Читать книгу Дорога до Країни Оз - Лаймен Фрэнк Баум, Lyman Frank Baum, Edith Van Dyne - Страница 5

Сьома дорога виявилася досить приємною – вона звивалася по зелених луках і полях, вкритих маргаритками й чемерицею, повз заліски з тінистими деревами. Але ніде не було видно жодного будинку й жодного разу їм не зустрілася жива істота.

Дороті починала побоюватися, що чудова дорога віддаляє її від рідної ферми: вона не бачила навколо нічого знайомого, звичного. Але, вочевидь, не варто було й повертатися назад, на розвилку, бо інша стежка могла б відвести її ще далі від будинку.

Дівчинка крокувала поруч з Косматим чоловічком, який, щоб скоротати час у дорозі, весело насвистував. Так вони йшли, поки не дісталися тінистої галявини, де ріс величезний каштан: тут дорога різко повертала. У тіні каштана сидів маленький хлопчик у матроському костюмчику і рив землю паличкою. Ймовірно, малюк сидів тут досить давно: яма була така велика, що в неї міг поміститися футбольний м’яч.

Дороті та її супутники вирішили відпочити. Хлопчик продовжував серйозно й наполегливо рити яму.

– Як тебе звати? – запитала дівчинка.

Хлопчик спокійно глянув на неї. Його обличчя з пухкими щічками дивувало великими, блакитними, дуже серйозними очима.

– Я Ґудзик-Розумник, – нарешті відповів він.

– А як твоє справжнє ім’я? – продовжувала допитуватися Дороті.

– Ґудзик-Розумник.

– Це не справжнє ім’я! – вигукнула дівчинка.

– Хіба? – запитав малюк, продовжуючи копати землю.

– Звичайно, ні. Це – прізвисько. У тебе має бути ім’я.

– Має бути ім’я?

– Звичайно. Як тебе кличе мама?

Малюк перестав копати й задумався.

– Тато каже, що я сяю, як блискучий ґудзик, а мама називає мене іноді розумником.

– А як звуть твого тата?

– Просто Тато.

– Та ні, як його ім’я?

– Не знаю.

Тут, усміхаючись, втрутився Косматий чоловічок:

– Усе це не має значення. Ми називатимемо молоду людину так, як його звуть тато й мама, – Ґудзик-Розумник. Це ім’я нітрохи не гірше, а, може, й краще за багато інших.

Дороті подивилася, як хлопчик копає, а потім запитала:

– А де ти живеш?

– Не знаю.

– А як ти сюди потрапив?

– Не знаю.

– І зовсім не знаєш, звідки ти?

– Ні.

– Напевно, він загубився, – звернулася Дороті до Косматого чоловічка і знову обернулася до малюка:

– Що ж ти збираєшся робити?

– Копати.

– Але ти ж не можеш вічно копати. Що ти будеш робити потім?

– Не знаю.

– Ти ж повинен знати хоч що-небудь, – почала сердитися Дороті.

– Повинен? – здивувався малюк.

– Звичайно.

– А що я повинен знати?

– Перш за все, що з тобою буде далі.

– А ти знаєш, що буде зі мною?

– Звичайно, ні.

– А що буде з тобою, ти знаєш? – з серйозним виглядом поцікавився малюк.

– Мабуть, не знаю, – зізналася Дороті, згадавши про власні труднощі.

Косматий чоловічок розсміявся:

– Ніхто на світі не знає всього, Дороті.

– Але хлопчик, здається, не знає взагалі нічого. Чи не так, Ґудзик-Розумник?

Хлопчик похитав головою з чарівними локонами й незворушно відповів:

– Не знаю.

Ніколи ще Дороті не зустрічала людини, яка повідомила б їй так мало про себе. У всякому разі, було зрозуміло, що малюк загубився, і рідні мали б стривожитися. Хлопчик здавався молодшим за Дороті років на два-три, і його чарівний костюмчик свідчив про ніжну любов і зворушливу турботу близьких. Яким же чином він потрапив на цю безлюдну стежку?

Поруч з Ґудзиком-Розумником на землі лежав солом’яний капелюх з позолоченим якорем на стрічці. Довгі штанці матроського костюма розширювалися донизу, а на вільний широкий комір блузи були нашиті золоті якорі. Хлопчик зосереджено рив яму.

– А ти бачив коли-небудь море? – запитала Дороті.

– Що?

– Ну, чи був ти коли-небудь там, де є вода?

– Так. У нас в саду за будинком колодязь.

– Ти не зрозумів. Я запитую, чи плавав ти коли-небудь на великому кораблі по океану?

– Не знаю.

– Чому ж на тобі матроський костюмчик?

– Не знаю.

Дороті втратила терпіння:

– Ти жахливо дурний, Ґудзик-Розумник!

– Я дурний? – запитав хлопчик.

– Так.

– Чому? – підняв він на Дороті великі ясні очі.

Дівчинка хотіла відповісти: «Не знаю», але вчасно схаменулася.

– На це запитання ти маєш відповісти сам.

Косматий супутник Дороті знову відкусив яблуко і втрутився:

– Немає сенсу ставити йому запитання. Гадаю, хтось повинен подбати про бідного малюка. Мабуть, краще б йому вирушити в дорогу разом із нами.

Тим часом Тото з неприхованою цікавістю заглядав у ямку, викопану малюком, та з кожною хвилиною проявляв дедалі більше занепокоєння і хвилювання. Він, ймовірно, вирішив, що хлопчик полює на якусь тварину. Песик голосно загавкав, стрибнув у яму й почав енергійно працювати лапами, розкидаючи ґрунт на всі боки. Грудки землі полетіли в малюка. Дороті підняла хлопчика й обтрусила його одяг.

– Припини, Тото! – закричала вона. – Тут немає ні мишей, ні бабаків. Не будь таким дурним.

Тото зупинився, підозріло принюхався і вистрибнув з ями, виляючи хвостом, ніби зробив щось важливе й корисне.

– Гаразд, пішли, – запропонував Косматий чоловічок. – А то ніч застане нас у дорозі.

– Куди ти збираєшся йти? – запитала Дороті.

– Мабуть, буду схожим на Ґудзика-Розумника, коли скажу: я не знаю, – засміявся Косматий чоловічок. – Але життєвий досвід підказує мені, що будь-яка дорога кудись веде. Впевнений, мила Дороті, якщо підемо вперед, то рано чи пізно прийдемо куди-небудь. Що це буде за місце, ми не можемо зараз навіть припустити, але коли прийдемо туди, то дізнаємося.

– Маєш рацію, – погодилася Дороті, – це розумно, Косматий чоловічку.