Читать книгу Історія філософії. Античність та Середньовіччя - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 21

Анаксагор (499–428 рр. до н. е.), як і Емпедокл, з одного боку, та атомісти – з іншого, традиційно згадується серед так званих мислителів-плюралістів. На відміну від елеатів, які заперечували фізичне майбутнє, Анаксагор насправді вважав, що воно не є результатом простого обману чуттів. Утім, його не можна пояснити й у термінах народження і смерті, які більшість людей помилково застосовують до органів чуття. Це скоріше результат процесу змішування та поділу певної множини кінцевих складових, які самі по собі сприйняти неможливо (зерна). Ці складові є незмінними та довічними, отже, як такі відповідають параметрам буття за Парменідом.

Речі, що проявляються у природі, відтак, є тимчасовими результатами змішання незчисленних «зерен» різних за субстанцією речовин: землі, повітря, вогню, води, а також волосся, м’яса, твердого, рідкого, темного, світлого. Термін «зерна» відкриває, що Анаксагор у поясненні фізичних процесів повертається до біологічної парадигми, окресленої в іонійському середовищі. Арістотель у роздумах над теорією Анаксагора приховає такий підхід, увівши, серед іншого, найменування «гомоемерія», тобто «схожі часточки», замість терміна «зерна».

За Анаксагором, на початковій стадії «усі речі були разом», тому жодну з них не можна було відрізнити від іншої, аж допоки через кружляння не відбулося їх перемішання внаслідок втручання космічної сутності, незалежної та відокремленої від решти, що називається «розум» або «інтелект» (nóus). Процес обертання поступово сприяв тому, що складники, які були перемішаними між собою, відокремилися один від одного й поступово перекомпонувалися відповідно до механізму притягнення поміж подібним, так що утворюють з’єднання, які можна відчути та які характеризувалися тими «зернами», що наявні у більшій кількості. Крім того, процес поділу й агрегації продовжується у фізичних трансформаціях існуючого світу, у яких ніщо народжується із нічого, оскільки в усіх речах залишається маленька або велика часточка кожної іншої речі.

Поняття про певну розумну силу, якою є nóus, що ініціює космогонічний рух з певного стану подільності та відмінності стосовно природного світу (утвореного надзвичайно тонкою та чистою матерією), є важливою новацією у пресократичній думці. Насправді, атрибути, за допомогою яких Анаксагор характеризує nóus, є такими, що представляють його дещо божественним, й обожнення arché розглядається як спільна риса досократівських роздумів про природу. Можливого попередника його концепції можна розпізнати у теорії бога – управителя космосу, що належить Ксенофанові Колофонському, який «потрясає все силою думки» (21, В, 25, DK).

Утім, Анаксагорові приписується й перша теоретична модель дуалізму розуму-природи: модель, в якій виникають перші важливі позиції певної космологічної рефлексії, що зосереджена на проблемі телеології становлення.

Окремі важливі коментарі античних авторів розповідають, що nóus Анаксагора не тільки викликав потужний інтерес до його філософії, а й спровокував також розчарування та критичну реакцію мислителів, які приділяли увагу проблемі телеології, оскільки télos, тобто цілі подій у природі, зазвичай вважалися гарною метою.

Поняття про космічний порядок (представлене у самому понятті kósmos, найдавніша характеристика якого міститься у фрагменті 30 Геракліта) посідає центральне місце у грецькій космології аж від Анаксімандра. Проте в іонійській філософії подібний порядок зазвичай уявлявся як елемент самої природи, а визначення та обожнення принципів пояснення (пізніше названих archái) не супроводжувалася пошуками певного замислу певної божественної сили, як це інколи проступає в теорії Анаксагора. За це дорікає Анаксагорові як Сократ – персонаж у діалозі Платона «Федон», так і Арістотель у першій книзі «Метафізики».

У світлі діалогу про безсмертя душі, наведеного у «Федоні», зокрема, Сократ як дійова особа діалогу Платона вводить певного типу автобіографічний excursus[15], де згадує, як у свої юнацькі роки він залучився до «дослідження природи» й, зокрема, до вивчення концепції Анаксагора. Вона була насправді багатообіцяючою (на відміну від теорій інших природознавців, котрі ставили під сумнів принципи всіх матеріалів та механізмів) для пояснення за допомогою nóus того, «що є найкращим для кожної речі та, відтак, хорошим для усіх», або, іншими словами, «сили, яка їх розташувала найкращим чином». Читаючи тексти Анаксагора, втім, Сократ зрозумів, що в них ідеться про космічний розум, який, утім, не вважався певною простою механічною причиною руху. Так, все ж існує різниця між матеріальними чинниками, необхідними для переміщення речі (у випадку із Сократом у в’язниці це його сухожилля та м’язи), і тим, що дає змогу пояснити, чому дещо є гарним або ні (у випадку із Сократом, він безтурботно очікує, коли вип’є свою отруту, оскільки гадає, що так вчинити буде краще).

Арістотель у першій книзі «Метафізики», де він наводить огляд попередніх традицій філософської думки стосовно природи, дорікає Анаксагорові за те, що той використовує поняття nóus лише для пояснення самого початку космічного руху. Новітні дослідження приписують самому Сократові «телеологічний поворот», який став вищою точкою як його критики Анаксагора, вкладеної Платоном в уста його персонажа в діалозі «Федон» (імовірно, він особисто переробляв його), так й Арістотелевої критики.