Читать книгу Історія філософії. Античність та Середньовіччя - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 34

Сократа не можна порівнювати з «колективною фотографією» на взірець тієї, що зробив англійський психолог Френсіс Галтон, накладаючи на одну фотопластину фотографії різних облич, намагаючись отримати картинку зі спільними для всіх характерними рисами. Кумулятивний ефект свідоцтв про Сократа залишається дуже поверховим, якщо його взагалі немає. Дотримуючись цьому методу, ми маємо обмежитися описом його зовнішнього вигляду та стверджувати очевидне, тобто те, що Сократ пробуджував інтерес серед співгромадян із дуже різною ментальністю, з якими полюбляв вести діалоги, проте вони були не згодні з його способом розмовляти з ними.

Троє безпосередніх свідків, Арістофан, Платон та Ксенофонт, сходяться у представленні Сократа як чоловіка не дуже гарного: з виступаючим животом (утім, блідого й виснаженого, за Арістофаном), із приплюснутим носом й виступаючими очима та губами; завжди босоніж та одягненим у незмінний потертий плащ. Якщо для Арістофана це є приводом для глузування, то Ксенофонт знаходить Сократові бичі очі «найпрекраснішими», оскільки «вони дивляться також по боках». Алківіад у діалозі Платона «Бенкет» порівнює його із зачарованими сатирами та зі створеними ремісниками силенами[21], у яких «коли їх роз’єднати навпіл, можна знайти всередині статую бога».

Портрет у «Бенкеті» віддзеркалює найдавнішу іконографічну традицію, яка підкреслює в Сократа риси силена, залишаючи красу його душі. Портрет скульптора Лісіппа із Сікіона, замовлений Лікургом як ретроспективна данина пам’яті Сократа, втім, близький до витоків протилежної традиції, що підкреслює ідеальні риси. Силеноподібний образ Сократа зберігається й за часів кінематографу. Зокрема, саме такий ми бачимо в однойменному фільмі Роберто Росселіні 1970 р., де поновлюється міфологема про Ксантіппу як «важку жінку», якою її описує Ксенофонт. Гнівливий та живий характер, що його численні свідчення приписували Сократові, представлений у фільмі «Бенкет» (1989) Марко Феррері. Зовнішній вигляд Сократа є першим характерним елементом його «дивацтва» (atopía), аномального для інтелектуала в очах греків, оскільки він порушує ідеали краси та чеснот як невід’ємних якостей (kalokagathía). Арістоксен, зокрема, свідчить про існування фізіономічної практики для підтвердження своєї здатності переконувати голосом та виразом обличчя. Цицерон переказує анекдот, згідно з яким фізіономіст Зопір визначив Сократа хтивим на підставі його зовнішнього вигляду, викликавши сміх Алківіада!

Арістофан є найдавнішим свідком: «Хмари» – єдиний наявний у нашому розпорядженні документ, створений за життя Сократа. У своїй пародії Сократ зосереджений на нових знаннях Периклової культури, й комедіограф виступає проти них на захист традицій. Висячі в кошику у повітрі під хмарами, Сократ, здається, виступає уособленням недобросовісного софіста, котрий продукує думки за платню.

Під захистом свого «метикування» (phrontistérion) він учить віддавати перевагу більш слабкій або несправедливій промові над промовою більш сильною або справедливою. Разом із тим від представлений і як нечестивий природознавець, котрий вірить у божественність Хаосу, Хмар та Мови, проте не вірить у Зевса, передвіщаючи обвинувачення, які будуть йому висунуті двадцять років по тому. У іншій комедії, «Птахи», Арістофан навіть вигадав дієслово (esokráton, v. 1282), аби показати ставлення до тих, хто «сократизує», тобто до тих, хто, як Сократ, має довге волосся та мало турбується про їжу та чистоту тіла. Жест Сократа, коли той підвівся на ноги під час вистави за п’єсою «Хмари», можливо, мав на меті те, щоб публіка мала можливість порівняти людину, котру вона знала, з модифікованим і деформованим фантазію образом, який мала зараз перед собою.

Ксенофонт присвячує Сократові чотири праці: «Симпосій» і «Апологію Сократа», однойменні роботам Платона, та «Книгу про господарство»[22] та «Спогади про Сократа». Ксенофонт був істориком, отже, детально відтворив політичні події, в яких брав участь Сократ; у «Спогадах про Сократа» він, як сократик, виступає на його захист. Окрім того, його відвідування Сократа припинилися перед подіями, що призвели до судового процесу та смерті, від яких залежали свідчення Платона та інших непрямих джерел.

Зокрема, з текстів Ксенофонта, присвячених Сократові, залишається незрозумілою причина, через яку його засудили до смерті: якщо Сократ був такою людиною, котру він описує, у афінян було би набагато менше приводів його засудити. Справді, у Ксенофонта не розглянуто причин людської та філософської atopía (дивацтва) Сократа. Його спосіб вести діалог є ендоксальним (стереотипним, традиційним), тобто побудованим на підставі загальновизнаних понять (éndoxa) задля того, щоб дійти до не менш загальновизнаних висновків; цей спосіб робить його, як Одіссея, найпереконливішим промовцем.

Окрім того, наведене Ксенофонтом пророцтво Дельфійського оракула робить Сократа зразком доблесті, якого варто прагнути: немає нікого ліберальнішого, справедливішого та розумнішого за нього. Як наслідок, він не визнає відкритий вираз невігластва (його «я знаю, що нічого не знаю», про яке ще поговоримо) та іронію, що є неминучим наслідком цього, за винятком основних свідчень Платона. На завершення, якщо одною з чеснот Платона є те, що він знайшов причину смертного вироку Сократа, то для Ксенофонта вона полягає в тому, що він просто не захищався, оскільки, будучи вже старим, не мав наміру жити далі, витримуючи муки свого віку.

Фрагментарними є відомості про Сократа в так званих молодших сократиків, які засвідчують його вплив у Афінах у V та IV ст. до н. е. До них належать, зокрема, з одного боку, Есхін зі Сфетта, а з іншого – Антисфен з Афін, Арістіпп з Кирени та Евклід з Мегари, які визначали себе засновниками шкіл, відповідно, кініків, киренаїків та мегарців – та, нарешті, Федон з Еліди, котрий також заснував філософську школу в місті, де народився.

Утім, першим опосередкованим свідком став Арістотель, що займав привілейовану позицію, оскільки відвідував Платона протягом двадцяти років і, відтак, був надійним джерелом. Його свідчення важливі, оскільки вони фіксують специфічний внесок Сократа у філософію незалежно від подій, які позначали його життя, водночас час відрізняючи їх від внеску Платона: ідентичність знання та чесноти; індукція; важливість, що приписується універсальному як об’єкту визначення.

У «Метафізиці», зокрема, Арістотель спостерігає, як Сократ знехтував дослідженням природи на користь питань етики (ta ethiká) та разом із тим створив підвалини платонівської теорії ідеї, розрізнивши універсальне й конкретні деталі, які його ілюструють, однак, не відокремлюючи їх, як це робитиме Платон (І 6, ХІІІ 4 е 9). Сократове дослідження починається з питання ti estí («що це є»): Сократ запитує себе, наприклад, що таке є мужність та шукає відповідь, яка її визначить в універсальний спосіб, тобто як унікальну річ, та не наводить переліку поодиноких мужніх вчинків. На цій підставі Платон доходить відокремлення мужності самої по собі та для себе (або ідеї мужності) від мужніх вчинків у емпіричному світі, де ми живемо, роблячи її об’єктом вищої, або пізнаванної, реальності.

Платон робить із Сократа персонажа своїх філософських текстів, що присутній у всіх діалогах, окрім «Законів», та у більшості з них є дійовою особою. Свідчення Платона, природно, збігаються зі свідченнями Арістотеля, проте у глибині не узгоджуються із Сократом Арістофана та Ксенофонта. Існує два головні мотиви, які привели більшість його критиків до того, аби віддати йому перевагу як найвідданішому послідовнику: на першому місці те, що Платон провів із пізнім Сократом значно більше часу, ніж Ксенофонт, і передусім те, що він зробив це, будучи філософом, тобто з тим спільним почуттям, що змогло створити поміж ними зв’язок як між обраними. На другому місці те, що він умів відтворити у фіктивних сценах своїх діалогів плюралізм поглядів, які мали афіняни стосовно Сократа, демонструючи повну обізнаність у цьому.