Читать книгу Історія філософії. Античність та Середньовіччя - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 26

Софістика є показовим для грецької філософії другої половини V ст. до н. е. напрямом мислення, що історично збігається з утвердженням демократії в Афінах, спочатку з режимом, що представляв Перикл, а потім із радикальною пост-Перикловою демократією, які супроводжувалися заколотами та боротьбою між демократами й олігархами.

Афіни були також центром діяльності софістів, які в цей період досягають найбільшого розквіту, коли місто цілком можна було назвати, за висловом Фукідіда, «школою Еллади». Будучи різними за географічним походженням, за теоретичними інтересами та політичною орієнтацією, софісти мали дещо спільне в характерах і функціях. Вони позиціонували себе водночас як учителі політичних чеснот, як інтелектуальні хранителі концепції, що була чітко відокремлена від ученості, як нащадки та продовжувачі однієї з найбільш прославлених грецьких культурних традицій. Передаючи знання за винагороду, особливо серед панівних верств, вони самі часто залучалися до державних посад або до дипломатичних місій; вони займалися етикою, політикою, риторикою, а також теологією, теорією знання, аналізом мовлення. Розглядаючи критичний аналіз їхніх поглядів Платоном та Арістотелем, Гегель став першим, хто здійснив їх різку переоцінку, проливши світло на те, як софісти стали не тільки справжніми просвітниками Еллади, а й першими, хто всупереч орієнтації попередньої досократової філософії виступили носіями живого інтересу, спрямованого на людську дійсність у галузі етики, антропології та політики. Софісти справді наслідували також досократиків, оскільки не відкидали, як зазвичай вважається, ні онтологію, ні філософію природи, проте переорієнтували останню в релятивістському контексті. Зі свого боку софісті цілком усвідомлювали неповноту і дисконтинуїтет тих елементів, що вони вводили, порівняно з попередньою добою sophói[16]. Протагор пов’язує це з публічністю та політичним забарвленням слів софістів і одночасно вводить до обігу поняття «софістичного мистецтва», аби позначити як використання власне слів та знання, так і того вибору царини, що відрізняла сучасного софіста від архаїчних знавців та від пре-софістів Периклова кола. Гіппій, у свою чергу, присвячує історичне дослідження таким мудрецям, як Фалес та Анаксагор, і викриває визначну характерну рису софістів у їхній здатності поєднувати теоретичні зацікавлення та політично-практичні інтереси у публічній проєкції.

Софістика, крім того, не є простим зібранням різноманітних особистостей, які її утворюють, у своєму підґрунті вона має певну теоретичну цілісність, яку можна розглядати принаймні на трьох рівнях. Це засвідчується передусім розчиненням того тісного зв’язку між сферами буття, мисленням і мовленням (що свого часу були уніфіковані елеатами). Це стало першою причиною рішучого виникнення поняття lógos, яке розглядалося в його автономії, у широкому розмаїтті його функції та у всіх вимірах: діалектиці, психагогіці, естетиці. Крім того, софістика осмислює фундаментальні питання зв’язку між людиною і дійсністю, з якою вона стикається, дійсністю, що має бути осмислена та поставлена під контроль розуму та у будь-якому разі має підлягати використанню, інтерпретації та знанню, що забезпечує окремий предмет. Нарешті, це була доба, коли вперше виникають абстрактні політичні концепції, вписані у фундаментальні антитези між природою і законом, завдяки чому формується політична рефлексія, яка була позбавлена простих питань фактичної природи, пов’язаних із протиставленням частин, але наділена ефективною та широкою теоретичною значущістю.