Читать книгу З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 7

Через ліс-переліс,

через море навкіс

Новий рік для людей подарунки ніс:

Кому – шапку смушеву,

кому – люльку дешеву,

Кому – модерні кастети,

кому – фотонні ракети,

Кому – солі до бараболі,

кому – три снопи вітру в полі,

Кому – пушок на рило,

а дядькові Кирилові – крила.

Був день як день, і раптом – непорядок,

Куфайку з-під лопаток як ножем прошило.

Пробивши вату, заряхтіли радо,

На сонці закипіли сині крила.

Голодні небом, випростались туго,

Ковтали з неба синє мерехтіння,

А в дядька в серпі – туга,

А в дядька в серці – тіні.

(Кому – долю багряну,

кому – сонце з туману,

Кому – перса дівочі,

кому – смерть серед ночі,

Щоб тебе доля побила,

а Кирилові, прости Господи, – крила).

Жінка голосила: «Люди як люди.

Їм доля маслом губи змастила.

Кому – валянки,

кому – мед од простуди,

Кому – жом у господу,

а цьому гаспиду,

прости Господи, – крила?!»

Так Кирило до тями брів,

І, щоб мати якусь свободу,

Сокиру бруском задобрив,

І крила обтяв об колоду.

Та коли захлинались сичі,

Насміхалися зорі з Кирила,

І, пробивши сорочку вночі,

Знов кипіли пружинисті крила.

Так Кирило з сокирою жив,

На крилах навіть розжився —

Крилами хату вшив,

Крилами обгородився.

А ті крила розкрали поети,

Щоб їх муза була небезкрила,

На ті крила молились естети,

І снилося небо порубаним крилам.

(Кому – нові ворота,

кому – ширшого рота,

Кому – сонце в кишеню,

кому – дулю дешеву,

Щоб тебе доля побила,

а Кирилові – не пощастить же

отак чоловікові! – крила).

В соняшника були руки і ноги,

 Було тіло, шорстке і зелене.

 Він бігав наввипередки з вітром,

 Він вилазив на грушу,

 і рвав у пазуху гнилиці,

 І купався коло млина, і лежав у піску,

 І стріляв горобців з рогатки.

Він стрибав на одній нозі,

 Щоб вилити з вуха воду,

 І раптом побачив сонце,

Красиве засмагле сонце, —

В золотих переливах кучерів,

 У червоній сорочці навипуск,

 Що їхало на велосипеді,

 Обминаючи хмари на небі…

 І застиг він на роки й століття

В золотому німому захопленні:

– Дайте покататися, дядьку!

А ні, то візьміть хоч на раму.

Дядьку, хіба вам шкода?!

Поезіє, сонце моє оранжеве!

Щомиті якийсь хлопчисько

Відкриває тебе для себе,

Щоб стати навіки соняшником.

Була колись у мене баба Корупчиха,

Мені і досі її руки світять.

Була баба Корупчиха темна, неграмотна,

Мені і досі її руки світять.

Пекла баба Корупчиха пироги з калиною,

Мені і досі світ без неї темний.

Хто був голодний – приходив до Корупчихи,

Вона кожного вузликом наділяла.

Хто був холодний – грівся у Корупчихи

І виносив од леї вузлик у пазусі.

Хто був безсовісний, той лишався безсовісним,

А вона кожного вузликом наділяла.

Як насняться мені сни чорнюші —

Прийде Корупчиха, розв’яже вузлик,

Як насняться мені сни солодкі з калиною,

Прийде Корупчиха, зав’яже їх у вузлик.

Дуже журиться баба Корупчиха в могилі,

Руки їй склали, не може зав’язати вузлика.

Я не вірю у скатерки-самобранки,

Вірю у вузлики баби Корупчихи.

Сам їх бачив, сам їх розв’язував

І зав’язав їх навіки у пам’яті.

А Корупчиха білою хустиною запиналася,

Вузлика під шию ніколи не зав’язувала.

А ховали її у позиченій хустці,

Бо свої вона у вузлики пов’язала.