Читать книгу Пастушок і король ельфів та інші скандинавські казки - Коллектив авторов - Страница 4

Жив на півночі один селянин, який зазвичай кожної осені й зими вирушав на острови Вестманнаейяр ловити рибу. У селянина був син на ім’я Йоун. У той час він був уже дорослим. Йоун був хлопець розумний і кмітливий. Не раз батько брав його з собою на острови ловити рибу.

Якось восени батько відправив Йоуна на острови одного, тому що сам був уже не молодий і така робота була йому не під силу. Але перед тим, як Йоун поїхав, батько суворо наказав йому в жодному разі не зупинятися на відпочинок під скелею, що стримить на схилі пагорба, по якому проходить дорога. Йоун дав батькові слово, що ані лихо, ані негода не змусять його зупинитися в цьому місці, і поїхав. У нього було з собою троє коней: двоє в’ючних й один верховий. На зиму він збирався залишити їх в Ландейясанді, як зазвичай робив батько.

Йоун їхав без пригод, і ось нарешті він під’їхав до пагорба, про який говорив батько. Був полудень, і Йоун сподівався, що до вечора встигне проминути скелю. Але тільки він із нею порівнявся, як налетів вітер і почався дощ. Озирнувся Йоун і побачив, що зручнішого місця для привалу годі й шукати: і трави для коней багато, і є де сховатися від зливи. Не міг він збагнути, чому б йому тут не заночувати. Думав він, думав і нарешті вирішив залишитися. Розсідлав коней, стриножив їх і раптом побачив вхід до печери. Зрадів Йоун, перетягнув туди свої пожитки й розташувався повечеряти. У печері було темно. Не встиг Йоун узятися за їжу, як у глибині печери пролунало виття й плач. Йоунові стало моторошно, і він закликав на допомогу всю свою мужність. Дістав він із мішка з провізією в’ялену тріску, здер із неї шкіру до самого хвоста, обмазав рибину маслом і жбурнув тріску в глиб печери, крикнувши при цьому:

– Гей, хто там, бережися, щоб не забило! А коли хочеш, бери і їж цю рибу!

Незабаром плач припинився, і хтось почав їсти, голосно плямкаючи.

Йоун повечеряв і ліг спати. Раптом зашаруділа жорства біля входу в печеру. Він придивився й побачив страшну скесу, від неї йшло якесь дивне сяйво. Йоунові стало не по собі. Скеса увійшла в печеру.

– Чую людський дух у моєму домі! – сказала вона, пройшла в глиб печери й скинула на землю свою ношу. Склепіння печери здригнулося. Потім Йоун почув тихі голоси.

– Горе тому, хто за добро не заплатить добром, – вимовила скеса й зі світильником у руці попрямувала до Йоуна.

Вона привіталася з ним, назвалася на ім’я, подякувала, що він нагодував її дітей, і запросила його до себе в гості. Йоун прийняв її запрошення, і скеса, підчепивши мізинцем ремінь, яким були стягнуті його пожитки, перенесла їх у глиб печери. Там Йоун побачив два ліжка, на одному лежали двоє дітей. У кутку валялася величезна зв’язка кумжі[6], яку скеса наловила в той вечір, саме від цієї кумжі і йшло примарне сяйво, що налякало Йоуна.

– На чиєму ліжку ти будеш спати, на моєму чи на дитячому? – запитала скеса в Йоуна.

Йоун сказав, що на дитячому. Тоді вона поклала дітей на підлозі, а Йоунові постелила чисту білизну. Він ліг і миттю заснув. Прокинувся він, коли велетка принесла йому вареної кумжі. Він їв, а вона займала його бесідою й виявилася ввічливою та веселою.

– Чи не зібрався ти на острови ловити рибу? – запитала вона.

Йоун відповів, що саме туди він і йде.

– Ти вже найнявся на якусь шхуну? – запитала скеса.

– Ні, – відповів Йоун.

– Зараз там на всіх ботах і шхунах команди вже набрано, – сказала велетка. – Більше вони нікого не візьмуть. Вільне місце знайдеться тільки в одного старого бідолахи, який ще жодного разу в житті не виловив нічого путящого. Суденце в нього старе, того й гляди, що на дно піде, а веслярі такі ж нікчемні, як і господар. Розважливі люди до нього не йдуть. Але тобі я раджу найнятися саме на це судно. Старий не захоче тебе брати, але ти стій на своєму, поки він не поступиться. Прийде час, і я ще віддячу тобі за те, що ти нагодував моїх дітей, а зараз візьми ці два рибальські гачки. Один залиш собі, а другий дай старому, і, будемо сподіватися, на ці гачки клюне багато риби. Тільки запам’ятай: вам слід виходити в море останніми, а повертатися – першими. І дивися: не запливайте за скелю, що виступає з води неподалік від берега.

Як приїдеш у Ландейясанд, побачиш, що останні судна на Вестманyаейяр ось-ось відпливуть. Їдь із ними, а коней стринож і залиш на березі. Нікому їх не доручай, я сама догляну за ними взимку. І якщо раптом вийде так, що за зиму ти наловиш риби більше, ніж зможеш відвезти на своїх конях, то поклади її на мого коня – він буде чекати тебе разом із твоїми. Я буду рада в’яленій рибі.

Йоун обіцяв дослухатися всіх її порад і рано-вранці покинув печеру. Розпрощалися вони друзями. Про подальшу поїздку Йоуна нічого говорити, поки він не прибув у Ландейясанд. Останні кораблі були вже готові до відплиття. Йоун зістрибнув із сідла й стриножив коней тут же на березі, проте нікого не попросив за ними доглядати. Люди глузували з Йоуна.

– Дивись, як би до кінця лову твої шкапи не розжиріли з такого корму! – кричали вони.

Але Йоун не звертав уваги на ці жарти й удавав, ніби не чує. З останнім судном він поплив на острови. Там і справді на всіх шхунах команди були давно вже набрані, і Йоун не знайшов жодного вільного місця. Нарешті він прийшов до старого, про якого говорила велетка, і попросився до нього на бот. Старий навідріз відмовився взяти Йоуна до себе.

– Чи буде тобі користь від цього, – сказав він. – Адже я не те що риби – риб’ячого хвоста не виловлю. Посудина в мене ненадійна, веслярі – нікчеми. У море ми виходимо тільки в штиль. Навіщо міцному хлопцю зв’язуватися з такою компанією.

Але Йоун відповів, що в разі невдачі буде нарікати тільки на себе, і вмовляв старого, поки той не погодився його взяти. Він перебрався на бот до старого, і люди, які вважали, що йому не дуже-то пощастило, ще дужче потішалися з нього.

Почався лов. Одного ранку старий із Йоуном побачили, що всі судна вже вийшли в море. Погода стояла тиха й безвітряна. Старий сказав:

– Уже й не знаю, чи варто нам спитувати долю.

– Спиток не збиток, – відповів Йоун.

Одягли вони рибальські роби й вийшли в море. Недалеко від причалу Йоун побачив скелю, про яку йому говорила скеса, і запропонував старому далі не пливти, а спробувати щастя в цьому місці. Здивувався старий:

– Тут місце порожнє, – сказав він, – шкода й праці.

Однак Йоун попросив дозволу все-таки спробувати, і старий погодився. Закинув Йоун волосінь, і на гачок відразу потрапила риба. Тоді він віддав старому другий гачок, подарований скесою, і вони стали вудити. Того дня вони тричі поверталися на берег із повним ботом риби. До прибуття інших рибалок у них була вже вичищена велика частина улову. Рибалки тільки роти пороззявляли. Стали вони питати старого, де він наловив таку прірву риби, і він розповів їм усе, як було.

Наступного дня, тільки-но засіріло, усі рибалки зібралися біля тієї скелі, та жоден не спіймав ані рибки. Тоді вони вирушили далі, а старий із Йоуном припливли на своє місце й стали ловити, як учора. Усю зиму рибалили вони біля скелі, і ні в кого на островах не було такого гарного улову.

Тепер слід розповісти, що Йоун повертався в Ландейясанд на тому ж судні, на якому восени приплив на острови. Усю дорогу матроси кепкували з нього, пригадуючи, як він повівся зі своїми кіньми. Коли судно пристало до берега, коні стояли на тому самому місці, де Йоун їх залишив. Усі з цікавістю дивилися на них – коні виглядали так, ніби всю зиму їх годували добірним вівсом. Разом із ними стояв гарний вороний кінь під в’ючним сідлом. Супутники Йоуна сторопіли, вважаючи його за всемогутнього чаклуна.

А Йоун спокійнісінько нав’ючив рибу на коней і вирушив додому. Слід сказати, що на вороного він нав’ючив стільки ж, скільки на двох своїх. Так він приїхав до печери, де жила велетка. Вона привітно зустріла Йоуна, він віддав їй рибу й гостював у неї кілька днів.

Скеса повідала Йоунові, що чекає його попереду:

– Ти проживеш усе життя на батьківському хуторі, і тобі в усьому буде щастити, – сказала скеса. – І цього літа ти одружишся.

Потім вона відвела Йоуна в бічну печеру, там стояли дві скрині з усякими коштовностями. Скрині ці разом із вороним конем скеса подарувала Йоунові.

– Вороний кінь довезе тебе до самого дому, – сказала скеса.

Вони розпрощалися друзями. Збулися її передбачення щодо його одруження – на початку літа він оженився з дочкою селянина зі свого ж приходу. З того часу Йоун довго й щасливо жив на землі своїх предків, він був дуже багатий, йому завжди щастило, і люди шанували його.