Читать книгу Історія філософії. Античність та Середньовіччя - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 24

Образ Гіппократ, котрий вважається засновником раціональної медицини, постає перед нами не завжди правдивим, частково у результаті пізнішої обробки його біографії та легенд, які створили його переважно уявний портрет.

Гіппократ народився в аристократичній родині в Косі в 460 р. до н. е. та лікував таких видатних пацієнтів, як Демокріт і македонський цар Пердікка. Він багато подорожував, переміщаючись зі свого рідного острова до Фессалії, мандрував з міста до міста, й це добре ілюструє спосіб діяльності давніх мандрівних медиків. Він прийшов на допомогу громадянам Афін під час епідемії чуми, очистивши повітря міста за допомогою запалення вогнищ, і помер у Ларисі між 375 та 351 р. до н. е. Його діти стали його першими учнями, хоча школа Гіппократа незабаром із прибуттям учнів ззовні перестала бути родинною; аби згуртувати їх усіх він напише свою «Клятву».

Corpus Hippocraticum

Під авторством Гіппократа дійшло близько шістдесяти робіт різного стилю та спрямування, датування котрих істотно відрізняється. Давньою є дискусія стосовно того, які з них насправді становлять «оригінальне ядро» та їх можна пов’язати безпосередньо з Гіппократом, а які належать учням із близького кола та написані у пізніший час. Окремі тексти містять однакові фрагменти, інші, здається, складені кількома авторами або одним автором на різних етапах його життя.

Усі пов’язані з Гіппократом тексти, як ті, що вважаються автентичними, так і ті, що містять теорії, схожі з ідеями вчителя, були в александрійську епоху зібрані в єдину колекцію, Corpus Hippocratum. Деякі роботи з цієї збірки, здається, справді були написані в культурному середовищі Коської школи: йдеться, зокрема, про «хірургічні» книги, де розглядаються поранення, вивихи та переломи, про трактат «Про природу людини», що містить формулювання гуморальної теорії, про книги «Епідемії», які містять перелік клінічних випадків захворювань, що вражали окремі області Греції у певні періоди року, про трактат «Про повітря, води та місцевості», який є підручником для мандрівного лікаря, котрий має бути добре інформований про географічні й кліматичні умови, які зустріне у своїй подорожі, про «Прогностику», де визначається метод розуміння розвитку хвороби задля призначення всеосяжного лікування, що передбачатиме також зміни всього способу життя, а також про «Клятву», в якій прописуються норми поведінки, котрих має дотримуватися лікар.

Інші праці, так звані Кнідські трактати, як видається, походять із Кнідської школи, що була «суперником» Коської. До них належить трактат «Недуги» та частина трактатів «Про хвороби». Нарешті, сюди тяжіє серія текстів філософського характеру, окремі з них давніші, як трактат «Давня медицина», праця про метод, а решта пізніші, серед котрих можна виокремити поняття, незвичайні для раннього гіппократизму.

Незважаючи на різницю у стилі, синтаксисі та, інколи, навіть теорії, серед усіх цих текстів можна розпізнати принаймні два спільних знаменники. Передусім це відмова від ідеї про божественне втручання в ґенезу хвороби, що висловлюється у трактаті «Священна хвороба». У цьому тексті відкидається поширена ідея про те, що епілепсія є посланим богами захворюванням. По-друге, це теорія про те, що до здоров’я та до хвороби, оскільки вони не є «божественними» явищами, потрібно звертатися в контексті phýsis («природи»).

Гіппократів метод

Гіппократів метод ґрунтується на дослідженні причин хвороби, для розуміння яких лікар має способи сприйняття та процеси мислення. Якщо здоров’я та хвороба належать до порядку природних речей, вони мають характеризуватися рисами, які можна сприймати п’ятьма органами чуття. Втім, недостатньо лише реєструвати явища, які відбуваються з тілом; лікар має вдатися до спостереження, що є справою інтелектуальною та селективною, і в результаті систематизувати дані спостереження за допомогою розуму (lógos), надавши тілесним симптомам певне значення та впорядкувавши їх на підставі знаків, що може сприйняти лише лікар. Ці знаки у певному контексті доповнюють необізнаність щодо справжнього внутрішнього стану тіла: слід пам’ятати, що анатомічне дослідження як науковий метод не є результатом зовнішнього спостереження та не практикувалося в Гіппократовій медицині.

У застосуванні власних органів чуття для отримання інформації про те, що відбувається з тілом, лікар віддає перевагу зору: бачити колір обличчя хворого, його очей, його продуктів виведення, те, як він тримає руки, спостерігати трусіння та спазми означає здобути відомості, корисні для складання історії хвороби. До цих даних лікар додає те, що він може сприйняти, торкнувшись тіла хворого, рівень його температури та вологості, реакцію на пальпацію живота, консистенцію виділень тіла, які надають важливі свідоцтва стосовно дисбалансу рідин внутрішнього середовища. Потім вступають нюх та смак: виділення організму, що мають поганий запах, загалом оцінюються як ознака негативного прогнозу, оскільки вказує на внутрішнє «порушення». Так само, якщо запах сечі набуває аномальної солодкості, особливо якщо це пов’язано з надмірним її виділенням, свідчить про діабет. Нарешті, слух надає дані різної природи: з одного боку, можна слухати звуки тіла, вловлюючи неприродні варіації, а з іншого боку, слух дає лікарю можливості отримати відомості, котрі не можуть дати йому ні вчителі, ні тексти. Це знання про пережиті хвороби, які можна отримати, лише слухаючи розповідь пацієнта (анамнез).

Реєстрація за допомогою органів чуття не обмежується тілом хворого, а зважає також на середовище, де він живе. Повітря, яким вони дихають, вода, яку п’ють та в якій миються, вітри, що пронизують їхні міста, виступають частиною світу phýsis, переносячи ті самі якості, що від них залежить рівновага тіла, здоров’я. Надлишок тепла, або вологості чи холоду додаючись до внутрішніх параметрів тіла людини, справді може спричинити розлад. Трактат «Про повітря, води та місцевості» складений спеціально для полегшення розуміння відношень між здоров’ям, хворобою та навколишнім середовищем та має також інституційне й політичне забарвлення: як показав Маріо Віджетті, режим тиранії, наприклад, накладає відбиток на тіла та характери підданих, роблячи їх слабкими й уразливими.

Отримавши всі відомості шляхом відчуття та спостереження, лікар може скористатися логічними здібностями для їх порівняння та впорядкування у послідовну історію. Відправною точкою є ідея про те, що хвороба – сутність не стабільна, а така, що постійно розвивається в часі, що вона має початок, період наростання інтенсивності, потім досягає кульмінації та зазнає кризи, котра може привести хворого до одужання або до смерті. Те, як хвороба розвивається в часі, має вивчатися з максимальною увагою, адже лікарі гіппократівської школи підійшли до формулювання теорії періодичності хвороб, або «теорії критичних днів». Так, за окремими трактатами, криза може настати на третій або четвертий день (триденна та чотириденна лихоманка), а на думку інших, хвороба розвивається протягом семи днів.

Для лікаря важливо встановити порядок, навіть числовий, що відповідає певному випадку. Лише через цей порядок та отримані знаки він може сформувати свого роду «банк даних», зібраний у процесі діагностики або «добору ознак». Саме так усе незначуще й випадкове буде відокремлено від того, що допомагає розумінню причин та майбутнього перебігу хвороби.

Поняття про прогноз є фундаментальним для гіппократівської медицини, адже йому присвячено окремий трактат «Прогностика» (pro-ghignósko, «знаю наперед»). Антична критика пов’язує його особисто з Гіппократом. Там йдеться про здатність лікаря простежити майбутню історію хвороби, завоювавши в такий спосіб довіру хворого. У цьому плані лікар вдається до того самого мистецтва віщування, що й жерці, але може й перевершити їх настільки, наскільки точнішою буде його проекція майбутнього. Проте, на відміну від «шарлатанів, магів та шахраїв», котрі практикували у храмах та на вулицях міст та були піддані нищівній критиці у трактаті «Священна хвороба», гарний лікар цілком усвідомлює відносність власного мистецтва, й хоча вилікувати всіх неможливо, а часом навіть непотрібно, він визнає силу phýsis як таку, що переважає сили медицини.

Філософія гіппократової медицини

Роботи зі складу Corpus по-різному відповідають на запитання про різницю між медициною та іншими практиками оздоровлення. Серед завдань трактату «Про мистецтво», який можна датувати кінцем V ст. до н. е., є виокремлення характеристик, які роблять із медицину певну téchne, тобто здатність отримати практичний результат (одужання), починаючи від знання, «чому» хвороба розвивається так або інакше. Найважливішою з цих характеристик, як наголошувалося, є виключення випадковості:

«Усе, що трапляється, трапляється з якоїсь причини, й тією самою мірою, якою ця причина проявиться, жодної випадковості насправді не існуватиме».

Медична téchne є продуктом поєднання теоретичних принципів і «вміти діяти» та спрямована на створення, точніше, на відновлення втраченого здоров’я. Вона відрізняється як від epistéme, абстрактного знання, що тяжіє до абсолютного виміру, так і від tribé, вправності ремісників, що базується на суто емпіричному процесі, «на спробах та помилках».

У Гіппократовій традиції лікування хворих є чимось глибоко відмінним від здатності надати форму посуду: гончар знає жести, якими це робити, й знає їх правильну послідовність, утім, аби його продукція була досконалою, у нього немає потреби знати теоретичне підґрунтя своєї діяльності. Гіппократів лікар, навпаки, щоб виходити у своєму знанні з досвіду, має необхідність виходити за його межі, залучаючи результати спостереження, котрі він зібрав у логічну систему, чия мета полягає в досягненні зміни природного стану.

Трактат «Про природу людини», який приписують улюбленому учневі Гіппократа Полібію, містить найбільш узгоджену систематизацію Гіппократової теорії «чотирьох рідин», на підставі котрої кров, мокротиння, жовта та чорна жовч, що містяться в тілі, відповідають категоріям тепла, холоду, сухості та вологості.

Рідини тіла та ці категорії перебувають між собою у збалансованому співвідношенні, що відповідають віку життя та статі. Здоров’я полягає в їхній рівновазі, а зміни їхнього стану (metabolé) означають збій (дискразію), хворобу. Кожний елемент природного світу, що складається за тими самими принципами, що й людське тіло (теплий, холодний, сухий та вологий), здатен проникнути до нього та змінити рівновагу-здоров’я.

Отже, хвороба є «зміною», продуктом певної «причини», що перебуває в навколишньому середовищі або в режимі, тобто у звичному житті пацієнта. Проте якщо існує причина, існує й можливість її передбачити: лікар може сформулювати свій прогноз, тобто, як ми бачили, «віщувати» перебіг хвороби. Замало лише стверджувати, що певна поведінка, їжа або клімат є шкідливими для здоров’я, адже варто ще вміти пояснити, «чому». У цьому принципі причинності як підґрунті клінічного методу Гіппократової медицини проявляється вчитель філософії, котрого можна спостерігати, зокрема, у діалозі Платона «Горгій».

Медичне мистецтво та гіппократова етика

У зведенні Corpus Hippocraticum немає текстів, спеціально присвячених медичній етиці, яку розуміють як сукупність принципів та норм, чітко виокремлених та незалежних від інших секторів рефлексії. Те, що часто вважається прикладом античної медичної етики, «Клятва», насправді є текстом деонтологічного характеру, тобто таким, що містить лише правила поведінки, властиві професії лікаря, котрі тільки частково можуть розглядатись як специфічні випадки більш загальних моральних настанов.

«Клятву» було створено як угоду перед пов’язаними з лікуванням божествами (Аполлоном, Асклепієм, Гігіеєю та Панацеєю, котрі перелічені у преамбулі), що схвалюють процес посвячення у професію. Ідеться про свого роду угоду про асоціацію, де обумовлено дотримання ексклюзивних професійних обов’язків, прописано, як діяти в інтересах пацієнта, виконуючи лише ті дії, на які здатен, а за потреби допомагати вчителю. До інших трактатів «Корпусу» увійшла також серія норм, що регулюють навіть зовнішній вигляд лікаря, як віг має поводитися на публіці, яким чином мусить вдягатися, підтримувати абсолютну стриманість стосовно медичних і немедичних фактів, що про них дізнався під час виконання професійних обов’язків.

Окрім цих основних настанов, не варто заглиблюватися далі в те, що є добрим, а що поганим у медичному мистецтві: благом є бути компетентними (техноетика) та керуватися у поведінці правилом правильного засобу, завдяки якому лікар здобуде повагу хворого. Лікар має звертатися до пацієнта спокійним тоном, його слова та жести не повинні здаватися грубими, оскільки він «відсторонюється для зручності», має уникати надто життєрадісної поведінки. До цих настанов, спрямованих на запобігання реноме поганого лікаря, додається відмова виконувати дії, які потенційно можуть призвести до смерті, такі як постачання ліків для евтаназії або переривання вагітності – тобто те, що відкрило шлях для прочитання «Клятви» Гіппократа також у світлі християнської етики.

Основним принципом Гіппократової етики, який увібрав у себе мету всієї медицини, є «бути корисним та не завдавати школи хворому» (primum non nocere у подальшій традиції). Медицина має «усунути страждання хворого та зменшити шкоду від хвороби, утримуючись від втручання у випадках, коли зло сильніше»: цей пасаж, що походить із трактату «Про мистецтво», встановлює неформальний моральний принцип, що отримав у літературі визначення «етичного натуралізму». Отже, моральний порядок базується на повазі до phýsis: гарний лікар сприяє встановленому природою порядку, уникаючи ризиків насильницького втручання. Перед невиліковними хворобами, де сила phýsis є більшою за медичну, лікар вдається до терапії, яка лише прибирає страждання. Загалом медицина розглядається як основоположна частина гармонійного цілого, що підкоряється законам необхідності.

Хоч у текстах «Корпусу» викладено різні теорії стосовно відносин лікаря і пацієнта, можна стверджувати, що увага приділяється переважно центральній ролі пацієнта в акті лікування: лікар мусить вдатися до синергії зі свідомим суб’єктом, цілком обізнаним у своїй хворобі та характерному для неї виходу, – це свого роду прообраз актуальної теми «інформованої згоди». Пацієнт не мусить пасивно отримувати накази та настанови; слухання вражень лікаря сприяє свого роду стосункам обміну, спрямованим на те, аби чогось навчитися у пацієнта, навіть якщо той низької культури. Не існує ні лікування без переконання хворого, ні зцілення без того, що лікар обізнаний у психологічному розвитку хвороби. Гіппократів анамнез, що спонукає хворого розшукувати у пам’яті нещодавню та далеку історію свого типу, є фундаментальним інструментом активних відносин, у котрих типові аспекти античного медичного патерналізму пом’якшуються через діалог і протистояння.