Читать книгу Пастушок і король ельфів та інші скандинавські казки - Коллектив авторов - Страница 3

Жив за давніх часів один молодий працьовитий селянин. Був у нього свій хутір із великими пасовищами й багато овець. Та ось він одружився. Дружина йому, на лихо, попалася ледарка. Цілими днями вона била байдики, навіть обід чоловікові лінувалася приготувати. Та чоловік не міг із цим нічого вдіяти.

Одного разу восени приносить він дружині великий мішок вовни й велить за зиму спрясти всю вовну й виткати з неї семирягу[5]. Дружина навіть не глянула на вовну. Час іде, а вона й не думає братися за роботу. Хазяїн час від часу нагадує їй про вовну, тільки вона й вухом не веде.

Якось раз прийшла до хазяйки величезна потворна баба й попросила допомогти їй.

– Я тобі допоможу, але й ти маєш зробити мені одну послугу, – відповідає хазяйка.

– Це справедливо, – говорить баба. – А що я повинна для тебе зробити?

– Спрясти вовну й виткати з неї семирягу, – відповідає хазяйка.

– Давай сюди свою вовну! – говорить баба.

Хазяйка притягла весь мішок. Баба скинула його на плече, як пушинку, і каже:

– У перший день літа я принесу тобі семирягу!

– А як я з тобою розплачуся? – запитує хазяйка.

– Ну, це дрібниці! – відповідає баба. – Ти повинна будеш із трьох разів угадати моє ім’я. Угадаєш – і добре, більше мені нічого не потрібно.

Хазяйка погодилася на цю умову, і баба пішла.

Наприкінці зими хазяїн знову запитав у дружини про вовну.

– Не хвилюйся, – відповідає дружина. – У перший день літа семиряга буде готова.

Хазяїн промовчав, але запідозрив недобре.

Тим часом наближалася весна, і хазяїн став помічати, що його дружина з кожним днем стає дедалі похмурішою й похмурішою. Видно, що вона чогось боїться.

Почав він у неї випитувати, чого вона боїться, і зрештою вона розповіла йому всю правду – і про величезну бабу, і про вовну. Хазяїн збагнув, що накоїла дружина:

– Що ж ти, дурна, наробила! – сказав він. – Адже то була не проста баба, а скеса, що живе тут у горах. Тепер ти під її владою, добром вона тебе не відпустить.

Якось раз пішов хазяїн у гори й набрів там на купу каміння. Спершу він навіть не звернув на неї уваги. Та раптом чує: стукає щось у камінній купі. Підкрався він ближче, знайшов щілину між каменями й заглянув усередину. Дивиться: сидить за ткацьким верстатом величезна потворна баба, ганяє човник і співає собі під ніс про те, що ніхто не знає, як її звуть. А ім’я її – Гілітрутт.

Та знай собі тче. Зрозумів хазяїн, що це та сама скеса, яка приходила до його дружини. Побіг він додому й записав її ім’я, тільки дружині про це нічого не сказав.

А тим часом дружина його від туги та від страху вже й з ліжка підводитися перестала.

Пошкодував її хазяїн і віддав їй папірець, на якому було записане ім’я велетки. Зраділа дружина, та все одно тривога її не відпускає: лячно, що ім’я виявиться не те.

Та ось настав перший день літа. Хазяйка попросила чоловіка не йти з дому, але він їй сказав:

– Ні-ні. Ти без мене зі скесою змовилась, без мене й розраховуйся, – і пішов.

Залишилася хазяйка в домі одна. Раптом земля затряслася від чиїхось важких кроків. Це з’явилася скеса. Хазяйці вона здалася ще більшою й потворнішою, ніж колись. Жбурнула скеса на підлогу шматок семиряги й закричала, аж стіни здригнулися:

– Ну, хазяйко, кажи, як мене кличуть!

– Сігні, – відповідає хазяйка, а в самої голос так і тремтить.

– Може, Сігні, а може, і ні, спробуй-но вгадати ще раз!

– Оса, – говорить хазяйка.

– Може, Оса, а може, і ні, спробуй-но вгадати втретє!

– Тоді не інакше як Гілітрутт! – сказала хазяйка.

Почула скеса своє ім’я й від подиву гепнулася на підлогу, аж увесь будинок затрясся. Правда, вона зразу ж підхопилася й забралася геть. І відтоді її в тих краях ніхто не бачив.

А дружина селянина була рада-радісінька, що позбулася скеси. А ще з того дня її наче підмінили, така вона стала добра й працьовита. І завжди сама ткала семирягу з вовни, яку восени приносив чоловік.