Читать книгу Історія філософії. Античність та Середньовіччя - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 35

Близько 430 р. до н. е. відбулася певна подія, яка прискорила інтелектуальну кризу, що вдарила по Сократові, віддаливши його від філософії природи. Дельфійський оракул, якого запитав його друг Керефонт, відповів, що немає нікого, розумнішого за Сократа, викликавши при цьому велике розгублення щодо того, як тлумачити ці слова. Сократ, насправді, був цілком свідомий того, що він не є мудрецем, проте знав також, що боги не можуть обманювати та, відтак, оракул говорить правду. Щоб розкрити смисл загадкової відповіді Піфії, він здійснює тривалу розвідку, розпитуючи тих, хто в Афінах мав славу мудреця, політичного діяча, поета або майстра-ремісника, аби знайти когось, хто би продемонстрував себе розумнішим за нього. Ця розвідка коштувала йому численних чвар, проте нарешті привела до розгадки таємниці: смисл пророцтва полягав у тому, що насправді жодна людина не є мудрою. Бог прислужився Сократові як приклад того, що найрозумнішою є та людина, котра, як він, усвідомлює те, що вона нею не є, тобто не є експертом у жодному знанні, що стосується «найважливіших речей» (ta mégista).

Отже, Сократове «велике незнання», незнання того, хто не є мудрим та при тому й не вважає себе таким, є «людською мудрістю», тобто визнанням, що її власне (людське) знання не варте нічого порівняно зі справжнім знанням (божественним). Це, природно, не означає, що Сократ не знає нічого: як усі, він є обізнаним у звичайних речах, знає, наприклад, що молодий Теетет є сином Ефронія із Суніону; крім певної послідовності моральних переконань, зокрема, те, що вчиняти несправедливість завжди погано. Навіть якщо пізніше, у добу еллінізму та в римську добу, сократівське ставлення буде втілено у форму парадокса, що згодом став звичайною фразою, «знати про незнання»[23], формулою, яка ніколи не трапляється в античних джерелах.

Розв’язавши загадку оракула, Сократ присвячує решту життя, у цілковитій бідності, тому, що сам він часто називає «служінням богові», тобто місії навчання афінян самопізнання та піклування про душу шляхом перевірки власних переконань. Подібна виняткова відданість перетворює його життя на філософський bíos (життя, життєвий шлях) та робить Сократа «батьком філософії», як його визначив Цицерон, а філософію робить способом його життя. Це не означає, втім, що він живе суто філософією та для філософії весь час, за винятком, наприклад, виконання політичних обов’язків. Так само його товариш Аполлодор у «Бенкеті» вважає, що філософствувати означає щодня знати, що говорить і робить Сократ. Слова, звернені до «чоловіків Афін» (ándres Athenáioí) під час судового процесу, які зберегла «Апологія» Платона, становлять його духовний заповіт: «насправді найбільшим благом для людини є говорити день у день про чесноти та про інші речі, про які ви чули мої дискусії, перевіряючи себе самого та інших, тоді як життя, що не здійснює випробування, не є життям для чоловіка» (38а). В історії західної філософії, можливо, лише Людвіг Вітгенштайн порівнював, як це тільки могла робити сучасна людина, Сократову присвяту чистій філософії з чимось «простим й інтимним», що було частиною його натури та чому ми зобов’язані спадщиною такого складного філософа, як Платон, та всіх інших філософій, на які надихнула філософія Сократа.

Усвідомлення власного незнання є необхідною умовою філософії як «любові до знання», оскільки кожна форма бажання передбачає відсутність бажаного об’єкта. Єдині речі, в яких Сократ називав себе експертом, – це ті, про які він дізнався від Діотіми, жінки з Мантинеї з пророчими здібностями, були насправді «речами кохання» (ta erotiká).

Саме в «Бенкеті», діалозі, який Платон присвячує темі кохання, з речей Алківіада постає вся atopía, дивність та унікальність Сократа, котрий не схожий на жодного чоловіка минулого або сучасності, за винятком сатирів та силенів: átopos означає буквально «та, якій немає місця» й що, відтак, не може бути класифікована. Позиція Алківіада є чіткою та достатньо добре віддзеркалює те непорозуміння з громадською думкою, до зіткнення з якою печально йшов Сократ: потворний зовні, проте з прихованим скарбом усередині, він був насправді обвинувачений як софістами, так й Алківіадом і, можливо також його суддями, за «іронію» (eironeía).

Відтак, за походженням сократівська іронія є засудженням, з яким інші звертаються до Сократа, або обвинуваченням його в тому, що він приховує перед своїми відвідувачами, ким він є насправді – тобто мудрою людиною, натомість демонструючи себе неосвіченою особою. Крім того, фактичний зовнішній вигляд силена змушує його здаватися нестримним, тимчасом як його поведінка відкриває всю його поміркованість (sophrosýne).

Його видатній фізичній здатності протистояти стражданням (kartería), наприклад, холоду й втомі, – як у Потідеї, коли він залишався твердо стояти на ногах від світанку до світанку наступного дня без їжі та відпочинку, відповідає настільки ж рідкісна моральна сила стосовно тілесних насолод (enkráteia), зокрема, красі молодого Алківіада він опирається, залишаючи його розчарованим та з розбитими сподіваннями. Водночас саме по собі усвідомлення не-мудрості є певною формою інтелектуальної поміркованості, що відповідає за домен пристрастей у моральній царині. Це обвинувачення у приховуванні походить із непорозуміння між справжньою натурою Сократа, який цікавиться молоддю задля її освіти та піклування про їхні душі, а не для того, щоб обмінювати свою так звану мудрість на фізичну красу, як вважав Алківіад та як це було у традиційних стосунках між зрілим і молодим коханцями.

Останньою характерною рисою сократівської atopía була здатність заворожувати своїх слухачів, як сатир Марсій, однак робив він це «простими словами», без допомоги музики. Переконливий ефект його lógoi спрацьовує навіть за його присутності, незмінно повторюючись незалежно від того, хто їх промовляв і слухав. На захист вищого блага людського життя, що оцінювалося, Сократ йде назустріч смерті.

«Клопоти», які його філософська місія спричинила у співрозмовників, маються на увазі в образі, який він обирає, щоб описати самого себе перед суддями: як ґедзя, що пришпорює велику й ліниву породисту кобилу, бог умістив Сократа поруч із містом. Три офіційні обвинувачення з’являються під час тривалого, принаймні протягом двадцяти років, визрівання нетерпимості, яку афіняни демонструють стосовно його atopía. Перше обвинувачення, у безбожництві, полягає в тому, що він не вірить у богів поліса (атеїзм), воно народжується через нерозуміння божественної природи місії Сократа, що походить від оракула Аполлона, котрого Сократ евфемістично називає «бог», та передусім через революцію, яку він здійснює в західній теології.

Як визнає історик античної філософії Грегорі Властос, Сократ уперше утвердив принцип, за яким необхідний атрибут божества становить те, що воно є добрим, всупереч загальному відчуттю греків; принцип, який постане в центрі освітньої реформи, описаної в «Державі» Платона. Отже, Сократ вірить у богів міста та Греції, проте не в той самий спосіб, як інші греки.

Друге звинувачення у безбожництві полягало в тому, що він вводив у полісі нових богів (гетеродоксія). Воно уходить своїм корінням у «стародавні обвинувачення», сформульовані Арістофаном у «Хмарах», та народжується від власного зізнання Сократа в тому, що він продовжує інколи керуватися «чимось божественним або демонічним» (theión ti kaí daimónion), певним голосом або знаком, який проявляється ще відколи він був хлопчиком, з єдиною метою підштовхнути його зробити щось несправедливе, наприклад, зайнятися політикою або відвідати когось. Отже, жодного нового бога або демона, є лише божественний або демонічний знак, який Платон, на відміну від Ксенофонта, описує лише як перешкоду й у якому сучасники хотіли розпізнати голос свідомості.

Насамкінець, третє обвинувачення, у розбещенні молоді, видається несумісним із його відкритим визнанням неуцтва та постійним запереченням того, що він є вчителем, що було очевидним наслідком того, що він нічого не навчав. У підґрунті цього останнього обвинувачення перебувають, певно, два міркування. Перше міркування політичне, тобто погані результати політичної кар’єри Алківіада, Критія та Карміда, які ревно відвідували Сократа й протягом певного періоду входили до його synousía, тобто «єднання» на рівних без поділу на вчителів та учнів, що полягало у проведенні часу у взаємному випробуванні власних переконань. Тут були особистий мотив; ним стала риторична ганьба, яка лягла на мудреців міста, коли молодь публічно висміяла їхній досвід, імітуючи Сократа та його спосіб вести діалог.

Слова, з якими Алківіад звернувся до учасників симпосію в 416 р. до н. е., спричинили, зрештою, судження Платона щодо «афінських мужів», які засудили Сократа: «ви добре знаєте, що жоден з вас насправді його не знає» (Бенкет, 216 c-d).