Читать книгу Історія філософії. Античність та Середньовіччя - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 28

Горгій народився в Леонтині близько 480 р. до н. е. Він був учнем Емпедокла та в 427 р. до н. е. прибув до Афін як голова дипломатичної місії міста, яка просила Афіни про допомогу проти Сиракуз. Величезний успіх, який отримували його конференції, відновився, коли після подорожей різними грецькими містами, він повернувся до Афін, аби виголосити славетну «Епітафію». Останні роки свого життя він проводить за Ясона, тирана Фери, де він і помер, здається, у понад сімдесятирічному віці. Горгій є автором «Трактату про неіснуюче», «Виправдання Паламеда» та «Похвали Єлені», й усі це роботи дійшли до наших днів.

Всі три тези, які Горгій демонструє у «Трактаті про неіснуюче», спрямовані проти філософії елеатів: нічого не існує; навіть якщо щось існує, воно є непізнаванним; якщо навіть існує та є пізнаванним, його не можна продемонструвати іншим.

Горгій приписує буттю ті самі визначення – неможливість думати про нього та вимовити його, – що Парменід пов’язував із «не-буттям». За допомогою першого доведення він зводить нанівець будь-яку можливість розрізняти буття та не-буття; шляхом другого доведення він руйнує Парменідову тезу про те, що не-буття не можна обміркувати й, відтак, пізнати. Він спростовує об’єктивістську концепцію мовлення, для якої мовний вираз є рівнозначним «прояву об’єктивної реальності» (deloún ta prágmata). Отже, загалом він пропонує іронічне, проте жорстке розвінчання онтології елеатів та, в останній тезі, доходить двох важливих висновків. З одного боку, він звільняє lógos від обов’язку говорити «існуюче», а з іншого – ставить проблему того, яким чином, насправді, відбувається спілкування.

«Похвала Єлені» відповідає на це, стверджуючи абсолютну автономію мовлення, а також його психагогічну функцію, емоційну та ірраціональну природу, завдяки чому воно здатне «вгамувати страхи, заспокоїти біль, викликати радість і збільшити благочестя» (82 B 11 DK). Звідси випливає визначення, яке Горгій дав поезії і яке враховуватиме Арістотель у «Поетиці», коли, визначаючи трагедію в термінах імітації, уточнює, що вона «приносить задоволення, що опосередковує жалість та жах», до очищення пристрастей. Функція логосу полягає, таким чином, у тому, щоб переконати розум слухача, обмежити його визначеними позиціями та прийняти подальший стиль поведінки: ця функція є спільною для поезії і риторики. Остання при цьому є мистецтвом «здійснення переконання» (А 28 DK), у якого немає іншої мети, крім даної, й з усіх інших мистецтво вона відрізняється тим, що все підкоряється їй спонтанно, а не через насильство (А 26 DK). У цьому контексті особливої важливості набуває поняття «омана» (apáte), що є спільною для поетики та риторики категорією: ця омана є засобом, за допомогою якого проявляє себе логос, і в царині поезії вона виконує суто позитивну функцію, оскільки дає змогу отримати доступ до сфери артистичної ілюзії. Саме тому, говорить Горгій, трагедія є «оманою, в якій обманщик спрацьовує краще, ніж той, хто не обманює, і той, хто припиняє обманювати, є мудрішим за того, хто обманювати не вміє» (B 23 DK).

«Виправдання Паламеда» присвячене тій самій проблемі, проте розглядає її в розвитку. Так, якщо в артистичній і риторичній царинах формальна конотація та психагогічна функція логосу набувають підсиленого звучання, істотно інакше це відбувається в царині юриспруденції, де суттєвим є сповіщення правди, тобто того, що насправді відбулося: відомство, якого не міг уникнути Паламед, несправедливо звинуватило його у зраді Одіссея. Вирок Паламеда, який не зміг засобами логосу довести іншим, що трапилося насправді, є трагічним результатом і тим самим укотре підтверджує, що у спілкуванні людей усе розігрується у площині симпатії між тими, хто говорить та слухає, у здатності переконати й зрушити affectus[17].

Концепція креативності логосу в політичному вимірі підтверджується роботою «Епітафія», якій приписується функція вираження загальних норм спільного життя, що є найбільш цінними та універсальними серед позитивних законів: у цій пластичній здатності й полягає «чесність дискурсів», яка виявляється в «точності законів» у такий спосіб, як «м’якість міфів» у «жорсткому правосудді».