Читать книгу Історія філософії. Античність та Середньовіччя - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 25

Хто такий софіст? Саме таке питання ставить Сократ у діалозі Платона, котрий саме має назву «Софіст». Сократівська концепція філософа унеможливлювала залучення до софістів таких мислителів, як Горгій, Фрасімах або Продік. Тоді, хто такі софісти? Софісти – це експерти знання, наділені непересічними методологічними здібностями в мистецтві слова та судження. Сьогодні ми б сказали, що вони професіонали в царині культури. В Афінах вони знаходили ідеальну публіку, котра, звісно, не очікувала від них уроків філософії, як цього могли би захотіти ми сьогодні або як це замислював собі Платон у своїй школі. Ця публіка гарно платила за можливість випробувати енциклопедичні знання Гіппія або за допомогу в надзвичайно віртуозних спорах Протагора, який своїми бесідами був здатний невимушено переходити від доведення якоїсь тези до захисту її протилежності.

Знання софістів мало практичний характер та пов’язувалося з корисністю. Софіст практикував філософію як професію, присвячену освіті громадян, котрі вміли діяти й міркувати, виходячи з практичних потреб, поставлених дійсністю. Афіняни, які обмірковували винищення жителів Мелосу, насправді більше цікавилися позбавленими упереджень політичними рефлексіями Фрасімаха, зокрема, його визначенням правосуддя як права сильнішого, ніж Парменідовою онтологією або питаннями щодо arché іонійських природознавців.

Тоді ким був Сократ? Образ Сократа, який ми можемо розгледіти на горизонті всіх свідчень – чітко сформульованих або фрагментарних – його сучасників, постає неоднозначним і парадоксальним. Залежно від того, як тлумачити ті його риси, що лежать на поверхні, він, як мінлива істота, може перетворюватися чи то на сповнене пороків та пристрастей чудовисько, чи то на смішну карикатуру на дещо середнє між філософом і софістом, що дотримується парадигми мудрого й бездоганного чоловіка. Ніцше пише: «Показово, що Сократ був першим великим греком, котрий був бридким», – як Терсіт у Гомера. За Арістотелем, ця його бридкість мала би бути здатною завдавати шкоди щастю людини: бичі очі, приплесканий ніс, плямисті губи, випнутий живіт, босі ноги та поношений плащ – і все це в очах фізіономістів перетворюється на живий вираз ласолюбства та надмірності, а його постійні відвідини молодих афінян видаються цьому підтвердженням. Утім, не тільки це: Ніцше також пише, що він «увесь був оповитий таємницею, сповнений прихованих мотивів, скритний», оскільки для того, щоб здобути прихильність юнацтва, Сократ удавав із себе невігласа, приховуючи свою мудрість. Так само й статуетки Сілена, про які Платон говорить у діалозі «Бенкет»: ремісники робили їх порожніми всередині, й за удаваною огрядною та схожою на тваринну зовнішністю цих міфічних лісних істот – які так схожі на Сократа! – приховане витончене зображення бога.

Сократ був першим великим огидним греком, ставши таким чином першим, хто зруйнував цю, здавалося б, непорушну ідею про kalokagathía, про союз краси і чеснот як невід’ємних якостей, що забезпечували інтелектуальну та моральну цінність певної людини та, на додаток, санкціонували його аристократичне походження. Ксенофонт навіть зміг зробити з нього модель свободи, справедливості та мудрості, позиціонувати його як того, хто здатен перед обличчям покарання на смерть спокійно розсудити, що не варто вкладати останні ресурси у спробу вижити, коли досягнув уже майже похилого віку, а продовжувати життя означатиме терпіти неминучі страждання.

Проте не ця поміркована та смиренна мудрість робить Сократа першим великим греком, принаймні для нас: його велич не може бути відокремлена від його atopía, від його дивакуватості та унікальності як філософа, котрого Платон зробив безсмертним, перетворивши на героя філософської думки та персонажа своїх філософських діалогів, на того, хто ховає справді дорогоцінне серце під зовнішністю Сілена. Сократ для нас є першим, хто вмів жити, ніколи не зраджуючи власні переконання через боягузтво або умовності, а постійно піддаючи їх критичній переоцінці для того, аби пересвідчитися в їхніх чеснотах та, відтак, цілком упевнено довірити кожен свій вибір та кожну дію найкращим роздумам, на які він був здатен. Він став першим, хто вмів узгоджувати мислення та дії, доводячи це аж до крайніх наслідків та, проте, не відступаючи навіть перед обличчям смерті; він збудував на цьому своє щастя, зробивши його нетлінним. Як пише сучасний філософ Роберт Нозік, вибір Сократа піти назустріч смерті, а не рятуватися, заперечуючи все, у що він глибоко вірив, зробив його смерть основною частиною його життя. Цей вибір перетворив його смерть на останній окремий епізод, який може пролити світло на все життя, зробивши його нетлінним.

Інакше кажучи, якщо його «учень» Платон для нас є великим філософським стимулом, – можливо, найвагомішим запрошенням займатися філософією, а «учень» його «учня» Арістотель постає вселенським розумом, що поклав початок науковій енциклопедії, то Сократу ми передусім завдячуємо прикладом, можливо унікальним, життя, присвяченого філософії.