Читать книгу Історія філософії. Античність та Середньовіччя - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 9

Коли в гомерівському «Гімні Гермесу», де переказується народження сина Зевса та Майї, бог-хлопчик, акомпануючи собі на лірі, у присутності Аполлона співає пісні на честь богів, він розповідає про народження світу, прославляє безсмертних згідно з рангом та народженням кожного з них та вказує, яким чином боги розподілили «вшанування».

Інакше кажучи, Гермес оспівує теогонію, чия структура є аналогічною тій, на яку музи надихнули Гесіода (Теогонія, 104–115): родовід богів та розподіл їхніх чеснот виявляються значно більш функціональними для репрезентації божества, оскільки вони привертають увагу до внутрішнього устрою світу богів та логіки їх розподілу, адже кожному божеству в структурі пантеону відводиться належне місце.

Складна структура родоводу світу богів сама по собі не є ні кінцевою метою, ні втіленням прагнень первісного мислення навести якийсь лад у політеїстичному хаосі. Йдеться, скоріше, про складний когнітивний інструмент, котрий, простежуючи генеалогічне дерево богів, накреслює карти сил, що діють у світі, та репрезентує їх через зв’язки спорідненості й способи народження. Такі видатні знавці античності, як Жан Рудхардт та Жан-П’єр Вернан, наочно продемонстрували, як приховані відмітні риси і прерогативи найдавніших божественних сил проявляються, деталізуючись, через їхнє походження. Наприклад, від подружжя Титанів, і відтак, від Уранідів, походять Гіперіон, «той, хто високо злетить», і Тейя, «божественна», а від них народжуються Геліос (Сонце), Селена (Місяць) та Еос (Ранкова зірка Аврора). Ці божества космосу, увібравши астральну спадщину батьків, виявляють її та водночас надають їй більш чітких та опуклих контурів. Діти Урана та Геї Океан (божественна річка, що оточує Землю) та Тефіда[6] (не плутати з Фетідою, дочкою морського божества Нерея та матір’ю Ахіллеса) утворили подружжя стародавніх водних божеств та дали початок усім Річкам (Potamoi) й сонму Океанід, дівчиськ-богинь, чиї імена говорять самі за себе щодо притаманних їм специфічних властивостей, пов’язаних із течією води (наприклад, Калліроя (Kallirhoe), «прекрасне джерельце», або Окіроя (Oryrhoe), «швидка течія»). Гесіод вдається до прийому каталогізації як для Океанід, так й для Нереїд, морських божеств, і репрезентує їх як сили води та наділяє промовистими іменами (наприклад, Галена (Galene), «штиль», Кімофоя (Kymothoe), «швидка хвиля», або Кіматолега (Kymatolege), «приборкувачка хвиль»), і ці базовані на образі хвиль теоніми прямують один за одним у довгому та мудро складеному переліку.

Причина народження божественної сили проявляється також у подіях, що супроводжують виникнення світу: від статевих органів Урана, що впали в море, точніше, від сім’яної рідини (áphros), що витекла з його фалоса, утворилася Афродіта, богиня, яка опікується статевими союзами та небезпеками, що їх супроводжують. З пролитої на землю крові Урана народилися Гіганти, до зубів озброєні божества-воїни, та Еринії, жахливі богині, котрі мстяться за пролиту кров. Шок, спровокований у всесвіті злочином Кроноса, втілюється не тільки у подібному подвійному способі народження, а й у родоводі Ночі: насправді саме в цьому місці сюжету дочка первинного Хаосу приводить у світ низку сил, що виражають смертність, старіння, слабшання та хвороби. У такій спосіб замальовується філігранна форма тендітного та делікатного життя, котрим буде наділено людство (Теогонія, 211–225).

Окрім структури родоводу, ще однією тяговою віссю пісні про теогонію виступає розподіл почестей. Він є ключовим поняттям еллінського політеїзму, на підвалинах якого за кожним божеством визнаються його timái, «чесноти», які співвідносяться з «часткою» (móira) тих, що має загалом спільнота богів. У поемі Гесіода розповідається, як через акти народження, укладення союзів, через альянси та конфлікти боги розподіляються по світу та як кожен із них зрештою отримує ту частку, що йому належить: Зевс стає верховним правителем, а Титани вирушають на заслання у глибини Тартару.

Сюжет про Прометея (бога, котрий викликав гнів Зевса, несправедливо розділивши м’ясо бика та поклавши край нерівності між богами і людьми) також входить до «міфу про спадковість». Він так само розвиває тему розподілу, оповідаючи про непереборну відстань між богами і людьми, між безсмертними, яким призначені вшанування жертвоприношеннями, та смертними, що приречені вшановувати богів. Доля людей остаточно була визначена з актом їх створіння, втіленим Зевсом через Пандору, цей прототип жінки, що викликає тривогу. Від неї бере початок родовід жінок, і водночас чоловіки отримують остаточне приречення до життя, сповненого праці, страждання та нещасть.

Встановлений Зевсом порядок вписаний у здатність сина Кроноса розпізнавати свою частку в кожному та підтримувати рівновагу між множиною сил, які розхитують всесвіт. Справді, перемога над Титанами та наступне здобуття Зевсом царських регалій є також результатом мудрої політики, яку він втілював: перед сутичкою він не тільки обіцяє наділити кожне божество часткою себе, а й опікується також тим, аби винагородити стародавніх богів, що приєдналися до нього, та виправити несправедливий розподіл чеснот на користь Кроноса, який вбачали раніше окремі боги. Звісно, верховний бог дотримується своїх обіцянок, й цей справедливий розподіл timái насправді стає першим актом його правління (Теогонія, 881–885). Крім того, встановлений Зевсом порядок є тим більш стабільним, як і нестатичним: нові боги можуть виходити у світ, між ними на Олімпі виникають конфлікти й непорозуміння, стосунки зі смертними потребують подальших уточнень. Через ті métis, що йому властиві, та свої привілейовані відносини зі сферою thémis, «норми», очільникові богів і людей дедалі вправніше вдається вправлятися з такою делікатною справою, як повторне обговорення timái. Про це свідчить, зокрема, чотири найважливіших гомерівських гімни (Деметрі, Аполлону, Гермесу та Афродіті).

Розподіл kosmos (всесвіту) між Кронідами дуже швидко знаходить відбиток у «Іліаді» (XV, 187–193), коли Посейдон у полеміці із Зевсом пригадує, що три області всесвіту були розподілені між трьома синами Кроноса: Аїду передано вхід до підземного світу, Посейдону – морське царство, а Зевсу – ефір та небо, тоді як земля та Олімп залишаються спільними.

Тут ідеться не про альтернативний порівняно з оповіданням Гесіода розподіл, а про його уточнення. Не варто забувати також, що наділяючи Посейдона автономією щодо Зевса, цей сюжет у Гомера завершується тим, що перший із них зрештою потрапляє під вплив другого.