змозі відмовитися від своїх основних переконань, відкидає вихідну тезу, визнаючи її помилковою. У такий спосіб, звільняючись від упереджень, спростовується знання чогось, що насправді не знали, та виникає стан aporía, буквально «стан безвиході», тобто співрозмовник втрачає здатність відповісти на початкове питання (що таке мужність?). Врятувати свідомість від власного невігластва – єдиний шляхом не потрапити у пастку amathía, або «подвійного невігластва», тобто невігластва, про яке ми не знаємо, адже гадаємо, що все розуміємо і, як наслідок, не бажаємо здійснити будь-яке дослідження істини.

Кінцевою метою сократівської перевірки є знання чеснот, що не утворюють переважного предмета досліджень. У Греції у V ст. до н. е. навчали читання, письма, рахування та тренувань тіла, проте не навчали того, що є добром, як і того, що підлягає заохоченню, а що – покаранню, не навчали законів. Не було морального виховання – й це кидається в очі Сократові – у нашому виборі цінностей у ньому покладаються скоріше на рутину, а не на осмислення та схвалення з боку вчителя. У V ст. до н. е. відбувається тріумф téchnai – із якого Софокл черпає елог з «Антигони» – проте, не існує ще téchne, якої б навчали, аби бути хорошими людьми. Мається на увазі модель, яку передбачав Піндар: те, що відбувається у природі. Це формує проблематику діалогу Платона «Менон»: чи здобуваються чесноти від природи, або через навчання, або випадково.

Аби заповнити цю прогалини в освіті, Сократ вважає моральним обов’язком кожного чоловіка запитувати себе, що таке мужність, правосуддя, стриманість та святість. Його парадоксальна теза полягає в тому, що пізнання чеснот є необхідною та достатньою передумовою того, аби бути доблесним чоловіком: як той, хто знає математику, є математиком, так і той, хто знає, що таке є благо, не може його не робити, як і той, хто знає, що є поганим, обов’язково його уникатиме. Подібне ототожнення чеснот і знання приводить до другого парадокса, тобто до заперечення akrasía, або «моральної слабкості», стану, в якому перебуває той, хто знає, що це є поганим, проте все одно робить, адже його штовхає бажання, чи прагнення отримати задоволення, – типовим сучасним прикладом цього є курець.

Набуття морального знання, втім, є лише кінцевою метою, на яку спрямоване Сократівське випробування і якої важко досягти; élenchos має також ближню мету, що її може досягти кожний, яка полягає у прийнятті способу життя, що узгоджується з lógos béltistos, тобто з тими переконаннями, які є на певний момент найкращими результатами, котрі пройшли повторне випробування шляхом élenchos.

Лише в одному діалозі, у «Теететі», Платон приписує Сократові «секретний» метод, що відрізняється від élenchos. Він це робить шляхом порівняння свого мистецтва і мистецтва повитухи. Сократ був сином повитухи з передбачливо (й підозріло) промовистим іменем: Фенарета означає «та, хто виводить чесноти на світло». Як повитухи допомагають дітям вийти з тіл вагітних жінок, так і Сократ допомагає думкам виходити з розумів чоловіків, у яких були пологові потуги. Його «повивальне мистецтво» зближувало його з Артемідою, покровителькою пологів, але «без пологів», оскільки, як і богиня, та на відміну від повитух, котрі були стерильними з біологічних міркувань, проте мали досвід пологів, Сократ ніколи не згенерував жодної думки.

Подібна близькість є причиною, через яку Академія святкує його народження в той самий день, що й день народження Артеміди, у шостий день місяця Таргеліона (травень – червень). Причина невігластва, отже, оновлюється: Сократ не є мудрецем, оскільки не мав вчителів, оскільки він не набув знання для здійснення особистого або спільного дослідження, а також тому, що він не створив власного знання. Отже, він опанував мистецтво маєвтики не задля набуття досвіду, а щоб практикувати його за волею бога як покликання.

Чим маєвтика відрізняється від élenchos? Насамперед у них різні адресати: Сократ може практикуватися в цьому мистецтві лише з тим, хто постав перед ним вже у стані aporía, що полягає в інтелектуальній вагітності. Молодий Теетет, наприклад, був занепокоєним, оскільки йому не вдалося утриматися від запитання, що таке знання, проте сам по собі він не мав ресурсів, аби відповісти, висловлюючи власні думки. Сократове повивальне мистецтво здатне припинити його спонтанні пологові потуги, допомагаючи йому «зрости» й, відтак, народити цю думку. Отже, найважливіший обов’язок маєвтики, полягає в тому, аби упевнитися в якості переконання, що народжується, щоб з’ясувати, чи воно є правильним та заслуговує на вирощення, або хибним та має бути відкинутим. Ця друга фаза маєвтики фактично полягає в élenchos, з тією відмінністю, що думка, яка підлягала перевірці, була згенерованою. У випадку з Теететом, єдиному, що пропонують діалоги Платона, результат є негативним: три переконання стосовно знання, народжені юнаком, були спростовані, залишивши його «спустошеним» та свідомим у власному невігластві й, відтак, готовим до нового дослідження.

Учень Сократа, який у «Хмарах» не доношує певну думку, не видається здатним розділити мистецтво маєвтики «Теетета», де ніколи не допомагають перервати думку, а тільки відкинути переконання, народжене помилково; подібним чином немає мотиву маєвтики у Ксенофонта.

Утім, маєвтичний мотив простежується й у Платона, який робить із Сократа – Сократа, який жив у його діалогах, повитуху філософії. Той, на кого спрямовувалася маєвтика, насправді не мав жодної здогадки про знання, однак, навпаки, за характером був схильним до дослідження істини: його стан спонтанної aporía, який запалили, але не обмежували словам Сократа, є нічим іншим, як невідкладністю філософського покликання. «Секрет» мистецтва маєвтики, відтак, Платон спрямовує на філософів, що читали його діалоги; отже, він зберігає унікальність того, ким Сократ був для нього й ким може залишатися бути цим для нас.