Читать книгу Історія філософії. Античність та Середньовіччя - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 29

Хоча питання про те, чи можна або ні ідентифікувати софіста Антифонта з Антифонтом із Рамнута залишається відкритим, дата його народження локалізується бл. 470 р. до н. е., тоді як смерть, якщо він був Рамнутським та належав до членів олігархічної Ради чотирьохсот, припадає на 411 р. до н. е., на період, що не є надто пізнім для того випадку, якщо це був софіст, котрий вважається сучасником Сократа та Протагора. Антифонт народився в Афінах та є автором трактату під назвою «Істина», від якого збереглися різні фрагменти, відновлені за Оксіринхськими папірусами, а також трактату «Про згоду».

Певно, у «Істині» (чия назва заявляє про полемічні наміри автора на противагу однойменній роботі Протагора) висловлена теорія дійсності, основи якої реконструйовані в широковідомій роботі Арістотеля (87 В 15 DK); звідси випливає, що Антифонт позначає як arrhýthmiston («позбавлене форми») те, що є фундаментальним у певній сутності, її глибинну природу, елементарний базис, від якого все інше набуває форми через успішні втручання, що накладаються на нього. Для Антифонта природа (phýsis) і є тим невизначеним матеріальним базисом, який є умовою кожного формувального акту, що надходить ззовні та який водночас чинить опір у своїй елементарній сутності кожній спробі отримати його. Відтак, за Антифонтом, якщо ви поховаєте ліжко й під впливом процесу його розпаду утвориться паросток, то не виросте ліжко, яке є лише витвором відповідних умов і мистецтва, проте виросте дерево, яке існує у природі. З інших фрагментів постає, що Антифонт конструює свої концепції arrhýthmiston та phýsis у динамічне бачення дійсності як такої, що не має закінчення. Виходом із цієї дійсності видається той атеїзм, що критикує Платон в одному з пасажів «Законів» (889е), де Антифонт не називається безпосередньо, але натяк на нього є достатньо прозорим.

Переходячи від антропології до етико-політичної царини, Антифонт підходить до опису людського phýsis, передусім висвітлюючи природно-біологічну рівність людей (B 44 DK). Те, що співвідноситься з онтологічно-космологічним поняттям arrhythmiston, є природою, котра розуміється як внутрішня необхідність, як істинна автентичність людини, якій протиставляється nómos, тобто закон, що розуміється як зовнішня норма, котра має обмежену й умовну значущість. Антифонт характеризує правосуддя як не-порушення норм, встановлених містом. Проте закон сам не здатен запобігти його порушенню: він встановлює, що потерпілий постраждав, а злочинець його образив, але це не забороняє потерпілому страждати, а злочинцю ображати. Санкції також є непевними та неефективними, оскільки, щоб накласти покарання, потрібно використати інструмент переконання, за яким рівними правами користуються потерпілий та порушник. Відтак становлення істини в суді ризикує зазнати колапсу, й реальною є загроза того, що постраждалий підлягатиме і подальшим образам. Подібна суперечність викривається й в інституті свідчення: переконання Антифонта в тому, що не можна назвати справедливим той акт, коли свідок, який не отримав від обвинуваченого жодних пошкоджень, звинувачує його на підставі своїх суто правдивих свідчень, має сенс, тільки якщо подібна ситуація транспонується та судиться на рівні phýsis. Утім, безпристрасно реалістичним є інше його спостереження, згідно з яким свідок, що говорить правду, накликає пошкодження на себе самого, підставляючи себе під помсту з боку відповідача, засудженого на підставі його свідчень. Тому людина чинить правосуддя з максимальною користю для самої себе, лише коли це відбувається за присутності свідків там, де дотримуються положень природи: лише вони, насправді, є необхідними, оскільки передбачають покарання за їхнє порушення.