Читать книгу Історія філософії. Античність та Середньовіччя - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 27

Протагор народився в Абдерах близько 492 р. до н. е. У Афінах він з’являється тричі: бл. 444 р. до н. е. (коли отримує від Перикла завдання керувати облаштуванням панеллінської колонії Фурії), бл. 423–422 рр. до н. е. (періоду, з яким пов’язуються події діалогу Платона «Протагор») та, нарешті, у 421 р. до н. е. Певно, він помер незабаром після цієї дати. Ми маємо перелік, далеко не повний, його текстів, серед яких фігурують «Антилогії», «Істина» або «Нищівні дискурси» та книга «Про богів».

Перший акт філософії Протагора був антиелеатським: ми знаємо, що він склав текст «Про сутність», спрямований проти тих, хто підтримував цілісність буття, яку він спростував за допомогою численних аргументів (80 B 2 DK). Відповідно до цього, Протагор встановив фундаментальне твердження «Антилогії», котре полягало в тому, що відносно кожної речі існують два взаємно протилежні дискурси (А 1 DK). Це твердження, що перегукується з базовим мотивом мислення Геракліта, тобто з тим, що суперечність розуміється як структурний закон дійсності. Тимчасом як в елеатизмі суперечність постає параметром, що ставить під сумнів справжність – істинність тієї сфери, де воно проявляє себе (dóxa), таким чином і є мовленням, для Протагора суперечність – це параметр, не відокремлюваний від дійсності, й саме тому він підтверджує всі погляди та дискурси, які, по суті, зводяться до фундаментального протиставлення твердження та заперечення, структурних елементів антилогії. Звідси походить знаменита теза про людину як мірило всіх речей (homo mensura). Її висловлено у праці «Істина», де він до того ж іде далі в цьому напрямі, вказуючи також критерій, на підставі якого можна оцінювати це протиставлення: «людина є мірою всіх речей, які існують, – що вони існують, неіснуючих – що вони не існують» (B 1 DK).

Цією тезою Протагор руйнує Парменідову альтернативу «існує–не існує», встановивши, що буття і не-буття не є мірилами дійсності-справжності кожної речі, проте, навпаки, людина є мірою буття, як і не-буття. Для людини це означає, що кожна людина (а не людина взагалі) виступає суб’єктом пізнання. Водночас застосування терміна chrémata («речі») дає змогу зрозуміти, що Протагор протиставляє себе також Анаксагорові, встановлюючи, що елементом, за яким розрізняється множинність речей, є не верховний принцип, який діє у космосі, тобто Nous (Інтелект), а окремо взята людина, котра раз у раз її сприймає та виносить судження. Послідовне застосування такого принципу виявляє себе в обережному агностицизмі, який Протагор висловлює в теологічній царині, коли стверджує: «Дивлячись на богів, не можна сказати ні що вони існують, ні що вони не існують. Насправді, існує багато речей, які перешкоджають цьому знанню: нечіткість самого питання й швидкоплинність життя людини» (B 4 DK). Гносеологічний суб’єктивізм та релятивізм довершуються на онтологічному рівні так званою стриманою доктриною Протагора, що розвиває типову для пізньої течії Гераклітова вчення тезу: жодна річ сама в собі й по собі не є одною, проте всі речі, про які ми говоримо, що вони існують (використовуючи неправильний термін), насправді завжди стають такими.

Суб’єктивізм Протагора компенсується впевненістю в тому, що людина шляхом обережного використання мовлення може конструювати дискурси, які, не будучи більш істинними, ніж ті, що відповідали емпіричному сприйняттю та визначенню будь-якої іншої людини, постають, логічно та лінгвістично, більш правильними, та, відтак, «сильнішими», кращими. Це був домен orthoepéia («правильності мовлення»), й у цьому полягає сенс протиставлення, яке Протагор встановив між «слабкішим дискурсом», отже, тим, який легко спростовується, і «сильнішим дискурсом» (B 6b DK), що є суворішим та більше здатний протистояти спростуванню. Увага до механізмів мовлення, які Протагор досліджував у їхній морфології, граматичній структурі та в риторичному вимірі, пізніше приведе цього софіста з Абдер до формулювання розбіжності між агоністичним і діалектичним використанням лінгвістичного інструментарію. Діалектика народжується як необхідність конструювати дискурс, показовий для певної позиції, прагматично більш адекватний щодо розуміння дійсності, яку він озвучує: дискурс чіткіше структурований під кутом зору логіки, лінгвістики та аргументації та, відтак, здатний нав’язати себе не тільки тому, що він є більш переконливим, а й тому, що він є раціонально бездоганним. Чудовим прикладом такого orthótatos lógos («правильнішого дискурсу») є так звана теорія покарання Протагора, згідно з якою покарання певного злочинця має здійснюватися не відповідно до факту, котрий відбувся й котрий вже не можна змінити, а «з погляду на майбутнє», з виконанням попереджувальної, виправної та погрожуючої функцій.

Міф, який Протагор переказує у Платоновому діалозі, приводить до зв’язку його імені з текстом «Про первісний стан людини»: Протагор робить нарис історії людства, демонструючи здатність розрізнити соціальний та політичний рівні. Останній реалізується не тільки з конструюванням міста, чий стан можливостей забезпечений такими чеснотами, як «повага» та «правосуддя», що перебувають у спільному володіння всіх людей (з міфу можна побачити, як це стало результатом важкого та тривалого шляху, подоланого первісним людством), а також пануванням закону (nómos), якому усі мають підкорятися. Демократичне місто, Афіни, де всі могли бути sýmboulos, політичними «радниками» з питань загального ладу, становить приклад подібних ідеалів. Для функціонування такому місту потрібен і клас експертів із питань технічного змісту, та, крім того, діяльність софіста, котрий виконуватиме більш загальну пайдетичну, себто освітню, функцію.

Тут він укотре підтверджує, що існують думки та дискурси, не більш чи менш істинні, а більш чи менш корисні або шкідливі: отже, у царині знання існує певна оцінна градація, що стосується площини не істинності, а прагматичності. Й критерій дискримінації серед поглядів полягає у ступені їхнього відхилення від певної норми: відчуття хворого, для якого мед має гіркий смак, є не менш істинним, аніж відчуття здорової людини, але це не означає, що йому менше віддають перевагу та він є найгіршим. Таким чином, закон є, безумовно, «рішенням міста», проте, оскільки софіст має обов’язок роз’ясняти місту, які погляди є хорошими й прямими, а які – гіршими й не вартими уваги, то закон буде, врешті-решт, тим рішенням, що походитиме від переконання народу (démos) у результаті софістичного дискурсу. У такий спосіб демократична концепція Протагора супроводжується теорією еліти.