Читать книгу Історія філософії. Античність та Середньовіччя - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 32

Діяльність Фрасімаха, котрий народився в Халкідоні у Віфінії та є знаменитим передусім як ритор, припадає на останні три десятиліття V ст. до н. е. Він працював також у Афінах, як доводить цитата, наведена Арістофаном у роботі «Учасники бенкету» в 427 р. до н. е. Як і всі софісти, він займався філософією природи (85 А 9 DK) та створив численні праці як дорадчо-політичного, так і риторичного змісту.

Реконструкція його політичного мислення є вкрай непевною через сумнів у тому, чи він насправді поширював ті відомі тези, що приписував йому Платон у першій книзі «Держави». Не вдаючись до вирішення цього складного питання, можна обмежитися лише зауваженням про те, що все, що ми знаємо про інші шляхи історичного Фрасімаха, не є достатнім, аби ані підтвердити, ані спростувати спостереження Платона, які, хоча й у рамках гіпотези, можуть бути взяті до розгляду, обмежуючись першою тезою щодо суто політичного змісту.

Фрасімах Платона передусім стверджував, що кожне місто (демократичного, олігархічного або тиранічного спрямування) накладає на себе як nómos (номос, закон) те, що є корисним (symphéron) для домінуючої сторони. Аналогічно етичні та політичні чесноти мають конвенціональне походження: справжня людина насправді є слабкою та вимагає санкціонувати захист того, що природно є її слабкістю, а правосуддя є нічим іншим, як неповноцінність у силі. Несправедливість, із погляду чистої природи, є «більш сильною, більш гідною вільних, більш гідною тих, хто переважає» («Держава», 334 с). Утім, це досягається тільки у великих діях й одним ударом, оскільки вона буде покарана, насправді, лише якщо вдасться до мінімальних дій: несправедливість, доведена до своєї кульмінації, однак, є зазвичай безкарною та вказує на перемогу принципу, за яким переважне право належить сильнішому.

Це означає, що для Платонова Фрасімаха стародавній ідеал людини kalos kai agathós[19] розвивається в теоретизування стосовно верховенства найкращих у політичному вимірі, яке сприймає владу через акт крайньої упередженості, що відповідатиме природі тоді, коли той, хто домінує, й насправді буде найсильнішою людиною, Тим самим, згідно з нормами розуму, стає можливим як виправдати тиранію, як і, навпаки, викрити, що у підґрунті кожної форми правління перебуває насильство, невиправдане з точки зору phýsis. У такому баченні nómos не базується на жодному розумному підході та є насправді сам по собі необґрунтованим, він має значення тільки як акт, що накладається на місто владою тих, кому вдається здобути перевагу. Звідси можна побачити, як раціоналізм Платонова Фрасімаха добровільно визнає емпіричну констатацію, власне, як і саму ірраціональність реального, прийнятною та дієвою нормою оцінки.